Степан Кость історія української журналістики

Скачати
Навчальний посібник
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

Степан Кость ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ


Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка


Історія української журналістики

(західноукраїнська преса
першої половини XX
 ст.:
структура, проблематика.
Книга перша)



Львів

2008


ББК 76.124 (4УК)

УДК 070


К 728


Рекомендовано до друку Вченою радою

Львівського національного університету

імені Івана Франка від __ березня 2008 р. (протокол № __).


Історія української журналістики (західноукраїнська преса

першої половини XX ст.: структура, проблематика. Книга перша).– Львів, 2008.– 268 с.


Запропоноване видання – один із перших навчальних посібників, в якому показано історію західноукраїнської преси першої половини XX ст. Автор зокрема з’ясовує структуру і проблематику, основні ідейно-тематичні напрями діяльності, феномен західноукраїнської преси першої половини XX ст. як речника державницьких прагнень і національно-визвольного руху українського народу. Значну увагу автор приділяє з’ясуванню сучасного аспекту багатьох проблем, які порушувала західноукраїнська преса означеного періоду.

У книзі підкреслено значення і роль західноукраїнської преси першої половини XX ст. як одного із наріжних каменів становлення української преси на сучасному етапі розбудови української державності.

Навчальний посібник розраховано на студентів і аспірантів факультетів і відділень журналістики, журналістів-практиків і дослідників суміжних із журналістикознавством гуманітарних наук.

Рецензенти:


І. Л. Михайлин, докт. філол. наук, професор, завідувач кафедри журналістики

Харківського національного університету імені В. Каразіна;

Є. Н. Приступа, докт. педагог. н., професор, ректор

Львівського державного університету фізичної культури;

В. І. Шкляр, докт. філол. наук, професор

Київського національного університету імені Т. Шевченка.

ISBN ___-___-___-_

© С. Кость, 2008

© Львівський національний університет імені Івана Франка, 2008
Західноукраїнська преса першої половини ХХ століття як відображення структури українського національного життя (замість передмови)

Сучасні дослідники й історики преси уникають розмови про структуру преси і віддають перевагу такому поняттю, як “класифікація”, не здаючи собі справи з того, що “структура” є поняттям ширшим. Саме аналіз структури преси відображає рівень (суспільно-політичний, економічний, духовний, інтелектуальний, моральний) суспільства, оскільки кожна політична партія, громадська організація, кожен вид життєдіяльності вимагають інформаційно-ідеологічного наповнення, ще більше – їх важко уявити без “своїх” засобів масової інформації. До речі, аналіз сьогоднішньої структури української преси дав би змогу дійти цікавих висновків про реальний стан і рівень національного (українського) життя в Україні, про реальних володарів і власників інформаційного простору.

Як природа не любить вакууму, так і тенденція суспільного життя полягає у щораз більшому розгалуженні, структурованості, власне, повнота суспільного життя означає максимальне заповнення суспільних ніш. Образно кажучи, галицькі українці, особливо після рішення Ради амбасадорів (березень 1923 р.), прагнули до створення своєрідної “держави в державі” (гасло “свій до свого по своє” було виявом цього прагнення в економічній сфері). “Пацифікація” 1930 р. – це не стільки відповідь на революційну боротьбу українських націоналістів, скільки традиційна політика “zniszczenia Rusi”, прагнення зруйнувати, насамперед, економічне підґрунтя, економічну міць українського життя. А цей шлях до “повного” народу, до повноти національного суспільного життя для галицьких українців починався у ближчій ретроспективі з часів “йосифінських” реформ, але у далекій – понад тисячу років тому, коли зародилася державність України-Русі. Втрата державності уповільнювала розвиток національного життя, але не зупинила, народ ставав поневоленим, але не недержавним! “Повнота” національного життя завжди проблематична без державності (ми не маємо на увазі авторитарні, тоталітарні системи). Держави, до складу яких входили українські землі (навіть Чехо-Словаччина, найбільш демократична держава у Європі міжвоєнної доби), не поспішали виконувати гарантоване їм конституцією і повоєнними мирними договорами. Західна Україна у постійному змазі за національну самобутність в умовах полонізації, румунізації, мадяризації, чехізації здобувала позитивних результатів.

Усвідомлення досягнень свого народу на кожній ділянці суспільного життя, у кожній сфері життєдіяльності психологічно допомагало долати важкий комплекс відсутності державності. Появлялася навіть думка про побудову “держави в державі”. Приклад єврейської громади, незрівнянно потужнішої фінансово, більш однорідної і згуртованої соціально-психологічно і морально, свідчив про шкідливість цих намірів. Шкідливі ілюзії “держави у державі” вели українців до самозаспокоєння й примирення з пануванням чужої державності, до угодовства.

Дослідження структури західноукраїнської преси продуктивне з погляду на неї як на систему, що функціонує за внутрішніми законами, діяльність її зумовлюють чинники зовнішні, з якими вона перебуває у двосторонньому зв’язку. Функціонування західноукраїнської преси позначене тим, що воно відбувалося на таких методологічних та ідейно-концептуальних засадах, суттю яких була ідея державності. Преса була чітко зорієнтована політично, найбільш відомі видання – це видання масових і впливових політичних партій, суспільних рухів (“Заграва”, “Літературно-науковий вісник”, “Вісник”, “Сурма”, “Розбудова нації” – націоналістичний рух, “Діло”, “Свобода”, “Шлях нації” – УНДО, “Батьківщина”, “Перемога” – ФНЄ, “Нова зоря”, “Мета” – католицький рух, “Громадський голос” – УСРП). Політичний спектр українських партій у Східній Галичині був різнобарвним, але навіть ті, хто формально належав до “лівого крила” (соціал-демократи, соціалісти-радикали) виступали за українську державність. Власне, з огляду на ставлення до цього питання КПЗУ не можна вважати українською партією. Організоване громадське життя зосереджувалося в десятках організацій і товариств: культурно-просвітницька сфера репрезентована “Просвітою”, економічно-господарська – “Сільським господарем”, “Центросоюзом”, “Маслосоюзом”, “Центробанком”. Була ціла низка професійних організацій (учителів, інженерів, лікарів, адвокатів), молодіжних (“Сокіл”, “Січ”, “Луг”, “Пласт”). Жіночий рух гуртувався навколо “Союзу українок”. Організованим був і католицький рух (Українська Християнська організація, Український католицький союз, Марійські товариства). На противагу полонізації у сфері освіти українці розбудували приватне шкільництво (“Рідна школа”). Науковим життям керувало Наукове товариство ім. Т.Шевченка, а другим важливим центром наукової діяльності було Богословське наукове товариство. Існували спортивні і туристсько-краєзнавчі товариства. За прикладом Галичини аналогічна структура українського життя розросталася в інших регіонах. Літературно-мистецьке життя Галичини початку століття репрезентує І. Франко і “Молода муза” (П. Карманський, В. Пачовський, Б. Лепкий, С. Чарнецький, О. Луцький, С. Твердохліб. Воєнні роки дали таке дивовижне явище (і у військовій справі, і в мистецтві), як стрілецька творчість, а в міжвоєнну добу розкрився талант десятків митців у багатьох галузях культури і різної орієнтації. Практично кожна літературна група мала свій друкований орган. Скажімо, навколо журналу “Поступ” згуртувалася група “Логос”, члени якої належали до католицького напрямку. У 30-х роках вони гуртувалися навколо журналу “Дзвони”. Д.Донцов зібрав талановитих поетів і прозаїків навколо “Літературно-наукового вістника”, а потім “Вістника”. Частина літераторів об`єдналася навколо літературно-мистецького місячника “На зустріч”. Лідером радяно-фільських митців був А.Крушельницький, який видавав “Нові шляхи”, “Критику”. Письменники-емігранти із Наддніпрянської України гуртувалися навколо журналу “Ми”, що виходив у Варшаві в середині 30-х рр.

Структурну розгалуженість зумовлювало те, що українські землі належали до різних держав. Навіть за часів Австро-Угорської імперії, коли українців милостиво називали “тирольцями Сходу”, по-різному складалася доля української преси в Галичині, з одного боку, і на Буковині чи Закарпатті, з іншого. Суспільно-політичний контекст функціонування західноукраїнської преси міжвоєнної доби теж був неоднаковим: Чехо-Словаччина Т. Масарика, в якій демократичність, традиційне русофільство і несприйняття української проблеми як проблеми незалежності поєднувалися з матеріальною підтримкою багатьох українських освітніх установ (Український вільний університет, Український педагогічний інститут ім. М. Драгоманова, Українська господарська академія), Румунія 1918-1928 рр. і 1937-1940 рр. – це ворожа і неприхована антиукраїнська політика, міжвоєнна Польща з її традиційною антиукраїнською політикою робила все, щоб асимілювати українців, використовуючи інколи метод “сухарика і батога”.

Західноукраїнська преса була структурована з огляду і на стать (преса для жінок), і на вік (дитячі, підліткові, молодіжні видання), і на різноманітні уподобання (спорт, туризм, краєзнавство).

Преса як соціальний інститут не є замкнутою системою. Вона більшою мірою, ніж наука, мистецтво, література, пов’язана із суспільством, ще більше – як специфічний соціальний інститут вона може існувати лише в контексті суспільно-політичного середовища. Приклад. Якщо Галичину називали українським П’ємонтом, то аналогічну роль мала б виконувати західноукраїнська (галицька) преса.

Західноукраїнська преса (окрім структурування за рівнем соціальної і політичної структури українського суспільства, політичної свідомості, морально-духовного стану, розвитку економічних установ, культурно-мистецького і науково-освітнього життя) була рупором української національної ідеї, відображала основну тенденцію найважливіших етапів її розвитку. Цих періодів можна виокремити кілька, бо історичний процес не був ні однорідним з огляду на зміст, ні рівномірним з огляду на темпоритм перебігу подій. Від початку століття до вибуху Першої світової війни – це початковий період формування системи українського життя, суть його – в кристалізації ідеї державності. 1914 – 1918рр. (період війни) – це культ стрілецької ідеї. Зміст наступного періоду (національно-визвольні змагання) – боротьба за українську державність зі зброєю в руках. Міжвоєнна доба – це, можливо, найскладніший період у житті західних українців. Версальська система не врахувала національних інтересів українців, їхнього права на державність. Політики Антанти ставилися до українців Східної Галичини, Волині, Буковини, Карпатської України як до національної меншини, якій у межах держави треба лише гарантувати окремі права. Остаточно “українську проблему” Антанта розв’язала у березні 1923 р., віддавши Східну Галичину Польщі (з умовою, що Польща надасть їй автономію). Це була остання поразка українців на дипломатичному рівні, коли великі держави забули про справедливість, честь, моральність, про історичне і природне право народу на самовизначення, державність. Існувала хибна концепція облаштування повоєнної Європи. Українці постають і перед проблемою – зберігши себе як народ, розбудовуючи зруйновану внаслідок кількарічної воєнної розрухи структуру українського життя, вирішити, – як здобути державність.

ОУН була єдиною політичною силою, що визнавала єдиним реальним шляхом здобуття державності збройну, революційну боротьбу. У 30-ті рр. в українському політичному житті відбувалося протистоянням – між прагненням до безкомпромісної боротьби і схильністю до легальних форм співжиття, до лояльного сприймання польської (румунської, чеської) державності, що межувало з угодовством. У міжвоєнну добу сформувалася військова доктрина українського національно-визвольного руху: державність як єдина головна ідея, мета; збройна боротьба як єдиний реальний шлях до здобуття державності; українець нового типу (готовий до самопожертви, самовідданий, рішучий, вольовий, безкомпромісний); віра у власні сили, розрахунок лише на себе. Це й підтвердилося у наступні періоди розвитку західноукраїнського журналістського процесу – у роки Другої світової війни, що теоретично могла створити сприятливі умови для позитивного розв’язання української справи (ці сподівання націоналістичного руху не справдилися) і особливо у повоєнні часи, коли УПА, почавши боротьбу на два фронти, без зовнішньої допомоги продовжувала її (з меншим успіхом після смерті генерала Чупринки – Р. Шухевича) проти репресивних сил московсько-більшовицької системи майже до середини 50-х рр.

Не завжди зміст і тенденції історичного часу ставали змістом преси: інколи бракувало коштів для видання, перешкоджала цензура чи політичні умови, міжпартійна неузгодженість, полеміка, слабкість політичної думки.

Тому ми досліджували пресу не тільки на рівні тематики, текстів журналів чи газет, а й з огляду на діяльність партій, товариств чи соціальних верств, які преса репрезентувала.

Мета посібника – дати студентам знання з історії західноукраїнської преси першої половини XX ст., ознайомити їх із основними видами цієї преси, показати діяльність преси як специфічного соціального інституту, що функціонує як відображення життєдіяльності народу, як засіб реалізації його прагнень і виконання історичних імперативів.

У результаті прослуханого курсу студенти повинні знати основні видання (історію їх виникнення, типологічну характеристику, проблематику), вміти аналізувати творчість найбільш відомих публіцистів і знаходити сучасний аспект тих складних (іноді “вічних”) проблем української історії, які порушувала преса того часу.

Зважаючи на великий обсяг, автор викладає матеріал у двох книгах. До першої книги увійшли такі розділи: соціально-політична зумовленість формування структури західноукраїнської преси в контексті розвитку національної ідеї; преса Буковини; преса Волині; преса Карпатської України; економічно-торгова преса, професійна преса; дитяча преса; жіноча преса; спортивно-руханкова преса, краєзнавча преса. Друга книга складається із таких розділів: преса партій і громадських організацій; літературно-мистецька преса; церковно-релігійна преса, молодіжна преса, військова преса.

1. Соціально-політична зумовленість формування структури західноукраїнської преси в контексті розвитку національної ідеї

Сучасні дослідники і теоретики досить рідко вживають поняття “структура преси”» або ж ототожнюють його з таким поняттям, як “класифікація”, не здаючи собі справи (або ж свідомо йдучи на цю підміну) з того, що поняття структури є ширшим, ніж поняття класифікації. Проблему ми бачимо не стільки у створенні нових дефініцій, скільки в обґрунтованому і адекватному використанні наявних. На наш погляд, структура преси – це сукупність (система) періодичних видань, що функ­ціонує на певних ідейно-концеп­туальних і методологічних засадах, зумовлена життєдіяльністю держави, нації, суспіль­ства, що відображає цю дійсність, що є виразником національ­них інтересів і сприяє виконанню історичної місії того чи іншо го народу чи держави.

Річ очевидна, що не можна досліджувати структуру преси поза конкретним історичним і суспільно-політичним контекс­том, без зв’язку із соціальною структурою того суспільства, чия преса є об’єктом аналізу. Тим більше, що таке дослідження не продуктивне без погляду на пресу як на певну систему, що лише до певної міри функціонує за своїми певними законами, а в своїй суті визначається чинниками зовнішніми, з якими ця преса перебуває у двосторонньому зв’язку. Через це треба на­сам­пе­ред з’ясувати, кого репрезентувала західноукраїнська преса, якою була соціальна структура західноукраїнського населення, – була вона застиглою, статичною чи це був актив­ний динамічний процес.

Питання це далеко не академічне. Ще в другій половині XIX cт. у польських шовіністських колах побутувала глузлива дум­ка, що український народ – це “popi i chіopi”. Можна ображатися з приводу цієї саркастичної за формою і презирли­вої за суттю думки через те, що вона зачіпає нашу національну гідність, але ця думка загалом правильно констатувала одну трагічну істину, яка полягає в тому, що соціальна структура україн­ців, українського населення справді була дуже простою, нерозгалуженою, не адекватною тому величезному інтелекту­альному і духовному потенціалу, яким володів наш народ.

П. Андрусів, відомий художник української діаспори, з вели­кою гіркотою писав згодом: “Український нарід увійшов у XIX і XX століття обдертий і ограблений минулими подіями та доведений майже до голого етнічного кореня, з якого бурі істо­рії обірвали пишноту княжої державності, лицарський дух козацьких республік. Золотоверхе боярство і буйно-шляхетські верст­ви в кармазинових деліях розбіглися по чужих царсько-королівських дворах, шукаючи привілеїв і потверження прав на особисті маєтки” [1]. Зрештою, в історії цей приклад не унікаль­ний. Після втрати державності і чехи, наприклад, стали в основному селянським народом. Не є випадковим те, що на цю обставину звернули увагу українські публіцисти і діячі, зокрема, Л. Ребет у своїй праці “Теорія нації” [2], Є. Маланюк у “Нари­сах з історії нашої культури”, де, власне, він писав: “Чесь­кий нарід, який має досить спільного з нами в своїй історичній долі, мав свою “Полтаву” майже на століття раніше – битва при Білій Горі 1620 р. Там була знищена чеська шляхта, чеське лицарство, а з ними був ніби вирізаний з організму народу самий інстинкт войовничости, військовости, саме “почуття зброї”. Залишився нарід селян і міщан, що – в суворій много­віковій німецькій школі – доказав чуда національної витрива­лос­ти й національної організованости: короткотривала державність 1918-1938 рр. у всій яскравости показала саме ці власти­вості скаліченого чеського народу. Чеський купець, чеський інженер, чеський ремісник, чеський учитель, чеський селянин були більш ніж на висоті своїх історичних завдань. Але чеського вояка ми, властиво, не бачили. І його так наочно забракло 1938…” [3].

Є. Маланюк побачив прямий зв’язок між наявністю певного стану (одного із важливих і необхідних елементів соціальної струк­тури) із історичною долею народу. Так ось, повертаючись до розмови про соціальну структуру західноукраїнського суспільства, ми повинні зазначити, що саме завдяки галицькому духовенству (Греко-Католицькій церкві) галицькі українці збе­регли свою національну ідентичність, саме серед молодої і “ро­ман­тичної” частини цього духовенства в 30-х роках XIX ст. почалося національне відродження. У тому, що ми збереглися як народ завдяки селянству, теж нема нічого принизливого. Після втрати державності і асиміляції провідної верстви нас, власне, і врятувало те, що ми були селянським народом, якою б парадоксальною ця думка не здалася б, адже селянство біль­шою мірою, ніж інші соціальні стани, консервативне (в позитив­ному розумінні цього слова), більш вірне традиціям, навіть більш життєздатне і спроможне регенерувати ту морально-духовну силу і віру в свою долю, що допомагає вижити, не аси­мі­люватися, не зникнути, не піти в історичне небуття. Не випад­ково С. Рудницький писав: “З цього всього виходить, безсумнівно, що територіальна основа націоналізму у нас по­ставлена добре тільки в мужика. В інтелігенції вона ніяк не поставлена, бо її нема” [4].

Та річ ще й у тому, що українці були тим “селянським наро­дом”, сини якого упродовж сотень років творили духовну і матеріальну культуру інших народів. І все ж ми були тим найбільшим слов’янським народом, одним із найбільших євро­пейських народів, який, остаточно втративши державність у XVIII ст., перетворився у поневолений, став поділеним, але не недержавним. Проте хоч якою несправедливою до нас була доля (сусідні держави звично розігрували у своїх інтересах “українську карту”), ідея державності (хай навіть на рівні стихійного потягу до волі, до свободи) ніколи не вмирала в душі народу, не згасала разом із попелищами програних битв. Фізичний і духовний геноцид не міг не позначитися на нашій ментальності (малоросійство, комплекс меншовартості – на­буті риси), але ми чимало завдячуємо нашій селянській терпля­чості, а ще більше живучості, цій категорії, не стільки біологічній, скільки морально-психологічній. І завдяки цьому ми не могли асимілюватися, зникнути з історичної арени. Ми завжди прагнули до повноти національного життя. За спогадами І. Кед­рина, В. Бачинський, відомий діяч УНДО 20-х років, гово­рив: “Українці так довго не матимуть своєї держави, поки кож­на проститутка у Львові не знатиме, коли народився і коли помер Тарас Шевченко”. І далі І. Кедрин пише: “У такому переяскравленому вислові крилася глибока правда (навіть сьогодні не кожен пересічний громадянин знає ці дати.– С. К.): нарід не “повний”, коли не має свідомих свого “я” всіх суспільних верств, до яких належить не тільки селянство й інтелігенція, але й міщанство та міський робітничий пролета­ріат” [5]. Задля справедливості зауважимо, що І. Кедрин не цілком коректно прокоментував парадоксальну думку відомого діяча і публіциста. В. Бачинський не мав на увазі, що в індексі про­фесій, серед соціальних верств українцям бракувало “своїх” повій. Йшлося про інше – про те, що навіть найбільш далекі від духовних і політичних проблем громадяни держави повинні знати загальновідомі, але принципові речі – і тоді ця держава буде, тоді ця держава буде сильною. Конкретний приклад – у листопаді 1918 р. українцям у Львові бракувало ремісників-українців, робітників-українців, міщан-українців, одне слово, бракувало не відваги, не вміння воювати (хоча помилки і стра­те­гіч­ного, і тактичного плану були), а бракувало українських мешканців Львова, навіть українських дітей, які добре знали б місто і орієнтувалися в ньому.

Формування структури преси не є процесом ні стихійним, ні спонтанним – навіть тоді, коли відсутній якийсь один координаційний центр. Для цього потрібне певне ідейно
Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації