Степан Кость історія української журналістики

Скачати
Навчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25
-теоретичне підґрунтя, соціологічне бачення суспільства і відпо­відна соціальна інфраструктура, так би мовити. З цього приво­ду зауважимо, що західноукраїнські публіцисти і вчені вже з другої половини XIX ст. використовували цілу низку термінів і понять тодішньої соціології (якщо ширше – суспільних наук). Так, публіцистична (і суспільно-політична) думка вживала різні поняття на означення українців як певної етнічної чи національ­ної сукупності: “суспільність”, “спільнота”, набагато рідше – “сус­піль­ство”, “громада”, “громадянство”, рідше – “громад­ськість”, “українська національна меншина” – теж рідко, “українська людність”, “українство”, особливо не розмежо­вую­чи їх як синоніми, хоча такими не були навіть однокореневі слова. Не будемо акцентувати на тому, що були випадки, коли внаслідок певних дій окремих груп українців ці групи називали “юрбою”, “натовпом”.

З подібним неперебірливим, некритичним, недиференці­йованим вживанням згаданих понять можна зустрітися ще й сьогодні, хоча соціологічна і політологічна термінологія вже уста­лена, а ретроспективний аналіз дає можливість розважливо підійти до оцінки минулого. А це набуває іноді принципового характеру. Ю. Шерех звернув увагу на те, що у спогадах Ю. Смо­лича є знаменитий уступ про слово “українство”. Він вка­зує на те, що нема, наприклад, у поляків, німців, росіян термінів “поляцтво”, “німецтво”, “російство” і продовжує його думку: “можна сказати, що термін цей відбиває погляд на націю як на партію. У ширшій державі, де змагаються різні партії, хоч-не-хоч, національне змагання набирає рис однієї з партій. Не знаю, чи є терміни, відповідні до нашого “українства”, ска­жі­мо, у басків, каталонців чи шотландців, але не здивуюся, коли є” [6]. Інший приклад. Відомо, що В. Гнатюк виступав за терміни “угорський українець”, “Угорська Україна” (а не “закарпат­ський” чи “Закарпатська Україна”). Річ у тім, що він намагався уникнути географічної двозначності, але, як виявилося, є й полі­тична двозначність, значно небезпечніша: “Шляхи” ще у 1916 р. писали, що в одному із чисел журналу “Ukrania”, що його видавав у Будапешті Г.Стрипський, було вміщено карту України в її етнографічних межах, але без Закарпатської України, тобто Галичина межувала безпосередньо з Угорщи­ною [7]. Такою є ціна терміна, коли це стосується політичних чи національних інтересів. Навіть у повоєнній Чехо-Словаччині, безперечно, демократичній державі, влада не визнавала тер­мінів “українець”, “український”, “Закарпатська” чи “Підкар­пат­ська Україна”, а лише “русин”, “Підкарпатська Русь” і відмов­лялася реєструвати товариства, якщо там було означення “український”. Доречно нагадати, що
поляки, окупувавши Сх. Галичину, перейменували її на Малопольщу, не кажучи вже про принципове несприйняття понять “українець”, “україн­ський”.

Як бачимо, суперечки про доцільність того чи іншого термі­на не мали суто теоретичного характеру, бо завжди появлявся й існував у зв’язку з цим певний політичний підтекст.

У 1905 р. на сторінках “Літературно-наукового вістника” появи­лася стаття “Українство і питання дня в Росії”. З одного боку це свідчить про певну легітимність поняття “українство”, але вживає М. Грушевський й інший термін – “суспільність”. Суть, зрештою, в іншому – М. Грушевський, розуміючи ці поняття як синонімічні, пише про головне завдання національ­ного руху: “Українство в Росії повинно вийти за границю ідеї етнографічної народности, стати політичним і економічним, узятися до організації української суспільности як нації… Зістатися для цього при самих ідеях етнографічної народности значило б засудити себе на неозначений час на летаргічне вече­тованнє [8]. І далі: “Українці мусять стати нацією, коли не хочуть зістатися паріями серед народностей. Прийшов той час – час життя і смерти. Деякі підстави національного розвою створені працею останніх літ у Галичині – їх можна присвоїти” [9]. Ця дум­ка Грушевського дає нам ключ до розуміння теоретичних проблем, пов’язаних із проблемою структурованості преси. Стати нацією – це було на початку століття не просто метою і завданням українства: це був єдиний вихід і порятунок перед загрозою залишитися на рівні етнографічної народності або й ще гірше – на рівні містичного “народу”, “громадянства”, вдо­во­леного малим, про що М. Грушевський саркастично пише в іншій статті – “Гріхи наші” [10].

Спірно, чи можна говорити про українців Галичини почат­ку XX ст., як і Буковини, і Закарпаття теж, як про українську націю в буквальному розумінні; але це була та частина україн­ського народу, яка хотіла стати нацією і робила для цього все мож­ливе на полі економічному, політичному, освітньому, куль­турному, мистецькому. Наприкінці XIX ст. галицькі українці мали перед собою не лише позитивні зразки розвитку європей­ських народів і націй, але й були ознайомлені з теорією питан­ня – ми маємо на увазі теоретичний аспект проблеми нації. Без сумніву, вони були знайомі як з працями австрійських соціал-демократів щодо національного питання, так і європей­ських учених. Серед них можна назвати М. Адлера, К. Каут­ського, К. Реннера, Ф. Оппенгаймера, Г. Сороля, Г. Ле-Бона, Г. Сіммеля, Г. Геронвітта, Ф. Мейнеке, Ф. Енгельса, Г. Вебера, Ф. Неймана, Т. Масарика, – ми, зокрема, назвали лише тих, на кого посилається В. Старосольський у своїй праці “Теорія нації”. Те, що західноукраїнська інтелігенція (особливо універ­ситетські випускники) отримували ґрунтовну освіту і добре знали європейську філософську, економічну і суспільно-полі­тич­ну думку, є просто аксіомою, і навіть приклад І. Франка був би тут зайвий, бо його ерудиція межувала з геніальністю і його невизнання на міжнародному рівні, скажімо, у сфері літератури, було зумовлене, на наш погляд, тим, що він був предс­тавником поневоленого народу. Оскільки мова йде про націю, про розбудову національного життя, то в ієрархії понять за частотою вживання “нація” як поняття була на першому місці – часи національних манівців, коли значна частина інте­лігенції вважала себе “gente Rutneni, natione Poloni” – “руси­нами за походженням, поляками за національністю” минули. Прийшло національне самоусвідомлення, прийшло і розуміння складності структури національного організму, розуміння того, якими шляхами, у яких напрямах повинен відбуватися розвиток нації.

До честі західноукраїнських публіцистів треба зазначити, що вони далеко не в усьому погоджувалися із європейськими авторитетами. Не будемо з цього приводу згадувати К. Маркса і Ф. Енгельса – навіть ті західноукраїнські діячі, хто вважав себе “марксистами”, не в усьому поділяли їх матеріалістичні погляди на суспільне життя, а тим більше те, як вони дивилися на націо­нальне питання, зокрема на визвольний рух слов’янських наро­дів, поділяючи народи на державні і недержавні. Але візьмімо такого відомого вченого, як Е. Ренан. На нього посилалися і В. Ста­росольський, і О. Бочковський, і Д. Донцов, і Ю. Вассиян – діячі і публіцисти, що репрезентували різні політичні орієнтації. Зрештою, ми не перебільшуємо практичного значення євро­пейської філософської й суспільно-політичної думки для розбудови українського національного життя. Ю. Вассиян слуш­но писав: “Не можна думати, що з появою якоїсь великої і логічно досконалої системи філософічного або теологічного світогляду, замикається для людини ланцюг проблем і їй зали­шається вже тільки засвоїти собі систему та дожити до своєї смер­ти. Ні, кожне нове життя приносить і прокидає собою цілий ряд питань, і це в усій їх живій повноті. І кожна людина наново переживає драматичні дні народження ідей, боротьбу за їх сформування і здійснення, трагічні хвилини їх упадку і смерти” [11].

Аналіз ставлення українських публіцистів і вчених до євро­пейської суспільно-політичної думки свідчить про критичне і самостійне осмислення усього комплексу проблем, пов’язаних із структурованістю суспільства, хоча було б малоймовірно – перебувати в силовому полі певної цивілізації (її культури, суспільно-політичної думки) і не зазнати впливу. Ми могли б сказати докладніше так: не було сліпого запозичення, не було сліпого копіювання в обдумуванні, у творенні теоретичних розумових конструкцій (чого не можна сказати, наприклад, про запозичення практичного досвіду, про запозичення тих чи інших форм життєдіяльності).

Серед тих інтелектуальних джерел, з яких черпала і західно­українська політична і публіцистична думка, десятки відомих європейських мислителів, також і ті, кого можна вважати “кла­сиками” в теорії націоналізму. Йдеться і про Й. Г. Гердера, і Й. Г. Фіхте, і Е. Ренана, і Дж. Мацціні, і Дж. С. Міля. У най­ближчій перспективі це був Е. Ренан, і деякі його думки варто порівняти з тим, як галицькі діячі і мислителі дивилися на політичні проблеми, історичну долю свого народу. Відпові­даючи на питання “що таке нація?”, він заперечував, що її критерієм є раса, мова, релігія, спільність інтересів, геогра­фіч­ний чинник [12]. Ось кілька його описових визначень нації: “На­ція – це духовний принцип, результат глибоких комплікацій історії, духовна родина, а не група, яка визначається формою поверхні” [13], “Нація – це душа, духовний принцип. З двох ре­чей, які є, властиво, однією, складається душа, цей духовний прин­цип. Одна – в минулому, друга – в майбутньому. Одна – це спільне володіння багатим спадком споминів, друга – спіль­на згода, бажання жити разом, користуватися спільним і надалі неподільним спадком… Нація… як і особи, це результат довгих зусиль, жертв і самовідречення. Культ предків – найвідпо­відальніший з усіх… героїчне минуле, великі люди, слава (але спра­ведлива) – ось головний капітал, на якому ґрунтується національна ідея. Мати спільну славу в минулому, спільні бажання в майбутньому, здійснити разом великі вчинки, бажа­ти їх і в майбутньому – ось головні умови для того, щоб бути народом [14]. Ще одне визначення: “…нація – це велика солідар­ність, утворювана почуттям жертв, які вже принесено й які є намір принести в майбутньому” [15].

Е. Ренан не абсолютизував націю і висловлював припущен­ня, що нації можуть колись (але не у XIX ст.) зникнути і їх заступить конфедерація європейських країн. Поки що їх існу­вання – гарантія свободи, яка зникла б, якби світ мав один за­кон і одного пана. Але найважливішу думку, на наш погляд, він висловив у підсумку: “Людина не є рабом ні раси, ні мови, ні релігії, ні течії рік, ані напрямку гірських хребтів. Велике згро­мадження людей зі здоровим розумом і гарячим серцем витворює моральну свідомість, яка зветься нацією. Наскільки ця моральна свідомість доводить свою силу жертвами, що вима­гають зречення особи на користь спільноти, настільки вона законна, вона має право на існування” [16].

Знали західноукраїнські дослідники і праці видатного су­часного теоретика соціології – П. Сорокіна, який взагалі заперечував націю як соціологічне поняття. Найбільш одно­значно на цю тему він висловився у праці “Проблеми соціальної рівності”, написаної у 1917 р. Він аналізує основні прикмети, головні прикметні ознаки національності і слушно вважає, що мова не може бути визначальною прикметою. Проте не можна, скажімо, так некритично порівнювати між собою “поляків, малоросів, євреїв, черемисів, калмиків, вотяків, молдаван і т. д. ” або ж говорити про незначну мовну різницю таких слов’ян­ських груп, як “великороси, малороси, поляки, серби, болгари, русини” (!), або стверджувати, по суті, що із “великоруської” народності виокремилися російська, польська (!) і українська (!), а могли б (якби допустити, що для утворення нації достатньо не лише наявності мови чи наріччя, а навіть говору) виокре­митися нижньогородська, ярославська, московська, вологод­ська національності. Здається, ситуація досить звична: напо­ло­вину росіянин, П. Сорокін стає великоросом і саме з цих позицій роздумує над національним питанням. Але це лише на перший погляд П. Сорокін уважає, що такою визначальною ознакою нації не може бути ні релігія, ні спільність економічних інтересів, ні єдність моралі, права і звичаїв, ні єдність філософії і світогляду, ні приналежність до певного “політичного тіла”. Негативно П. Сорокін ставиться і до теорій, які визначають націю як “колективну душу”. І вже на цій підставі П. Сорокін робить висновок, що нема нації як єдиного соціального еле­мента, нема і спеціально національного зв’язку. “Коротко кажучи, нема національних проблем і національної нерівності, а є спільна проблема нерівності, що виступає у різних видах, що її формує різне поєднання спільних соціальних факторів, серед яких неможливо віднайти спеціально національного фактору, який відрізняється від релігійних, економічних, інтелектуальних, правових, станово-професійних, територі­альних і т. п. факторів” [17].

На думку П. Сорокіна, треба вирішувати не національні про­блеми, а соціальні, що порятунок не в перебудові повоєнної Європи за національним принципом, а у федерації держав, у по­наддержавній організації всієї Європи. Він пише: “Поки національний принцип збігається і не суперечить гаслові соці­альної рівності – ми з усією душею вітаємо національні рухи. Оскільки в Росії до цього часу рухи українців, євреїв, поляків, латишів і т.д. мали цей зрівнювальний характер, то зрозуміло, що ми можемо тільки підтримувати його. Але як тільки націо­нальний принцип стає засобом пригноблення однією групою інших груп, ми повертаємося до нього плечима, пам’ятаючи, що вища вартість – “рівноправна людська особистість” [18] (як сьогодні сказані, сприймаються ці слова, коли в Україні теж намагаються права людини поставити понад історичні права нації). Навіть повоєнну Європу перебудували за національним принципом (в основному), бо малі чи порівняно невеликі при­гноблені народи отримали державність за винятком україн­ців… Цитуючи Е. Ренана, особливо П. Сорокіна, ми переконалися, якої ваги набувають іноді ті чи інші теоретичні постулати. Адже П. Сорокін не звернув чомусь уваги на те, що боротьба за право бути українцем (поляком, євреєм тощо) – це теж і за­гальнолюдське, і соціальне, і особисте право. Галицькі українці значною мірою були обмежені у своїх соціальних і полі­тичних правах, бо їх не визнавали нарівні з іншими наро­дами Австро-Угорщини (чехами, поляками). Спокусившись (і обмежившись) лише боротьбою за соціальну рівність і за соціальні права, вони швидше опиняли­ся в полоні асиміля­ційних процесів, а космополітизм, з іншого боку, – не в мен­тальності українців. Українська політична думка на зламі XIX-XX ст. устами М. Міхновського говорить про бо­ротьбу нації, про право і бажання кожної із пригноблених націй стати незалежною державою. Той період був дуже далеким від суспільної гармонії, але в “Самостійній Україні” ми не зна­ходимо і згадки про соціальну рівність і соціальні проблеми. Навпаки. У коментарі до програми Української народної партії фактично зазначено, що принизливе рабське становище, со­ціальне гноблення українців є результатом національного поне­волення: “І став земельний володарь-москаль, фабрикант-москаль, крамар-москаль, усе москаль або поляк, а українець все низше і низше йде на сходах до ступіні робочого товару. І стали українці, виключаючи небагатьох, складати ся майже виключно із селян і робітників, та і в сій верстві зайняли останнє місце, яке лишилося не заняте Московськими або Польськими робітниками. І робітники і селяни наші зубожені, здеморалізо­вані, без пошани до своєї національності” [19].

Вихід із цієї ситуації УНП (власне, М. Міхновський і О. Ма­ка­ренко) вбачали лише в одному: “Усі сили, усю працю, усі жертви віддамо виключно на самостійну Україну. Українські робітники повинні мати на оці раз-у-раз повне вигнання з України чужинців і утворення своєї самостійної держави, бо на Україні, як нігде в світі, питання соціяльно-економічне є зара­зом питанням національним. Через те, що вищі верстви українського суспільства чужі: московські або польські чи угор­ські, а націю складають тільки селяни та робітники” [20]. Не пови­нен залишитися без уваги той факт, що в коментарі про со­ціальну структуру українського суспільства говориться у зв’язку із проблемою національного визволення.

Чи по-іншому (і якою мірою, якщо так?) думали галицькі україн­ці? М. Шлемкевич так пише про стан галицького суспіль­ства на схилі XIX ст.: “Це був упорядкований, вузенький світ на краю широкого світу. Його соціяльна структура була при­близно така: на широкій селянській підвалині виростала гієрар­хічна драбина… Серед нашого тодішнього світу вистрелювала вгору тільки одна вища колюмна священичої гієрархії, і попри неї, спираючися на неї, тоненькою билинкою вилася уряднича літоросль. Отож на широкій селянській основі з рідким реміс­ничим прошарком щабель за щаблем підводилася та драби­на” [21].Так було кілька десятків років, принаймні, ми можемо вести відлік часу від “весни народів”. На думку М. Шлемкевича, це “…був упорядкований світ і на свій час його духовий і життєвий лад виконував своє завдання. Та незабаром той улад виявився невистачальним, і своїм суспільним виглядом, і своїм духовим змістом” [22]. Але чому галицьких українців перестав задовольняти цей лад, що було мотивом і які рушійні сили національного поступу того часу? (М. Шлемкевич називає ці змі­ни в ментальності, в суспільно-політичній сфері революцією, а очолював духовну революцію, на його думку, І. Франко). Уже формулювання питань подібним чином передбачає, що, по-перше, ми маємо справу не з розрізненими людьми чи групами і групками інтелігентів, що перебувають у пошуках своєї націо­нальної ідентичності, а з народом, в глибині якого відбувається потужний рух, в ментальності якого відбуваються поважні зміни, що призводить і до змін зовнішніх.

У І. Франка є праці, в яких він аналізує соціально-психоло­гічний стан галицьких українців останніх десятиліть XIX ст. Вони переконують нас у тому, що навіть за не зовсім, скажемо так, сприятливих обставин, галицькі українці почали історич­ний похід від етнічної маси, від народу як етнічної маси до народу-суспільства, до народу-нації, до народу як організова­ного національного організму. Це був початок того походу, який був важкий, але неминуче мав завершитися державністю. Розвиток українського національного життя, політичної думки, тернистий шлях до усвідомлення не лише своєї національної ідентичності, але й потреби у важкій і невпинній праці І. Франко підсумував уже на схилі життя у книжці “Молода Україна”, що вийшла друком у 1910 р. Можна впевнено сказати, що думав і писав І. Франко під впливом тих змін, що почалися в україн­ській політичній думці ще в 90-ті роки (утворення перших україн­ських політичних партій, поява ідеї самостійності України, вихід на політичну сцену “Молодої України”, події початку XX століття у Східній Галичині, відродження україн­ства в Росії з вибухом революції 1905). Усе це було після заборо­ни друкувати твори українською мовою, що започаткувала новий виток антиукраїнської політики Росії, а в Галичині – “се була пора, коли бачилось, що запанує тип “Рутенця”, себ-то “Русина”, що знеохочений чварами про народність, про Шевченка, про язик і про Драгоманівські ідеї, вмиває руки від усього, не хоче знати нічого поза чорножовтими стовпами, що відмежовують Галичину від Росії. Певна річ, побіда тої течії була б початком смерти українсько-руської нації” [23].

І в історичному, а головне в методологічному плані думки, висловлені в публіцистичних замітках під назвою “Молода Україна”, дуже важливі. По-перше, “Молоду Україну” треба розу­міти ширше, ніж просто назву молодіжної організації та її друкованого органу – їх уже не було на ту пору. На наш по­гляд, І. Франко “Молодою Україною” символічно означив українську національну ідею і ті політичні сили, які її підтри­мували, ту Україну, яка відчувала себе нацією, боролася за це і прямувала до державності. Характерно, що І. Франко часто вживає такі поняття, як “національність”, “нація”, коли мова заходить про українців. І якщо молодий Франко частково і пере­бував під впливом Драгоманова (а цей вплив ми пояснює­мо не стільки соціалістичними ідеалами, драгоманівським соціалізмом, скільки тим, що молодого І. Франка захопив за­клик М. Драгоманова до активізації політичного життя, бо і М. Дра­го­манов спричинився до того, що галицькі українці прокинулися від національної сплячки), то вже І. Франко 90-х років критично ставився до М. Драгоманова через дві причини. Перша – М. Драгоманов, за словами І. Франка, завжди був у першу чергу росіянином, а вже потім українцем (і це зумов­лювало політичний світогляд М. Драгоманова в цілому і підхід до розв’язання кожного конкретного питання). І. Франко, від­по­відно, залишався українцем і думав як українець. Друга –
Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації