Степан Кость історія української журналістики

Скачати
Навчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25
І. Франко вчасно помітив небезпеку соціалізму як політичного устрою держави. Задля об’єктивності зауважимо, що в поглядах обох публіцистів і діячів були й спільні ідеї: скажімо, М. Дра­гоманов уважав, що насамперед треба добиватися основних прав людини – свободи думки і слова, зборів, свободи політич­них і релігійних поглядів, але ж і І. Франко, навіть у 1907 р., висловлюючи думку про національне питання у Росії, пише не про самостійність України, що було б кардинальним розв’я­занням, а про автономію національностей, а цьому повинні передувати “… повна політична воля і рівність кождої політич­ної людської одиниці, забезпечення її людських прав” [24]. Своє ставлення до М. Драгоманова І. Франко підсумував у статті “Суспільно-політичні погляди М. Драгоманова”[25], що вийшла друком 1906 року. У контексті розмови про структуру націо­наль­ного організму, суспільства, важливо звернути увагу на те, як І. Франко об’єктивно і послідовно заперечує погляди М. Дра­гоманова, цього “gente Ukrainus, nationе Russus” на націю. Так, він не погоджується з думкою М. Драгоманова про національність як форму, як спосіб вислову із загально­євро­пейським змістом. Він не погоджується у Драгоманова з тим вузьким розумінням нації як плебсу, що “не позволяло йому ставити діло національного розвою так широко, як воно ста­виться у нас нині” [26]. І. Франко бачив небезпеку, що приховува­лася у поглядах М. Драгоманова на національне питання: “Навіть п’ять літ пізніше, під кінець свого життя, коли ради­каль­на агітація в Галичині, в якій він публіцистично і змістовно брав дуже живу участь, висунула на перший шлях принцип національної самостійности без огляду на історичні привілеї і доконечність переміни великих різноплеменних держав на федерації рівноправних народностей, … навіть тоді Драгома­нов, забираючи голос, виступав головно як критик, остерігаю­чи перед вибриками націоналізму. Звертаючи увагу на множество інтернаціональних елементів у кожній національній органі­за­ції і загалом на інтернаціональність усієї культури, а не даючи майже нічого для скріплення тої національної синтези, без якої культуртрегерство дуже легко перемінюється на винародо­влення” [27].

Як бачимо, І. Франко застерігав, що відсутність прагнення розширювати і збагачувати структуру суспільства (нації), обме­ження якоюсь однією сферою життєдіяльності (у цьому разі культур­ницькою діяльністю) неминуче провадить до зник­нен­ня, асиміляції нації. Саме тому І. Франко так високо оцінював не лише позитивні зміни в моральному і соціально-психоло­гічному настрої галицьких українців, що стали особливо поміт­ними після процесу над москвофілами у 1881 р. Поява на почат­ку 80-х років XIX ст. перших на західноукраїнських зем­лях кооператив “Народної торговлі”, політичних товариств і організацій (у 1885 р. народовці на чолі з Ю. Романчуком ство­рю­ють першу українську політичну організацію під назвою “Народна рада”, – усе це свідчить про те, що галицькі українці почали працювати у всіх важливих напрямах, у всіх сферах життє­діяльності, а це свідчило, що цей народ не плебс, здатний лише на біологічне самовідтворення і збільшення, наскільки можливо доповнене і прикрашене культурницькою діяльністю групки ентузіастів із стану духовенства чи нечисленної світської інтелігенції.

Прикметно, що І. Франко звернув увагу на зміни в настроях студент­ської молоді: “… замість карт бачимо тепер оживлений науковий рух: повстають спеціальні кружки, читають ся відчи­ти, ведуть ся дискусії; давня байдужість та цинічна скептичність уступає місце серіозному поглядови на житє і завзятю до пра­ці” [28].

Якщо ж структурувати галицько-українське суспільство за партій­ним принципом, то побачимо, що і народовці, і радикали працювали на розбудову національного життя.

Про те, як широко розумів І. Франко потреби національ­ного життя, свідчить його стаття “Поза межами можливого”, яку Б. Кравців назвав “одним із найбільш важливих документів для історії новітньої української політичної думки”, передусім з огляду на особу автора – великого українського поета і нау­ковця, одного із найвидатніших українських суспільних діячів кінця XIX і початку XX сторіччя” [29].

Із такою оцінкою статті можна погодитися. Річ навіть не в тому, як І. Франко відповідає на головне питання української історії, – те, що стосується самостійності. Річ у тім, які ставить він питання, аналізуючи національний розвиток: “Що значить національне відродження? Які сфери матеріального і духовного життя обіймає воно, а які повинні бути виключені від його впли­ву? Які цілі слід, а яких не слід ставити народньому рухови? Які ідеали лежать у межах можливого, а які вибігають поза ті межі як щось дане і незмінне, чи може слід товкти об них – ру­ка­ми або й головами, і старати ся відсувати їх усе далі й далі? ” [30]. Зрештою, і сам автор закликає відповідати на питання (йдеться, зокрема, про дискусію між “Ділом” і “Молодою Украї­ною”, з одного, а “Буковиною”, з іншого боку, з приводу проблеми самостійності) не з “простого хлопського погляду”, а поглянути на це питання з чисто методологічного погляду. У чому ж мала би полягати суть цього методологічного погляду? І. Франко заперечує як наукову спроможність “простого хлоп­ського розуму”, так і егоїстично-матеріалістичний підхід. Вище від цього він ставить той, що його М. Драгоманов критикував і осуд­жував під назвою “неполітична культура” (“плекаймо рід­ну мову, письменство, освіту, науку, підносім національну свідо­мість серед народу, а в політику, себто в активну політику не мі­шаймося”, – так І. Франко сформулював суть того, що кри­ти­кував М. Драгоманов). І. Франко вважає, що критика М. Драго­манова лише частково справедлива, бо “… годі запе­ре­чити, що відповідно ведена просвіта, літературна і загалом культурна робота навіть без мішання Українців у активну політику могла б з часом здобути українству певне, хоч і ма­леньке політичне значінє, а всі такі, зразу ідейні і ідеалістичні ру­хи, переходячи в маси, мають те до себе, що захоплюють чим раз більше життєвих – педагогічних, економічних і політичних інтересів, витягають людей на чим раз ширшу арену бороть­би” [31]. Так ось, суть цього методологічного підходу, що його про­по­нував І. Франко, полягала в тому, щоб вміти бачити і знай­ти зміст цієї багатогранної життєдіяльності. А ним може бути лише ідеал національної самостійности. Помилка М. Дра­гоманова була в тому, що до кінця життя він не переставав протес­тувати проти українського “сепаратизму”, в тому, що “віра в західноєвропейські ідеали соціальної рівності і полі­тич­ної волі заслонювали перед його очима ідеал національної самостійности, ідеал, що не тілько вміщує в собі оба попередні, але один тілько може дати їм поле до повного розвою. І навпаки не маючи в душі сего національного ідеала найкращі українські сили тонули в общеросийськім морі, а ті, що лишалися на свойому ґрунті, попадали в зневіру і апатію” [32]. Принагідно зауважимо, що І. Франко критикує односторонній марксів­ський економічний “матеріалізм чи фаталізм”. Він пише “Для Маркса і його прихильників історія людської цивілізації то була поперед усього історія продукції” [33]. І. Франко історичний про­цес бачить складнішим, що не так жорстко зумовлений вироб­ни­чим процесом. Навпаки, на його думку, виробництво, невпин­на й чим раз інтенсивніша культурна праця – це, власне, результат потреб і ідеалів суспільства. “Коли ж ідеал – життя інди­відуального – треба признати головним двигачем у сфері матеріяльної продукції, тим, що попихає людей до відкрить, пошу­кувань, надсильної праці, служби, спілок і т. д., то не мен­ше, а ще більше значінє має ідеал у сфері суспільного і політич­ного життя. А тут синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі (підкреслення наше.– С. К.) цеглини, буде ідеал повного, нічим не звязаного і не обмежуваного… життя і розвою нациї. Все, що йде поза рами нациї, се або фари­сейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би при­крити свої змагання до пановання одної нациї над другою, або хоробливий сантименталізм фантастів, що раді би широкими “вселюдськими” фразами покрити своє духове відчуженє від рідної нациї” [34].

Без сумніву, що погляди І. Франка на суспільство, на націю, на структуру національного життя, на шляхи розвитку нації, а також важливість методологічного аспекту аналізу проблеми вплинули на українську політичну думку 20-30-х років, адже саме тоді почали появлятися як перші великі за обсягом теоретичні праці, що стосувалися нації і національного життя, так і численні публікації на сторінках західноукраїнської періодики та української емігрантської періодики. Так, у 1921 р. у Відні вийшла друком книжка В. Старосольського “Теорія нації” (він читав і відповідний курс лекцій в Українському вільному університеті, а на думку О. Бочковського, це був чи не перший в Європі курс націології). Курс націології в Україн­ській госпо­дарській академії читав О. Бочковський. У “Запис­ках УГА” було надруковано його статтю “Націологія і націо­графія як спеці­яльна соціологічна дисципліна для науко­вого дослідження нації”. У 1937 р. в Подебрадах вийшла його книжка “Вступ до націології”, яку згодом перевидавали. У 1920 р. вийшла праця С. Рудницького “До основ нашого націо­налізму (Відень), в якій автор теж порушує проблематику нації. Зрештою, нас тут цікавить радше не теоретично-методоло­гічний аспект, скільки ідеологічно-практичний, який ми вба­чаємо у тому, якою мірою те чи інше розуміння поняття нації пов’язане з українським національно-визвольним рухом, які практичні наслідки мало те чи інше розуміння поняття нації, її структури для життєдіяльності українського суспільства, якою мірою це відображалося на пресі як специфічному соціальному інституті.

С. Рудницький був, мабуть, першим серед українських уче­них, хто дав визначення змісту поняття “нація”: “З огляду на такий стан не вагаюся піддержувати мою давню дефініцію самос­тійного народу (нації). Роблю це тим сміліше, що ця дефі­ні­ція, розійшовшись по широкому світі (в німецькому й англій­ському переводах моєї книжки), зустрілася з признанням наукових географічних кругів. Ця дефініція звучить ось як: самостій­ним народом або нацією зовемо більшу чи меншу групу людст­ва (відміну людської породи), що має певну суму своєрідних, собі тільки питомих прикмет, котрі в’яжуть усіх індивідум цеї групи в одну цілість. Ці прикмети є:

1. Антропологічна расовість (своєрідна будова й вигляд тіла).

2. Самостійна серед інших мова (з літературою, наукою і т. ін.).

3. Питомі історичні традиції і змагання (на політичному, сус­пільному і т. п. полях).

4. Питома культура (як матеріальна, так і духова) й поспіль­ні культурні стремління.

5. Питома суцільна національна територія, на котрій або була, або може бути питома національна держава” [35].

Д. Донцов був першим із українських публіцистів, хто відмо­вився від традиційного тлумачення поняття нації. Напри­кінці 30-х років він навіть опублікував у “Вістнику” статтю “Що таке нація?” [36]. Д. Донцов пише: “В нас досі панувало майже не­по­дільно стагнаційне поняття нації – “Мово рідна, слово рід­не! ”. Або “сорок міліонів! ” Або – тепер – “наша прадавня ра­са! ”, “славні предки” і т. п. Се все страшно захоплює неофітів національної ідеї. Але сі неофіти або навпаки – національні герма­фродити – з подвійною душею, дуже мало уваги зверта­ють на найістотніший момент при повставанню і треванню народу, на момент динамічний – на отой “щоденний плебіс­цит” Ренана” (Д. Донцов має на увазі думку Е. Ренана із його відомої і вже згадуваної праці “Що таке нація? ” про те, що існування нації – це щоденний плебісцит.– С. К.)” [37]. Д. Донцов іронічно відгукується про тих, хто, визначаючи поняття нації, говорить про мову, кількість населення, славних предків, расу, природні межі. Він підкреслює динамічно-вольо­вий чинник у формуванні нації. Події в Європі 30-х років змусили Д. Донцова більше уваги звернути на динаміку сус­пільного розвитку, ось чому він пише: “Суть новітніх держав є чисто динамічна. Їх суть – чин, спільнота в діянню. Раса, кров, партикулярний патріотизм – стоять на другім пляні” [38].

Якщо наприкінці 30-х Д. Донцов висміював національних гермафродитів за відсутність динаміки, енергії і чину, то ще на початку 20-х він так само саркастично висміював наших “про­ван­сальців”, які в погляді на націю не розуміли, що нація мусить бути націленою на здобуття державності, що вона повинна мати волю до цього, що будь-яка федерація, симбіоз з іншою нацією – це абсурд: “До цього безнадійного еклектизму дійшла наша політична думка, відмовляючись від вольового моменту, як засадничого в понятті нації. Там, де нема волі, нема експан­сії – є лише оборона; де є лише оборона – є ідеал миру і заник потреби організаційно-державного центру, а коли наступає цей заник, свої найвищі функції нарід передає іншій нації, а сам перестає нею бути” [39]. Д. Донцов критикував і М. Драгоманова, і тих галицьких діячів, для яких Україна не була окремим націо­нальним організмом. У них не викристалізувалася ідея самос­тій­ної держави, вони стояли на “точці симбіозу”, за визначенням Д. Донцова, але це не можливо, бо ані навіть дві нації, приречені на вічну конкуренцію, не можуть уміститися на однім і тім самім клаптику землі під сонцем, як не можуть поміститися на одному квадраті шахівниці дві різнокольорові фігури. Це образне порівняння Д. Донцов доповнює подальшими мірку­ваннями: “Що є симбіоза? Це спільне життя двох або більше організмів без взаємної шкоди, що навіть помагають одне одному. Симбіозі в цім відношенні протиставляється парази­тизм, коли один з “зфедерованих” організмів живе коштом другого (“господаря”), коли одна сторона має всі користі зі спів­життя, друга – всі невигоди” [40]. Ідея “симбіозу”, співжиття з іншими (тобто в рамках чужої державності) була протягом три­валого часу притаманна українській політичній думці – це і “братчики” (особливо М. Костомаров), і галицькі “тироль­ці сходу”, і М. Драгоманов. Для останнього “…Україна не була окремим політичним організмом з власними завданнями. Між “національними завданнями” України і паразита (Росії), що сидів на ній, не було (гадав він) жодної різниці: тут був не пара­зитизм, а була симбіоза, бо (далі Д. Донцов цитує М. Драгома­нова.– С. К.) “московське царство все-таки (sic!) виповнювало елементарні географічні завдання України” [41].

Історичний досвід міг би переконати українців у доцільності і ефективності “симбіозу” і з румунами, і з угорцями, і з росія­нами, і з поляками, і навіть з чехами – першими слов’яно­філами, найбільш демократичними з-поміж слов’ян і традиційними русофілами. Доводити щось протилежне тому, що в умовах Росії українці раніше чи пізніше приречені на асимі­ляцію, нема потреби. Досвід українсько-польських стосунків і в умовах Польщі перед розподілами, і в умовах Австрії (а тим більше Австро-Угорщини), а особливо в умовах Польщі міжво­єнної доби, переконує у тому, що українці стояли перед альтер­нативою: або вони асимілюються і вливаються в чужі національні і державні організми, або вони розбудовують структуру свого національного життя, зміцнюють свій національний організм. У цьому відношенні справді промовистий досвід галицьких українців 20-30-х років XX ст. Уже на зламі століть фактично почав викристалізовуватися погляд української полі­тичної думки на націю як на найвищу спільноту людей (у формі держави), почала щораз більше утверджуватися думка, що саме вона, нація, а не “людство” загалом може забезпечити і духовні, і матеріальні потреби народу, почав викристалізовуватися погляд на націю як на суспільно-історичний організм, який розви­вається, суттю якого є ідея розвитку. Після поразки виз­воль­них змагань галицькі українці продовжили ту працю, яку було почато ще в останній чверті XIX ст. Це була розбудова національного життя у всіх сферах на всіх його рівнях. Уже до кінця 20-х років галицькі українці досягли значних успіхів. “Пацифікація” 1930 р.– це була не стільки відповідь на рево­люційну боротьбу українських націоналістів, скільки реалізація традиційної польської політики на “zniszczenie Rusi”, прагнення зруйнувати економічне підґрунтя, економічну міць україн­ського національного життя. Ця політика і в 30-х роках знахо­ди­ла свій вплив у цензурних переслідуваннях і політичних репресіях, у забороні українських товариств і організацій, у дискримінації українських економічних установ. До речі, усві­дом­лення досягнень свого народу в багатьох ділянках суспіль­ного життя в психологічному плані певним чином компенсувало втрату і відсутність державності, допомагало долати комп­лекс, зумовлений цією обставиною. Але, з іншого боку, законо­мірно появлялася думка про можливість побудувати своєрідну “державу в державі”. Це була думка, яку не міг спростувати той аргумент, що навіть єврейська громада, незрівнянно потуж­ніша у фінансовому відношенні, замкнута і більш однорідна у соціально-психологічному не змогла цього зробити в жодній краї­ні (як результат – поява сіоністського руху). Шкідливість ілюзій “держави у державі” полягала в тому, що вони прова­дили до самозаспокоєння, до примирення з існуванням чужої державності, до угодовства.

Д. Донцов зробив те, що для І. Франка було “поза межами мож­ливого” – він у поняття нації вклав, якщо так можна висло­витися, не лише волю до державності, а й державність. Він ототожнив націю з державністю і саме таку націю поставив “понад усе”: “Там, де нація не є “causa sui”, де над національною правдою стоять “правди” інших колективів (“племени”, “кля­си”, “людськости”, там ця національна правда обов’язує лише остільки, оскільки не приходить у суперечність з тамтими…” [42]. Але в чому Д. Донцов був солідарний із
Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації