Степан Кость історія української журналістики

Скачати
Навчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25
І. Франком, то це в тому, що І. Франко теж був проти того примітивного розуміння національного колективу, яке демонстрували “провансальці”. Просто Д. Донцов категорично і безапеляційно формулював ці думки. Наприклад, він не заперечує, що “провансальці” лю­били народ. Вони мали своє поняття народу, але “це не було поняття нації політичної, лише – власне “народу”, простіше кажучи, плебса” [43].

Д. Донцов звинувачував “провансальців” у тому, що в наро­ді вони бачили щось містичне, бо все, що виходило із глибини юрби, набувало для них вищої, містерійної сили, вони були представниками “маси”, а не народу як політичної нації. “Свій патріотизм вони принизили до любови, до “рідної сторо­нонь­ки”, до її звичаїв, до “регіоналізму”. Замість вкласти в поняття нації велику ідею, високу ціль, що стояла б понад “партикуляр­ним”, – вони зробили собі Бога з феноменального – обмежи­ли об’єм поняття нації. Замість включити в поняття нації не тільки “нині”, але й “завтра” – вони задовольнилися лиш першим; вони обмежили поняття нації в часі. Вони були поза ча­сом, а їх ідея – ні ретроспективною, ні проспективною, без традицій вчора, без завдань завтра. Взиваючи до розуму й ви­кли­­наючи почування, фанатизм, – вони зробили національне почуття плитким і яловим; обмежили його інтенсивність (3). Від­по­відно до того пристосувався й цілий їх світогляд, який знав замість “легенди”, “міту” – погідну й нудну утопію (ad 1); замість руху – спокій (ad 2) і замість протесту – немічний жаль (ad 3) ” [44].

Багато з того, що Д. Донцов говорив у “Націоналізмі” про “народ” і “масу”, “юрбу”, про “народ” і “провід”, про неодно­знач­ність масової свідомості, про більшовизм дивним чином перегукується з тим, що згодом писав Oртега-i-Гасет у своїй пра­ці “Бунт мас” (1929). А скажімо, “Що таке нація? ” Д. Донцова – це, загалом, реферат думок іспанського філософа і їх проекція на український ґрунт. Але це принагідне заува­ження, важливо інше – думки Д. Донцова про націю, про її історичне завдання, про структуру життєдіяльності національ­ного організму, його динаміку, тактику і стратегію були суголосними настроям тієї частини українського суспільства, яка, розчарувавшись в демократичних, ліберальних, соціаліс­тичних, федералістських, пацифістських ілюзіях вождів україн­ської революції, в психології “рутенства” і “провансальства”, відмовлялася від попереднього ідейно-теоретичного і словесно­го мотлоху, прагнула нового слова – відважного переосмис­лен­ня причин поразки і програми дій на майбутнє. В архівах зберігся машинописний рукопис М. М. “Політичне положення української нації і студентство”, що датується 1923 роком. Річ навіть не в тім, що його назва перегукується із назвою знаме­нитого виступу Д. Донцова на студентському з’їзді у Львові 1913 року, а в тих думках, які висловлював автор. Лише одна із них, що прямо стосується предмету розмови: “Наївним само­дурством є думка, що якому-небудь народові без держави влас­на мова і якась історична традиція вистарчить для охорони перед політичними державними націями. Недержавні народи остануть назавсігди підрядними елементами, котрих послідов­но й безапеляційно асимілюватимуть державні народи не тільки політично, але й культурально” [45].

2. ПРЕСА БУКОВИНИ

...У середині 20-х років газета “Діло” покритикувала кількох буковинських діячів. Буковинські українці-емігранти, які були в Галичині, написали до редакції ображеного листа. “Діло” надрукувало цього листа, але вмістило і коментар під назвою “Про буковинську атмосферу”: “Фактом є, що “буковинська атмосфера” була здебільшого атмосферою надмірного лоялізму, що там здвигано національну будівлю не на гранітній скалі власної творчости, жертвености, самодіяльности, але багато енергії зуживано на здобування прихильности сильних світа цього. Тому й здобутки осягнено розмірно легко, але ще легше, навіть легкодумно їх трачено, і що майже без ніякого спротиву. Коли в 1918 р. на українську Буковину румунські імперіалісти післали дрібні відділи свого “хороброго” війська, обдертого й здеморалізованого, то буковинські українці покорилися без вистрілу своїй незавидній долі. А покорилися раз, корилися далі, тратячи все своє надбання, піддаючись некультурній, півдикій, варварській наволочі. Дух боротьби, дух активного спротиву, навіть дух відпорности внаслідок “буковинської атмосфери” був чужий буковинській масі і – очевидно – її провідникам... Тому то не слід обиджуватися, тільки старатися, щоби направити занедбане, на інші шляхи звернути виховання мас, збуджувати в них відпорність, сталити народ до боротьби. Бо лише в боротьбі “здобудеш право своє” [1].

Як бачимо, оцінка гостра, різка, категорична. Проте значною мірою справедлива. Інша річ, що треба зрозуміти ті історичні обставини, в яких формувалося буковинське українство, ця “окрема політично-духова одиниця”, як вважають Д.Квітковський, Т.Бриндзан, А.Жуковський, упорядники фундаментального дослідження про Буковину [2]. Коли Австрія заволоділа Буковиною, тоді почалося входження Буковини до Європи. Перебування у складі Австрійської монархії спричинило цілу низку суспільно-політичних, економічних, культурних, етнічних змін краю.

Саме за часів австрійського панування настало скристалізування національної свідомості українців, хоча австрійська влада вороже ставилася до проявів національного життя, оскільки це не узгоджувалося з конституцією габсбурзької держави. “В своїй політиці вона опиралася на льояльних, національно-невизначених елементах” [3]. Через це на Буковині утворився “угодовський тип буковинця-австріяка і – напротивагу – тип народовця-суспільника. Боротьба між цими двома типами буковинців велася від другої половини ХІХ ст. І знайшла своє завершення щойно за румунського періоду, коли перший остаточно засимілювався, а творчим залишився тільки другий” [4]. За австрійських часів дали себе знати такі негативні риси, як германізація й румунізація, низький рівень життя тощо.

І все ж саме за австрійських часів почалося українське організоване життя (засновано у 1869 р. товариство “Руська Бесіда”), а середину 80-х років (1884 р.) минулого століття вважають початком національного відродження. Саме тоді провід в українському житті перебирають народовці. “Під керівництвом С.Смаль-Стоцького, Є.Пігуляка, О.Поповича і М.Василька буковинські українці спромоглися на чималі здобутки в політичній, громадській, культурній і церковній ділянках” [5]. М.Лозинський теж уважає, що буковинським українцям вдалося в ті часи здобути кілька “...національних управнень, які творили основу національного розвитку: національна курія в буковинськім сеймі, самоуправа на полі народної і середньої школи, кафедра української мови й літератури в Чернівецькому університеті, адміністративна самоуправа в житті православної церкви” [6].

Усе змінилося після краху Австро-Угорської монархії, а під час Першої світової війни Буковина стала тереном військових дій. Через це край зазнав чималих втрат. Культурна й освітня діяльність завмерла, українські установи й товариства не діяли.

Румунія вступила у війну на боці Антанти на початку вересня, маючи на меті розширити свою територію коштом українських, у першу чергу, етнічних земель. Прихильники концепції “Великої Румунії” не визнавали за українцями права на жодну частину Буковини.

Буковинські українці на Буковинському народному вічу в Чернівцях 3 листопада 1918 р. проголосили приєднання Буковини до повсталої української держави [7]. Але 11 листопада 1918 р. румунська армія увійшла на територію північної частини Буковини. Наступного дня тут було оголошено стан облоги. Окупація отримала правові підстави після договору між Антантою й Австрією у Сен-Жермені від 10 вересня 1919 р. та договору в Севрі від 10 серпня 1920 р. між державами Антанти і державами, що виникли на території Австро-Угорської монархії. Для українців почалися важкі часи. “Основним напрямом етнополітики Румунії того часу була румунізація українців і інших національних меншин. Уже у 1926-27 навчальному році на Буковині не залишилося жодної української початкової школи – вони були зрумунізовані” [8]. Чернівецький “Час” у 1933 р. вмістив статтю “Стан посідання буковинських українців” [9], яка дає уявлення про масштаби румунізації. До 1918 р. на Буковині було 15 середніх шкіл з українською мовою викладання (10 державних і 5 приватних). За час румунської окупації ліквідовано всі українські кафедри в університеті. До кінця 1932 р. українську мову вже не вчили в жодній звичайній школі. Із 30 українських товариств залишилося 12. Навіть до десяти не доходила кількість українських часописів, що тоді появлялися.

Влада заборонила на початку 30-х років назву “українці”. Прийнятий закон “Про захист національної праці” (1938 р.) сприяв румунам в установах і на підприємствах. У кращому випадку українських чиновників, священиків переселяли на румунські етнічні землі. Ліквідовано церковну самоуправу, а церкву перетворювали на знаряддя румунізації. Таким чином, Буковина позбулася всіх автономних прав і перетворилася на звичайну румунську провінцію. Існувала лише одна легальна українська партія – Українська національна партія (1927-1938 рр.), яку очолював В.Залозецький. Ця партія продовжувала традиції Української народно-демократичної партії на Буковині з австрійських часів. Їй навіть вдалося здобути кілька місць у парламенті. Але партія не була ні численною, ні сильною організаційно. По суті, буковинські українці справді виявилися не готовими до того жорсткого протидіяння окупантові, яке продемонстрували українці галицькі.

Д.Квітковський писав у статті “Євген Коновалець і Буковина”: “Ані Українська Військова Організація (УВО), ані Організація Українських Націоналістів не діяли на Буковині в такій мірі і в таких розмірах, як, наприклад, у Галичині. Не було для цього відповідного грунту. В першу чергу, не було на цій українській землі традиції підпільної, революційної боротьби, бо від часу, коли Буковина почала жити в більшій або меншій мірі свідомим українським національним життям, вона здобула дуже багато звичайною парламентарно-політичною боротьбою”[10].

Щоправда, на підставі деяких спогадів можна сказати, що й на Буковині під час окупації існувало українське підпілля. Після поразки визвольних змагань тут існував таємний гурток, до якого входили колишні старшини УГА і Армії УНР. Метою цього гуртка була збройна боротьба проти окупантів [11]. Але гурток довго не проіснував. І потім до кінця 20-х років, як пише Д.Квітковський, вже нічого не відомо про існування українського революційного підпілля. “Старша генерація, особливо та, вихована на зразках і традиціях легальної боротьби в рамках австро-угорської імперії, зневірена у власні сили, вернулася до старих випробуваних форм боротьби за “українські права” в рамках конституції нового “пана”. Це була свого роду “еволюція назад”. Спочатку цей табір був досить революційно настроєний; він мав відвагу в 1919 р. бойкотувати румунські парламентарні вибори, а в 1922 р. заснував у Чернівцях Українську Народну Організацію з метою боротися за Українську культурну автономію в рамках румунської управи, згідно з мировими договорами про права меншостей у Румунії” [12].

Ще одна важлива риса політичного життя Буковини міжвоєнного періоду. Ми вже згадували Українську національну партію. Її лідер, В.Залозецький, бачив хиби і слабкість партії, але вважав це, так би мовити, “неминучим злом” у тих умовах. А сам В.Залозецький – “...чи не поодинокий з усіх провідних людей із так званого легалістичного табору на Буковині розумів й активно піддержував ідеологію, політичну концепцію й навіть революційну дію українського націоналістичного табору. І якраз йому у великій мірі завдячується факт тісної і дуже корисної нераз співпраці між так званим легальним і нелегальним секторами боротьби за українську свободу...” [13].

Так, націоналісти підтримували кандидатів УНП на виборах до румунського парламенту, а В.Залозецький фінансував перше число “Самостійності”, згодом він підтримував морально і матеріально й інші націоналістичні видання. Не було, на жаль, такої співпраці між легальним сектором і підпіллям у Галичині.

Румунській владі не вдалося масово денаціоналізувати українців, зупинити зростання національної свідомості: “Негайно після окупацї Буковини румунами, там почався сильний рух спротиву, який згодом набрав махового характеру й у 1929-30-их роках став могутньою політичною організацією…” [14].

Створення Організації Українських Націоналістів (1929 р.) спричинилося до активізації націоналістичного руху на Буковині. 1930 р. у Чернівцях постає підпільна організація Легіон українських революціонерів, яку очолив О.Зибачинський. 1932 р. було організовано групу “Месники України” на чолі із Д.Квітковським та І.Григоровичем. 1934 р. ці організації встановили контакт із Проводом Українських Націоналістів й оформилися в Організацію Українських Націоналістів Українських Південно-Західних Земель. Провідником ОУН на Буковину, Басарабію і Мармарощину став О.Зибачинський.

Звернемо увагу на причини та джерела виникнення націоналістичного руху. Д.Квітковський вважає, що ні німецькі націонал-соціалісти, ні італійський фашизм не мали впливу на постання організованого українського націоналізму на Буковині, бо це були чужі ідеології. З ними, на його думку, мало була обізнана інтелігенція, а тим більше загальна маса. “Тому можемо сміло твердити, що український націоналістичний рух на Буковині виріс зі здорового коріння українського національного масиву цієї маленької землі України, живився соками її патріотичного населення й призначення своє бачив у повному злитті з рештою українських земель в одній соборній державі українського народу” [15].

Іншою важливою ознакою політичного життя було те, що головним рушієм боротьби стала молодь: “Прапор українського націоналізму на Буковині піднесла генерація молоді, що кінчала середню школу й вступала на університет в рр. 1928-32, а високо держати цей прапор й боротися під ним – допомагали вже всі генерації української буковинської молоді аж до вибуху Другої світової війни. Старша генерація морально й матеріально піддержувала цей рух – хоч деякі з-поміж старших одверто поборювали його” [16].

На думку Д.Квітковського, майже вся українська молодь (інтелігентська, селянська, міщанська) на Буковині, почавши від другої половини 1930-х років і аж до Другої світової війни була певним чином у лавах українського націоналізму.

Саме тому ОУН звертала увагу на різноманітні товариства й організації, а особливо на студентські (“Запороже”, “Чорноморе”) й спортивні. У 1933 р. усі українські спортивні футбольні дружини на Буковині об`єдналися у нелегальну організацію “Буковинський союз українського спорту”, яка перебувала під впливом ОУН.

1934 р. у Чернівцях постало Українське студентське лицарство “Залізняк”. Річ у тім, що у студентських товариствах “Запороже” і “Чорноморе” переважали типові “буршівські” традиції. Це не узгоджувалося з вимогами дня, а тому частина членів “Чорноморя” на чолі із Д.Квітковським заснувала нову організацію під назвою “Залізняк”. Про засади організації Д.Квітковський писав згодом так: “Нове товариство рвало цілковито зо старими студентськими “буршівськими” традиціями, ставало на грунт студентської організації, як пробоєвого чинника в житті нації і її змагання за найкраще виявлення свого генія. Студент, це майбутній провідник нації, на який вона найбільше числить, тому в рядах студентської організації не має він провадити безвідповідальне життя “вільного студента”, але виховуватися на дійсного майбутнього провідника нації – і це не тільки теоретично, але в першу чергу практично. Побіч студій, які мають бути основним завданням студента, студент мусить присвятити увесь свій час праці в народі і для народу...” [17].
Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації