Степан Кость історія української журналістики

Скачати
Навчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   25

У статті “Українське студентство під Румунією” Д.Квітковський писав, що більшість українських студентів не мають жодної ідеології – вони є щирими українцями. Але у свідомої частини студентської молоді цією ідеологією є український націоналізм. Саме ця частина студентства здобуває щораз більший терен, а тому “…ідеологія українського націоналізму є одинокою ідеологією, одиноким світоглядом всього українського студентства під Румунією. Всякі орієнтації наших угодовецьких партій не мають тут ні одного приклонника серед студентства” [18].

“Залізняк” як легальна надбудова ОУН діяв до 1937 р., коли його заборонила румунська влада – почалися перші політичні процеси проти українських націоналістів. У квітні 1937 р. воєнний суд позбавив волі В.Тодорюка, М.Нацюка, І.Григоровича, Д.Квітковського, І.Бучка за те, що вони освистали румунський національний гімн під час свята Т.Шевченка [19]. У червні 1937 р. воєнний суд засудив на три роки відповідального редактора “Самостійності” І.Григоровича за те, що тижневик заохочував українців до революції, за неповагу до румунських законів тощо [20].

Після цих процесів легальна праця стала неможливою. Влада заборонила видання, діяльність товариств.

Посилення реакції, наступ на права національних меншин – це риси, притаманні румунській політиці на внутрішньому фронті, орієнтація на Німеччину – на зовнішньому. Але Німеччина не підтримала свого румунського союзника, коли набагато могутніший союзник – СРСР – поставив Румунії ультиматум щодо окупованих українських земель.

28 червня 1940 р. СРСР окупував північну частину Буковини і Басарабію, витіснивши звідти румунів. Ця окупація тривала недовго – до 22 червня 1941 р., але біди вона принесла багато. Тих діячів, які не встигли виїхати, більшовики кинули до в’язниць. Українцям довелось пережити традиційне і типове встановлення радянської влади з усіма його трагічними наслідками.

З початком німецько-радянської війни українське підпілля із зброєю в руках виступило проти більшовиків, які відступали. Повстанці, до речі, чинили збройний опір і румунській армії. Вони проголосили прилучення Буковини до України і свою владу виконували від імені майбутньої Української Держави. Скрізь майорів український національний прапор. Державницький рух охопив усю Буковину. “Українські націоналісти хотіли провести могутню державницьку демонстрацію, яка мала поглибити в буковинських масах тугу за зродженням української соборности і державної самостійности, показати народові на практиці, бодай протягом короткого часу, як істотно українська держава вирізняється в своїх турботах про український народ від влади окупантської” [21]. Українська влада існувала три тижні після відступу радянських військ. При підтримці Німеччини та за її згодою румуни жорстоко придушили повстання і ліквідували органи української влади. Повстанці відступили. Частина пішла в Галичину, а інша частина – Буковинський Курінь – вирушила походом на Київ, де в січні-лютому 1942 р. німці розстріляли багато українських націоналістів із Буковини.

Таким було у загальних рисах історичне і суспільно-політичне тло функціонування української преси на Буковині. Історіографія цієї проблеми має кілька вагомих позицій. Це розділ “Українська преса і періодичні видання на Буковині” у фундаментальному збірнику “Буковина – її минуле й сучасне” [22]. Про українську пресу Буковини згадують, хоча й дуже стисло, А.Животко [23] і Ю.Тернопільський [24]. Деякі статистичні дані про українську пресу Буковини є у журналі “Самостійна думка” [25], в “Українському статистичному річнику за 1936-1937 рр.” [26], у статті П.Зленка “Видавнича справа на Буковині в останньому десятилітті (1918-1928)” [27]. Із сучасних дослідників найвагоміший внесок у дослідження історії української преси Буковини зробив М.Романюк, у якого є не лише статті на цю тему, але й монографії “Українська преса Північної Буковини (1870-1918 рр.)” та “Українська преса Північної Буковини (1918-1940 рр.)” [28].

Вивчали історію української преси Буковини й радянські дослідники, проте їх цікавили, насамперед, комуністичні й радянофільські видання [29]. Ознайомлення з цими дослідженнями є не тільки пізнавальними, а й повчальними і виховними, бо показують нам, якою догматичною, обмеженою, ідеологічно “зашореною”, антиукраїнською може бути історія української преси.

Журналістський процес на Буковині можна поділити на кілька періодів. Перший із них – це 1900-1914 рр. Його зміст – продовження процесу національного відродження, який почався у середині 80-х років минулого століття. Д.Квітковський, відзначаючи вірність буковинського проводу Габсбургам, вважає однак, що ця лояльна політика носила в собі зародок майбутнього ірредентизму і проявлялася у діяльності буковинських “Січей”. “Тому, свідомо чи несвідомо, в цьому періоді історії Буковини поставлено тривкі підвалини під почуття духовної соборности всієї української нації, що вони є нерозривною частиною української нації” [30].

Ще одна важлива риса політичного життя цього періоду: “Буковина в той час ще не мала національно-революційних політичних думок. Але вина за це не падає на все українство, бо тоді й воно не грішило великими національними революційними ідеями. Революційні політичні думки М.Міхновського не мали тієї притягаючої сили, яку мали в той час всякі соціялістичні утопії. Вина в цьому не тільки Буковини. Але всі винесли одну науку з цієї доби: поневолена нація не сміє ніколи бавитися з усякими утопічними теоріями у формі соціялізму, комунізму чи всякого іншого інтернаціоналізму. Перше – національно-державна свобода, далі – забезпечення свободи одиниці в державі, шляхом вільних інституцій, а вже потім – співпраця з іншими, такими ж вільними націями” [31].

Д.Квітковський писав про ту різницю, яка була помітною в політичному житті Буковини кінця ХІХ ст. і початку ХХ ст.: “Коли за попереднього періоду українського національного відродження на Буковині переважав елемент культурний і основна увага була звернена назовні – за признання української мови, а внутрі – за національне освідомлення народу, то з початком 20-го століття чим раз більше кристалізувалися вже чисто політичні й соціяльні зацікавлення. Останні були причиною вибрання різних шляхів для осягнення тієї ж самої мети; вони почали політичну диференціяцію серед українства на Буковині” [32].

Як і в Галичині, в авангарді буковинської молоді йшла студентська молодь. На Буковині діяло академічне товариство під тією ж назвою, що й у Львові – “Молода Україна”. Видання товариства редагував В.Сімович.

Активізувалося політичне життя на Буковині з виходом видань Революційної української партії. Майже увесь матеріал сюди присилали із Наддніпрянської України, згодом туди переправляли журнал. У 1902-1903 рр., наприклад, у Чернівцях виходив місячник “Гасло”, відповідальним редактором якого був Л.Когут, а фактично – Дм.Антонович (підписувався С.Войнилович) і М.Русов (М.Т-ський). Публікації вміщували анонімні або підписані криптонімами. Обсяг видання – від 16 до 52 сторінок. Автори писали про українські проблеми в Австро-Угорщині. Друкувалися тут В.Винниченко, А.Жук. За передову статтю “Шлях боротьби” (ч.1 за 1902 р.) чернівецький суд засудив Л.Когута як відповідального редактора до трьох тижнів ув’язнення.

На початку 1903 р. у Чернівцях почав виходити ще один місячник РУПу – “Селянин”, відповідальним редактором якого був Л.Когут. Від ч.12 “Селянин” виходить у Львові, редагує його С.Вітик. Його глибокі “ліві” переконання зумовили зміст публікацій. У перших числах місячника Л.Когут грунтовно пропагував ідеї брошури М.Міхновського “Самостійна Україна”.

Авторитет часопису падав через нав’язливу пропаганду соціалістичних ідей і антирелігійну спрямованість. Ситуація ще помітніше погіршала, коли у Львові “Селянин” почав виходити під гаслом “Робітники всіх країн, єднайтеся!” Ці ідеї на західноукраїнських землях не знаходили належного відгуку.

І “Гасло”, і “Селянин” – все ж таки були газетами наддніпрянських українців.

Із видань буковинських виходила “Буковина”, перше число якої появилося ще 1 січня 1885 р. Першим головним редактором газети був О.-Ю.Федькович. У 1911-1912 рр. замість “Буковини” виходив “Народній голос”. У 1913-1914 рр. (до вересня) газета появлялася під назвою “Нова Буковина”. Під час російської окупації, у 1915-1917 рр. “Буковину” відновили, але видавали у Відні, а коли росіяни відступили, у 1918 р. газета знову виходить у Чернівцях. За часів української влади “Буковина” виходила щоденно, але вже 11 листопада 1918 р. румунська окупаційна влада припинила видання.

Спочатку “Буковину” видавало товариство “Руська бесіда”. Потім газета була неофіційним органом народовців, згодом – національно-демократичної партії. У Відні “Буковина” була органом Союзу українських послів на Буковині. За часів української влади газета була її напівофіціозом.

З “Буковиною” співробітничали практично всі визначні діячі суспільно-політичного і культурного життя Буковини. Досить назвати лише головних редакторів, що були після О.-Ю.Федьковича. Це П.Кирчів, С.Дашкевич, О.Маковей, В.Дутчак, С.Кравчук, Л.Турбацький, Л.Когут, Д.Лукіянович, О.Шпитко, В.Щурат, Мик.Левицький, В.Сімович, А.Крушельницький, Л.Гринюк, О.Світлик, Я.Весоловський, В.Карбулицький, О.Безпалко, І.Хромовський, І.Созанський, Ф.Коковський, О.Луцький, В.Кушнір, Ю.Сербинюк, Ом.Попович, Ол.Попович, В.Федорович.

“Буковина” так визначила своє завдання: “Газета “Буковина” має поставити нарід Буковини на вищий ступінь духового й морального розвою з іншими народами. “Буковина” буде, проте, на першім місці обговорювати справи, стоячі в тісній зв’язі з відношенням нашого народу і його рідного краю, Буковини..., буде подавати вістку про духове життя галицьких, угорських і на Україні жиючих братів наших, належачих до одної і тої самої великої родини – вірних синів... великої матері – Русі”.

Це завдання було головним протягом усього періоду існування газети.

У ювілейному числі “Буковини” з нагоди 25-річчя було вміщено кілька цікавих публікацій колишніх редакторів газети, у яких йшлося про історію часопису [33].

“Буковина” не була партійним органом, хоча традиційно орієнтувалася на народовців, багато в чому підтримувала їх. Професійний рівень газети був високий, “Буковину” читали і поза межами краю. У статті “Реалісти чи кариєристи” ще в 1896 р., І.Франко відзначав, що газету редагують живо і талановито, віддавав їй належне за критику віджилого, старого, консервативного у народовстві [34].

Саме з цієї статті, у якій І.Франко критично проаналізував цикл статей С.Смаль-Стоцького на тему “реальної політики”, що появилися у "Буковині” у чч. 53-88 за 1896 р. між І.Франком і часописом розпочалася гостра дискусія. У цій дискусії порушувалась одна із найбільш кардинальних проблем української політичної думки – проблема державності, політичної самостійності.

З “Буковиною” співробітничало багато відомих українських діячів того часу: М.Грушевський, В.Гнатюк, Я.Весоловський, О.Кобилянська, О.Маковей, Марко Черемшина, В.Щурат та ін.

На початку ХХ ст. виходили російською й українською мовами такі москвофільські видання, як “Православна Буковина” (1893-1904 рр.) і “Буковински ведомости” (1895-1909 рр.) – цей часопис був органом москвофільського товариства “Народная рада”. А товариство “Руська рада” видавало для широкого читацького загалу двотижневики “Праця” (1897 р., редагував В.Будзиновський) і “Руська рада” (1898-1905 рр.).

Набуло популярності видання “Добрі ради”, призначене для селян і робітників. Видавав його у 1889-1914 рр. І.Данилевич.

Народовці, пов’язані з “Руською радою” (згодом це націонал-демократи), видавали у 1909-1919 рр. ілюстрований тижневик “Народний голос” (редактор Ю.Сербинюк). Часопис виходив великим, як на той час, накладом – до 4000 примірників.

Традиційну народовську політику продовжувала “Нова Буковина” (1912-1915 рр., редактор В.Кушнір).

Тоді ж почала виходити “Православна Буковина”, що теж орієнтувалася на традиційні народовські цінності й ідеали.

Усі ці видання підтримували М.Василька і полемізували як із С.Смаль-Стоцьким, так і з галицькими діячами.

Прихильники С.Смаль-Стоцького видавали тижневик “Україна” (1913-1914 рр.) орган Української демократичної партії. Редагував його З.Кузеля.

Українська радикальна партія мала такі періодичні видання: “Народна воля” (1905-1909 рр.), “Народна справа” (1907 р.), “Громадянин” (1909 р.), “Народна воля” (1914 р.).

Соціал-демократична партія видавала тижневик “Земля і воля” (1905 р.), “Народний голос” (1911-1951 рр.), головним друкованим органом виступав двотижневик “Борба”. Видавець і головний редактор цього видання – О.Безпалко.

Активізувалися перед Першою світовою війною москвофіли, яким допомагав російський уряд та польська адміністрація в Галичині. Буковинські москвофільські видання почали виходити зрозумілішою для народу мовою. Це “Православная Русь” (1909 -1910 рр.), тижневик, орган товариства “Народная рада” та “Руская правда” (1910-1941 рр.).

Преса Буковини не була розгалуженою і структурованою, як, наприклад, у Галичині, однак представляли її не лише партійні видання, а й інші групи преси.

Протягом 1904-1907 рр. виходив журнал “Промінь” (спочатку у Вашківцях, а потім у Чернівцях), орган українських учителів. Редагували це видання Іл.Карбулицький та І.Герасимович. Проблематика видання досить різноманітна. Окрім публікацій на суто шкільні, учительські теми, порушувалася низка питань громадсько-політичного життя. Друкував “Промінь” художні твори українських письменників, літературно-критичні розвідки про І.Нечуя-Левицького, М.Старицького та ін.

У 1910 р. почав виходити двотижневик “Каменярі” – орган “Вільної організації українського учительства на Буковині”. Редагував його теж Іл.Карбулицький. У журналі співробітничали Ом.Іваницький (відповідальний редактор), К.Данилюк, Д.Макогон, Л.Ясінчук, І.Бережан, І.Пилат. Журнал також не обмежувався проблемами шкільництва, досить сміливо писав про громадсько-політичні проблеми і посідав незалежну позицію, критикуючи угодовську політику окремих українських діячів. Через це “Каменярі” за австрійських часів виходили з перервами. Румунська влада заборонила журнал у 1922 р.

Буковинське вчительство на той час перебувало в авангарді українського руху. Товариство українських вищих шкіл імені Сковороди і “Учительська громада” зі Львова у 1909 р. почали видавати журнал “Наша школа” (виходив у Львові перші два роки). Редагував журнал І.Кревецький, за буковинську частину відповідали М.Кордуба та І.Прийма. Тематика видання виходила за межі чисто шкільної та учительської. Журнал виходив у 1909-1914 рр., 1916-1918 рр.

Протягом цього періоду виходили видання для хліборобів. Товариство “Селянська каса” у 1903-1907 рр. і в 1911 р. видавало “Вістник Союза руських хліборобських спілок”. У 1908-1910 рр. його заміняв журнал “Народнє богацтво”. У 1904-1913 рр. у Чернівцях Краєва культурна рада видавала газету “Хлібороб”.

Появлялися видання для молоді: “Вісти з Січи” (1907 р.), “Голос молодіжи” (1909 р.), “Молодіж” (1910 р.). Виходили “Бібліотека для молодіжі”, “Бібліотека Молодої України” (1901-1902 рр.) за редакцією В.Сімовича.

Буковинські священики у журналістсько-видавничій діяльності не були такими активними, як у Галичині. Виходив українською і румунською мовами церковний журнал “Канделя”. У 1910 р. виходили видання для дяків – “Дяківські відомості” і “Ранок”.

Зауважимо, що українці не використали повною мірою тієї відносної свободи, яка була за австрійських часів. Із приходом румунів ситуація ускладнилась.

Перед крахом Австро-Угорщини у Чернівцях було створено Український краєвий комітет (25 жовтня 1918 р.), який підпорядковувався Українській центральній раді у Львові. 3 листопада 1918 р. на віче, організованому в Чернівцях, було проголошено об’єднання з українською державою, а 6 листопада Український краєвий комітет перебрав владу в Чернівцях і в українській частині Буковини. Президентом української Буковини став О.Попович. Але вже 11 листопада румунські війська окупували Північну Буковину. Д.Квітковський пише, що на Буковині панував неспокій, особливо в перших місяцях і роках румунської окупації [35]. У статті “Вклад Буковини у визвольну боротьбу України (До 15-річчя Походу на Київ Буковинського Куреня)” він зазначає: “... коли наїздник почав насильно заливати Буковину, то рештки її синів, ті, що залишилися вдома, тієї ж осені 1918 р. зі зброєю в руках боронили державну суверенність України на цій землі. Не було сили встоятись, але легенда крови, легенда любови до свого народу, тугою за власною державою й волею до боротьби залишилася в народі й насичувала нові генерації вогнем любови до свого народу, тугою за власною державою й волею до боротьби за краще завтра народу. І в час найбільшого гніту Буковина дихала повними грудьми і всією напругою своєї волі боронила свою національну душу й своє національне обличчя, щоб гідно й гордо стати колись перед маєстат української держави” [36].

Міжвоєнне двадцятиріччя для буковинських українців було дуже важким. Дослідники визначають протягом цього періоду три етапи розвитку української преси. Перший із них – 1918-1928 рр. Це був так званий стан облоги. Українці зробили спробу відновити національне життя з австрійських часів, але безуспішно, бо умови румунської окупації відзначалися жорсткістю. Край втратив свої автономні права. Румуни переслідували найменші прояви українського життя. Багато хто із українських діячів, які залишили Буковину під час війни, не отримали дозволу повернутися, чимало тих, хто залишився на Буковині, ув’язнили. Головний удар було спрямовано проти українського шкільництва – румуни заборонили викладання українською мовою на кафедрах Чернівецького університету, румунізували середнє і народне шкільництво – від 1922 р. українські школи стали румунськими, українську мову вже не вивчали як предмет. Румуни закрили українські читальні, бібліотеки. Адміністративними утисками майже знищено українську кооперацію на Буковині. Єдиною ознакою українського життя на Буковині була українська преса [37].

Такі періодичні видання, як “Нова Буковина”, “Борба”, були заборонені ще у 1918 р. Не виходили “Буковина” і “Народний голос” – друковані органи Національно-демократичної партії. Причина традиційна – переслідування, цензура, фінансові труднощі.

Буковинські українці залишилися без своєї преси. Щоправда, з кінця січня 1919 р. румунська влада почала видавати для українців тижневик “Голос Буковини” – додаток до офіційного органу Румунської ліберальної партії з такою ж назвою. Зрозуміло, що нема підстав вважати цей додаток за видання українське, оскільки воно було одним із засобів румунізації. На його сторінках навіть почали друкувати для буковинських українців – “румунів”, які забули свою рідну мову, підручник з румунської мови. “Голос Буковини” популярності серед українського читача, на щастя, не здобув, і через рік він припинив існування.

У такій ситуації буковинські учителі на загальних зборах у грудні 1920 р. у Чернівцях (“Вільна організація українського учительства на Буковині”) вирішили відновити видання двотижневика “Каменярі”. Перше число відновлених “Каменярів” вийшло наприкінці лютого 1921 р. Редагував і видавав журнал І.Никорович. “Каменярі” намагалися протистояти румунізації, а це викликало переслідування з боку цензури. Багато писав журнал про становище українських народних шкіл, захищав інтереси українських учителів, порушував інші важливі проблеми громадського життя.

У 20-ті роки виходили друковані органи української секції Соціал-демократичної партії. Це “Воля народа” (1919-1920 рр.), “Громада” (1921 р.), “Боротьба” (1925-1928 рр.), “Земля і воля” (1927 р.), “Борець” (1929-1930 рр.), “Робітник” (1921-1923 рр.), “Вперед” (1923 р.). Така велика кількість назв не говорить про потужність преси соціал-демократів, оскільки це, по суті, один часопис, що виходив під різними назвами. Д.Квітковський пише, що хоча ця преса щодо накладу і обсягу була дуже бідною, – “...все ж своїм змістом, стилем і громадською мужністю вона переростала тодішню народовецьку пресу. Соціял-демократи і їх комуністичні побратими знали, що хотіли, і тому, хоча більшість українців і не схвалювала їхніх поглядів та пропагованих ними ідей, – з тієї преси можна було довідатися, до чого вони прямують і чого вони хочуть. Цієї постави якраз бракувало народовецькій пресі і тому вона була досить бліда, мало цікава і без виразної програми. Соціял-демократи й комуністи проповідували злочинні й шкідливі для українського народу ідеї, але це все ж таки були ідеї і ясно куті думки. Народовецька преса протиставляла їм просвітянщину та етнографізм” [38].

Про політичну орієнтацію усіх цих видань свідчать слова С.Канюка із статті “Куди дорога?”. Він пише, що лише радянська Росія допоможе українському народові добитися свого ідеалу [39]. Радянофільські симпатії С.Канюк демонстрував і в наступних виданнях, які він редагував або брав у них участь (“Громада”, “Народ”).

Радянофільство не було випадковим. Багато хто щиро вірив у невідворотність “українізації” в підросійській Україні, в її перспективність. Видання, що перебували під впливом Соціал-демократичної партії й соціалістичних ідей, могли відзначатися більшою чи меншою опозиційністю до румунської влади (“Боротьба”, наприклад, гостро виступала проти румунської окупації), але їх об’єднувало одне: симпатії до радянської України та нерозуміння суті справжнього українського національного ідеалу.

Наприкінці 20-х років, коли соціал-демократи повністю перейшли на прорадянські позиції, виходила газета “Борець” (1929-1930 рр.) з найбільш непримиренною “класовою” позицією.

Серед журналістів, які співробітничали у соціал-демократичних виданнях, назвемо ще І.Стасюка, К.Кракалію, І.Квасницю, В.Левинського, В.Руснака, С.Галицького, І.Михайлевича, М.Ковальчука, В.Гаврилюка та ін.

М.Романюк, автор монографії “Українська преса Північної Буковини” пише: “...соціал-демократичні часописи займали цілком виразні ідеологічні позиції часто-густо більшовицької, прорадянської орієнтації. Їх редактори, працівники редакцій, дописувачі щиро вірили у правильність дії керівництва УРСР, схвалювали обраний ним шлях “до світлого майбутнього”. Газетні публікації були спрямовані на пропаганду соціялістичних ідей... Однак не враховувалася та обставина, що буковинське село було виразно національне, а не інтернаціональне, де могли розвиватися пропаговані партійними часописами соціалістичні ідеї. Тому ця преса була короткотривалою в часі, бідною за формою, виходила невеликими тиражами” [40]. Щоправда, деякі суттєві моменти треба уточнити. Була віра щира, а була й віра за “комінтернівські” гроші; “керівництво” УРСР дуже мало або нічого не вирішувало, вирішували у Москві. А якби буковинське село було інтернаціональне (і соціал-демократи врахували цю обставину), то тоді що? Чи мали б вони шалений політичний успіх? Галичина (а тим більше Львів) була досить інтернаціональною за складом населення, але саме вона стала українським П`ємонтом.

Про пресу 20-х років інших політичних орієнтацій. Колишні члени Націонал-демократичної партії та “Руської ради” видавали “Народний голос” (1921-1923 рр.), “Зорю” (1924-1925 рр.), “Землю” (1925-1926 рр.), “Рідний край” (1926-1930 рр.). Українська народна партія видавала “Народ” (1926 р.).

Ця преса була дуже скромна. Тижневик “Зоря” мав усього піваркуша обсягу, а передплатників – 250. І все ж вона відрізнялася від соціал-демократичних видань – негативним ставленням до комуністичної ідеї і практики, що здійснювалася в підросійській Україні. Однак і цій пресі не вдалося уникнути певних ілюзій, зумовлених так званою українізацією.

Перед Першою світовою війною “Руська рада” (1910-1914 рр.), а потім Український союз послів у Буковині (1915 р.) видавали газету “Народний голос”, видавцем і відповідальним редактором її був І.Созанський. Нове видання спиралося на передвоєнні традиції, не поділяло націоналістичних настроїв Галичини, що почали поширюватися серед буковинської молоді.

Видання національно-демократичної орієнтації намагалися протистояти румунізації, підтримати українців Буковини, подолати хаос у їх лавах, згуртувати, гостро засуджуючи тих, хто зраджував національні інтереси. Зважаючи на переслідування, публікації “Зорі”, наприклад, практично всі були анонімними. “Земля”, що почала виходити замість “Зорі”, продовжила цю практику.

У квітні 1926 р. Українська народна партія почала видавати газету “Народ”. Видання ставило перед собою складне, як на ті часи на Буковині, завдання – обороняти українство Буковини.

Серед видань 20-х років помітним є “Рідний край” (1926-1930 рр.), видання незалежне, але фактично воно підтримувало Українську національну партію. Видавав і редагував “Рідний край” Л.Когут. Активно співробітничали тут, як і в згаданих вище виданнях, В.Руснак, І.Андрич, Ю.Сербинюк.

Видання так визначило свої головні завдання: виховувати українців національно-свідомими; виступати проти румунізації, у тому числі і проти румунізації церкви; захищати національні інтереси в усіх сферах суспільного життя [41].

“Рідний край” полемізував з соціал-демократами та з Румунською цараністською партією (її органом була газета “Хліборобська правда”). Видання мало авторитетних дописувачів – М.Данько, С.Бородаєвський, М.Кордуба, С.Смаль-Стоцький, В.Сімович, С.Сірополко. Ця газета була найкращим виданням 20-х років, що стояло на національних позиціях.

Окупаційна влада хоча всіляко переслідувала українські видання, проте дещо лояльно ставилася до видань, що виходили українською мовою, але були органами румунських партій. Це орган Національно-демократичної партії –“Хліборобське слово” (1924), “Голос Буковини” – орган Румунської ліберальної партії, згадана “Хліборобська правда” (1926-1938) – орган Румунської цараністської партії.

Виходили сатирично-гумористичні часописи: “Щипавка” (1922) і “Жало” (1926). “Щипавку” видавав О.Данилович, друкували її на гектографі.

Журнального типу видань, окрім “Променя” (1921-1923 рр.), не було. Цей літературно-науковий журнал видавав Комітет молоді. Тут вміщували твори українських письменників, статті з української історії та літератури і з інших галузей науки. “Промінь” мав солідних і відомих авторів: Ф.Дудко, О.Дучимінська, В.Залозецький, О.Кобилянська, В.Лімниченко, О.Маковей, Д.Макогон, О.Олесь, О.Орлівна, А.Павлюк, А.Падолист, І.Пугіляк, Марійка Підгірянка, К.Поліщук та ін. Двадцяті роки на Буковині – це роки виживання. Окрім пробільшовицьких, радянофільських видань і тих, що були органами румунських політичних партій, виходили ще українські видання – “...так звані “незалежні видання”, без ясного обличчя, без політичної чи якоїсь іншої програми. Мали ці “незалежні газети” одну-єдину мету: не дати завмерти українському писаному слову! Ця думка так сильно вкорінилася в нашій буковинській журналістиці, що навіть тоді, коли вже була змога сяк-так вільно висловлювати свої думки, частина цієї преси трималася ще тієї нездорової засади, керуючись нею у видаванні часописів. Статті були дуже бліді, мляві, без життя, бо навіть “між рядками” не було що читати” [42].

Д.Квітковський називає 1928-1937 рр. другим національним відродженням Буковини. У цей час “найбільше ваги з самого початку було присвячено рідній пресі, як чинникові, який найкраще єднає всю розкинену громаду в одну духову родину, керує нею згідно з загальним інтересом” [43].

Відчувалася гостра потреба мати щоденну газету. Без такого видання активно впливати на громадську думку, організовувати українське суспільство, виховувати його не було змоги.

Таким щоденником став “Час”, “незалежний, безпартійний часопис”, перше число якого появилося 1 жовтня 1928 р. Видавав “Час” спочатку Т.Глинський, а від 1929 р. – видавнича спілка “Час”. Редагували “Час” В.Мегидинюк, Л.Когут, Ю.Сербинюк, М.Глинський.

У “Зверненні до наших читачів” редакція з’ясувала необхідність щоденника, визначила свої завдання: “Інформувати читача про всі події у світі, державі й краю, стояти на сторожі прав українського народу, а через поширення й поглиблення національної думки об’єднати духово всіх Українців у Румунії, де вони й не жили б. Стоячи на становищу безпартійности, а лучше кажучи непартійности “Час” реєструватиме важніші прояви життя всіх наших політичних угрупувань.

Одначе, зважаючи на спільність інтересів усіх верств українського населення в Румунії, “Час” противитиметься дальшому погубному зріжничкуванню нашого народу і всіма силами стремітиме до об’єднання всіх українських гуртів.

Для переведення цієї мети отворяє “Час” свої сторінки для всіх Українців без різниці переконань, при чому згори заявляє, що не допустить на своїх шпальтах ніяких особистих розрахунків, бо девіза нашого часопису є: єднати, а не роз’єднувати, будувати, а не руйнувати” [44].

Редакція “Часу” майже відразу ж (від 5 жовтня) почала видавати щотижневий спеціальний випуск “Селянське число”, призначене для селян. А в січні 1929 р. редакція почала видавати і додаток для дітей – “газетку для українських діточок “Український цвіт”, яку очолила буковинська дитяча письменниця К.Чертенко-Костецька. На жаль, появилося лише одне число.

Протягом 1928-1929 рр. виходив і додаток “Нова старовина”.

“Час” відіграв важливу роль у політичному житті буковинських українців. Щоденник порушував найрізноманітніші проблеми, та, очевидно, найбільша його заслуга полягала у намаганні об’єднувати українців, виховуючи їх національно свідомими.

Щодо політичної орієнтації. З приводу появи двотисячного числа редакція ще раз заявила про свою непартійність [45]. Але це скорше був тактичний прийом, зумовлений стратегією політичної боротьби. Для того, щоб вижити, “Час” опирався на якомога ширшу соціальну базу, на якомога більшу читацьку аудиторію.

На виборах “Час” підтримував Українську національну партію і критикував тих українських політиків, які співробітничали з окупаційною владою. Щоправда, “Діло” критикувало УНП за угоду з Румунською ліберальною партією [46]. Але ж УНП хотіла отримати трибуну для легальної політичної боротьби, розширити діапазон легальних засобів боротьби. Подібну тактику застосовувало і УНДО у Галичині.

З іншого боку, посівши своєрідну центристську позицію в українському політичному житті, “Час” не ототожнював себе (і не хотів цього робити) із націоналістичним крилом. Він полемізував із молодшим поколінням, яке сповідувало ідеї українського націоналізму і гуртувалося навколо тижневика “Самостійність”.

Редакція не вміла зробити “Час” прибутковим, а тому фінансові проблеми щоденник переслідували постійно. У середині 30-х років кількість передплатників зменшилася до 600. Д.Квітковський згадує, що націоналістична молодь запропонувала, щоб на місце тодішнього редактора Л.Когута прийшли троє молодих енергійних журналістів, залишивши йому редагування економічної сторінки. Керівництво часопису відкинуло цю пропозицію, погодившись тільки, щоб від “Самостійності” прийшов О.Шипинський. Протягом двох місяців (серпень-вересень 1935 р.) він редагував “Час” (саме тоді на його сторінках появилися публікації, лейтмотивом яких була національна ідея). О.Шипинському закинули радикальність політичних поглядів, пропаганду націоналізму і змусили відійти [47].

Загалом, така стратегія часопису була зрозуміла: ”Можливо, що його блідий, часто нецікавий зміст, та не завжди рішуче відношення і ставлення до румунської денаціоналізаційної політики уможливили йому перетривати всі лихоліття і зберегти на Буковині традицію української преси. Бо як би не було, “Час” був українським національним часописом, він ніколи не збочував й не йшов на чужі послуги – хоча й не дуже відважно” [48].

28 червня 1940 р., після приходу більшовиків, припинено вихід “Часу” – період навіть скромної національної роботи в легальних формах минув.

Соціал-демократи видавали тижневик “Нове життя” (1931- 1934 рр.). Видавцем і редактором був І.Микитович. Тижневик багато уваги звертав на внутрішні проблеми партії, популяризував соціалістичне вчення, гостро полемізував із націоналістичними виданнями.

На початку січня 1932 р. Українська національна партія почала видавати газету “Народня сила” (1932-1934 рр.) з підзагаловком “господарсько-кооперативний часопис”, а лише згодом (від ч.36) було зазначено, що це орган партії. Видавцем і відповідальним редактором часопису був Ю.Сербинюк. Редакція вже у першому числі з’ясувала свою програму і завдання. Констатувавши хворобу суспільного організму, ту загрозливу економічну кризу, яка охопила державу, а найбільше відбилася на селянах, редакція пропонувала способи виходу із кризи. Вона бачила вихід у створенні кооперативних організацій, у впровадженні в сільському господарстві новітніх досягнень науки і техніки.

Щоправда, навіть тоді, коли на сторінках часопису переважала економічно-кооперативна проблематика, “Народня сила” порушувала питання суспільно-політичного характеру. Наприкінці 1932 р. часопис підтримав на виборах Українську національну партію, яка уклала угоду з національною хліборобською партією (з т.зв. цараністами).

Власне після виборів "Народня сила" стала органом Української національної партії. А у тому, що від партії було обрано Ю.Сербинюка (до камери), В.Залозецького і Д.Маєр-Михальського (до сенату), була велика заслуга газети. Редакція “Народньої сили” посіла активну позицію у політичній боротьбі і закликала до боротьби буковинських українців: “...ми живемо в часі боротьби, й тому народні маси мусимо виховувати до боротьби. Ще не пізно” [49]. Дуже важливо, що журналісти часопису розуміли пресу як засіб боротьби, про що свідчить діяльність часопису як органу Української національної партії. “Народня сила” виступила проти запровадження військового стану, вона відгукувалася на всі важливі питання тогочасного політичного життя. Газета намагалася активізувати українське суспільство, критикувала тих, хто ухилявся від боротьби (вже не кажучи про відступників, ренегатів української справи), прикривався нейтралітетом. Як і інші українські часописи на західноукраїнських землях, “Народня сила” писала про голодомор 1933 р. в Україні і гостро осудила більшовицький режим, Москву – організатора геноциду.

Цензура переслідувала часопис. У 1934 р. він перестав виходити.

У січні того ж року почав виходити тижневик “Рада” (1934-1935, 1937-1938 рр.). Видавало його “Видавництво Ю.Гливки і Спілка”, редагував Ю.Сербинюк. У підзаголовку було зазначено, що це незалежна газета української національної думки, але фактично “Рада” стояла на позиціях Української національної партії. Після відновлення у 1937 р. газета мала теж підзаголовок: “незалежна газета української національної думки”. На початку 1937 р. “Рада” писала: “Тижневик стоятиме на службі та сторожі постійних інтересів української національної справи взагалі. Будемо речником та пропагатором усього, що нас об’єднує, скріплює та будує, й будемо оминати все, що нас роз’єднує та руйнує... Не будемо вести конкуренції з існуючою українською пресою, а будемо взаємно доповнювати її, підтримуючи себе...” [50].

“Рада” відгукувалася на політичні події дня, виховувала своїх читачів національно свідомими. Основні рубрики: “З внутрішньо-політичного життя”, “Зі світової політики”, “Українці поза межами”, “Українські вісті з інших земель”, “На радянській Україні”, “Дописи”, “Новини”. Редакція намагалася уникнути цензурних переслідувань, а тому тональність її публікацій була спокійнішою, ніж, скажімо, “Народньої сили”.

Продовжувала виходити в 30-ті роки і “Хліборобська правда”(1929-1938 рр.). Її видавцем і редактором був К.Кракалія. Виходив тижневик нерегулярно. До 1930 р. він був органом Національної хліборобської (цараністичної) партії, а в 1930-1938 рр. – органом Української хліборобської партії, якої ні формально, ні практично не існувало [51].

А.Жуковський і Д.Квітковський пишуть, що “часопис був відбиткою політичної діяльності головного редактора К.Кракалії” [52].

Вони відзначають її антиукраїнський характер: ”У 1926-1930 рр. “Хліборобська правда” стояла на послугах румунської цараністичної партії, тому накидалася з найнепристойнішими виразами на всіх українців, які не поділяли поглядів тієї чужої партії” [53]. Але М.Романюк уважає, що “Хліборобська правда” просто посідала центристську позицію. Фактом є те, що газета справді дуже різко, не перебираючи в прийомах полеміки, виступала в середині 30-х років проти Української національної партії і проти українських націоналістів. На нашу думку, “Хліборобська правда” була не центристською, а прорумунською, угодовською.

Активними авторами “Хліборобської правди” були К.Кракалія, Гр.Андріящук, С.Гнідий-Никорович.

Гр.Андріящук також редагував “Правду” (1930-1936 рр.), що була органом цараністів і посідала ту ж політичну позицію.

Згадаємо і про дитяче видання того часу – “Українська ластівка”, що його 1930 р. вирішило видавати товариство “Українська школа”. Але перше число журналу появилося аж у 1933 р. Відповідальним редактором журналу був А.Кирилів, а редагувала журнал колегія (Т.Бриндзан, М.Гарас, К.Горвацький). Виходив місячник до 1938 р., коли вийшло одне число (останнє). На Буковині це було єдине видання для українських дітей.

30-ті роки позначені появою на політичній арені українських націоналістів та їх видань. Д.Квітковський пише: “...якщо до 1930 року дух спротиву румунізаційній політиці й непереможна воля до національного самовиявлення на Буковині мали спорадичний, напівлегальний характер, то почавши від 1930 року цей дух набирає характеру свідомого революційно-політичного руху” [54]. Тут передано зміст і суть обох етапів розвитку української преси на Буковині.

Уже говорилося про те, що після створення ОУН націоналістичний рух на Буковині активізувався. Офіційними органами націоналістичного руху на Буковині були місячник “Самостійна думка” і “Самостійність”. “Обидва пресові органи зродилися з потреб нової ідеології і нової духовости, що їх принесла, почала проповідувати й практикувати в дії нова генерація буковинських українців” [55].

Ідея видавати журнал, який проповідував би інше ставлення до життя, ніж те, що демонструвала старша генерація, виникла серед членів студентського товариства “Чорноморе”. Таким журналом стала “Самостійна думка”, перше число якої появилося 1 січня 1931 р. У статті “Від видавництва” говорилося про всеукраїнський, понадпартійний грунт журналу. Редакція бачила завдання у тому, щоб “... по-можности освідомити та духово піднести наш загал...” [56].

Вже у цьому числі вміщено статтю М.Сціборського, одного із провідних діячів ОУН (“Соборність політики і психології – засада визволення”). У ч.2 О.Мегидинюк у статті “Кволість нашого політичного життя на Буковині” критикує Українську національну партію, яка не виправдовує покладених на неї надій. У наступних числах знаходимо кілька програмних статей з ідеології українського націоналізму (“Про ідеологічні підстави українського націоналізму” С.Охримовича, “Український націоналізм та його завдання” Р.Савінського, “Фрагмент з ідеології українського націоналізму” М.Ніцковича), але є стаття про В.Липинського і стаття на захист Драгоманова. Проте політична орієнтація “Самостійної думки” стає щораз очевиднішою: у ч.1 за 1932 р. редакція заявила, що вона стає на платформу українського націоналізму.

“Самостійна думка” – один із кращих журналів того періоду не лише на Буковині, але й на західноукраїнських землях. Редактором і видавцем журналу був С.Никорович. В останні роки його редагував О.Ольжич, який мешкав тоді у Празі. Підписував журнал як видавець і Д.Квітковський. На сторінках видання друкувалося багато західноукраїнських публіцистів, письменників, поетів. Ідея української державності, українська національна ідея є основною у діяльності журналу. Як і “Розбудова нації”, “Самостійна думка” виступала трибуною націоналістичного руху на західноукраїнських землях. Журнал мав два додатки. У 1931 р. почав виходити додаток під назвою “Самостійна думка української матері”, а в червні 1932 р. – “Державно-творча трібуна Буковини”. Обидва додатки редагувала С.Г.-Никорович. Здається, що А.Жуковський і Д.Квітковський занадто суворо оцінюють ці видання, коли пишуть: “Але ці додатки не були жодною мірою подією в нашому національному житті: примітивні, нецікаві, вони швидко перестали виходити” [57]. Обидва додатки все ж таки були змістовними та мали ідеологічне спрямування.

“Самостійна думка” постійно перебувала у фінансових проблемах, зазнавала утисків з боку влади. Незважаючи на труднощі, журнал виходив до 1937 р.

Визначну роль у пропаганді української національної ідеї, у вихованні буковинських українців, у захисті їх інтересів і прав відігравав і тижневик “Самостійність”.

На думку А.Жуковського і Д.Квітковського, “Самостійність” – це перший часопис на Буковині, що бачить своє основне завдання в пропагуванні ідеї української державности й своїм духовим настановленням сягає далеко за межі маленької Буковини. Проповідуючи національну самовистачальність (орієнтація на власні сили) та героїчну поставу до життя, “Самостійність” внесла в українське життя на Буковині новий дух” [58].

Перше число “Самостійності” вийшло 1 січня 1934 р. “Виданням нового часопису ми не думали робити комусь конкуренції, а хотіли цілком звичайно мати свою трибуну, з якої могли б проповідувати нові думки, нові ідеї”, – згадував згодом Д.Квітковський [59].

Засновниками “Самостійності” були О.Зибачинський, Д.Квітковський, Л.Гузар, І.Григорович. Головним редактором тижневика увесь час був О.Зибачинський.

“Самостійність” охоплювала ширшу читацьку аудиторію. Про популярність тижневика свідчить його наклад перед забороною (навесні 1937 р.), який сягнув 7000 примірників. Такого накладу не мало жодне інше буковинське видання. Румунська влада переслідувала українців навіть за читання "Самостійності". Тижневик часто забороняли. Тоді керівництво тижневика зареєструвало ще один тижневик під назвою "Молода Буковина”. Коли забороняли "Молоду Буковину”, появлялася “Самостійність”. Факт, що “Самостійність” при фінансовій і моральній допомозі українського буковинського населення могла не тільки втримуватися, але й сильно розросталася, був доказом правильности голошених нею ідей та духового поневолення. Рівночасно це було доказом національної зрілости й готовости українського буковинця боротися за найвищі організовані вияви всієї української нації” [60].

Уже в ч.1 у редакційній статті “Наш фронт” звучить заклик до боротьби: ”…хто готовий віддати для майбутності української нації все, що найдорожче має в житті, той і самий стане в наші ряди під спільний прапор “Самостійності” і на спільний нам фронт” [61]. У цьому ж числі редакція, звертаючись до читачів, повідомляла, що тижневик буде друкувати статті на ідеологічні, економічні, політичні теми, інформувати про ті події у світі, що стосуються українців, про життя буковинських українців; зокрема, проблеми селян, інтелігенції, молоді – “...одним словом, стоятиме в обороні всіх прав українського народу на самостійність” [62].

Як і “Самостійна думка”, “Самостійність” стояла на позиціях українського націоналізму. Звісно, що влада постійно переслідувала тижневик.

У 1935-1936 рр. “Самостійність” мала додатки – “Літературно-науковий додаток” і “Спортовий листок”. На жаль, перший із них виходив нерегулярно. “Спортовий листок” свою роль у вихованні духовно і фізично сильної молоді відіграв – українські націоналісти плекали культ гармонійно розвиненої людини.

У червні 1936 р. вийшло перше число ще одного додатку до “Самостійності”. Це сатирично-гумористичний журнал “Чортополох”, який редагував О.Шипинський. Він поступався за професійним рівнем галицькому “Комарові”, але характер мав не менш бойовий: найважливіші суспільно-політичні проблеми, показані за допомогою засобів сатири й гумору, визначали зміст видання. “Чортополох” порушував важливі проблеми того часу (внутрішні і зовнішні), висміював угодовську політику окремих політичних партій, ренегатство, зраду окремих діячів. “Чортополох” дуже різко критикував розпорошеність українських політичних сил, відсутність єдності. Ще більш нищівною була сатира “Чортополоху” на радянське життя.

Доречно згадати про сатирично-гумористичний часопис “Будяк” (вийшло 12 чисел), що в 1930-1931 рр. виходив на Буковині. Він теж був бойовим, його публікації й карикатури відзначалися актуальністю і гостротою, хоча деколи їм бракувало дотепності.

Серед авторів “Самостійності” були українці буковинські (О.Зибачинський, Д.Квітковський, С.Лакуста, О.Шипинський тощо) та українці із-за кордону (М.Сціборський, Є.Онацький, М.Селешко та ін.).

Навесні 1937 р. влада заборонила “Самостійність”, а її відповідального редактора І.Григоровича на першому політичному процесі 19-20 квітня 1937 р. засудили на два роки в’язниці. Тоді ж кинули за грати ще кілька молодих націоналістичних діячів і журналістів – Д.Квітковського, І.Бучка, В.Тодорюка.

Так завершувався цей етап розвитку української преси на Буковині.

У червні 1937 р. відбувся ще один політичний процес. На ньому І.Григоровича було засуджено вже на три роки – за “українську ірредентистичну пропаганду”. “Після цих процесів всяка легальна праця була унеможливлена, газети замкнені, товариства розв’язані” [63]. Конституція 1938 р. узаконила ті основні принципи, які перетворювали Румунію на авторитарну державу.

Як уже говорилося, у 1938 р. було прийнято закон “Про захист національної праці”, що сприяв ганебній дискримінації українців. 1 квітня 1938 р. було прийнято закон про ліквідацію усіх товариств і політичних партій, які пропагують або здійснюють політичні ідеї. Восени того ж року було заборонено профспілки.

Румунська влада переслідувала українську пресу. Вже говорилося, що в березні 1937 р. заборонили “Самостійність”. У лютому 1937 р. після року заборони вийшла “Рада” (підтримувала Українську національну партію), проте змушена була заявити про свою лояльність до уряду. Таку ж лояльну політику провадила і Українська національна партія. В останньому числі “Ради” (1938 р.) її лідер В.Залозецький закликав усіх українців голосувати 28 лютого 1938 р. за нову конституцію.

У березні 1938 р. перестала виходити і “Хліборобська правда”. Усі роки К.Кракалія і його газета балансували між лояльністю до влади і прихильністю українського читача. Влада заборонила і “Хліборобську правду”.

“Час” залишався єдиним українським виданням, що продовжувало виходити, хоча йому теж доводилося лояльно ставитися до уряду. Газета писала: “Ми часто не слухали рад менше поінформованих і не писали так, як це комусь подобалося. Але ми писали чисту правду в свідомості, що брехнею світ перейдеш, але назад не вернеш” [64].

“Час” негативно ставився до комуністичних ідей та більшовизму, багато писав про життя радянської України. Не оминала увагою газета події в Європі, зокрема багато писала про події в Німеччині.

Українська тема завжди посідала чільне місце на шпальтах “Часу”, хоча в тих умовах писати відверто й об’єктивно було важко. “Час” мав постійні рубрики: “Українські вісті”, “Що діється між українцями”, “Українці за океаном”, “Україніка”, “З життя совітської України”, публікації яких відображали справжню позицію газети. Навіть у цих умовах “Час” намагався підтримати українське шкільництво.

Цензурний тиск посилювався. Це відбивалося на газеті. Влада щораз прискіпливіше аналізувала українознавчі публікації, які, на її погляд, мали антидержавне спрямування. Щоправда, під час подій 1938-1939 рр. у Карпатській Україні стало дещо легше, бо Румунія захищаючи свої інтереси, виступала проти політики Угорщини, вона давала притулок багатьом утікачам і січовим стрільцям.

На початку року Ю.Сербинюк почав видавати газету “Нова рада”. Належної підтримки серед українців вона не мала. Народні маси починали розуміти, що легальним шляхом добитися гідного національного існування неможливо.

Проте у квітні 1940 р. уряд дозволив створити Фронт національного відродження, який мав би захищати інтереси національних меншин.

Після переговорів української делегації (В.Залозецький, Л.Когут, І.Гаврилюк) з урядом, румунський парламент затвердив “мінімальну програму співпраці з українською меншиною”. Результат програми: чотири години вивчення української мови і дві години релігії українською мовою щотижня та ще деякі незначні поступки...

...28 червня 1940 р. румунська окупація змінилася більшовицькою. “Час” перестав виходити. Л.Когута посадили у в’язницю, засудили до смертної кари. Завдяки німецькій переселенчій комісії його вдалося врятувати (подібним чином врятували життя багатьом західноукраїнським інтелігентам).


  1. Про “буковинську атмосферу”// Діло.– 1926.– Ч.2.

  2. Буковина – її минуле і сучасне/ За ред. Д.Квітковського, Т.Бриндзана, А.Жуковського.– Париж; Філядельфія; Детройт, 1956.– С.291.

  3. Там само.– С.302.

  4. Там само.– С.303.

  5. Енциклопедія українознавства: Словникова частина/ За ред. В.Кубійовича.– Париж; Нью-Йорк,1957.– Т.1.– С.190.

  6. Лозинський М. Уваги про українську державність.– Відень,1927.– С.62.

  7. Українська державність у ХХ столітті.– К.,1996.– С.203.

  8. Час.– 1933.– Ч.1209.

  9. Ботушанський В.Участь українців Буковини у творенні української державності// Народне віче Буковини 1918-1993. Документи і матеріали обласної науково-практичної конференції, присвяченої 75-річчю Буковинського народного віча 3 листопада 1918 р.– Чернівці, 1994.– С.59.

  10. Квітковський Д. Боротьба за українську ідею.– Детройт; Нью-Йорк; Торонто,1993.– С.19.

  11. Буковина – її минуле і сучасне/ За ред. Д.Квітковського, Т.Бриндзана, А.Жуковського.– Париж; Філядельфія; Детройт,1956.– С.517.

  12. Квітковський Д. Боротьба за українську ідею.– Детройт; Нью-Йорк; Торонто,1993.– С.22.

  13. Там само.– С.23.

  14. Там само.– С.21.

  15. Там само.– С.37.

  16. Там само.– С.34.

  17. Буковина – її минуле і сучасне/ За ред. Д.Квітковського, Т.Бриндзана, А.Жуковського.– Париж; Філядельфія; Детройт,1956.– С.812.

  18. Квітка Д. Українське студенство під Румунією// Студентський шлях.– 1934.– Ч.7-8.– С.232.

  19. Під румунським постолом. – Париж, 1931.– С.19-20.

  20. Там само.

  21. Квітковський Д. Боротьба за українську ідею.– Детройт; Нью-Йорк; Торонто,1993.– С.49.

  22. Буковина – її минуле і сучасне/ За ред. Д.Квітковського, Т.Бриндзана, А.Жуковського.– Париж; Філядельфія; Детройт,1956.

  23. Животко А. Історія української преси.– Мюнхен,1989-90 рр.

  24. Тернопільський Ю. Українська преса в перспективі 150-ліття.– Джерзі Ситі,1974.

  25. Гарас М. Історичний огляд і сучасний стан української освіти й культури на Буковині// Самостійна думка.– 1934.– Кн.1.– С.57-70.

  26. Український статистичний річник за 1936-1937 рр.– Варшава; Львів,1938.

  27. Зленко П. Видавнича справа на Буковині в останньому десятилітті (1918-1928)// Книголюб.– 1928.– Кн.1-2.

  28. Романюк М. Українська преса Північної Буковини (1918-1940 рр.).– Львів,1996; Романюк М. Українська преса Північної Буковини (1870-1918 рр.).– Львів,1998; Романюк М., Галушко М. Українська преса Північної Буковини (1870-1940 рр.): Історико-бібліографічне дослідження.– Львів,1999.

  29. Див., напр.: Боротьба трудящих Північної Буковини і Бесарабії за своє соціальне і національне визволення, Чернівці, 1970; Фостій І. Визвольна боротьба трудящих Північної Буковини на сторінках газети “Воля народа” та “Громада”// Минуле і сучасне Північної Буковини.– Вип.1.– К.,1972; Курило В. Боротьба трудящих Північної Буковини за соціальне й національне визволення та возз’єднання з Радянською Україною в період світової економічної кризи (1929-1939 рр.)// Минуле і сучасне Північної Буковини.– Вип.3.– К.,1973; Кобилянський С. Селянське питання Північної Буковини на сторінках газети “Боротьба” (листопад 1925 – листопад 1928 рр.)// Минуле і сучасне Північної Буковини.– Вип.3.– К.,1973; Комарницький С. Роль прогресивної преси в революційному вихованні трудящих Північної Буковини (20-30-ті роки ХХ ст.)// Укр. істор. журнал.– 1967.– Ч.6.– С.73-82.

  30. Буковина – її минуле і сучасне/ За ред. Д.Квітковського, Т.Бриндзана, А.Жуковського.– Париж; Філядельфія; Детройт,1956.– С.484.

  31. Там само.– С.485-486.

  32. Там само.– С.628.

  33. Буковина.– 1909.– Ч.6.

  34. Франко І. Реалісти чи кариєристи// Житє і слово.– 1896.– Т. V.– С.73-93.

  35. Буковина – її минуле і сучасне/ За ред. Д.Квітковського, Т.Бриндзана, А.Жуковського.– Париж; Філядельфія; Детройт,1956.– С.506.

  36. Квітковський Д. Боротьба за українську ідею.– Детройт; Нью-Йорк; Торонто,1993.– С.309.

  37. Феденко П. Український рух у ХХ столітті.– Лондон,1959.– С.251.

  38. Буковина – її минуле і сучасне/ За ред. Д.Квітковського, Т.Бриндзака, А.Жуковського.–Париж; Філядельфія; Детройт,1956. – С.635-636.

  39. Воля народа.– 1920.– 18 червня.

  40. Романюк М. Українська преса Північної Буковини. 1918-1940.– Львів,1996.– С.34.

  41. Рідний край.– 1926.– Ч.1.

  42. Буковина – її минуле і сучасне/ За ред. Д.Квітковського, Т.Бриндзана, А.Жуковського.– Париж; Філядельфія; Детройт,1956. – С.639.

  43. Там само. – С.640.

  44. Час.– 1928.– Ч.1.

  45. Там само.– 1935.– Ч.2000.

  46. Діло.– 1938.– 11 січня.

  47. Буковина – її минуле і сучасне/ За ред. Д.Квітковського, Т.Бриндзана, А.Жуковського.– Париж; Філядельфія; Детройт,1956.– С.646.

  48. Там само.– С.647.

  49. Народня сила.– 1932.– Ч.35.

  50. Діло.– 1937.– 21 березня.

  51. Буковина – її минуле і сучасне/ За ред. Д.Квітковського, Т.Бриндзана, А.Жуковського.– Париж; Філядельфія; Детройт,1956.– С.647.

  52. Там само.

  53. Там само.

  54. Квітковський Д. Боротьба за українську ідею. – Детройт; Нью-Йорк; Торонто,1993. – С.26.

  55. Там само.– С.29.

  56. Самостійна думка.– 1931.– Ч.1.

  57. Буковина – її минуле і сучасне/ За ред. Д.Квітковського, Т.Бриндзака, А.Жуковського.– Париж; Філядельфія; Детройт,1956. – С.657.

  58. Там само.– С.650.

  59. Квітковський Д. Боротьба за українську ідею.– Детройт; Нью-Йорк; Торонто, 1993.– С.28.

  60. Там само.– С.31.

  61. Самостійність.– 1934.– Ч.1.

  62. Там само.

  63. Квітковський Д. Боротьба за українську ідею.– Детройт; Нью-Йорк; Торонто,1993.– С.34.

  64. Час.– 1938.– 1 січня.


Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації