Степан Кость історія української журналістики

Скачати
Навчальний посібник
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   25
Контрольні питання

  1. Огляд літератури до теми.

  2. Особливості зародження і становлення української преси на Волині.

  3. Назвати найбільш відомі українські видання Волині.

  4. Структура української преси на Волині.



4. ПРЕСА КАРПАТСЬКОЇ УКРАЇНИ

“Сонце сходить у Карпатах!”, – так образно висловився відомий політичний діяч і публіцист Ю.Ревай про події 1938-1939 рр. у Карпатській Україні. Ця метафора містила в собі одну парадоксальну істину: хай на короткий час, але сонце державності справді зійшло у Карпатах, у Карпатській Україні, цій, раніше найвідсталішій у національному відношенні частині України. Сотні років закарпатських українців переконували у тому, що вони не є українцями. Вони залишилися без інтелігенції, без достатньо міцних культурних і економічних зв’язків з іншими українськими землями. Але якщо ті кількасот тисяч українців, які жили на Срібній Землі, змогли не втратити себе в жорстких асиміляційних процесах, якщо надія на краще майбутнє не вмерла і в їхніх душах жевріла іскра українства, то рано чи пізно це повинно було матеріалізуватися – такий шлях віковічної української мрії про державність.

Значну роль у цій боротьбі відіграла преса, тобто преса українська за духом і змістом.

Історіографія досліджень про історію української преси Карпатської України дуже обширна. Про цю пресу писали в минулому – А.Волошин [1], А.Животко [2], В.Ігнатієнко [3], Ю.Тернопільський [4], С.Наріжний [5], С.Сірополко [6], а за радянських часів – П.Лісовий [7], але найповніше про історіографію цих досліджень написав сучасний автор – В.Габор [8], численні публікації і дисертація якого позбавлені ідеологічних нашарувань, зумовлених у радянських авторів догматизмом марксистсько-ленінської концепції суспільного життя і преси. Серед інших досліджень сучасних авторів, вартих уваги, назвемо ще книжку і публікації І.Добоша [9].

Щодо періодизації. А.Животко у праці “Преса Карпатської України” визначає чотири періоди. Перший – доба австро-угорської державності; другий – доба Руської країни; третій – доба Чехо-Словацької федерації і четвертий –Карпатоукраїнської державності. Як бачимо, це найпростіший, хронологічний принцип.

В.Габор, сучасний дослідник україномовної преси Закарпаття міжвоєнного двадцятиліття, у розвитку цієї преси бачить такі періоди: “На нашу думку, пресу доби Чехословацької республіки (1919-1938) на основі історичного розвитку суспільства можна умовно поділити на три періоди. Перший період можна б назвати періодом сприятливого розвитку преси, другий – національного утвердження, третій період – добою всеукраїнського визвольного руху. Перший період окреслюється часовими рамками – 1919-1923 рр., другий – 1924-1930 рр., третій – 1931-1938 рр.” [10]. У цьому, умовному, за визначенням дослідника-автора, варіанті періодизації очевидною є відсутність єдиного критерію поділу, повна безпідставність думки про “всеукраїнський” визвольний рух. Поняття “всеукраїнський” є однозначним.

Ближчим до історичної істини буде така періодизація.

Життя українців за часів Австро-Угорщини – це пошук свого національного обличчя, це доба національної ідентифікації. Цей період тривав до розвалу австро-угорської монархії. Зміст другого періоду – це спроба самовизначення (1918-1919 рр.). Третій період – неухильне зміцнення українських національних позицій і боротьба за автономію (1920-1938 рр.). Четвертий період (1938-1939 рр.) – доба автономії і державності. Такий поділ поки що найбільш докладно передає динаміку історичного націотворчого процесу.

Не утвердилася серед істориків преси думка про те, що від “Зорі Галицької” почалася українська преса не лише в Східній Галичині і на Буковині (бо саме для українців цих регіонів була призначена газета), але і в Карпатській Україні. “Зоря Галицька” (яку не можна повною мірою вважати українською газетою) та “Русалка Дністровая”, звичайно, свій вплив зробили. Альманах “Поздравление русинов”, який видавала у 1850 р., 1851 р. і 1852 р. літературна спілка, що її організував О.Духнович, теж належить до провісників української преси на закарпатській землі.

Те ж скажемо і про тижневик “Учитель”, що почав виходити в Ужгороді у квітні 1867 р. Тижневик був призначений для вчителів. Хоча проблеми шкільництва були головними, видання пробувало порушувати й інші проблеми, навіть захищати права українців щодо мови. Адже після поразки Австрії у війні з Прусією та перетворення її в дуалістичну (Австро-Угорську) монархію ситуація українців в Галичині і в Карпатській Україні ускладнилася.

Щоправда, А.Животко пов’язує початки періодичної преси Карпатської України, що хотіла служити інтересам місцевого українського населення (це один із вагомих критеріїв приналежності видання до української преси), з іменем І.Раковського, одного із членів так званої “погодінської колонії” [11]. Під впливом галицького історика, завзятого москвофіла Д.Зубрицького І.Раковський почав видавати 1856 р. у Будині часопис “Церковная газета”. Не можна погодитися з тим, що саме це видання хотіло служити інтересам українців. Воно виражало, скорше, інтереси закарпатських москвофілів. Виходила газета накладом Католицького товариства св.Стефана за дуже близької участі російського православного священика о. В.Войтовського. Виходила російською мовою. Один із пропагандистів слов’янської федерації, але на католицькому грунті, В.Терлецький, писав, що з цього часопису “веяло духом православия и благорасположения к России” [12]. Про які ж інтереси українського народу тут може йти мова? Москвофільство ніколи, за жодних умов не було “інтересом” українців. Навпаки. Москвофільство в усіх його історичних варіантах завжди було (і є) загрозою для української ідеї. Хоча, звісно, можна зрозуміти тих українців, які побачили, з одного боку, що є слов’янська (?) сила, нібито братня сила, є Росія, яка придушила повстання мадярів 1848 р. на чолі з Л.Кошутом і може допомогти “молодшим” братам; а з іншого боку, ті ж українці відчули (і відчували протягом усіх наступних десятиліть) ненависть і помсту тих же мадярів. Навіть лідери москвофільського руху на західноукраїнських землях не розуміли, що вони є пішаками, маріонетками в імперській, експансіоністській грі Росії. Абсурдистська трагедія тих закарпатських (українських) інтелігентів, які відірвалися від рідного грунту, від рідного народу, відчувши і відчуваючи своє національне безсилля перед натиском чужинецької стихії, і які, не ставши мадяронами (але залишаючись лояльними до влади), потягнулися, повторимо, до нібито братнього народу, до нібито вищої культури. Ренегатство закарпатських українців мало дві іпостасі – мадяронство і москвофільство. Останнє – небезпечніше, бо “рідне”. Та навіть М.Драгоманов, не прихильник української ідеї, не погоджувався із закарпатськими москвофілами. Власне, після його відвідин Карпатської України (тоді Угорської Русі) М.Гомичков, редактор “Карпат” (виходив цей часопис у 1873-1886 рр.), сказав: “... г. Драгоманов хочет от нас, что бы мы писали языком слуг – но литература пишется везде для господинов...” [13]. Щоправда, треба уточнити позицію М.Драгоманова – він виступав не проти поклоніння перед російською культурою (саме це схиляння вписувалося в його концепцію), а проти калічення російської мови, проти “язичія”. А чим було це язичіє? Дивовижна суміш російської мови з мадярськими і церковно-слов’янськими вкрапленнями, а згодом – і з використанням певної кількості слів закарпатського діалекту української мови. Яким було “язичіє” (це ж навіть не суржик, а тим більше не мова), можна здогадатися на підставі листа І.Раковського до Я.Головацького, в якому він зізнавався у цілковитому незнанні російської мови [14]...

Але “язичіє” вже конало в Галичині та й закарпатський українець із здоровим глуздом (тобто не дуже освічений читач) інстинктивно відчував якщо не політичну небезпеку “язичія”, то принаймні його безглуздість. Такий промовистий приклад. У 1867-1871 рр. в Ужгороді виходив “Свет”. Видавало його засноване 1866 р. Товариство св.Василія Великого. Типове москвофільське видання, друкували його тим же “язичієм”. “Свет” був першим виданням, що вийшов у Карпатській Україні. Так ось, його наклад уже через рік упав від 410 до 200. Спричинилися до цього мова видання, чужа українському читачеві, його зміст, та пропаганда москвофільських ідей, теж чужих українському читачеві. Про це писали самі читачі, дописувачі. У 1871 р. “Свет” почав виходити під назвою “Новий свет”, та теж не мав успіху в українського читача. Москвофільські лідери цим не переймалися. У 1873 р. почав виходити часопис “Карпати”, заснований М.Гомичковим. Існував часопис до 1886 р., розмовляючи зі своїм читачем тим же “язичієм”, стаючи за змістом щораз більше промадярським. “Карпати” теж щороку втрачали своїх передплатників. У вересні 1885 р. появився “Угро-русскій листок” Е.Фенцика, що згодом здобув аж 25 передплатників. Часопис виходив понад десять років. Позиція часопису була виразно москвофільською: “Листок” виступав проти мадяризації народу й критикував інтелігенцію, що вона далека від народу, вважаючи цей народ частиною російського, а не українського народу.

Частина інтелігенції, яка залишалася українською, розуміла, що потрібні зміни, що потрібна преса, яка справді захищала б інтереси українців і висловлювала їх надії. Так прийшло до видання часопису “Наука”, який у 1897 р. в Ужгороді почало видавати Товариство св.Василія Великого. Спочатку “Науку” редагував віце-ректор духовної семінарії Ю.Чучка, потім В.Гаджега, а від 1903 р. А.Волошин. Газета виступала проти мадяризації, але робила це від імені українців, а не росіян, постійно нагадуючи своїм читачам, що то різні народи. Зрозуміло, що дуже швидко “Наука” здобула ворогів в особі промадярських і москвофільських сил. Це не похитнуло віри її співробітників у те, що вони на правильному шляху. Мова часопису щораз більше наближалася до народної. Цьому також сприяла поява на сторінках часопису художніх творів закарпатських авторів, а також з Наддніпрянської України і Галичини.

Еволюція “Науки” відбувалася поволі, але невпинно. “Наука” – це перше видання, що захищало історичні права українців, всіляко сприяло розбудові їхнього культурно-освітнього та економічного життя. У 1907 р. при газеті починає виходити ілюстрований додаток “Село”. Виходила “Наука” до Першої світової війни.

Поява і діяльність “Науки” означала зміцнення українства. А тому появу “Неділі”, “поучально-господарської газети для угро-русского народу”, що почала виходити у 1808 р. у Будапешті за редакцією М.Врабеля, можна вважати симптоматичною – це була і реакція уряду (саме він фінансував видання) на зростання національної свідомості українців, і свого роду превентивний, захисний захід у низці інших, бо уряд пішов на деякі незначні поступки для українців. Економічні реформи (так звана Верховинська акція, мета якої – полегшити долю селянства), мала дуже невагомий практичний ефект [15]. Закарпатські українці були змушені масово емігрувати. Важко було і в інших сферах суспільного життя. Під свій контроль мадяри поставили греко-католицьку церкву, яку використовували для мадяризації українців. На початку ХХ ст. було прийнято закони, за якими у парафіяльних школах запроваджували мадярську мову, а через це зникали початкові школи з русинською мовою викладання.

У Австро-Угорщині порівняно легшими для українства, ніж в Росії, були суспільно-політичні умови розвитку, хоча теж не дуже сприятливі. Проте як “господній млин меле поволі, але невпинно”, за відомим висловом, так невпинно, хоча за історичними мірками поволі розвивалося й українство. А завершувався цей перший період преси Карпатської України, період австрійсько-угорської державності, за визначенням А.Животка, досить обнадійливо – “Наука” усе впевненіше завойовувала симпатії і здобувала популярність у читачів. “Скидаючи з себе помалу все неприродне і чуже народові, наближувалася вона до української літературної мови, вживаючи етимольогічного правопису” [16].

За підрахунками А.Животка, до розпаду Австро-Угорщини в Карпатській Україні виходило 13 часописів: 4 – мадярською мовою, 8 – “язичієм” і лише “Наука” щораз більше наближалася до української літературної мови [17].

Наступний період дуже короткий – він тривав від розвалу Австро-Угорщини до рішення Сен-Жерменського договору від 10 листопада 1919 р. про приєднання Підкарпатської Русі до Чехо-Словаччини.

Події на Закарпатті того часу розгорталися драматично. Після Брестського миру епоха Австро-Угорської монархії й імперії добігала кінця. Закарпатські українці, як і українці інших регіонів України, почали вирішувати свою долю [18]. Ще перед розвалом імперії, 23 липня 1918 р. на своєму конгресі в Гомпстеді (США) Американська народна рада русинів, що репрезентувала майже півмільйона русинів в Америці, прийняла таку резолюцію:

1.Русини повинні отримати незалежність.

2.Якби це було неможливе, з’єднатися зі своїми братами в Галичині й Буковині.

3.А коли б і це також було неможливе, тоді вони мають отримати автономію [19].

Як бачимо, на першому місці тут говорилося про ідею самостійності, на другому – про об’єднання з іншими західноукраїнськими землями, а на останньому місці – про автономію, хоча й не сказано, у складі якої держави. Згодом провідник американських русинів Г.Жаткович та інші їхні діячі потрапили під вплив Т.Масарика. 12 листопада 1918 р. Американська народна рада русинів уже проголошує бажання приєднатися до Чехо-Словаччини.

Але Угорщина не хотіла втрачати ці землі. Вона опиралася на змадяризовану інтелігенцію і на певну частину такого ж зденаціоналізованого духовенства на чолі з ужгородським єпископом Папом. 9 листопада 1918 р. в Ужгороді було створено Раду угрорусского народа, яку очолив о.Симеон Сабов.

Ця Рада заявила, що:

“1. Угрорусский народ приліпляється до своєй прадідной отчині Угорщині;

Для нашого угрорусского народа требуєме всі ті права, котрі нова Угорщина надасть немадярським горожанам” [20].

Угорський уряд призначив о.Сабова міністром для русинів. Він підготував законопроект про автономію "Руської Країни", так у Будапешті назвали Закарпатську Україну. Крім цього, у Будапешті було створено промадярську Руську народну раду. Вона й скликала для обговорення цього законопроекту грудня 1918 р. у Будапешті збори, на які кожне село, де було більше українців, послало своїх делегатів. Збори провалилися. Більшість делегатів виступила проти співжиття з мадярами навіть за умови надання українцям автономії.

Під впливом подій, що розгорталися у Великій Україні і Галичині, закарпатські українці активізувалися, щораз відчутніше почала проявлятися національна свідомість. Скрізь утворювалися народні ради, які заявляли про політичні прагнення закарпатських українців. Мета їх одна – знайти розв’язок подальшої долі Закарпаття. Поступово перемогла думка про приєднання до України.

Народні ради закарпатських українців у Любовні (9 листопада 1918 р.), Сваляві (8 грудня 1918 р.), Марамороськім Сиготі (18 грудня 1918 р.), Ясіню (10 січня 1919 р.) висловлювалися за приєднання до України. Ужгородська рада, яку очолив о.С.Сабов, вагалася, оскільки тут значними були мадярські впливи й орієнтація. Складна ситуація була на Пряшівщині. Після зборів у Любовні, де було вирішено від’єднатися від Угорщини, Руську народну раду перенесли до Пряшева. Але тут за активної підтримки чехів було створено москвофільський Карпаторусскій народний совєт, що 7 січня 1919 р. проголосив злуку Закарпаття з Чехо-Словаччиною. Руську народну раду, по суті, розігнали, а її керівника о.Е.Невицького чеська влада почала переслідувати і він виїхав до США.
Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації