Степан Кость історія української журналістики

Скачати
Навчальний посібник
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   25

Велика подія сталася 21 січня 1919 р. у Хусті, де відбулися Всенародні збори закарпатських українців, на яких 420 делегатів підтвердили волю цієї вітки українського народу об’єднатися із соборною Україною.

Найсвідомішою виявилася східна частина Закарпаття. Ще під час зборів у Хусті організовано делегацію у Станіслав до уряду ЗУНР повідомити про рішення зборів і просити допомоги. Уряд ЗУНР відкрито не міг допомогти закарпатським українцям, але все ж таки ця спроба була. 8 січня 1918 р. в Ясіню проголошено Гуцульську республіку. Проіснувала вона до 11 червня 1919 р., коли до Ясіня увійшли румунські війська.

Як бачимо, закарпатські українці потрапили у важку ситуацію. Чехи окупували західну частину Закарпаття, румуни – східну, мадяри теж хотіли втримати українські землі. Розраховувати на військову допомогу ЗУНР підстав не було – галицькі українці вели важкі бої з поляками, а власної збройної сили закарпатські українці не мали.

Т.Масарик писав згодом: “З визволенням припали нам нові слов’янські завдання в краю: об’єднання Словаччини і історичних країв, правильне вирішення питання Підкарпатської Руси та слов’янських меншин польської і української (на Словаччині)” [21].

Т.Масарик завжди був русофілом, але добре знав українські справи. Щоправда, у своїх працях і спогадах він уживав означення “малоросійський”, а не “український"! Те, що деякі сучасні автори пишуть про прихильне ставлення Т.Масарика до Центральної Ради [22], насправді мало узгоджується з історичною правдою. Це була політична гра, бо його ставлення змінилося після IV Універсалу, а особливо після Брестського миру, адже Україна пішла на союз із Німеччиною і Австро-Угорщиною, державами, що були ворогами чеської державності. Слов’янський політик, який боровся за свободу для свого народу, не хотів зрозуміти вождів іншого слов’янського народу. Це був типовий зразок подвійної моралі у політиці, що його Т.Масарик продемонстрував кілька разів. Він ніколи не сприймав український рух як серйозну політичну силу, а українців – як народ, який може і повинен мати свою державу. Не поставився він по-іншому і до долі закарпатських українців, бо зрозумів стратегічне значення Закарпаття для Чехо-Словаччини та інших країн Центральної Європи (Мала Антанта).

Після створення Американської народної ради русинів на чолі з Г.Жатковичем її було прийнято в члени Центрально-європейської демократичної унії. Очолював її Т.Масарик.

Г.Жаткович розмовляв із Т.Масариком про федерацію Закарпаття з Чехо-Словаччиною. Його головною метою, як і Американської народної ради русинів, було беззастережне відокремлення від Угорщини. Г.Жаткович водночас думав про автономію Закарпаття у складі Чехо-Словаччини. У резолюції АНРР, яку Г.Жаткович передав Т.Масарикові, було написано: “Щоби Угро-Русини з найширшими самостійними правами, як штат на федеративній основі, приєдналися до Чехословацької республіки...” [23]. Все ж найбільша його політична помилка така – жодного письмового договору про умови приєднання до Чехо-Словаччини підписано не було [24], а Т.Масарик та Е.Бенеш, як згодом виявилося, слова не дотримали. Вони навіть не повернули Пряшівщину, яку самовільно відокремили від Закарпаття і приєднали до Словаччини.

“Діло”писало у 1925 р.: “Приєднання до Чехо-Словаччини не вийшло по думці і волі місцевого українського населення” [25]. Але страх перед мадярами був дуже сильний. Згодом, у 1939 р., А.Волошин так оцінював тодішню ситуацію: ”Ми мусіли шукати за якоюсь реальною розв’язкою, притім не хотіли бути злучені далі з Мадярщиною, а наше поєднання з Україною не було можливе до переведення, бо головну ролю грала тоді всюди військова сила, якої в нас не було. Про чехів як нарід ми дуже мало знали, але це був в той час одинокий реальний вихід із положення, зв’язати нашу долю із слов’янським народом” [26]. Ось чому ще в половині січня 1919 р. делегація Ужгородської народної ради у складі о.А.Волошина, І.Кондратовича і П.Легези звернулася до посла Чехо-Словаччини у Будапешті М.Годжі з проханням, щоб чеська армія зайняла Закарпаття, хоча, нагадаємо, через кілька днів на всенародних зборах у Хусті делегати одностайно заявили про бажання закарпатських українців приєднатися до Великої України.

Далі події розгорталися так. Угорщина робить усе, щоб “Руську Країну” лишити за собою. Ще 11 січня 1919 р. Національна рада Угорщини вибрала Карла (він на той час зрікся титулу цісаря Австрії, але ще був королем Угорщини) президентом Угорської республіки до скликання установчих зборів. Довідавшись про умови Тріанонського договору, дуже невигідні для Угорщини, Карл звертаєтся з “Відозвою” до світового пролетаріату, в якій просить допомоги і справедливості! Він тому і віддає владу мадярським комуністам на чолі із Б.Куном. Так над Закарпаттям нависла ще й комуністична загроза [27].

На той час чехи, які відчували постійну підтримку Антанти, займають західне Закарпаття.

У таких умовах 8 травня 1919 р. в Ужгороді збираються ще одні збори, щоб обрати якесь єдине керівництво. І ось тут надибуємо в літературі на серйозні розбіжності. Одна із думок, що у цих зборах взяли участь представники усіх трьох рад (Ужгородської, Пряшівської, Хустської). Інша – Ю.Химинець пише, що на цих зборах були представники з Ужгородської ради “угро-руського народа”, від пряшівської – Бескид зі своїми москвофілами, однак законних делегатів Хустської ради, справжнього репрезентанта східного Закарпаття, тут не було. Були зате чехи, словаки, галицькі москвофіли. Незважаючи на це, збори проголосили себе представниками усіх трьох “Рад” і ухвалили рішення про приєднання до Чехо-Словаччини. Ю.Химинець вважає, що протокол від 8 травня 1919 р. не є виявом згоди на злуку з Чехо-Словаччиною всіх трьох закарпатських “Рад”: “Цей протокол є одним із тих фальсифікатів і документів забріханості, яких повно в архівах тих років...” [28]. Але Центральну руську народну раду (ЦРНР) було створено. Очолив її москвофіл А.Бескид. ЦРНР прийняла звіт Г.Жатковича про його переговори в Америці з Т.Масариком та Е.Бенешом, і призначила його “організуючим міністром Руського штату” для подальших переговорів із Т.Масариком і чеським урядом.

Політичні вимоги ЦРНР у формі “Протоколу від 8 травня 1919 р.” були вручені чехо-словацькому урядові. Ці вимоги були ідентичні з тими, що їх висували американські русини. Суть вимог така, що Закарпаття буде мати свої уряд і сейм, до нього приєднають українські землі, зайняті чехами. З цими вимогами делегація у складі понад сто осіб 23 травня 1919 р. виїхала з Ужгорода до Праги.

Серед інших вимог – державність руської (української) мови, представництво у центральних органах, надання повної свободи усім церквам, про визначення кордонів [29].

Уже тоді (і не вперше) можна було переконатися, що чеські діячі (у т.ч. Т.Масарик, Е.Бенеш) неприхильно ставляться до ідеї автономії для карпатських українців. Проте на міжнародній арені питання вже було поставлене. Країна з багатьма назвами (це те саме, що й “земля без назви” І.Ольбрахта) за Сен-Жерменським договором отримала назву “Підкарпатська Русь”. Ще більшим досягненням була гарантія автономії, яку передбачав договір, підписаний 10 вересня 1919 р. і за яким Підкарпатську Русь було приєднано до Чехо-Словаччини.

Постанови договору, що стосувалися Закарпаття, були перенесені в конституцію Чехо-Словаччини, хоча дещо змінені, – є навіть поважні розбіжності. Але як зауважує В.Шандор: “Конституційні гарантії автономії були великою легальною зброєю в руках русинів-українців, бо в довголітній боротьбі за автономію не було можна підсунути цю боротьбу під поняття іреденти чи протидержавної ідеї” [30].

Делегація Української Народної Республіки на переговорах протестувала проти приєднання Закарпаття до Чехо-Словаччини, посилаючись на рішення з`їзду в Хусті від 21 січня 1919 р., та безуспішно.

Так завершився цей період історії закарпатських українців, період спроби самовизначення, спроби невдалої, але яка визначила історичний вектор розвитку українства на Закарпатті, його справжніх і віковічних бажань. Кілька чинників спричинилися до провалу спроби самовизначення. Це політична, економічна, культурна відсталість Закарпаття і закарпатських українців, незначна кількість національно свідомої інтелігенції, відсутність політичної єдності і єдиного проводу. Незважаючи на це, український народ “землі без назви” або за іншим варіантом “землі з багатьма назвами” йшов до своєї мети – до української державності, до соборної і незалежної України. Були ще зовнішні причини невдачі. Вони й відіграли фатальну роль. Це політичні калькуляції сусідніх держав, байдужих до долі найбільшого слов’янського народу, постійно готових нехтувати його історичними правами, – ця дипломатія, вишколена на “засадах” Макіавеллі, не почувала жодних морально-етичних обмежень, як писав Ю.Химинець [31].

Про українську пресу цього періоду, що не тривав навіть року. Виходила “Наука”, що від 1 січня 1919 р. змінила назву на “Руську країну”. До попередньої назви вона повернулася у вересні того ж року.

Про “Руську країну” можна сказати, що ця газета розвивалася і зростала разом із закарпатським українством. Її політичний противник – “Руська правда” (згодом виходила під назвою “Русько-українська правда”) – пробільшовицьке видання, що відверто симпатизувало радянській Росії і так само відверто ненавиділо все українське. Про мову газети пише А.Животко, він цитує кілька речень: “...В Росіи Центральноє Советкомисарство великое собрание держав. В Петербурги 1-го юнія появилися ківети Украйнски, Летски, Літвански і Біл-Руськи. И сем ківети общій Россіом: што они твердий союз хотят между републичной совети...” [32].

Наступний період розвитку української преси Карпатської України – це 1920-1938 рр., період піднесення українського національного руху, коли українці, незважаючи на труднощі і протидію політичних противників (чеської влади і чеських партій, промадярських політичних сил, москвофілів, пробільшовицьких сил, російської еміграції), щораз більше зміцнювали свої позиції, а боротьбу за свої національні права, за автономію, за виконання рішень Сен-Жерменського договору посилювали. І.Лисяк-Рудницький писав: ”...русофільська та русинофільська орієнтації до початку 1930-х років уже майже вмерли і ця перемога українського національного руху була результатом динаміки внутрішнього розвитку закарпатського суспільства, а не втручання зовнішнього “deus ex machina” [33].

Батько і творець чеської державності Т.Масарик (словак, до речі) багато писав і висловлювався з приводу справедливого вирішення національного питання, зокрема з приводу долі національних меншин. Однак до “української проблеми” (власне, державності) він ставився недоброзичливо, як вітчим, якщо висловитись фігурально. Т.Масарик тверезо оцінював долю багатонаціональної Австро-Угорщини і, очевидно, здавав собі справу з того, що Чехо-Словаччина теж багатонаціональна. Найбільше ж він, як і інші чеські діячі й політики, боявся Німеччини і німецької проблеми. Він риторично запитував: “Що є більш справедливим, чи щоби 3 мільйони, то є часть німецького народу, було в німецькій державі, чи щоби 10 мільйонів Чехів і Словаків, то є цілий народ, було в німецькій державі?” [34].

Оперуючи цими цифрами, він, однак, забував, що поруч з чехами і словаками живе 40 мільйонів українців, таких же слов’ян, які маючи історичне право на державність, були без держави, що у межах його держави живе кількасот тисяч українців, яким він обіцяв автомонію... Так національний егоїзм, інстинкт національного самозахисту, політичні калькуляції брали гору над справедливістю, мораллю, чесністю.

Г.Жаткович (він очолював Автономну директорію) дуже швидко переконався, що чеський уряд не має наміру виконувати свої міжнародні зобов’язання. Наприкінці січня 1920 р. члени Автономної директорії на чолі з Г.Жатковичем відвідали Т.Масарика й подали ультимативно свої вимоги, які не виходили за рамки попередніх домовленостей Г.Жатковича і Т.Масарика. Ці переговори про автономію не дали результатів. Автономна директорія подала у відставку.

А в лютому 1920 р. було прийнято конституцію Чехо-Словацької Республіки, в якій була мова і про автономію Підкарпатської Русі. На початку травня Г.Жатковича призначили губернатором. Реальної влади він не мав. Чеський уряд продовжував свою централістичну політику, хоча автономія краю була проблемою міжнародною й конституційною. У цій ситуації Г.Жаткович подав у відставку і в серпні 1921 р. повернувся до США. “Тоді й почалася та національно-культурна боротьба на Закарпатті, яку в ті часи, можна сказати, очолювала з українського боку “Просвіта” [35]. А.Кущинський вважає, що від дати виникнення “Просвіти” (9 травня 1920 р.) треба починати відлік легальної праці та боротьби карпатських українців за своє “я” на культурно-освітньому полі в нових, значно сприятливіших, ніж за мадярського панування, умовах. Уже до середини тридцятих років “Просвіта” мала 14 філій, 235 читалень (на 487 громад), а при читальнях – 143 аматорські гуртки (майже половина з них мали свої сцени). При централі від 1921 р. існував театр під керівництвом відомого українського актора М.Садовського. Коли він виїхав у радянську Україну, його замінив О.Загаров. При “Просвіті” діяв науковий відділ з бібліотекою та історично-культурним музеєм і видавництвом “Наукового збірника”, де друкувалися публікації з минулого й сучасного життя Закарпаття. “Просвіта” видала майже 150 популярно-освітніх книжок. Її стараннями виходив дитячий журнал “Пчілка”. Філія “Просвіти” в Хусті видавала журнал “Світло”. Там же, у Хусті, було організовано ще один постійний театр під керівництвом полковника М.Аркаса.

Значення “Просвіти” в національному вихованні закарпатських українців було дуже велике. І влада, і всі антиукраїнські сили всіляко намагалися її вплив знешкодити. Москвофіли за допомогою намісника краю Брейхи відразу ж почали закладати так звані “сільські читальні”, а там, де їх організували, Брейха заборонив засновувати читальні “Просвіти”. Дещо згодом москвофіли організували знову ж таки за сприяння влади “Общество імени Олександра Духновича”, компрометуючи цим ім’я українського письменника і його ідею.

Провокації чеського уряду продовжувалися аж до 1938 р., коли українці відкривали замкнені будинки “Просвіти”, не запитуючи дозволу. У 1937 р. в Ужгороді відбувся Всепросвітянський здвиг, у якому взяло участь 30000 учасників. На майдані Корятовича на заклик І.Рогача присутні склали присягу: “Присягаємо бути вірними синами українського народу й боротись за повну державну незалежність” [36].

Антиукраїнські сили протистояли українцям у всіх сферах життя. Так, за допомогою американських русинів у 1920 р. було відкрито в Ужгороді Підкарпатський банк, який відразу ж активізує економічне життя українців. Русофіли у відповідь засновують Русскій народний банк. Народовці у 1920 р. заснували Краєвий кооперативний союз, а русофіли у відповідь – Русскій кооперативний союз.

І все ж, коли мова йде про антиукраїнську політику чеського уряду на Закарпатті, не треба забувати, що за підтримкою цього уряду у Чехо-Словаччині були створені десятки українських наукових і навчальних закладів, організацій, товариств, видавництв. Ось хоча б Український вільний університет, Українська господарська академія, Український педагогічний інститут імені М.Драгоманова, Музей визвольної боротьби. Чехо-Словаччина дала притулок десяткам тисяч емігрантів з Великої України. Сюди тікали українські вояки, інтерновані у польських таборах. Щоправда, так було лише до кінця 20-х років, бо потім українські наукові, навчальні й культурні установи втратили урядову підтримку. Дехто із дослідників пояснює це економічною кризою кінця 20-х – початку 30-х років, ще більше – зростанням впливу чеських національних соціалістів, які традиційно підтримували проросійський напрям у зовнішній політиці [37]. На нашу думку, є ще одна причина – виникнення ОУН як політичної сили, що закликала до безкомпромісної боротьби за українську державність, що заперечувала “демократичні” способи розв’язання цього питання.
Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації