Степан Кость історія української журналістики

Скачати
Навчальний посібник
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   ...   25

Навіть якщо не говорити про небажання чеського уряду надати Закарпаттю автономію, то про його ставлення до української справи свідчить вирішення мовного питання. А було це питання складним. Закарпаття повинно було отримати автономію, тому державною мовою повинна була стати мова автохтонного населення, тобто мова закарпатських українців. Зрештою, це була вимога “Протоколу”, який делегація Центральної руської народної ради (ЦРНР) вручила Т.Масарикові й урядові у травні 1919 р. Чеські вчені-мовознавці повелися порядно і об’єктивно. Празька академія наук ще в 1919 р. визнала, що мова “підкарпатських русинів” є мовою українською, а русини – це такі ж українці, як і над Дністром, і над Дніпром. Але одностайності не було навіть серед закарпатських українців. У квітні 1920 р. в Ужгороді відбувся учительський конгрес, присвячений мовному питанню. Одні виступали за “малоруський язик із підкарпатським наречієм”, інші – проти російської і української мов, за “рідний язик”. Москвофіли домагалися “підкарпатської мови” Є.Фенцика, О.Духновича, Є.Сабова. Але було прийнято урядову лінію – “малоруський язик” з етимологічним правописом. У 1921 р. граматику для початкових шкіл видав А.Волошин. У 1922 р. І.Панькевич написав “Граматику для молодших класів шкіл середніх і горожанських”. Більшість учителів до 1929 р. захищала цю офіційну лінію, хоча розуміли половинчастість рішення і що воно служить не на користь українству.

Чеський уряд не був послідовний у мовній політиці. У законі від 3 лютого 1926 р. сказано, що “русинську (малоруську) мову дозволено вживати” замість “повинні вживати”. Робилися й інші спроби позбавити закарпатських українців права на рідну мову.

А.Животко пише, що способи боротьби з українською мовою були різнобічними і безоглядними: “Інколи ті виступи набирають зоологічних ознак. Нестримане почуття ненависти виливаються широким морем брудної лайки, викривлюванням та висміюванням української мови...” [38]. Бо якщо й було щось варте висміювання, то це російська мова москвофілів. І українські газети не один раз робили це з успіхом. А випадки (мовні ляпсуси, тобто) справді були деколи анекдотичні. У фейлетоні “Продукція язиков” Марко Бараболя висміяв мовну політику уряду. На засіданні комісії міністерства шкіл, нічого не вирішивши після тривалих дискусій, присутні відклали вирішення мовного питання ще на десять років:

Ми вперьод нагнали дъло

Тельо вельо, кельо нужно,

Заонанджившися смъело

Воскликнімо разом дружно:

Ильйен! Наздар! Да живйот

Возлюблений наш народ! [39].

Це поєднання лексики кількох мов (макаронізм) і створює сатиричний ефект.

“Карпаторусскій язик” висміяло в однойменному фейлетоні “Українське слово”. Тут процитовано фразу із траурного повідомлення Земледільчого союзу: “В Бозе упокоившагося телесное влагалище похоронено будет в Христе...” [40].

А.Кущинський згадав у своїх спогадах виступ твердого русина Е.Бачинського, який звичайно розмовляв мадярською мовою, але на одному з’їзді молоді звернувся до присутніх із закликом: “Дєвушкі і хлопці, ви зібрались на етом зеленом лузі, то совокупляйтеся без роздєлу, хто от кого родился!” [41].

Безперечно, що безглуздість “карпаторусскої мови”, як і покірне схиляння (навіть обожнення) перед російською мовою були очевидні. Не треба забувати, що мовні явища та процес формування нової літературної мови на основі закарпатського діалекту були вторинними, а на першому плані виступали політичні інтереси тих держав (насамперед Росії), яким, по-перше, було невигідне визнання української мови як самостійної і повноправної мови, а по-друге, вони негативно ставились до націотворчих процесів у середовищі українського народу та його окремих віток, де саме через мову, культуру формувалася ідея соборності. О.Мишанич влучно пише: “Закарпатське “москвофільство” пройшло ту ж еволюцію, що й галицьке – від загравання з російськими політичними й культурними діячами до повного переходу на службу панрусистській ідеї, від легковажної спроби “в один час научитися по-русски” до зречення рідної мови, експерименту з “язичієм” і прийняття російської літературної мови. Це був шлях національного ренегатства, частково прийнятий заради ідеї, а частково оплачений рублями” [42].

Про складність мовної проблеми свідчать підрахунки А.Животка:

“В році 1935 було 64 назви в мовах:

українській

18

великоруській-російській

11

язичія

7(на населення в 62 %)

мадярській

24 (на 15,23% населення)

Чеській

3 (на 4,17% населення)

Жидівській

2 (на 12,72% населення)

в двох мовах

2”.


Наприкінці 20-х років мовна боротьба увійшла у нову фазу. У 1929 р. було створено Учительське товариство Підкарпатської Русі в Ужгороді (є інші назви – Народовецьке вчительське товариство, Учительська громада, а на з`їзді в липні 1932 р. прийнято назву Товариство українського учительства, яку міністерство освіти не затвердило, тому що мова має бути русинська, малоруська або руська). Товариство створили ті вчителі, що не захотіли належати до москвофільського Учительського товарищества. Це товариство і його друкований орган (“Учительський голос”) почали вживати назву “українець” і виступали за українську мову як єдину мову викладання. Що важливо – вони почали виступати за українську мову з фонетичним правописом. За фонетичний правопис виступали також інші українські видання.

Чеський уряд не лише підтримував москвофілів, але й почав чехізацію освіти, використовуючи будь-яку нагоду, щоб запроваджувати в школах чеську мову. У червні 1930 р. віце-губернатор А.Розсипал видав наказ, зобов’язавши шкільних інспекторів послуговуватися чеською або словацькою мовами, оскільки, мовляв, мовне питання на Закарпатті ще й досі не вирішене. Лише після широкої хвилі протестів наказ було скасовано. У листопаді 1938 р. міністр освіти дозволив користуватися у школах російськими підручниками. Так само у школах запроваджували чеські букварі. Проти дискримінації української мови протестували вчителі на своєму другому з’їзді, що відбувся в травні 1934 р.

У другій половині 30-х років мовна боротьба і далі загострювалася. Міністерство освіти дозволило вживати у школах цілу низку підручників, написаних ні українською, ні російською мовами. Це була “...мішанина російської, української, церковно-слов’янської мови з тутешніми діалектами” [43]. У липні 1937 р. міністерство дозволило вживати у школах російську літературну мову.

Закарпатські українці боролися за рідну мову. У 1936 р. появився перший шкільний підручник українською мовою з фонетичним правописом – це “Жива мова”Ф.Агія. У травні 1937 р. українські вчителі провели в Ужгороді “правописну анкету”, що мала на меті реформу застарілого правопису шкільних підручників. У результаті було вирішено викинути чужі для українського правопису букви із російського алфавіту і замінити їх українськими.

Державною українська мова стала лише в Карпатській Україні.

Мовна боротьба на Закарпатті має не лише історичне та пізнавальне значення. У неї є величезний сучасний підтекст. Навіть якщо забувається та ненависть, з якою писали про українську мову і ставилися до неї антиукраїнські сили (російська еміграція, москвофіли, мадярони), то не можна забувати, що існують уроки цієї боротьби – мова є не тільки однією із головних ознак нації, вона завжди виступає рівнозначною з національною ідеєю; витіснення української мови із засобів масової інформації – небезпечне для української державності.

Щодо структури. Спершу треба зауважити, що між українською і україномовною пресою є суттєва різниця. Україномовна преса не завжди є і була українською. Класичний приклад – комуністична преса в Україні. На цю різницю не звернув уваги А.Животко [44], В.Габор лише повторив його помилку, пишучи, що у “...закарпатській україномовній пресі 20-30-х років яскраво відтворився дух доби та складні колізії боротьби народу за свою державність та мову як її безпосередній прояв” [45]. А.Животко: “Українські часописи всіх політичних напрямків невідхильно йшли завжди по лінії, що її виразно зазначили наукові авторитети, маючи перед собою єдине завдання – культурне піднесення свого народу та його політичне виховання для боротьби за своє державноправне становище. Були це такі органи, як “Українське слово”, “Свобода”, “Земля і воля”, “Нова свобода”, “Народня сила”, “Поступ”, “Пробоєм”, “Карпатська правда” та ін. [46].

Усе ж таки між “Пробоєм” і “Карпатською правдою” є суттєва і принципова різниця. Комуністи в Україні ніколи не стояли на державницьких позиціях. Це завжди була частина партії іншої держави (чи держав).

Не має рації В.Габор і в іншому випадку. Він пише: “З 1919 р. до 1938 р. до реалізації автономії на Закарпатті виходило 126 друкованих видань українською і російською мовами та язичієм на противагу 51 чужонаціональному друкованому органу: угорських – 34, чеських – 13, інших – 4, в тому числі 6 видань були двомовними” [47]. Незрозуміла основа поділу, бо хіба російськомовні видання не були чужонаціональними, хіба вони демонстрували прихильне ставлення до української ідеї і в цьому відношенні відрізнялися від чеських чи угорських видань? Бо навіть якщо, скажімо, “Карпатская Русь” (москвофільська газета) “...гаряче боронила інтереси закарпатських українців і виступала проти утисків українців на території Словаччини...” [48], то мала ж вона на увазі “русских”, “русское население”, як вона називала українців, а це принципова різниця.

Ще одне зауваження до методики класифікації, що її застосовує В.Габор. Справді, закарпатська преса того часу представлена виданнями, різноманітними за своїми напрямами. І це могло стати вагомою основою поділу, якби В.Габор з’ясовував політичну позицію видання. Проте ідеологічне спрямування видання аж ніяк не визначається декларацією власної незалежності, формальної чи фактичної [49]. Інша річ, якби мова йшла про ставлення видання до ідеї незалежності (державності) України. Бо саме за цією ознакою можна визначити основні групи видань:

а) видання, що стоять на національних українських позиціях і видання, що ще не пропагують ідею державності, але підтримують цю тенденцію суспільного розвитку;

б) видання, що підтримують наявний стан речей і орієнтуються на Чехо-Словаччину як державу;

в) промадярські видання (зрозуміло, що вони виходили і мадярською мовою);

г) москвофільські видання (видання російської еміграції і українців-москвофілів);

д) видання комуністичні, які орієнтувалися на більшовицьку Росію.

Зрозуміло, що українська національна преса не могла виникнути цілком сформованою. Вона пройшла складний шлях еволюції. Ми можемо говорити про такі її основні групи або типи видань.

Перш за все, це партійні видання. Українське політичне життя було складним. “Вже в 1920 році були серед нашого народу ось такі партії: 1). Руська хліборобська, яка зав’язалася ще перед війною тайно, без дозволу властей, 2). Руська Соціял-демократична, 3). Комуністична, 4). Карпаторусская Трудовая, 5). Підкарпатській Земледільський Союз, 6). Земледільська Республіканськая, 7). Потом 1921-року прийшла група Моцкоша, так звана Руська Автономна Партія.

В сесю чеську партію (йдеться про чеську аграрну партію.– С.К.) вступили:

Карпаторуська труд. партія з москвофілами,

Русска автономна земледільська група Моцкоша,

Підкарпатський земледільський союз Камінського.

Пізніше Карпаторусская трудовая партія Гагатка виступила і прилучилася народних соціялістів” [50].

Українці були членами усіх згаданих партій, а українською була лише одна партія – Руська хліборобська партія, яка згодом (1923 р.) отримала назву Християнсько-народної партії, її очолив о.А.Волошин. Складної еволюції зазнали соціал-демократи, чимало з них стояли на позиціях українства. Отже, структурованість українського політичного життя відбувалася із врахуванням антиукраїнських політичних партій.

Органом Руської хліборобської партії була газета “Руська нива”, Християнсько-народної партії – “Свобода”. У червні 1936 р. Українське національне об`єднання почало видавати “Нову свободу” (колишня “Свобода”). Соціал-демократи видавали газету “Народ”, а потім “Вперед”. Українська селянська партія видавала газету “Народня сила”.

Загальнополітичне видання – “Українське слово”. З певними застереженнями можна ще назвати щоденник “Нова свобода”.

Офіційні урядові видання – “Русин” (1920-21 рр.), “Бюлетень Пресової служби Карпатської України”.

Літературно-художні видання – “Наша земля” та літературні додатки видань (“Русин”, “Українське слово”).

Наукові видання – це “Наукові збірники” “Просвіти”, “Вісті етнографічного товариства”.

Просвітницько-популярні – це видання “Просвіти” (“Просвіта”, “Просвіта – Шевченкові”).

Педагогічні – “Урядовий вісник” (офіційний орган шкільного відділу), “Учитель”, “Учительський голос”.

Господарсько-торгові, кооперативні – “Господар”, “Кооператива”, “Підкарпатське пчолярство”.

Молодіжні – “Пластун”, “Пластовий ранок”, “Пробоєм”, “Табор”, “Поступ” (вони виходили у Празі і мали значення ширше, ніж регіональне).

Дитячі – “Віночок для підкарпатських діточок”.

Коротко про найважливіші з цих видань.

“Русин” – таку назву мала газета, що виходила у 1920-1921 рр., і щоденник (1923 р.). Тижневик “Русин” був неофіційним органом Г.Жатковича, першого губернатора Підкарпатської Русі, головним редактором видання був його брат о.Т.Жаткович, відповідальним редактором – А.Штефан (майбутній голова Сойму Карпатської України та її міністр культури).

І.Добош називає 1920-1921 рр. періодом становлення газети, хаотичним і непослідовним [51]. Це не так. Закарпатські українці жили надією. Має рацію В.Габор, коли пише, що перші публікації газети “Русин” – своєрідне сп’яніння від волі. Українська мова чи, як тоді її називали, руська, русинська, запанувала в школах, в уряді, люди стали державним народом, який має вікову історію [52]. Ця позитивна морально-психологічна атмосфера ускладнювалася негативними чинниками – повоєнними економічними труднощами, відсталістю краю, відсутністю української інтелігенції, низьким рівнем політичної й культурної свідомості народу, тим, що мадярони й москвофіли шалено протистояли українській ідеї. Але “Русин” намагався об’єктивно відображати події того часу. Газета робила все можливе, щоб навернути людей до ідеї українства та залучити їх до українського національного життя.

На сторінках “Русина” друкувалися Ю.К.Жаткович, С.Сабов, Ф.Тіхий (чех, який симпатизував українцям, дослідник Закарпаття), О.Маркуш, В.Гренджа-Донський.

Щоденник “Русин” виходив у 1923 р. На прохання віце-губернатора Підкарпатської Руси П.Еренфельда очолив видання Ф.Тіхий, а відповідальним редактором став В.Гренджа-Донський. Видавали щоденник державним коштом. У ч.1. за 1923 р. В.Гренджа-Донський писав, що новий “Русин” буде наслідувати того “Русина”, котрий вже в 1920 і 1921 роках намагався направити наші сили до серйозної, позитивної праці. “Русин” щиро й старанно буде працювати для Підкарпатської Руси, буде непартійним органом напряму народного й демократичного [53]. Новий “Русин” теж був помітним явищем в житті карпатських українців. Газета інформувала своїх читачів про життя краю і країни, про міжнародне життя. Вона розбуджувала приспані національні почуття народу. Газета часто порушувала проблему інтелігенції, яка забула про своє народне коріння (цікавий приклад – “Листи селянина до руської інтелігенції”).

“Русин” намагався піднести політичний рівень українців. Він багато писав про політичне життя краю і допомагав читачам зорієнтуватися в ситуації, адже на теренах краю на той час діяло майже два десятки партій!

Газета вміщувала огляди інших видань. По суті, вона привчала закарпатського українця розуміти і оцінювати пресу. Ще й сьогодні не втратила свого значення стаття А.Волошина “До історії нашого новинарства”, що появилася на сторінках “Русина” в 1923 р. [54].

Не оминав увагою “Русин” економічну проблематику і мистецько-культурне життя.

Цікавими були ще два споріднені видання, але які виходили під двома назвами – це газета “Народ” (1920-1921 рр.), що від ч.14 отримала назву “Вперед” (1921-1938 рр.), мабуть, не без впливу львівського видання соціал-демократів “Вперед”.

“Народ” започаткували відомі діячі “Просвіти” Є.Пуза і Ст.Клочурак (колишній голова Гуцульської ради – своєрідного парламенту Гуцульської Республіки). Газета “Народ” стояла на українських позиціях: “Ми, Руснаки, що битуємо під карпатськими горами, од Попрада і по Білу Тису, говоримо тим самим язиком та маємо ті самі звичаї і обичаї, що наші браття за Карпатами, називали себе давніше Русинами, а тепер називають себе Українцями. Нас всіх Руснаків, Русинів, Українців, або як Москалі нас називали Малоросов є сорок міліонів” [55]. Це соборницьке почуття дуже промовисте.

Газета запевнила своїх читачів, що буде друкувати публікації з історії літератури та загалом культури нашого народу, “...аби наші Руснаки полюбили щирим серцем свою рідну мову, свою історію, своє письменство та свої звичаї, стали горді на своє ім`я!” [56].

Газета обіцяла захищати політичні права карпатських українців, добиватися від уряду піднесення економічного добробуту.

У сфері шкільництва “Народ” мав намір добиватися того, щоб діти у школах училися українською, а не російською мовою.

Згодом (у ч.5) газета конкретизувала свої завдання. Оскільки наближалися вибори, то редакція вирішила передати газету редакційному комітетові Руської соціал-демократичної партії. Історію виникнення цієї партії знаходимо у спогадах С.Росохи [57]. У травні 1920 р. її заснував Я.Остапчук разом із Є.Пузою і Ст.Клочураком. Під час виборів до парламенту (1922 р.) вона об’єдналася із чеськими соціал-демократами і офіційно почала називатися Чехо-словацькою соціал-демократичною партією Підкарпатської Руси. Партію підтримувала певна частина української інтелігенції. Партія спочатку була чисто українською. Згодом вона об’єдналася із чеськими соціал-демократами, але теж стояла на платформі українства. Від 1927 р. її газета “Вперед” виходила фонетичним правописом (як і комуністичні видання, до речі). Щоправда, згодом до партії почав напливати чужонаціональний елемент – чехи, мадяри, євреї, а тому щораз важче було зберігати її українські позиції. Проте на відміну від інших партій на Закарпатті, ця партія зробила дуже багато. Завдяки їй українці мали в парламенті свого представника (спочатку Ю.Гуснай, а потім Ю.Ревай) від 1929 р., тому була можливість захищати національні інтереси українців на найвищому рівні. Варто додати, що Руська соціал-демократична партія хоча вийшла із ІІ Інтернаціоналу, не визнала завдань і мети ІІІ Інтернаціоналу, тобто не погодилася із відомими ленінськими умовами про вступ до нього: “ІІІ Інтернаціонал не має на цілі організації робітничого руху, він гуртує тільки прихильників диктатури комуністів, які зобов’язуються підлягати московській диктатурі” [58]. Це проникливе і пророче розуміння ролі ІІІ Інтернаціоналу, як бачимо.

Повернемося до “Народу”. Редагував його Ст.Клочурак. Основні рубрики – “Дописи”, “Вісти”, “Вісти із світу”. Газета багато уваги приділяла культурно-просвітницькій проблематиці, мистецькому життю, розповідала про відомих українських письменників і поетів. Газета була непримиренною до москвофілів і різко полемізувала з їхніми виданнями.

Вийшло чотирнадцять чисел “Народу”. В останньому повідомлялося, що наступне число вийде під назвою “Вперед”. Однак це не було ч.15, а ч.1 газети “Вперед”, тижневика. Лише спочатку газета мала гасло “Пролетарі всіх народів, єднайтеся”, а потім гаслом стали відомі Шевченкові слова: “Борітеся – поборете!” Редактором видання був Ст.Клочурак, згодом – Дм.Німчук, фактично ж діяльність видання скеровував С.Довгаль – учасник визвольних змагань, командир студентського куреня у бою під Крутами, підполковник Армії УНР, а на еміграції – політичний діяч, журналіст, доцент УТГІ. Це мало певний вплив на характер тижневика “Вперед”. Він загалом стояв на українських позиціях, виступав проти москвофільства, чехізації, мадяронів. Проте були випади проти українських видань “Свобода”, “Українське слово”. У 30-ті роки “Вперед” полемізував із виданнями українських націоналістів. Тижневик перестав виходити у жовтні 1938 р.

Ще важливіше місце у системі української періодики цього періоду посідала “Свобода”, яка мала свого попередника (газету “Наука”) і свого наступника (газету “Нова свобода”).

А.Волошин у спогадах пише, що спричинило появу “Свободи”. Від 1 січня 1919 р. “Наука” змінила назву на “Руська країна”. Коли Закарпаття зайняли чехи, о.А.Волошин знову дав газеті попередню назву, під якою вона й виходила до кінця 1921 р. Через непорозуміння з друкарнею з приводу “йорчика” о.А.Волошин з 1922 р. видає газету під назвою “Свобода”.

Перші три роки видання було незалежне, а від 1925 р. – це видання Християнсько-народної партії, – партії о.А.Волошина, до керівництва якої входили такі відомі діячі, як М. і Ю.Бращайки, В.Гаджега, М.Долинай, В.Лар, І.Грига. С.Росоха пише: “Безперечно, хоч ця партія була, можна сказати, найменша, але зате зробила найбільше для національного відродження Карпатської України...” [59].

Виходила газета на кошти о.А.Волошина. Він був і головним редактором, а редактором – В.Желтвай, згодом – Ю.Сопко. Про різноманітний зміст видання свідчать рубрики “Із партійного життя”, “Дописи”, “Новітні вісті”, “Політика”, “Бесіда”, “Література”, “Духовне життя”. До 1930 р. “Свобода” виходила етимологічним правописом. Мова ще не була, звичайно, загальноукраїнською літературною, а “народною” – тією, якою розмовляли закарпатські українці.

Християнсько-народна партія не була великою, масовою, а тому газета намагалася збільшити кількість її членів та прихильників, пишучи багато про життя партії. Оскільки “Просвіта” була наймасовішою із українських організацій 20-30-х років, то “Свобода” практично в кожному числі писала про її діяльність. Традиційною як для інших українських видань, так і для “Свободи”, виступала тема інтелігенції. Газета постійно нагадувала інтелігенції про її обов’язки перед простим народом.

“Свобода” боролася проти москвофільства, мадяризації, чехізації. У першу чергу, це була боротьба за українську мову в школі, за українське шкільництво. “Свобода” полемізувала з цього приводу з москвофільськими виданнями, у тому числі з тими, що видавало Товариство ім.Духновича (“Карпатскій край”, Карпатскій свет”), з виданнями російської еміграції і з виданнями інших антиукраїнських політичних сил. Адже москвофіли й русофіли допровадили до абсурду свою ненависть до українства. Так, орган Русскої національної партії “Наш путь” у 1937 р. писав, що всі українці в Підкарпатській Руси моментально зникли б, якби Росія замовила за москвофілів добре слово перед урядом Чехо-Словаччини [60]. У цьому історична суть, призначення москвофільства і русофільства минулого та сучасного – у знищенні українства, української ідеї за всяку ціну.

У виданні були вагомі з огляду на історію української політичної думки публікації о.А.Волошина. У статті “Наш націоналізм” він висловив думку старшої української генерації про націоналізм. Автор не відкидає націоналізм, а якоюсь мірою навіть захищає його, хоч і не в усьому погоджується з молодшими прихильниками націоналістичних ідей: “Наш націоналізм є християнський, який дивиться в рід людський, як на велику родину дітей Божих, як на велику соціяльну одиницю, в якій суть менші одиниці, одиниці націй, держав, країв, громад і родин. Наш націоналізм знає ширшу і вужчу координацію, знає дальшу і ближчу солідарність” [61]. У червні 1938 р. “Свобода” отримала іншу назву – “Нова свобода”.

“Українське слово” виходило протягом 1932-1938 рр. Це була одна із кращих газет 20-30-х років. Рішення про її видання прийняли на засіданні редакційної колегії, в якому взяли участь М.Бращайко, В.Бірчак та ін. Перше число вийшло 15 лютого 1932 р. У передовій статті “Наша мета” головний редактор М.Бращайко писав: “Потрібна нам така газета, котра стоїть над партіями, хоче служити чисто і виключно всенародним інтересам і дати народові потрібну для кожної нації національну лінію і ідеологію” [62]. Далі М.Бращайко змалював складні умови, в яких почала виходити нова газета:

“Серед надзвичайно тяжкої фінансової кризи зачинає виходити на Підкарпатті нова, незалежна, надпартійна українська газета “Українське слово”.

Повстала вона під сильним напором нашої молодої свідомої інтелігенції, яка уважає таку газету за конче потрібну в нашім народнім житті. Досі народну політику представляли в нас дві газети: “Свобода” і “Вперед”, – а перед тим – до 1923 р. “Руська нива”. “Свобода” є органом партії християнсько-народної, “Вперед” – органом соціал-демократичної партії, а “Руська нива” була органом руської хліборобської партії...” [63].

Газета ставила собі за мету допомагати цим партіям, спільно боротися за культурну і національну єдність українського народу і за його права в Чехо-Словаччині.

“Свобода” і “Вперед” – це партійні видання, їх зв’язували програми і директиви партії. Тому “Українське слово” було покликане стати над партіями. “В нашій роботі і боротьбі будуть нас вязати лише: правда і добро народу” [64].

“Українське слово” виходило двічі на місяць, а від 1934 р. стало тижневиком. Газета наполегливо проводила національну лінію, захищала українство. А 30-ті роки були надзвичайно складними для утвердження української ідеї на всіх західноукраїнських землях, у тому числі й на Закарпатті. З появою Організації Українських Націоналістів, коли українська національна ідея отримала інші, ніж раніше, організаційно-політичні форми, діяльність антиукраїнських сил посилилася. На Закарпатті русофіли, москвофіли, мадярони в один голос твердили, що українського народу нема, що українська ідея – це австрійсько-німецька вигадка, відповідно нема і української мови. Русофільські видання спокійно відважилися на нечуване блюзнірство: вони зарахували Т.Шевченка до класиків російської літератури. Ця провокація означала не тільки зміну національної адреси одного із наших геніїв, а й заперечення українства.

“Українське слово” стояло на боці української мови, бо мовна боротьба від середини 30-х років розгорілася ще більше. Газета полемізувала з усіма антиукраїнськими виданнями – москвофільськими й русофільськими (“Русскій вестник”, “Карпаторусскій голос”, “Наш путь”, “Карпаторусское слово”, “Русская земля”, “Русскій народный голос”, “Русская народная газета”); т.зв. “карпаторуськими” (“Неделя”) з проповідуванням окремішності закарпатських українців як народу; чеськими виданнями (хоча соціал-демократичний “Hlas vychodů”, який виходив в Ужгороді, і деякі інші чеські видання підтримували думку про приналежність закарпатських українців до українського народу); з мадярськими виданнями, які завжди посідали відверту антиукраїнську позицію.

“Українське слово” відображало політичне, економічне, культурне життя закарпатських українців, їх товариств і організацій, зокрема, “Просвіти”, “Учительської громади” тощо.

Газета багато писала про інтелігенцію, намагалася зробити її активнішим учасником творення національної культури.

На наш погляд, “Українське слово” більше, ніж інші українські видання приділяло уваги проблемам літератури. Відділ критики вів В.Бірчак.

Одна із статей М.Бращайка на сторінках “Українського слова” називалася “Чи ми українці?”. Газета, як і її головний редактор, на це питання відповідали ствердно.

Газета “Народня сила” (1936-1938 рр.) виходила як орган Української селянської партії. С.Росоха у своїх спогадах пише про цю партію із означенням “т.зв.” [65]. Від початку заснування партії почалися прикрі непорозуміння. Її заснувала у 1936 р. письменниця І.Невицька разом із М.Тулеком, І.Грицем і В.Кузьмиком. Майже відразу в партії відбувся розкол, бо її генсекретар М.Тулек хотів використати партію для власних корисливих цілей. Його виключили з партії, та видавцем і відповідальним редактором газети він залишився, а І.Невицька займала посаду співредактора.

У першому числі газета так окреслила свою програму: “Не очікуємо від “володарів” жодної ласки, ані матеріальної допомоги. Не продаємось жодній партії, не вступаємо на услуги жодної держави, а хочемо вибудувати ні від кого незалежну, власну, щиро-національну українську партію та її орган” [66].

Програма Української селянської партії була більш радикальною, ніж інших українських політичних партій.

Зокрема, вона вимагала, щоб усі посади займали українці, а представники інших національностей, що залишаються на службі, повинні скласти іспит з української мови (тут доречне порівняння зі сучасними чиновниками) тощо. Партія вимагала проведення земельної реформи – розподілу великих земельних маєтків.

Рубрики “Народньої сили”: “Вісті”, “З українських земель”, “Що чувати в світі”, “Повідомлення”. Газета намагалася дати читачеві по можливості повнішу картину життя краю, боролася із москвофільством, карпаторусинством і намагалася на основі Українського національного об’єднання згуртувати усі українські сили й партії. “Всі українці мусять зрозуміти стан сучасної політики, зливаючись в одно могутнє тіло, в одну українську лаву, яка не мала б соперника на Підкарпатті, отже: в Українське Національне Об’єднання” [67].

Газета виступала проти чехізації і промосквофільської політики уряду, проти дискримінації українців. “Народня сила” захищала українське шкільництво і домагалася запровадження у закладах освіти української мови з фонетичним правописом, виступала проти використання російських підручників. Робила це вона у гострішій формі, ніж інші видання:

“Москвофільські виродки роблять усе, щоб захопити в свої руки виховання молоді, щоб з неї виховати таких самих духовних калік, життєвих нездар, як вони самі.

Боріться проти злочинної роботи кацапів! В українську школу – український дух!” [68].

У тривожні дні восени 1938 р. газета захищала автономію краю. Характерна стаття “Не дамо Прикарпаття ні полякам, ні мадярам”. Тут говорилося: “Мусимо вести правдиву українську націоналістичну політику, а ця диктує нам, щоб не оглядатися ні на кого, ані на що, тільки робити те, що для нашого народу найкорисніше” [69]. Газета закликала всіх українців стати під синьожовтий прапор, під яким вони стояли у 1918 р.: “Мусимо боротись за ідею українського автономного Підкарпаття!” [70].

У жовтні 1938 р. газета перестала виходити.

Ми коротко оглянули найважливіші газетні видання, ті газети, що були органами українських партій або ж як незалежні виконували роль загальнонаціональних видань. Як ми вже говорили, протягом 20-30-х рр. виходила ціла низка журналів, що теж спричинилися до зростання національної свідомості закарпатських українців. Це, наприклад, “Учитель” (1920-1936 рр.); “Учительський голос” (1930-1938 рр.); “Наша школа” (1935-1938 рр.); “Підкарпатська Русь” (1923-1936 рр.) – популярно-наукове видання, що вміщувало статті з різних галузей науки, мистецтва, літератури, краєзнавства тощо; освітньо-господарський журнал “Світло” (1933-1938 рр.); журнал “До перемоги”, в якому господарська проблематика поєднувалася з літературно-практичною і політичною – журнал і його видавець Ю.Ревай проповідували соціалістичні ідеї (не в більшовицькому тлумачені, а в європейському). Згадаємо і журнал “Пробоєм”, який видавала у Празі студентська молодь із Закарпаття, хоча його діяльність була значно ширшою від регіональної.

По Першій світовій війні у світі так і не запанували ні спокій, ні порядок, ні справедливість. Мюнхенська конференція 29-30 вересня 1938 р. – це результат короткозорої політики колишньої Антанти. А 11 жовтня 1938 р. під тиском закарпатських українців празький уряд призначив членів уряду автономного Закарпаття.

Цій історичній події передувала напружена політична боротьба. Взагалі 30-ті роки – це часи політичної активізації усіх західноукраїнських регіонів. Ці часи ми пов’язуємо із впливом ідей українського націоналізму.

В авангарді боротьби йшла молодь. С.Росоха писав у статті “Ми непереможні!”: “Дійсно, ми непереможні, бо ми маємо за собою всю молодь Закарпаття: від селянської аж до високошкільної. Тому ця ідея – ідея українського націоналізму – вічна, непереможна й непоборна, як і сам Український Нарід – а заразом є смертельною зброєю проти ворогів і їхніх прислужників, що хочуть український нарід туманити чужими розкладовими ідеями” [71].

Посилення впливу ідей українського націоналізму серед молодої генерації закарпатських українців – відрадний чинник українського політичного життя.

Полковник Є.Коновалець передбачив, що значення Карпатської України у ситуації, що складалася в Європі наприкінці 30-х років, зростатиме. З огляду на це Провід ОУН ще в листопаді 1937 р. створив окремий штаб для справ Закарпаття, а наступного року вже діяли два штаби: політичний очолив М.Сціборський (входили О.Сеник, Р.Ярий, Я.Барановський), військовий – генерал М.Капустянський. Влітку 1938 р. О.Чемеринський-Оршан за дорученням політичного штабу до справ Закарпаття написав “Платформу Закарпаття”. Як згадує Ю.Химинець, Закордонна делегація Карпатської України, очолювана ним, діяла на підставі цієї “Платформи” [72].

Відомі члени ОУН із Галичини, що були за кордоном, поспішили на Закарпаття. Улітку 1938 р. тут опинилися Р.Шухевич, З.Коссак, М.Колодзінський, О.Гасин та ін. Щоправда, у тривожній і напруженій ситуації восени 1938 р. Провід Українських Націоналістів уже на чолі з А.Мельником повівся не кращим чином. Він орієнтувався на Німеччину, а тому ставився до подій досить обережно і помірковано, не бажаючи входити у конфлікт з німецькою владою (це теж стало згодом однією із причин розколу ОУН). На Закарпаття прибув представник ПУНу О.Ольжич із наказом для галицьких членів ОУН негайно покинути Закарпаття. Але Р.Шухевич, М.Колодзінський, З.Коссак, О.Гасин залишилися. Зрештою, й О.Ольжич, розуміючи слушність такого кроку, залишився теж. Ті з них, хто мав військові знання й досвід, підносили боєздатність “Карпатської Січі”. М.Колодзінський (“Гузар”) очолив її штаб, Р.Шухевич (“Щука”) і З.Коссак (“Тарнавський”) стали його помічниками. Відповідальні посади в структурі “Карпатської Січі” посідали Ю.Лопатинський, Г.Барабаш, Є.Врецьона.

У 30-ті роки закарпатські українці крок за кроком здобували щоразу міцніші позиції. Їхня політична активність досягла вершини у 1938 р. Провалився так званий “мовний плебісцит”. Москвофіли зазнали нищівної поразки на шкільному фронті. У краєвому з’їзді членів “Общества ім.А.Духновича” москвофільського студенства взяло участь усього 190 осіб. “Нова свобода” назвала цей захід (“День русской культури”) “похороном русской культури” [73]. А коли на Закарпаття приїхали представники американських русинів, відбулася спільна нарада представників Першої руської (української) центральної ради з представниками Центральной русской народной ради (москвофільської). До певної міри вдалося узгодити позиції. Згодом були результати.

29 травня 1938 р. на засіданні Головної центральної руської (української) народної ради було прийнято важливі ухвали. Перша ЦР(У)НР проголосила, що вона стоїть на позиціях єдності із Чехо-Словацькою Республікою та непорушності її кордонів; вона ще раз проголосила вимогу автономії [74].

У червні 1938 р. українські кандидати здобули перемогу над своїми противниками (москвофілами, чехами, євреями, німцями).

13 серпня 1938 р. відбувся в Рахові Просвітянський з’їзд, на якому присутні вперше за часів Чехо-Словацької Республіки заспівали “Ще не вмерла Україна”.

На початку вересня 1938 р. відбувся конгрес Першої центральної руської (української) народної ради, на який прибуло 1100 делегатів. Голова ПЦР(У)Н Ради о.А.Волошин сказав: “До політичної боротьби маємо іти організованим фронтом. Наша програма ясна і чесна. Нікому не хочемо робити кривди, хочемо, щоб у нашій країні запанувала правда, право й справедливість! Хочемо, щоб перестала біологічна політика нищення всього, що є наше, українське” [75]. Промови І.Рогача і С.Росохи, членів ОУН, були ще радикальнішими. Власне, після цього конгресу поліція арештувала І.Рогача, а С.Росоху розшукувала. На тому ж конгресі молоді делегати (С.Росоха, І.Рогач, В.Івановчик та ін.) вирішують створити напівмілітарну організацію – Українську національну оборону. Її очолив В.Івановчик.

7 вересня 1938 р. делегація Першої ЦР(У)НР на чолі з о.А.Волошиним на аудієнції у прем’єра чеського уряду М.Годжі поставила рішучу вимогу реалізації Сен-Жерменського договору щодо автономії Закарпаття. Прага і далі не зважала на законні вимоги закарпатських українців.

А над Чехо-Словаччиною щораз більше збиралися хмари. Німеччина не мала наміру продовжувати переговори з приводу Судет. Доля Чехо-Словацької Республіки, по суті, вирішилась. Англія в ім’я “миру” була готова визнати справедливість домагань Німеччини. Франція, союзник Чехо-Словаччини, не хотіла воювати з Німеччиною без СРСР, ще одним союзником Чехо-Словаччини. СРСР хотів, щоб Франція у разі конфлікту почала воювати першою. Та й Польща й Угорщина виступили проти Чехо-Словаччини єдиним фронтом, бо у кожної були і власні територіальні претензії до Чехо-Словаччини. Зрештою, і словаки почали домагатися автономії.

Уже 1 жовтня, наступного дня після Мюнхенського договору, почалася його реалізація. 5 жовтня президент Е.Бенеш подав у відставку.

У цій ситуації лідери карпатських українців вирішили піти на угоду з українцями-москвофілами (А.Штефан ще в 1935 р. пропонував шукати шляхів до порозуміння). 7 жовтня 1938 р. спільна нарада представників двох ворогуючих таборів завершилася успішно: ухвалили домагатися автономії. У протоколі було зафіксовано й персональний склад майбутнього уряду Карпатської України: А.Бродій – прем`єр-міністр і міністр освіти, Е.Бачинський – міністр внутрішніх справ, І.Пєщак – міністр судівництва, Ю.Ревай – міністр залізниць, пошти й громадських робіт, о.А.Волошин – міністр здоров`я й соціальної опіки, С.Фенцик – міністр економіки. Як бачимо, празький уряд із цим погодився, але о.А.Волошин та І.Пєщак стали державними секретарями.

Починалася нова доба в історії Срібної Землі, хоча ніхто не був зацікавлений, щоб українці мали навіть таку обмежену форму державності, як автономія. Угорщина і Польша почали провокації й терористично-диверсійну діяльність. Члени уряду, давніші москвофіли й мадярони, саботували державне будівництво. 27 жовтня А.Бродія заарештували у Празі за підозрою у державній зраді. Новий уряд очолив о.А.Волошин, а до уряду увійшли Ю.Ревай та Е.Бачинський.

2 листопала 1938 р. Віденський арбітраж вирішив віддати Угорщині Ужгород, Мукачево і Берегово, хоча вона вимагала окрім території Карпатської України ще й Словаччину.

Уряд переїхав до Хуста. Українську Національну Оборону було реорганізовано в Українську національну оборону “Карпатська Січ” на чолі із Дм.Климпушем.

Здобуття автономії для Карпатської України вселило надію в серця багатьох українців. Галицькі українці неодноразово заявляли про свою солідарність. Тема Карпатської України практично не зникала із сторінок галицької преси. А коли о.А.Волошин очолив уряд, то митрополит Андрей прислав йому листа: “Трудно представити Вам ентузіязм і радість, з якою ціле наше суспільство, увесь український народ у Галичині, а особливим способом Церква і Духовенство прийняли відомість, що Ваша Ексцеленція обняли владу в Карпатській Україні” [76].

10 лютого 1939 р. Центральна національна рада Карпатської України оголосила відозву “До всіх українців по рідних землях і в розсіянні сущих!”, в якій звернулася із проханням допомогти Карпатській Україні, визначивши такий обсяг цієї допомоги – 0,5 відсотка від річного прибутку кожного [77].

Зі свого боку уряд Карпатської України підтримав ініціативу Центральної національної ради [78].

На ці заклики відгукнулися українці та їхні організації з усього світу. Зрозуміло, ще не могли допомогти Карпатській Україні українці з підросійської України.

12 лютого 1939 р. відбулися вибори до Сойму Карпатської України. За кандидатів Українського національного об’єднання, до якого увійшли свідомі українські політичні сили, голосували понад 92 відсотки виборців. Це була переконлива перемога.

Президент Чехо-Словацької республіки Е.Гаха зволікав із призначенням дати відкриття Сойму, та посли від 7 березня зібралися в Хусті і чекали. Напруження наростало. Почалися збройні сутички Карпатської Січі з чеськими військами. У цій ситуації Е.Гаха призначив відкриття на 15 березня. Але вночі з 13 на 14 березня мадяри почали збройну інтервенцію. 14 березня Чехія капітулювала і визнала протекторат Німеччини. Тому 14 березня А.Волошин по радіо оголосив рішення уряду про незалежність, яке має ще схвалити Сойм. 15 березня 1939 р. Сойм це зробив. Було прийнято Конституційний Закон, у першому параграфі якого сказано, що Карпатська Україна є незалежною Державою; у наступних параграфах визначено назву Держави – Карпатська Україна; зафіксовано державність української мови, барви державного прапору – синя (вгорі) і жовта (внизу). Державним гімном став національний український гімн “Ще не вмерла Україна...”.

Президентом було обрано А.Волошина, головою Сойму – А.Штефана. Президент А.Волошин призначив Ю.Ревая прем’єр-міністром.

Все це відбувалося під вибухи снарядів і бомб. 40-тисячна мадярська армія, використовуючи важку артилерію, танки, літаки, вдерлася на територію Карпатської України. Угорщину підтримали Німеччина й Італія. Польща послала загони диверсантів, які діяли в тилу Карпатської Січі. Карпатська Україна боролася мужньо. Це був ще один український виклик світові, безпринципній і аморальній політиці багатьох держав, які у власних інтересах розігрували “українську карту”. Європа була вражена героїзмом захисників Карпатської України. У той час, коли без жодного пострілу здавалися держави, вона боролася. Саме тоді М.Колодзінський сказав у розмові з німецьким консулом знамениту фразу: “У словнику українського націоналізму нема слова “капітуляція”.

У боях загинули такі відомі діячі ОУН, як М.Колодзінський і З.Коссак. О.Ольжичу, Р.Шухевичу, Ю.Лопатинському, Є.Врецьоні вдалося уникнути смерті. Як свідчать очевидці, мадярська інтервенція була жорстокою і кривавою. Уряд А.Волошина емігрував.

Про пресу цього періоду. Єдиною щоденною газетою була “Нова свобода”. Виходила вона в Хусті, редагував її В.Гренджа-Донський.

При уряді існував відділ преси й інформації, який очолював В.Комарницький, але основний тягар завдань у цій сфері діяльності Карпатської України лежав на “Новій свободі”.

“Нова свобода”, “український незалежний щоденник”, як зазначено у підзаголовку, виходила щодня, крім понеділка. Відповідальним редактором газети спочатку був Ф.Ревай, потім В.Гренджа-Донський. Газета пережила всю велич і трагедію Карпатської України. До неї була прикута увага всіх українців. У полі зору “Нової свободи” перебувало практично усе життя автономної держави, як її зовнішні, так і внутрішні проблеми. Газета виступала проти ганебного рішення Віденського арбітражу, висвітлювала міжнародну ситуацію Карпатської України, постійно писала про ті численні проблеми, які вирішувала Карпатська Україна. Показовою у цьому відношенні була сторінка “Будуємо Карпатську Україну”. Характерні назви статей того періоду – “Провідні ідеї національно-господарської політики Карпатської України”, “Нові завдання земельної реформи”, “Сьогоднішні завдання Учительської громади”, “Українські підручники”, “Дерево – карпатоукраїнський бензин” тощо.

“Нова свобода” виховувала в карпатських українців почуття національної гідності, честі. Газета не лише гнівно виступала проти призначення генерала Л.Прхали міністром уряду Карпатської України. Остап Сірко (псевдонім, що, здається, належав В.Гренджі-Донському) у своїх фейлетонах таврував ганьбою українців – зрадників української ідеї, відомих діячів, таких, як І.Гаджега, Ст.Фенцик, М.Демко, Е.Дудаш (цей цикл фейлетонів започатковано 1 грудня 1938 р.). Промовистий факт – поява спогадів Г.Костельника “Чому я став українцем” [79]. Ці спогади Г.Костельник уперше надрукував на сторінках львівського “Діла” ще у 1935 р. Чи варто зайвий раз доводити, як важливо було переконати карпатських українців, яких змушували відчувати себе угрофілами (мадяронами), русофілами, русинами, у тому, що вони українці – сини великого й найбільшого слов’янського народу? Не випадково тоді ж появилася стаття “Національна свідомість в історичнім насвітленню” [80].

Ця могутня хвиля національної свідомості прийшла. 18 січня 1939 р. створено єдину українську партію – Українське національне об’єднання (УНО). Карпатська Україна почала готуватися до виборів до Сойму. “Нова свобода” активно провела передвиборчу кампанію під гаслом: “Один Бог на небі, один народ, одна виборча листа в Карпатський сойм, кандидаційна листа Українського Національного Об’єднання”. Газета розповідала про програму УНО, про кандидатів від УНО, відомих громадсько-політичних діячів (С.Росоху, Д.Німчука, Ф.Ревая, М.Доманюка). А.Волошин виступив із зверненням “До всіх громадян Карпатської України”, підкресливши: “Виявом цієї національної свідомості й політичної зрілості мають бути і перші вибори до нашого сойму” [81].

Вибори, що відбулися 12 лютого 1939 р., стали неперевершеним здобутком українців – за кандидатів УНО проголосувало 93,8 відсотка виборців. А.Волошин у зверненні “Солодкий мій народе!” подякував виборцям за гідне виконання свого національного обов’язку. Саме тоді Центральна народна рада Карпатської України звернулася до всіх українців світу із закликом пожертвувати для Карпатської України 0,5 відсотка від річного заробітку.

Після виборів український письменник У.Самчук (референт пропаганди в УНО) писав: “Єдність, порядок і національна єдність – ось імперативи, що поведуть народ наш від перемоги до перемоги, аж до тієї остаточної мети, що вже вписана огненими літерами у душах та серцях людей, що носить горде ім’я – Українець” [82].

Основні рубрики газети – “Вісті по світу”, “На теми дня”, “Культура й освіта”, “Театр і мистецтво”, “По селах і містах Карпатської України”, рубрики із оглядом зарубіжної преси, що писала про Карпатську Україну. Це тематичні сторінки “Будуємо Карпатську Україну”, “Говорить жінка Карпатської України”, “Література, критика, мистецтво”.

Про інші видання того часу. Державний театр “Нова сцена” видавав ілюстрований місячник “Нова сцена” (1939 р.). Появилося два числа за редакцією братів Шерегіїв. Для селян виходила популярна газета “Карпатська Україна” (редагував Ю.Тарнович). У 1938 р. у Празі почав виходити орган націоналістичної молоді – тижневик “Наступ” за редакцією С.Росохи. Тижневик мав додаток “Народна воля”, призначений для селян і робітників (редагував В.Кузьменко-Петренко).У Празі продовжував виходити відомий орган націоналістичної думки – молодіжний журнал “Пробоєм” (редагували Ф.Гайович та А.Гарасевич). Літературно-мистецька громада “Говерла” видавала місячник “Говерла”, який редагував О.Кандиба-Ольжич. Навколо видання гуртувалися відомі письменники й поети (О.Ольжич, У.Самчук, В.Гренджа-Донський, Ю.Горліс-Горський, М.Рошко-Ірлявський, А.Патрус, Ю.Боршош-Кумятський). За редакцією о. Сабола (Зореслав) почав виходити релігійний місячник “Благовісник”. Згаданий відділ преси й інформації видавав бюлетень пресової служби Карпатської України. За редакцією В.Гренджі-Донського виходив “Урядовий вісник”, що був офіційним друкованим органом уряду. Крім цього функціонувала ще й радіостанція у Хусті. Багато зробили для розбудови держави відділи “Летючої естради”, що побували у найвіддаленіших куточках Карпатської України.

Планувалося видавати ще низку інших видань, однак українське життя припинилося з поразкою Карпатської України.


  1. Волошин А. Спомини.– Ужгород, 1923; Його ж. До історії нашого новинарства// Русин.– 1923.– Ч.Ч.100, 101, 106, 107, 110, 111, 112, 119, 118.

  2. Животко А. Історія української преси.– Мюнхен,1989-90 рр.; Його ж. Преса Підкарпатської Руси// Учительський голос.– 1934.– Ч.7; Його ж. Мовна боротьба в пресі Карпатської України.– Львів,1939.

  3. Ігнатієнко В. Українська преса (1916-1923): Історико-бібліографічний етюд.– ДВЧ,1926; Його ж. Бібліографія української преси 1816-1916.– Харків; Київ,1930.

  4. Тернопільський Ю. Українська преса з перспективи 150-ліття.– Джерзі Ситі,1974.

  5. Наріжний С. Українська преса.– Подєбради,1934.

  6. Сірополко С. Українська преса на Підкарпатті в минулому// Свобода.– 1931.– Ч.25.

  7. Лісовий П. Комуністична преса Закарпаття 20-30-их років.– Львів,1982.

  8. Габор В., Романюк М. Закарпатська преса 20-30-их років: до питань історіографії та методики дослідження// Зб. праць науково-дослідницького центру періодики.– Вип.2.–Львів,1995.– С.136-152; Габор В. Становлення україномовної преси Закарпаття (20-30-ті рр. ХХст.)// Українська періодика: Історія і сучасність. – Львів; Житомир, 1994. – С.52-55; Його ж. Закарпатська преса 20-30-их рр. ХХст.: до питання періодизації та шляхів розвитку// Зб. праць науково-дослідницького центру періодики. Вип.3.–Львів, 1996.– С.212-226.

  9. Добош І. Історія української журналістики Закарпаття 20-30-их років ХХ ст.– Ів.-Франківськ, 1995; Його ж. Полеміка на сторінках газети “Українське слово” (1932-1938рр.)// Українська періодика: історіографія і сучасність.– Львів,1993.– С.177-179; Його ж. Боротьба часопису “Учительський голос” (1930-1938 рр.) за утвердження української мови у навчальних закладах Закарпаття// Зб. праць науково-дослідницького центру періодики.– Вип.1.– Львів,1994.– С.89-99; Романюн М., Добош І. Часописи соціял-демократичної партії Закарпаття (20-30-ті рр. ХХ ст.// Українська періодика: історія і сучасність.– Львів; Житомир,1994.– С. 46-52.

  10. Габор В. Закарпатська україномовна преса 20-30-их років ХХ століття у контексті національного відродження: Автореферат … канд. філол. наук.– К., 1997.– С.9.

  11. Животко А. Мовна боротьба в пресі Карпатської України (1856-1938)// Дзвони.– 1939.– Ч.4.– С.162.

  12. Там само.

  13. Там само.– С.163.

  14. Там само.– С.162.

  15. Грицак Я. Нарис Історії України: формування модерної української нації ХІХ–ХХ століття.– К.,1996.– С.83.

  16. Животко А. Мовна боротьба в пресі Карпатської України (1856-1938)// Дзвони.–1939.– Ч.4. – С. 164.

  17. Там само.

  18. Див.: Кущинський А. Закарпаття в боротьбі (спогад).– Буенос-Айрес,1981; Химинець Ю. Мої спостереження із Закарпаття.– Нью-Йорк,1984; Шандор В. Закарпаття: історично-правовий нарис від ІХ ст. до 1920.– Нью-Йорк,1992; Стерчо П. Карпато-Українська держава: До історії визвольної боротьби карпатських українців у 1919-1939 роках.– Львів, 1994; Українська державність у ХХ столітті.– К.,1996.

  19. Химинець Ю. Мої спостереження із Закарпаття.– Нью-Йорк,1984.– С.17-18.

  20. Ортоскоп. Державні змагання Прикарпатської України.– Відень, 1924.– С.22.

  21. Масарик Т.Г. Світова революція за війни й у війні 1914-1918: Спомини.– Львів,1930.– С.453.

  22. Українська державність у ХХ столітті.– К.,1996.– С.179.

  23. Ванат І. Нариси новітньої історії українців Східної Словаччини 1918-1948.– Пряшів,1979.– С.55.

  24. Шандор В. Закарпаття: історично-правовий нарис від ІХ ст. до 1920.– Нью-Йорк,1992.– С.202.

  25. Баранова Б. Пробудження національно-державної думки на Прикарпатській Україні// Діло.– 1925.– Ч.135.

  26. Цит. за: Шандор В. Закарпаття: історично-правовий нарис від ІХ ст. до 1920.– Нью-Йорк,1992.– С.206.

  27. Там само.– С.190-191.

  28. Химинець Ю. Мої спостереження із Закарпаття.– Нью-Йорк,1984.– С.35.

  29. Ванат І. Нариси новітної історії українців Східної Словаччини.– Кн. перша,1918-1938.– Пряшів,1979.– С.92-94.

  30. Шандор В. Закарпаття: історично-правовий нарис від ІХ ст. до 1920.– Нью-Йорк,1992.– С.219-220.

  31. Химинець Ю. Мої спостереження із Закарпаття.– Нью-Йорк,1984.– С.37.

  32. Животко А. Мовна боротьба в пресі Карпатської України (1856-1938)// Дзвони.– 1939.– Ч.4.– С.165.

  33. Лисяк-Рудницький І. Історичні ессе.– Т.1.– К.,1994.– С.465.

  34. Масарик Т.Г. Світова революція за війни й у війні 1914-1918: спомини.– Львів,1930.– С.457.

  35. Кущинський А. Закарпаття в боротьбі.– Буенос-Айрес,1981.– С.39.

  36. Там само.– С.46.

  37. Українська державність у ХХ столітті.– К.,1996.– С.187.

  38. Животко А. Мовна боротьба в пресі Карпатської України (1856-1938)// Дзвони.– 1939.– Ч.4. – С.168.

  39. Свобода.– 1931.– Ч.5.

  40. Українське слово.– 1933.– Ч.12.

  41. Кущинський А. Закарпаття в боротьбі.– Буенос-Айрес,1981.– С.55.

  42. Мишанич О. “Карпаторусинство”, його джерела й еволюція у ХХ ст.– Дрогобич,1992.– С.8.

  43. Українське слово.– 1936.– Ч.36.

  44. Животко А. Мовна боротьба в пресі Карпатської України (1856-1938)// Дзвони.–1939.– Ч.4.– С.166.

  45. Габор В. Закарпатська україномовна преса 20-30-их років ХХ століття у контексті національного відродження: Автореферат … канд. філол. наук.– К.,1997.– С.17.

  46. Животко А. Мовна боротьба в пресі Карпатської України (1856-1938)// Дзвони.– 1939.– Ч.4.– С.166.

  47. Габор В. Закарпатська україномовна преса 20-30-их років ХХ століття у контексті національного відродження: Автореферат … канд. філол. наук.– К.,1997.– С.8.

  48. Там само.– С.11.

  49. Там само.– С.17.

  50. Руська нива.– 1924.– Ч.42. – С.2.

  51. Добош І. Історія української журналістики Закарпаття 20-30-их років ХХст.– Ів.-Франківськ, 1995.– С.15.

  52. Габор В. Розвиток державотворчих ідей на сторінках газети “Русин” (1920-1921рр.)// Українська періодика: історія і сучасність.– Львів,1993.– С.116.

  53. Русин.– 1923.– Ч.1.– С.2.

  54. Волошин А. До історії нашого новинарства// Русин.– 1923.– Ч.100, 101, 106, 107, 110, 111, 112, 117, 118.

  55. Народ.– 1920.– Ч.1.

  56. Там само.

  57. Росоха С. Сойм Карпатської України (в 10-ліття проголошення самостійности).– Львів, 1991.

  58. Вперед.– 1921.– Ч.1.

  59. Там само.– С.21-22.

  60. Наш путь.– 1937.– Ч.243.

  61. Свобода.– 1935.– Ч.12.

  62. Українське слово.– 1932.– Ч.1.

  63. Там само.

  64. Там само.

  65. Росоха С. Сойм Карпатської України (в 10-ліття проголошення самостійности).– Львів,1991.– С.22-23.

  66. Народня сила.– 1936.– Ч.1.

  67. Там само.– 1938.– Ч.9.

  68. Там само.– 1937.– Ч.16.

  69. Там само.– 1938.– Ч.9.

  70. Там само.

  71. Росоха С. Ми непереможні!// Пробоєм.– 1938.– Ч.5.

  72. Химинець Ю. Мої спостереження із Закарпаття.– Нью-Йорк,1984.– С.62.

  73. Нова свобода.– 1938.– Ч. 73.

  74. Там само.– Ч.5.

  75. Там само.– Ч.67.

  76. Там само.– Ч.128.

  77. Там само.– 1939.– Ч.27.

  78. Там само.

  79. Там само.– 1938.– Ч.7.

  80. Там само.– Ч. 126.

  81. Волошин А. До всіх громадян Карпатської України// Нова свобода.–1939.– Ч.27.

  82. Самчук У. Сталося// Нова свобода.– 1939.– Ч. 35.


Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації