Тема: "Я вибрала Долю собі сама": життєвий і творчий шлях Ліни Василівни Костенко

Скачати
Документи
1   2   3   4
Я згадав собі одного типа, якому впала на картуз квітка. То був череватий військовий, що озирався навколо, мов зацькований заєць. Йому хтось вказав на квітку. І він струсив її з картуза з такою ненавистю і ляком, начебто там була маленька бомба. - Михайле, тримайся! - крикнув з гурту Іван Дзюба до Гориня, - тримайся!- крикнув він. Я лиш встиг побачити його обличчя, побачив на якусь мить, як Ліна Костенко пробилася крізь стрій охоронців і спритно вклала в руки Мирославі Зваричевській плитку шоколаду. Начальник Ізолятора, мов навіжений, метнувся до Мирослави і вихопив плитку назад:

- Черт єво знаст, может, она стравлена?"

Коли у Чехословаччину були введені радянські війська, тільки жменька свідомих українських сміливців запротестувала проти цього вторгнення явно. Розуміючи ризик такої позиції, Ліна Костенко приводить маленьку дочку на своєрідну першу сповідь до Шевченка. Поетеса знає, що її можуть заарештувати, вбити, кинути у психіатричку, але в пам'яті Оксанки назавжди залишиться ця ніч на Чернечій горі й допоможе їй вистояти, щоб там не сталося з матір'ю: "Пароплавчик, яким ми повертаємось із Херсона до Києва, причалює до Канева. Дві години ночі. Мама бере мене за руку, і ми йдемо до Шевченка. Ще тими старими дерев'яними сходами. Ніч. Страшно. Недалеко біля пам'ятника голоси, вогнище. Ми підходимо навшпиньках. Уклонилися могилі. Я ще не знаю, що мама, може, прощається зі мною - зараз вона повернеться до Києва і єдина із членів Спілки письменників уголос протестуватиме проти вводу радянських військ у Чехословаччину, незважаючи на загрозу арешту".

Закономірно, що після прояву такої свідомої громадянської позиції Ліну Костен­ко не друкували до 1977 року. Дочка Ліни Костенко згадує, що в сімдесяті роки тільки при згадці маминого імені у партійних працівників виникали якісь демонічні інферальні асоціації, її боялася система, що й сама була озброєна з ніг до голови страхом. До того ж у цей непевний і страшний час Ліна вдруге стала матір'ю: ".. .На руках у мами - маленьке дитя. Мій молодший брат Василько, який зіпнеться на ніжки і почне ходити і говорити в роки маминого літературного небуття. Це мужність мами як жінки - народити дитину в розгул чуми. Це - правічний інстинкт роду, віра у перемогу життя і в його неперервність." Між "Мандрівками серця" (1961) і "Над берегами вічної ріки" (1977) шістнадцять років мовчання, шістнад­цять років вимушеної ізоляції від читачів, бо ж не можна вважати публікацією покалічену скальпелем цензора трохи ранішу добірку в "Літературній Україні" влітку 1976 року, коли Ліна Костенко в знак протесту оголосила голодування. Поетесу викреслили зі списку "діючих" поетів, її прізвище обминали мовчанкою критики й літературознавці. Болем душі й точним відтворенням навколишньої ат­мосфери можна вважати Лінину поезію "Я пішла як на дно";

Я пішла як на дно. Наді мною свинцеві води.

Тихі привиди верб обмивають стежку з колін.

Захлинулась і впала, як розгойданий сполох свободи,

як з німої дзвіниці обрізаний ворогом дзвін.

Я вгрузаю в пісок. Може, десь там, в часах потомних,

хтось, колись, пригадає і тихо мене позве.

Дивні риби, І хмари, і тіні биків бетонних -

все пливе наді мною.., усе наді мною пливе...

Мені сниться мій храм. Мені сняться золочені бані.

У високому небі обгорілої віри хрести.

Мені холодно тут. Та, принаймні, - ніякої твані.

Глибина, вона що ж? - потойбічна сестра висоти.

Забуваю свій голос. І вчуся тихо конати.

Крижаніє ріка. Вже немає ні хвилі, ні хмар...

Так зате хоч одне: перетлілі мої канати

В не мої Великодні не сіпає жоден дзвонар.

Вірш має настільки потужний підтекст, є настільки багатошаровим, породжує таку гаму асоціацій, що за ним - одним! - можна писати цілу дисертацію!

А тим часом на руках у мужньої жінки вже було двоє маленьких дітей. Беручи це до уваги, ідеологічна машина теж сподівалася з часом зламати Ліну. Бодай матеріальними нестатками, бодай немилістю із боку влади, бодай китайською стіною невидавання, а значить, неспілкування з народом. Та її вірші переписували вручну, й тонесенькі самвидавні списані каліграфічним почерком шанувальників книжечки жили серед українців навіть у Казахстані. Повернемось до спогадів Оксани Пахльовської: "Мама свого часу стала легендою. Це тоді, коли в літературі її ніби й не існувало: ім'я її" було заборонене, вірші не друкувались, про вихід книжок і не мріялось. Переповідали один одному й правду, й вигадки, але знали, що вона є. Саме тоді, коли багато колег робило вигляд, що якраз її і немає... У мене було відчуття, що всі ці роки люди її ніби чекали. А вона - працювала. В найстрашніші періоди, коли все тісніше змикалося круг неї коло переслідувань, цькувань, заборон, - вона писала. Могла зачинитись і написати за одну добу до трьохсот рядків "Марусі Чурай". Поезія була протистоянням. Була вірою в кінечність абсурду". У цих нестерпних умовах, коли приходилося жити і впроголодь, Ліна Костенко не тільки не просила пощади за свою проявлену сміливість, а й не втрачала сили духу, не міняла "совість на харчі". Г.Клочек наводить факти: "Не зламало її і те, що чимало років доводилось жити у важкій матеріальній скруті: на роботу неможливо було влаштуватись, а гонорарів не отримувала, бо ж книжки не виходили. Бували дні, коли залишалось тільки двадцять вісім копійок на пляшку кефіру", їй не давали можливості друкуватися й виступати. Вона мовчала. Зате як мовчала! В.Панченко підкреслює: "Але мовчання буває красномовнішим за слова. Присутність Ліни Костенко відчувалося в духовній атмосфері українського суспільства всупереч усьому. Раніше чи пізніше її слово мало прорвати загати і перепони." Справжньою сміливістю доцільно вважати й той факт, що опальна поетеса взялася ще за небезпечнішу від досі нею розпочатих справ - історичний роман. У радянські часи українська історична романістика взагалі знаходилася під лупою цензорів. Те, що трудом пробивалося до читачів, мусило або відповідати знаменитій вірнопідданій, лакейській фразі: "Навіки з Росією, навіки з російським народом!", або бути таким кволим і нежиттєдіяльним, таким нудним і нецікавим, що читачеві залишалося хіба що заснути над опусом "перевіреного партією таланту". Навіть у редакційному висновку № 138 про роман Ліни Костенко "Маруся Чурай" не приховувалося, що право на написання історичного твору треба заслужити рабським світоглядом й зашореністю: "...На історичну тему радянські письменники писали, пишуть І будуть писати. Головне, під яким кутом зору розглядають вони той чи інший історичний факт, на які асоціативні стежки чи магістралі виводять вони читача, орієнтуючись на давню минувшину". Ліна Костенко не хотіла тих магістралей! Вона хотіла написати, як підкреслює О.Пахльовська, "історію свого народу", "історію його трагедій і прозрінь"; "І в України прокидалася пам'ять, вбивана десятиліттями. Вбивана століттями. Мама торкнула той шар історії, який залягає в генах. Зважмо й на поховану вже на той час істинну, реальну історіографію України: на тому зарівняному цвинтарі густо ріс лише бур'ян, а на гробі сучасної історичної науки Маланчук забивав останній гвіздок. Тому й недаремно сатаніли недремні слуги режиму в пошуках способів припинити шлях тій поезії до читача. Психологічний археолог, Ліна Костенко зрізала шар за шаром брудний намул фальсифікацій з української Історії - і перед очима людей поставали покручені й трагічні шляхи нації, перемоги її та поразки, тяжкі мандри її духу до власної суті. Поет повертав нації гідність. Звідси - вибух національної свідомості після виходу "Марусі Чурай", переписані від руки мамині книжки, читання напам'ять і сльози. Голод на правду. Голод на духовність. Голод на віру зневіреного народу. І звідси - патологічний, до шизофренії, опір апарату в намаганні не допустити цю поезію до друку".

Як справедливо зауважує Г.Клочек, "справжній переполох серед чиновників від літератури викликав рукопис історичного роману "Маруся Чурай". Шість років цей твір "читали" й "рецензували" у видавництві. Завідуючий редакцією поезії "Радянського письменника" у рецензійному висновку від 30 травня 1974 року задокументовує вирок:".. .Чим далі, тим більше поетеса почала заглиблюватись в асоціальне письмо, длубатись у сумнівних "лжеісторичних" концепціях, вбачати сенс і призначення митця не в утвердженні загальнолюдських ідеалів, а в їхньому запереченні; нотки нігілізму і "неуправляемости" поетичного процесу поступово переросли в тенденцію, в принципову лінію світогляду поетеси. Годі говорити тут бодай про найменшу вірність засадам соціалістичного реалізму, про комуністичну світоглядність радянського митця, без якої просто не мислиться його творчість. Яскраво ці тенденції позначились на збірках "Зоряний інтеграл" та "Княжа гора", які були зняті з виробництва відповідно видавництвами "Дніпро" та "Радянський письменник"... Ліна Костенко наскрізь тенденційно тлумачить історію в останніх своїх творах. За недомовками, натяками і прямими висновками неважко розпізнати буржуазно-об'єктивістський підхід до подій минулих епох, не дається чітко окреслених класових оцінок, явищ і фактів, ідеалізується і вихваляється козаччина. Поетеса не випадково взялася за цю тему, а образ славетної народної поетеси М.Чурай в її романі символізується чимось із самою авторкою. До такого висновку прийде легко будь-який кваліфікований літературознавець". Роман відправили на рецензію заздалегідь попередженому про крамольність цього твору критикові. Закономірно, що рецензія виявилася негативна. Умиваючи руки, завідуючий редакцією поезії видавництва надіслав Ліні Костенко таку відповідь: "Ознайомилися з рукописом Вашого історичного роману у віршах "Маруся Чурай", Рецензували. На жаль, твір не відповідає вимогам видавництва. Як переконливо показано в редвисновках та рецензії, роман нечіткий в ідейному відношенні, далеко не бездоганна ідейно-художня концепція твору. Вести розмову про видання в такому вигляді передчасно". А далі почалося чіпляння ярликів. Починаючи від "теорії єдиного потоку, за М.Грушевським" , "фетишизації свого" аж до... "надмірної розтягнутості та художньої неповноцінності". А тим часом ця книга навіть у рукопис! була подією. В.Брюховецький у монографії "Ліна Костенко" розповідає про враження від роману поета з когорти "Розстріляного Відродження" Михайла Доленга:

" - Тепер не страшно й помирати, - сказав вісімдесятичотирьохлітній поет. - Прилучився до вічності. Я стільки років чекав на твір в сучасній українській літературі, про який напевне міг би сказати, що це стане класикою."

1977 року появилася на полицях книжкових магазинів і негайно була розкуплена лавиною шанувальників збірочка "Над берегами вічної ріки". В.Панченко справед­ливо наголошує, що взагалі образ ріки, нескореної, неуярмленої стихії води в Ліниному трактуванні є символом самодостатності, незламності, непоступливості, внутрішньої і зовнішньої волі особистості з веління Бога народжено і" вільною: "Рі­ка, якої не видно під кригою, яка - всупереч усьому - пробивається до моря, - ця алегорія зовсім не випадкова в молодої Ліни Костенко (додамо: у зрілої теж - О.С.). За нею - коренева риса ліричного характеру, який постає перед нами: стоїцизм".

На початку вісімдесятих з величезними труднощами побачила світ збірка поезій "Неповторність" і роман "Маруся Чурай". Коли книга віршів опинилася під загрозою невидання, Ліна Костенко знову оголосила голодування. Оксана Пахльовська згадує: "1980: після всіх кіл видавничого пекла вихід "Неповторності" все одно під загрозою. Останній спосіб: мама оголошує голодовку... Наш тато каже: "Ліно, у тебе ж діти!" Мама відповідає: "Діти мені простять". Чоловік Ліни Костенко, нині вже покійний Василь Цвіркунов, з 1962 до 1973 року очолював кіностудію ім. О.Довженка. Саме в часи його керівництва й були створені епохальні фільми "Тіні забутих предків" С.Параджанова, "Камінний хрест" Л.Осики, "Криниця для спраглих" Ю.Іллєнка. Ліні Костенко він був надійною опорою. Вона була твердо впевнена у своєму чоловікові, у своїх дітях, у своєму вихованні, у прикладі, який подає. О.Пахльовська не втаює: "Дітьми ми були дуже вредні. І непоступливі. Та й зараз не змінились. Рід у нас крутий. Але завжди знали одне правило: хоч яку шкоду зробиш, - все нічого. Одного не можна: брехати. Ні іншим, ні собі. Це непросто, але глибина таких стосунків завжди чиста, в них не буває мінливих підводних тіней". Ліна Костенко просто виробляла імунітет проти брехні у своїх дітей. Епоха брехні, держава брехні, система брехні для них уже не була страшна. У дітях Ліна Костенко шанувала особистість. Маленький Василько писав чарівні дитячі вірші. Мати підтримувала паростки таланту. Згодом уподобання змінилися: захопився театром, заявив, що буде режисером. Ліна Костенко не перечила. У зрілому віці прийшло захоплення математикою - і всерозуміюча ненька лише вітала синові успіхи. В 1990 році в Америці відбувся навіть Всесвітній конгрес "Ліна Костенко - поет і мислитель". Разом з Василем Ліна Костенко була запрошена американськими університетами для прочитання лекцій. Мати читала про літературу. Син - про кібернетику. Відомою поетесою, літературознавцем, доктором наук стала й дочка Оксана, авторка збірки поезій "Долина храмів" рідною та книги "Українська літературна цивілізація" італійською мовами.

Навіть у серії "Романи й повісті" в м'якій палітурці й на газетному папері історичний роман "Маруся Чурай" став раритетом. Коли ж вийшов у подарунко­вому виданні, за романом у книгарнях стояла така черга, як в голодні роки за хлібом. І подібна картина спостерігалася не тільки в національне свідомому Льво­ві, а й у зрусифікованих Києві та Харкові. Нація відчула голод на правду, спрагу на історію в художньому трактуванні генія.

Повернення Ліни Костенко для літературних клерків не було приємним. У присутності цієї жінки вони почувалися ущербно, більше грому з ясного неба боялися її дошкульного слова. Світлана Короненко пригадує, що вперше побачила Ліну Костенко у Спілці письменників України на літературному вечорі одного з найталановитіших молодих поетів - Івана Малковича. Коли Ліна Костенко увійшла в зал, всі оніміли й завмерли, а потім почали підводитися з місць, як це зникли робити хіба що під час звучання гімну "Союз нерушимий..." Гостя кинула тільки одну фразу; "Настільки я зрозуміла, це студія літературної майстерності, а за столом "майстри"? Ті, що сиділи в президії, потупили очі: "За столом справді були не майстри, а досить посередні поети, які з висоти спілчанських посад повчали нас, молодих. Як же тоді вони принишкли, та жоден з них не промовив і слова проти. Такий був високий авторитет цієї жінки!" А коли тоталітарна система знову перейшла в наступ на Лінині твори, письменниця не погребувала провчити одного із запопадливих холуїв. В.Юхимович свідчить: "Пригадую, як натерпілась талановита артистка Неоніла Крюкова, коли з Ліною Костенко мала показати у столичній залі філармонії "Марусю Чурай". Та раптом - "перенос" дії в клуб "Арсеналу"... І вимога: видрукувати (за ніч!) весь роман у віршах (хоч його вже було видано в серії "Романи і повісті"). Прибігла артистка-виконавиця до нас в "Україну" вся в сльозах. А Ліна Василівна знайшла в "Арсеналі" інший засіб впливу на держиморд - власноручно відважила філармонійцю... ляпаса", Про цей же випадок у своєму щоденнику залишив згадку й О.Гончар. Він не тільки не осудив поетесу за некоректну поведінку, а й схвалив її вчинок, який був гїлною відповіддю глупоті та бюрократизму: "А міністр культури судиться з Ліною Костенко. За те, що дала ляпаса одному з його холуїв. Жаль, що не міністру! Після Лесі - Ліна Костенко, звичайно, найбільший поет України. Та й не лише України..."

Аж у 1987 році за два останні твори Ліна Костенко отримала Державну премію України імені Т.Шевченка. "Нагороду, освячену іменем Шевченка. - сказала лауреатка, - розглядаю так, щоб витримати суворий і вимогливий погляд великого поета нашого народу". До речі, якщо у підлітковому віці для маленької Ліни навіть Рильський був метром недосяжного поетичного рівня, то згодом, внутрішнім зором свого генія осягаючи собі рівних, поетеса відчуватиме духовну спорідненість не тільки з Лесею Українкою, Тарасом Шевченком, а й - і щонайбільше - з Григорієм Сковородою, їх об'єднує насамперед те, що світ, ставлячи дуже високу ставку на них, йшов навіть ва-банк, ловив, але так і не зумів оплутати тенетами, загнати в пастку, зловити і приручити. Саме тому так щиро й відверто звучить вірш "Ой ні, ще рано думати про все":

Ой ні, ще рано думати про все.

Багато справ ще у моєї долі.

Коли мене снігами занесе,

тоді вже часу матиму доволі.

А поки що - ні просвітку, ні дня.

Світ мене ловить, ловить... доганя!

Час пролітає з реактивним свистом.

Жонглює будень святістю і свинством.

А я лечу, лечу, лечу, лечу!

- Григорій Савич! - тихо шепочу.

Минає день, минає день, минає день!

А де ж мій сад божественних пісень?

Он бачиш, хто сидить в тому саду?

Невже я з ним розмову заведу?

Невже я з'їм те яблуко-гібрид,

Що навіть дух його мені набрид?!

...Прикипіли ноги до постаменту,

хліб у торбі закам'янів.

- Біда, - каже Григорій Савич. -

Він мене таки спіймав, цей світ,

добре хоч, що на тому світі.

Нічого, якось відштовхнуся від постаменту,

та й підемо.

...От ми йдемо. Йдемо удвох із ним.

Шепоче ліс: - Жива із кам'яним!

- Диви, дива! - дивується трава. -

Він кам'яний, а з ним іде жива!

І тільки люди зморщили чоло:

- Не може бути, щоб таке було.

Та їх давно вже хтось би зупинив!

...Тим часом ми проходим серед нив.

Ніхто не сміє зупинити нас.

...Тим часом ми проходимо крізь час.

Він твердо ставить кам'яну стопу.

Йдемо крізь ніч, крізь бурю у степу.

Крізь дощ і сніг, дебати і дебюти.

Ми є тому, що нас не може бути.

І обіграний в образі змія-спокусника тоталітарний режим, і втома нації, яку вже переконали, що геніїв можна зупинити, вірніше, всіх уже давно позупиняли, й особливо вдалі останні рядки, які свідчать про непідвладність Божих обранців слугам диявола, - все це разом створює не тільки картину конкретної доби, а й космічну картину величі людського духа, сили й наснаги нескореної особистості.

У 1987 році була видрукована книга "Сад нетанучих скульптур", де Ліна Кос­тенко подала драматичні поеми надзвичайно високого філософського та худож­нього рівня, та книжечка для малят "Бузиновий цар", а в 1989 році побачило світ "Вибране". Дочка поетеси Оксана Пахльовська підкреслює: "Після "Вибраного" мама каже, що її творчість тільки почалась".

У 1990 році вся Україна відзначала ювілей великої письменниці. Анатолій Дімаров у вітальному слові сказав; "Минули роки й роки. Топтуни й ревуни, які зганяли Вас із трибуни, де вони всі подівалися? Одні лежать нетлінно в землі (залізобетон не гниє і не тліє). Інші ж уже встигли перебудуватися, і тепер ми бачимо лише їхні дубові потилиці, бо вони й сьогодні попереду, у перших, як то кажуть, рядах. Ваша ж зоря як сяяла, так і сяє, гордо і чисто, на поетичному небосхилі України, якій ви офіруєте своє серце і душу, свій великий талант".

Коли в 1994 році вийшли перекладені італійською мовою "Інкрустації", Кон­сорціум венеціанських видавців присудив українській авторці премію Франческо Петрарки, то можна вважати світовим визнанням таланту Ліни Костенко.

Ліна Костенко також брала участь у обстеженні чорнобильської зони, щоб ра­зом з іншими науковцями вияснити справжні масштаби трагедії. Свою сталкерську місію вона виконала з честю.
Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації