Чернівецький гурток молодих журналістів реферат на тему: преса періоду культу особи

Скачати
Документи
1   2   3
авт.) гигантскими темпами, пришла к четвертому кварталу с низкими производственными показателями. Промфинплан за 9 месяцев выполнен только на 60,7 процента”

Газета називає причини, що здаються редакції головними: безгосподарність, невміло поставлена праця, невміння заводських “трикутників” (директор, парторг, профорг) організувати справу.

В цей же час місцева преса України не розгорнула систематичної роботи по організації виконання Звернення. Так, Луганськ було названо в числі міст, де має бути вжито особливих заходів - але “Луганская правда” за перше півріччя присвятила зазначеній проблемі всього 2 матеріали - й ті у другому кварталі.

Кампанійщина, вже згадувана як родова ознака преси тоталітарної моделі, з переходом до нового типу соціальних відносин значно посилилася. Так, Луганський міськком партії та міська контрольна комісія прийняли “Резолюцию объединенного горпарткома и горКК” - “О плане жилищного, коммунального и культурно-социального строительства в городе Луганске на 1932 год” (“Луганская правда”, 1932 р., 18 січня). Планом передбачено ввести 127.000 кв. метрів житла, що забезпечить розміщення 21.100 осіб, та будівництво гуртожитка на 3.500 осіб.

Плани чудові, газети заходилися їх виконувати. Регулярною стала рубрика “По-большевистски осуществить постановление ГПК и ГКК о жилищном строительстве”. 28 та 29 січня виходять матеріали щодо проблем постачання - про використання місцевих будматеріалів, по організаційних питаннях - про необхідність врахувати помилки минулого року.

Але вдало розпочата і перспективна газетна кампанія раптово і без особливих причин почала “згасати”. Вже у вересні того ж 1932 року все зійшло нанівець: за місяць газета лише один раз звернулася до спільної резолюції своїх же засновників. Це є також прикладом невиконання прийнятої у червні 1931 року спільної постанови Центральної контрольної комісії ВКП(б) та колегії НК робітничо-селянської інспекції СРСР “О совместной работе ударников печати и актива КК-РКИ”. Однак матеріалів, підготовлених “ударниками печати” з зазначених проблем, на сторінках газети немає, нема й відповідної рубрики.

Цей приклад свідчить або про відсутність систематичної роботи редакції над темою, або про брак партійної дисципліни або, скоріше, про наявність певного протиріччя між центральними й місцевими інтересами у цій справі: обласній газеті з її невеликими обсягами й обмеженими, у порівнянні з “Правдою”, можливостями доручали інші, більш важливі завдання з довгої низки партійних настанов, що були більше термінові, як на думку місцевих керівників.

На цей час остаточно склалася структура партійно-радянської преси як в цілому в СРСР, так і в Україні. Кожен партійний комітет, від районного й вище, і навіть на крупних промислових підприємствах з кількістю працюючих понад 2000 осіб - розгорнув власні газети. Відповідали духові епохи їхні назви: “Більшовицький штурм”, “Ленінське слово”, “Сталінська перемога”, ”Колгоспне життя”. В обласних центрах до географічної назви додавалося слово “правда”, і такі газети були переважно російськомовними. Так були засновані “Киевская правда”, “Днепровская правда”, тощо.

Зміцніла й набула значного досвіду й суспільної ваги типова газета того часу - “Луганская правда”.

На протязі десятиліть вона була однією з найбільших та найавторитетніших обласних видань УРСР. Навіть в масштабах Радянського Союзу вона посідала помітне місце, про що свідчать всесоюзні нагороди. В 1967 р. газету було нагороджено орденом Трудового Червоного прапора, в 1977 р. газеті було вручено найвищу нагороду - Почесну грамоту Президії Верховної Ради СРСР.

Яскраві зразки публіцистики залишила на сторінках газети участь у стаханівскому русі або шефство над великими новобудовами (на Донбасі було 33 так звані комсомольські шахти, в будівництві яких брала участь молодь, а на центральні органи комсомолу було покладено велику частку відповідальності за хід їх спорудження, стан справ у соціальній сфері та в ідеологічному забезпеченні). Одна з великих акцій “Луганской правды” - “луганська година”, що переросла згодом в “українську годину” (робітники брали на себе зобов”язання семигодинну норму виконувати за 6 годин, а сьому працювати “на п”ятирічку”). Було створено виїзні редакції “ЛП” на шахтах. Ця ефективна форма роботи жила дуже довго. Участь у виїзних бригадах, в структурах так званого “народного контролю”, де вимагалося широке висвітлення виявлених недоліків - усе це віддзеркалювало постійне прагнення журналістів зміцнити зв’язки газети з життям.

З іншого боку - в підшивках газети видно повне підпорядкування “лінії партії” в усьому, що стосувалося тематики матеріалів, підходів, оцінок, навіть “географії” виступів газети.

Виконуючи вимоги центральних органів, до початку 1930-х років усі районні та міські комітети партії заснували власні друковані видання. Цікаво, що, попри надзвичайну централізацію управління в усіх сферах життя в тоталітарному суспільстві та підпорядкування низів верхам - місцеві газети не підчинялися обласним газетам. Але вони були певною мірою підлеглі обкому партії, зокрема, відділу пропаганди, сектору преси - хоча їх засновниками були районні, міські комітети партії. Щороку в кінці грудня редакції звітували за заведеними формами про основні результати своєї роботи саме перед вищестоячими партійними комітетами, а перед засновниками звітували раз на два-три а то й більше роки на засіданнях бюро, пленумах тощо.

В чому сенс такої подвійної вертикалі управління?

По-перше, керівні кадри всіх низових редакцій остаточно затверджував обком партії після подання низового комітету;

По-друге, саме обкоми партії через обласні управління у справах поліграфії, видавництв та книжкової торгівлі (відділ облвиконкому) забезпечував усі видання всім необхідним: послугами поліграфістів, папером тощо.

По-третє, обласний комітет мав верховенство в рішенні всіх питань: якщо районні засновники квапилися з вирішенням якихось місцевих проблем, то вказівки низовим газетам давав обласний комітет партії.

Нарешті, по-четверте, звіт редакцій був у певному розумінні частиною річного звіту засновника - наскільки вміло й плідно керували у міськкомі чи райкомі партії своєю газетою? А це, вважалося, об’єктивно й всебічно міг зробити тільки вищий за ієрархією партійний комитет.

У річних звітах, як чільні, вказувалися такі параметри:

- кількість позаштатних авторів (тобто робсількорів у термінах 1920-1930-х років),

- кількість критичних виступів, у тому числі рейдів як найбільш масових та бойових жанрів,

- кількість отриманих та, окремо, опублікованих відгуків на критичні виступи газети, причому розбіжність не мала перевищувати 5-10 процентів.

Заформалізованість та негнучкість звітів у цьому пункті була видна найбільше, адже на один критичний виступ могло надійти і кілька відгуків, і всі вони могли бути опубліковані в різних номерах газети, тобто при нормально організованій роботі редакцій кількість відгуків мала перевищувати кількість власне первинних публікацій. Але порядок, що склався, вимагав цього не допускати.

Цікаво, що фінансові й інші звіти щодо господарчої діяльності редакцій обкоми та ЦК партії не розглядали, перепоручивши цю “неполітичну” справу відповідним видавничим відділам виконавчих комітетів. Вони називалися по-різному, але врешті затвердилася довга, зате змістовна назва: управління у справах поліграфії, видавництв та книжкової торгівлі - облполіграфвидави, які вже, по своїй окремій вертикалі, були підзвітні обкомам та ЦК.

Словом, це був зразок авторитарної моделі преси, керованої з єдиного центру, з всесоюзного ЦК, рішення якого конкретизували та реалізовували партійні комітети на місцях.

Згідно з статутом, вищим органом партії був з’їзд, який ухвалював резолюції. обов’язкові для партії, а відтак і країни. Кожен з’їзд після революції, від VIII по XI, приймав окремі резолюції про пресу, які негайно направлялися в усі партійні комітети та редакції. Однак виконання рішень центру з перших років “буксувало” саме на етапі втілення їх в життя. Наприклад, VIII з’їзд РКП(б) прийняв резолюцію “О партийной и советской печати”. Привертає увагу те, що преса від початку була розділена на радянську й партійну, але відразу ж ця різниця не мала ніякого значення саме через тотальний партійний контроль. Всім газетам вказувалося і в цілому, і конкретно все необхідне: про що й як треба писати, що робити, давалися рекомендації кожній ланці редакції.

Рішення чергового з’їзду конкретизувалися в подальших партійних документах (приклад - циркуляр РКП(б) губкомам и укомам “О программе местных газет” від 4 квітня 1921 р.). Всі рішення, що приходили з центру партії або з її місцевих осередків, ретельно вивчалися в первинних парторганізаціях редакцій, де неодмінно і безумовно ухвалювалися. При проголошуваному демократизмі внутрішнє життя партії було сповнене незавуальованого формалізму, його посилення дедалі ставало для партій шляхом в нікуди, адже за таких умов роботи заради оцінки начальства нікого насправді, за великим рахунком, не цікавила думка пересічного члена організації, якому була відведена роль “гвинтика” у справі безумовного виконання рішень, до прийняття яких він не був причетний.

ІХ з”їзд партії у 1922 році зафіксував у окремій резолюції положення про те, що партійна, радянська преса знаходиться у стані важкої кризи. Було запропоновано програму її подолання. Але через рік делегатами ХІ з”їзду було визнано: рішення навіть VIII з”їзду в цій галузі не були проведені в життя.

З розвитком непу якісно змінюється ситуація в країні: з”являється надлишок сільгосппродукції при катастрофічній нестачі виробів важкої та легкої промисловості. Внаслідок запровадження ринкових відносин в аграрному секторі виникає криза перевиробництва. Преса відповідно реагує на ці зміни. На шпальтах газет з’являються теми прискорення індустріалізації, боротьби з надвисокими цінами на промислові товари: так, в харківських “Вістях...” подібні матеріали з’являються по 10-12 раз на місяць, інколи навіть щодня.

На цей час в редакціях вже складається певний штат редакторів, журналістів, здатних адекватно відповідати на вимоги часу, підвищується їх середній професійний рівень. З’являється жанрове різноманіття, відроджуються забуті журналістські жанри: репортаж, фейлетон (найкраще почав піднімати цей жанр Остап Вишня). Журналісти опановують крупні газетні форми, наприклад, наскрізні теми - висвітлення однієї актуальної проблеми з номера в номер (згадувані вище кампанії щодо зниження цін та утворення рибальських кооперативів).


* * *

В 1928-1929 рр. розпочався період якісно нової політичної та економічної кризи СРСР та зокрема радянської України, який закінчився встановленням тоталітарного режиму й культу особи Сталіна. Криза зародилася в протиріччі між величезною дрібновласницькою стихією селянства та соціалістичним ладом організованого робітничого класу великих промислових виробництв.

В числі соціальних груп, підданих Сталіним найжорстокішому винищенню, були саме партійні журналісти, і перш за все публіцисти ленінської школи. Разом із так званими “старими більшовиками” їх знищила створена й відлагоджена ними ж в роки громадянської війни машина класової боротьби. Такою була розплата за поступки диктатурі та відступ від загальних законів буття задля швидкого вирішення проблем часу.

Цей переворот в журналістиці стався тихо, практично без шумних процесів, подібних до тих, які були організовані над Зинов’євим, Каменєвим, Бухаріним та іншими політичними діячами. Навіть колишні керівники каральних органів - Ягода, Єжов - зникали з політичної сцени (а значить, за тодішніми порядками, і з життя) після великих політичних шоу із викриттям “злочинницької діяльності” і тому подібними, розрахованими на масу неосвідчених в політиці та й взагалі напівграмотних робітників епохи індустріалізації, тобто вчорашніх селян-незаможників, яких голод і колективізація вигнали з сіл і хуторів.

З журналістами такого не було. Режисери політичних спектаклів розуміли, що викриття “ворогів народу” в редакціях газет нічого позитивного дати не зможе, а шкоди завдасть великої - підірве довіру народу до слова “Правды”, а отже й до самої партії. Преса - це надто серйозний політичний інструмент, пов’язаний з масовою свідомістю, щоб втягувати її в політичні ігри, розраховані на маси. Журналісти були поставлені перед драматичним вибором - або прийняти диктатуру вождя та вірно служити йому, або йти з редакцій та й з життя. Вибір, якназвичай, робили за них. Кожен кореспондент був на виду, з усіма особливостями його манери письма та політичними уподобаннями. Непотрібні зникали тихо: просто вранці не виходили на роботу. Інколи оголошували про термінові відрядження, в інших випадках інсценували трагічну загибель чи смерть внаслідок “раптового” тяжкого захворювання.

Так поволі, на протязі кількох років на початку 1930-х було замінено склад провідних працівників центральних та місцевих редакцій.

Решта газетярів та новоприбульці з числа молодих членів партії сталінського призову продовжували робити газети, брати участь у соціалістичному будівництві, розвивали форми й методи роботи, грунтуючись на вже досягнутих рівнях майстерності.

Більше того, загальна радість від історичних (значною мірою вигаданих) перемог радянського народу у першій п’ятирічці спричинила хвилю трудового ентузіазму, масової боротьби за нове, небувале й нечуване. Розгойдана з допомогою преси, ця хвиля піднімала й саму пресу над рутиною повсякденної роботи. За ініціативою редакції “Правды” у 1930 р. була проведена всесоюзна нарада робсількорів, яка сильно вплинула на перебіг подій. Вона, зокрема, заклала фундамент для прийняття 16 квітня 1931 року постанови ЦК ВКП(б) “О перестройке рабселькоровского движения” (в якому, зазначимо, серед безлічі завдань не було зовсім приділено уваги участі робсількорів у вирішенні соціальних проблем - для нової влади вони вже не були такими актуальними).

Ця ж газета “Правда” організувала у 1931 році всесоюзний конкурс низових газет, де серед показників одне з чільних місць мало саме розгортання робсількорівського руху - в тому числі й задля боротьби за “правильность распределения доходов”.

У відповідь на це республіканська газета “Комуніст”, орган ЦК КП(б)У, випустила тематичну полосу під імперативним заголовком “Пресу й робсількорівську армію на боротьбу за організаційно-господарське укріплення колгоспів” (1931 р. 31 жовтня). Звульгаризований, утилітарний підхід партійного керівництва до ролі преси в суспільстві, який проглядає в цій формулі, прирівнював редакції до резервів зростання врожаїв чи надоїв, на зразок машинно-тракторних станцій чи застосування добрив. Власне, це був дальший поступ, логічний наступний крок у трактуванні преси як “гвинтика”, який в разі потреби можна прилаштувати до потрібного місця суспільного механізму.

Власне кажучи, це був новий етап розвитку робсількорівського руху, але від об’єднання сил навколо редакцій логіка подій повела газети до нарощування зусиль редакцій. Так, 110 робітників, учасників одночасного рейду газети “Правда”, дали матеріал для виступу 22 листопада 1931 р., також під суто командним та “позаекономічним” заголовком: “Швейники и обувщики могут и должны улучшить качество своих изделий”.

Через кілька днів після жовтневого (1931 р.) пленуму ЦК КП(б), на якому вже вкотре було поставлено завдання по підвищенню якості продукції, “Правда” організувала проведення всесоюзного рейду-походу за участю 5 тисяч “ударників “Правди”. В публікаціях за його підсумками представлено й українську проблематику: матеріал від 29 жовтня 1931 р. підготовлено з одного з металургійних заводів Донбасу.

Дуже цікавим і повчальним є досвід об’єднання можливостей місцевих газет для вирішення виробничих чи соціальних завдань. Ентузіазм боротьби за нове життя мав велику творчу силу. Використання цієї суспільної енергії дало редакціям нові, несподівані, незнані в інших умовах, але дуже ефективні форми і методи роботи. Це був дійсно “золотий вік” партійно-радянських газет, одна за найцікавіших сторінок загальної історії преси.

Наприклад, газета “Правда” з 21 по 26 жовтні. 1931 року проводила “пятидневник проверки”, в якому об’єднали свої сили газети Північного Кавказу та західних областей СРСР.

За зразком центрального друкованого органу місцеві газети проводять “переклички” - наприклад, між сталінградськими тракторобудівниками та колгоспниками. Робітники звернулися через пресу до селян із закликом спільною працею досягати успіхів у п’ятирічці. Колгоспники, також через газету, відповідають:

“Свои обязательства по продаже колхозной продукции государству, по снабжению рабочих мы считаем для себя первоочередными”.

Інший приклад - робота виїзних бригад Мелітопольської газети “Радянський степ”, котрі, маючи у своєму складі сількорів, перевіряли у серпні 1931 р. роботу сільських Рад (див. номер за 31 серпня).

В Луганську в 1931 р. було проведено конкурс низової кооперативної преси. У підсумках конкурсу було визначено, що замість 8 в попередні роки тут видаються 22 кооперативні газети.

Маючи широку мережу робсількорів, “Луганская правда” активно використовувала їх на головній новобудові міста - “Луганбуді”, докорінній реконструкції паровозобудівного заводу. Вони сигналізували про певні негаразди, проводили рейди-перевірки, в кожному номері повідомляли й про успіхи в бригадах та на різних ділянках будмайданчика.

Певних якісних змін зазнала за нових соціально-політичних умов і дієвість партійно-радянської преси.

Кінець 1920-х років був для газет періодом підвищеної дієвості, часом справжнього її всесилля: після критичних виступів у газеті (безперечно, узгоджених завчасно в партійних комітетах) винні потрапляли у скрутне становище.

У 1930-1932 рр. із зміцненням реальної влади карних органів, в цілому з тоталітаризацією громадського життя ця робота преси почала різко зменшуватися. Наприклад, в 1927 р., при значно меншому обсязі критики, за місяць кількість відгуків на виступи по харківських “Вістях... доходило до 18, а в 1930-1932 рр. такі приклади вже були поодинокими. У лютому 1932 р. в “Луганской правде” не було опубліковано жодного відгуку на власні критичні виступи. Місячник огляду та перебудови кооперативного руху, проголошений тут же в номері від 16 січня 1932 року, судячи з подальших публікацій, так і не було проведено в життя.

Зниження дієвості преси почалося на протязі 1930-1932 рр. Нові господарі країни почали поволі усувати місцеві газети з активного суспільно-політичного життя. Подібна “розкіш” лишилася припустимою тільки для центральної “Правды”.

Невдачі першої п’ятирічки, попри вся намагання пропаганди створити міф про “грандіозні успіхи індустріалізації”, відобразилися на шпальтах тогочасних газет. Нестача коштів привела уряд до необхідності у 1930 році згорнути темпи будівництва, про це було видано постанову Ради народних комісарів СРСР. “Известия ВУЦИК” (Всеукраїнського центрального виконавчого комітету -
Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації