Юрій Андрухович Перверзія

Скачати
Документи
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   12

По закінченні танцю Респондент причепився до іншої особи з жіночими статевими ознаками (теж учасниця семінару, справжнє прізвище Цукеркандель). Дозволяючи собі непристойні вислови і жести, Респондент спонукав Цукеркандель до злягання (час і місце їхньої зустрічі — в наступному повідомленні).

На цьому семінарські читання було призупинено (якесь непорозуміння з Кентавром, підозрюю неузгодженість у діях сектора нещасних випадків та підвідділу викрадень).

Подальше пильнування Респондента складалося для мене вкрай непросто у зв'язку з повним розсіянням туману і неможливістю близького супроводжування (прошу Монсиньйора врахувати бодай при розподілі чайових). Переправлений разом з усіма через канал Сан Марко, Респондент проте зійшов на Ріва дельї Скьявоні (потяг крові?) і рушив на схід до зупинки Сан Дзаккарія. Там деякий час вивчав видобуту з кишені мапу (роззираючись більше по навколишньому жіноцтву). Врешті Респондент махнув рукою (на що?) і рушив пішки у північному напрямі (я йшов на відстані десяти метрів за ним). Йти назирці за Респондентом вельми нелегко, оскільки Респондент ходить не так, як інші респонденти (прошу зважити на мій досвід). Респондент має звичку раптово зупинятися, розвертатися, витягати мапу, йти назад, ще раз дивитися в мапу, втрачати орієнтацію, зосереджувати увагу на всіляких сміховинних дурницях (паперових квітах, смітниках, сохнучій жіночій білизні — секторові аномалій перевірити на предмет фетишизму). З тяжкою бідою доплентавшись до Кампо Сан Дзаккарія, Респондент зайшов усередину однойменної церкви, де пробув тридцять одну хвилину з невідомою метою (я залишався на площі). Виходячи з церкви, Респондент по-блюзнірськи осінив себе хрестом (тьху!) і вклонився (цікаво кому?).

Від Сан Дзаккарія по Фондамента дель Осмарін Респондент продовжив шлях на північ, але не до ортодоксійної церкви Сан Джорджо деї гречі (як можна було припустити з його хе-хе - богомільного настрою) і не поліційної квестури (як можна було би сподіватися в його становищі). Респондент обрав для пересування Руга джуффо з чого я виснував про наступну ціль його маршруту - Церкву Санта Марія Формоза (і не влився). Щоправда, недовгий час Респондент вагаючись походжав перед будівлею музею Кверіні Стампалія раз у раз поглядаючи на годинник і щось вираховуючи пошепки (здогадуюся що). Однак відвідання музею все ж не могло входити у Респондентові плани (через що він рушив далі). У церкві Санта Марія Формоза Респондент перебував навіть триваліше, ніж у попередній (близько сорока хвилин). Я встиг на площі, випити малу пляшку бардоліно і з'їсти дзуку баруку (1) (гидота яких ще пошукати!). Припускаю, що Церіна зовсім не захворіла, а просто хоче звалити на мене весь обсяг роботи (про це я думав на площі Санта Марія Формоза, поїдаючи трикляту печену диню, перепрошую Монсиньйора) респондент (покинувши нарешті церкву) узяв трохи східніший напрям (по Калле Люнга) і, перетнувши міст над Pio ді Сан Джованні Лятерано, скерував свої дорогоцінні стопи, ясна річ (Монсиньиор уже здогадався), до церкви Сан Дзаніпольо (що насправді означає не одного, а відразу двох святих) Поблизу церкви його увагу надовго (три хвилини) прикував кінний пам'ятник кондотьєра Бартольомео Коллеоне (не інакше як сподобалася кінська задниця, перепрошую). Тут до Респондента підкотилися дві молоді японки з проханням сфотографувати їх на тлі пам'ятника (Респондент розплився в люб'язній посмішці). Обидві гейші аж пирскали сміхом від якихось його жартів можна здогадуватися, тлустих і солоних). Нарешті Респондент переконав їх фотографуватися не перед, а за пам'ятником, на тлі згадуваної кінської задниці з хвостом (підтвердження моєї версії - перевірити на предмет зоофілії). Удовільнивши грайливих японок, Респондент вишкірено попрощався з ними і, знову споважнівши, пішов (як Монсиньиор і не сумнівався) всередину церкви Сан Дзаніпольо (я залишався на площі). Поки Респондент у черговий раз "молився" (гм-гм), я спостерігав за прибуттям до берега човна швидкої медичної допомоги, вивантаженням хворого (гострий напад сечокам'яної недуги, хоч оперативне втручання, на мій погляд, ще не обов'язкове) і перенесенням тіла до приміщення шпиталю (колишня скуоля ді Сан Марко). Церіна дедалі більше звикає до того, що Монсиньйор її фаворизує, думав я (перепрошую Монсиньйора).

Через добрих півгодини Респондент вийшов із церкви і (попри будівлю шпиталя) знову взяв стрімко на північ (по Фондамента деї Мендіканті). Йому зустрілося кілька гарних великих шведок, які його зупинили, аби про щось розпитати (з властивою шведкам неуважністю прийнявши Респондента за венеційця). Рівно п'ять з половиною хвилин Респондент дурив їх, вдаючи, ніби говорить по-італійськи (у відповідь на що шведки лунко і заклично сміялися). Тоді Респондент урешті перейшов на англійську і милостиво (але чи правильно?) пояснив ясноволосим бестіям, куди їм слід рухатися далі. Респондент махав рукою в напрямі Ріальто, з чого Монсиньиор може зробити висновок про дальшу мету походу невідомих шведок ( а я утримаюся, бо це не входить у мої й так занадто роздуті обов'язки). Дехто дозволяє собі цілими днями вилежуватися на готельному ліжку (слухаючи всілякі італійські опери), а я мушу гарувати за двох тільки тому, що Монсиньйор покладає на мене великі надії (і недаремно).

Простуючи по Фондамента деї Мендіканті, Респондент щоразу частіше поглядав на годинник (версія: Респондент мав із кимось домовленість про зустріч). Однак порівнявшися з церквою Сан Ляццаро деї Мендіканті, Респондент не зміг утриматися від спокуси і (як уже зрозуміло Монсиньйорові) зайшов досередини. Я перечекав ці чверть години у прилеглому до церкви садку, де спостерігав за грою в м'яч на молодій траві кількох рухливих підлітків (особливо запам'ятався найстарший з них, з довгими ногами і розвинутим торсом). Я вже хотів підійти ближче і познайомитися з малечею, проте в цю хвилину Респондент (знову — бр-р-р — хрестячись) вийшов із церкви і продовжив рух на північ (ясна річ, до Фондамента Нуове). Малий, здається, щось відчув з мого боку (відбиваючи м'ячі, він щоразу ніби хизувався своєю вправністю, а якось навіть відверто і швидко глянув мені в очі, аж спаленівши по цьому). Я з прикрістю мусив піти слідом за Респондентом. Хлопчина дивився мені вслід (як я почув, його звати Черубіно), так, дивився мені вслід, затулившися від призахідного сонця сильною і ніжною водночас долонею. А втім, то лише запах весняної землі так розморив мене (Монсиньйор, безумовно, знає, як від таких запахів крутиться голова).

Я передчував, що зійшовши на Фондамента Нуове, Респондент візьме північно-західний напрям (а не пів- денно-східний — до Арсеналу). Так воно і сталося (інтуїція плюс аналітичні здібності). У зв'язку з підтвердженими моїми рисами прошу Монсиньйора зважити на таку версію (і по змозі її поглибити). Ми чудово знаємо катастрофічне грошове становище Респондента (перевірка восьмою фінансовою канцелярією навела дежі остаточні суми, від яких волосся, хоч це й не моя прерогатива, може стати сторч). Похід Респондента по церквах можна (таким чином) розглядати як спробу заволодіння чимось особливо коштовним із церковного майна (малярство Пальми Старшого або Молодшого, Белліні, Тьєпольо; елементи церковного декору; чаші, дароносиці, монстранції, шкатули тощо). Якби Респондентові вдалося (а не виключено, що вдалося) викрасти яку-небудь п'ятсотлітню реліквію (на кшталт урни зі шкірою героїчного Брагадіна, здертою за наказом султана Мустафи), то він (маю на увазі Респондента) легко позбувся би своїх пекучих фінансових клопотів. Я не претендую на непомильність мого припущення, але нічим іншим пояснити цю вперту Респондентову "прощу" (хе-хе) мені не вдається.

На Фондамента Нуове довелося відстати (прошу Монсиньйора не подумати тільки, що я припинив стеження, аби негайно повернутися до того вправного хлопчиська з м'ячем). Сталося таке: до пристані на Фондамента Нуове саме підійшов пароплав п'ятого маршруту (з боку Каннареджо). Я спершу наліг на ноги, зрозумівши, що Респондент має намір всідати до нього (купівля квитка на пристані). Однак майже відразу я змінив рішення (задля збереження таємності). Пасажирів на борту вапоретто зоставалося так мало (солдат і дівчина, сизоносий священик, жінка в жалобі з оберемком усохлих квітів), що неможливо було би й далі лишатися непомітним для Респондента (хоч він і підсліпуватий, перепрошую). З двох лих — бути. зауваженим, викритим і зірвати справу чи втратити Респондента з поля зору (тимчасово) — я вибрав менше і тому утримався від дальшого перебування при Респондентові (тож рушив назад попри той фантастичний садок з дітлахами і травою).

Вапоретто із Респондентом на борту відплив у напрямку свого дальшого маршруту (острови Сан Мікеле і Мурано). Припускаю, що з острова Мурано Респондент міг наважитися на ще віддаленішу подорож (до островів Бурано і Торчелльо). Мета Респондентового плавання залишилася мені неясною (хоча версія з пограбуванням церкви при цьому не відпадає — чого-чого, а церков там усюди як гною!). За невдачу прошу якомога суворіше спитати з Церіни (коли не помиляюся, Монсиньйор саме їй доручив більшу частину справи). Церіна останнім часом активно використовує свої суто жіночі впливи, внаслідок чого їй багато що прощається (перепрошую за прямоту). Якби Монсиньйор був суворішим із такими (не хочу вживати міцнішого слова) легковажницями, то найбільш ретельні і віддані Монсиньйорові одиниці (маю тут на увазі навіть не обов'язково себе) не мусили б виконувати подвійну (не раз потрійну) працю. Здається, поведінку Церіни варто розглянути і в третьому особливому підкомітеті (поки що з метою профілактичною).

На закінчення хочу з Монсиньйором поділитися своєю великою радістю: мені таки вдалося придбати кілька вкрай рідкісних екземплярів (що робить мене майже щасливим). Це: астронотус окатий (astronotus ocellatus) — коричневе тло з чорними плямами, шкіра товста і м'яка, здається оксамитною, на хвостовому плавнику — виразне чорне очко в червоному обрамленні; крім того, синодонтіс ангельський (synodontis angelicus) — чарівний тлустий сомик, білі горошини на оксамитно-чорному тлі; і нарешті, нарешті — піранья червона (serrasalmus nattereri) з яскраво-червоним анальним плавником! Кожного виду вдалося знайти по парі (хоч кажуть, ніби синодонтіси в акваріюмах не розмножуються).

Готовий до смерті (хе-хе) служити Монсиньйорові — Доктор.

P. S. Тільки Монсиньйорові дано оцінити мої зусилля по справедливості (маю тут на увазі не конче підвищення).


1. Печена диня, традиційна венеційська страва.

 

Я, Антоніо Делькампо, шістдесяти дев'яти років, вікарій церкви Сан Мікеле, мешканець сестьєре Каннареджо, маю потребу і вважаю своїм обов'язком розповісти про зустріч, яка трапилася ввечері першої неділі по великопісній середі, а саме 7 березня ц. р. Спонукає мене до цього передусім те, що не так давно, хоч і з великим запізненням, я довідався про одне нічим не пояснимо зникнення, за яким багато хто схильний вбачати самогубство. Можливо, моя розповідь допоможе пролити більше світла на цю нез'ясовану історію і розкриє деякі дотепер не враховані обставини.
Як відомо, острів Сан Мікеле, де мені доводиться відправляти Службу в однойменній церкві, належить до найсумовитіших островів не тільки нашого веселого міста, але й, мабуть, усього Божого Світу. Адже на ньому розташовано міський цвинтар, через що острів слушно називають містом мертвих. Живі приїздять сюди лише або поклонитися неживим, побути біля них у тиші смутку і вічній зелені кипарисів, помолитися за їхні душі і хоч трохи зосередитися на незримому. Я, упродовж двадцяти восьми років чи не щотижня буваючи на острові й з Божою поміччю здійснюючи всі необхідні ритуали як усередині церкви, так і в каплиці Емільяні чи на місцях поховань, звик до острівного спокою, до тамтешніх кипарисів і птаства.

Того дня я прибув на острів пополудні, бо переді мною була тільки вечірня служба пам'яті всіх померлих, яку називаємо Ангел Господній. У церкві було всього декілька осіб — справа йшла до недільного вечора, надворі ледь сутеніло, і денні відвідувачі могил уже переважно встигли відпливти до міста.

По закінченні відправи я повинен був ще годину- другу залишатися в церкві. Крім мене, в ній не було нікого, якщо не рахувати старезного Анджеліко, церковного служку і сторожа. Як і належиться цього дня (нагадаю, що все діялося першої неділі по великопісній, інакше званій попільною, середі), я заглибився у роздуми на тему 14-ї глави Євангелія від Матея, стихів з 22-го по 34-й. Особливо великого значення набули для мене рядки: "I коли відпустив народ, пішов на гору помолитися на самоті. Як звечоріло, Він був там сам один". Тим часом до церкви зайшов не першої молодості чужинець — із тих чоловіків, на яких звертаєш пильну увагу не лише на безлюдді. Уперше я помітив цього прибульця двома годинами раніше, адже до Сан Мікеле ми припливли тим самим човном. Зійшовши тоді на берег, він рушив у глибини цвинтаря, хоч, безперечно, ніхто з близьких йому людей у цій землі не похований. Я прийняв його за такого собі туриста, що, відбившися — навмисне чи випадково — від групи, шукає для себе вражень самотужки.

Тихим і якимось аж здушеним голосом привітавшися зі мною (тут я переконався, що він чужинець), молодик почав оглядати церкву. Мушу сказати, що храм Сан Мікеле, в якому маю дяку служити Господові, й справді заслуговує якнайпильніших оглядин, збудований у часи Ренесансу за проектом Мавро Кодуссі, якого маю за найвиразнішого з тогочасних венеційських архітекторів. Однак протягом довгих років душпастирської праці я навчився бути уважним і розуміти не тільки людські слова, але й рухи, жести, спосіб дихання і вглядання. Мій досвід підказував, що не архітектурні принади і не внутрішнє облаштування церкви цікавлять у цю хвилину самотнього чужинця. Неспокій та сум'яття читав я з нього, а також вагання і сумніви. Каюся, був навіть момент, коли я мимоволі запідозрив його в недоброму, наприклад, у можливому пограбуванні. На щастя, ця моя підозра виявилася безпідставною. Іноді я ловив на собі його швидкі погляди. Я знав: щось мусить бути далі, однак не квапився і не втручався поки що, даючи змогу його збаламученій душі дозріти власними зусиллями.

Зненацька вирісши перед! мною, він запитав, чи зміг би я поговорити з ним англійською мовою. Я ламано відповів йому, що, на жаль, знаю не більше п'ятдесяти англійських слів, тому не впевнений, чи така розмова дасть необхідні плоди. Але якщо б він володів також німецькою, то наша розмова все ж може відбутися на значно пристойнішому рівні — замолоду, коли я ще не був священиком, я добрих кілька років прожив у Франкфурті, де грав і співав у рестораційці "Мамма Роза". Чужинець утішився з цього і, легко перейшовши на німецьку, назвався Станіславом. "Я хотів би висповідатися, отче Антоніо, — випалив він, лиш тільки я назвав йому себе. — Я йду від церкви до церкви і ніде не можу знайти священика, який би мене зрозумів. Нарешті ви, отче!" Посівши своє місце у сповідальниці і поблагословивши його, я вже наготувався було допомогти йому кількома вступними запитаннями, але тут почув: "Перепрошую, отче Антоніо, чи не могли б ви порушити тайну моєї сповіді?" Я не зовсім його зрозумів, подумавши, що довгі роки невправляння в німецькій мові таки зробили своє. Тож я підтвердив, що тайна святої сповіді є непорушною. "Але я, я сам, я хотів би, щоб ви її порушили!" — ясніше висловився Станіслав. "Уперше чую щось подібне, сину мій", — суворо відповів на це я, щоб дати йому до зрозуміння всю дикість і неприпустимість такого бажання. "Повірте, отче Антоніо, це дуже важливо. І я дозволяю вам за якийсь час розповісти всім, кому повважаєте за потрібне, те, що я тут скажу", — наполягав на своєму впертюх. "Ти дозволяєш? — похитав я головою. — Як смієш ти дозволяти чи не дозволяти щось таке, до чого не маєш права? Чи знаєш ти, що коли діється одна з великих Божих тайн, то ми, раби і слуги Господні, не повинні до неї втручатися зі своєю затятою самоволею?" Він трохи помовчав, а тоді знову спантеличив мене: "У такому разі, отче Антоніо, я прошу не вважати це сповіддю в церковно-канонічному сенсі. Я прошу вас лише про розмову". "Але в такому разі, — знайшовся я, — це буде тільки розмова двох звичайних людей. І не більше. І ти не сподобишся Божої ласки і не дістанеш відпущення гріхів". "Але мені важливо, щоб мене вислухали", — твердив своє Станіслав. "Для цього не конче йти аж до церкви, — заперечив я. — Виговорися перед першим-ліпшим п'яничкою з остерії й матимеш те, до чого прагнеш". По цих словах я відчув, що завдав йому болю — він замовк, уражений моєю невблаганністю, тож я, наслідком кількахвилинної душевної боротьби, дещо зм'як і все ж запропонував йому розповідати. Адже сила слідування Богові не лише в букві. Святий Тома Аквінат учив про значення винятків для духовної практики. А якщо навіть і не вчив, то вважаймо, що й без Аквіната я вчинив за підказкою серця — чи не достатній це аргумент?
Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації