Юрій Андрухович Перверзія

Скачати
Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

О годині десятій дня, видивляючись із вікна в ясну на рідкість перспективу Канале ді Сан Марко і П'яццетти з двома її сирійськими колюмнами, зауважую спритну і легку моторівку, котра викермовує з-поза Фондамента делля Салюте і митниці. За пару хвиль моторівка вже гонить просторим плесом Бачіно ді Сан Марко. Увесь час ближчає і, річ ясна, збільшується, аж поки не дається розрізнити в ній, попри бувалого в бувальцях упевненого стерничого, ще й постаті їздунів, яких є трьох. На передньому пляні сидить мовчазний і аж ніби закам'янілий добродій у ясно-кавовій мисливській жакеті, й чим ближче робиться від нього до Вашого спостережника, тим виразнішає на нім борода і... деякі ознаки рідіючого на голові волосся, що їх суто з делікатности маємо звичай називати "високочолістю", а про самих таких панів, носіїв згаданої високочолости, кажемо симпатизуючи "лисявий". Роблю відразу припущення, що то і є пан Перфецький, репрезентант України, якого прибуття всі тут з нетерпінням виглядаємо.

Позаду нього, стоячи на рівних, яко монумент часів клясицизму, вельми атракційна пара в ріжнобарвних плащах, до тої міри вільних, що розвіваються слідом за рухом моторівки, нічим прапори. З приємністю означую червоний і чорний кольори на незнайомій пані. Щодо постаті, досить високої, молодця в затемнених окулярах, то виношу вражіння, що мусить бути направду близький До вже згаданої сейчас пані, інакше бо той спосіб, в який тримає її за лікоть, можна було би рішуче клясифікувати яко нечемність.

Ціле тріо виглядає якнайліпше і могло би навіть слугувати взірцем для туристичної реклямки про подорожі хвилями Адріятики.

Приставши до острівної тверді просто перед головною брамою церкви Сан Джорджо так, щоби ступити на мозаїчний пляцик якраз посередині між статуями святих Юрія і Степана, вситуйованих у нішах фасади, прибульці наші відпустили з Богом керманича моторівкою і рушили правобіч до манастирських будівель. За недовгу хвилю вже вітано їх у великій галі рефектаря, званій "Ченакольо", де пишні гостеси у венеційських строях XVI віку з декотрими легковажними деталями, які зраджують їхнє, що так скажу, куртизанство, підходили своєю чергою до кожного і припроваджували далі. Серед гостес виріжнялося кількоро в доброму тілі бльондинок, а то мимоволі нагадує нам про слов'янське (праукраїнське) походження венеційської людности.

Від того моменту підходжу до новоприбулого маленького товариства і остаю поруч них до самого кінця обрад.

І тут — перша несподіванка для мене. Вельми показна й ефектовна добродійка, описана мною вище в червоному й чорному кольорах, знайомить присутніх із паном Станіславом Перфецьким, який виявляється... тим високим окулярником в не надто поважнім віці! Натомість бородатий інтелектуаліст у кавовій жакеті являє собою чоловіка зазначеної пані, перекладачки і співробітниці семінару Ади Цитрини. До всього — чоловіком, якщо я добре почув, німим. От так Ваш кореспондент мазнув при самім початку імпрези!

Перший виник перед паном Перфецьким сам господар, маленький зворохоблений італієць непевного віку, під вусом, можливо, наліпленим, і з безконечним папіросом у кутику вуст, пан Даппертутто, секретар фундації, рухливий і вертлявий, чи, що так скажу, ртутлявий.

— Як доїхалося, пане Персицький, як спалося, як снідалося, як вам Венеція, як вам мої дівчата, гадаю, маєте добрий настрій, Адо, ти виглядаєш фантасмагорично, зараз починаємо! — висловився пан Даппертутто у звичний для себе спосіб і відлетів далі, окружений щебітливим тузинем красотних, як чічки, гостес.

Можливо, пан Перфецький і хотів би щось йому виповісти на ту без пересади скорострільну чергу, однак не було вже до кого промовити сараці!..

Але наша квітуюча пані Цитрина підпровадила його до нового кружка гостей, в якім перебували тимчасово суха й гачкувата членкиня в якомусь напівчоловічому елегантському вельми вбранню і при краваті, кольоровий молодик у плетеній шапчині й волоссі з тисячі кісок, з подертими кілька рази штаньми і пасястою торбегою через рамено, а опріч тих перших двох — ще один гість, з наведеним шмінкою великим червоним писком, сама Чемність, безконечно задивлена в Доброзичливу Ясність і Цноти Малої Достатности. Як довідаємося через хвилю при помочі духмяної пані Цитрини, будуть це почергово референти семінару пані Шалайзер зі З'єднаних Стейтів Америки, Джон Пол Ощирко (хтось у родині мусів бути українцем прецінь!) з Джамейки і всесвітньо знаний француз Дежавю.

У подальшій розмові говорилося переважно англійською, при чім пан Перфецький, висланник України, показав дуже добрі і добрі знання тої непростої мови.

— Ні, man! — привітав його пасястий метис. — Му name is John Paul. And your?

— Stakh, — відповів пан Перфецький цілком поправно.

— Great! — утішився пан кольоровий всіма своїми зубами.

— Very nice! — і тут не схибив пан Перфецький.

— Oh, shit! — примружилась на те пані Шалайзер. — Як добре він говорить! А скажіть-но, Stakh, як нині справи in your country?

— It's all right, mam, — заспокоїв пан Перфецький. — We are the champions! Dead can dance, mam... По цих словах товариство гучно розсміялося на такий його дотеп, попри паню Шалайзер, якій, коли не милюся, не так дуже сподобалося звертання Перфецького через "mam".

Пан Дежавю, вступивши нагло до теми, червоними своїми вустами суґестував про Вільне Суспільство, перехід до якого є втіленням самої Нелегкости, особливо ж у країнах, де й дотепер ще панують Несвобода і Утиск, ця ганебна пара сардонічних Коханців на тілі Зрілої Людськости. Проваджені в невільних країнах реформи, на думку пана Дежавю, не можуть ніяк вийти на правдиву Дорогу до Ринку, позаяк Ведмідь Тоталітаризму, повипускавши офіри свої нібито в Новий Лад, насправді пантрує нічим Пантера кожну Зернину їхньої Помилковости, аби за найменшої нагоди повернути навспак Колесо Історії. Зрештою, якби зараз був приїхав наш славний колега Мавропуле, він мав би що долучити до так драстичної теми, скінчив свою маленьку, але непорожню лекцію Дежавю.

І всі розмовці хитнули сумовито головами: шкода, що дотепер не приїхав Мавропуле.

— А чи знаєте, друже, як слід називати нашого Джон Пола по-венеційському? — урвав Дежавю дрібну недоречну павзу.

— How? — укотре вже не дався на програш Перфецький.

— Дзаніпольо! — вигукнув з цілої сили Дежавю і з цілої ж сили ляснув Перфецького по плечі.

Увесь кружок знова трохи посміявся, тепер уже і з панею Шалайзер включно, яка врешті, відвівши нашого пана Станіслава дещо набік і дивлячись йому просто в окуляри, зашипіла так:

— Dear friend, чи ти хотів би, щоб ми награли на одну двогодинну розмову? Довгу і пристрасну. Не знаю, чи ти знаєш про мене. Я роблю нон-фікшн. Я роблю bestsellers. Я хочу писати про ваші реформи. Я хочу кликати тебе до свого готелю. Я хочу розмови. Я хочу награти. Я хочу тебе.

По цій мові, доручивши нашому невідпорному краянинові свою венеційську адресу на папірчику, вона посміхнулася стерильними зубами і доповнила:

— Я маю дуже добрі тасьми. Я маю напої з льодом. Я маю приватне видавництво. Я маю валізку кондомів. Прошу перекласти, — блиснула оком у бік Ади.

Тут, не подавши й знаку на замішання, потиснув наш батярина Перфецький її велику аж мужеську долоню і з цілої сили ляснув її по плечі, від чого американці аж віддих забило, і джамейський чорнюх мусів скоренько роби ти їй самокрученого папіроса, видобуваючи на алярм своє курецьке причандалля з пасястого черезраменника.

— Стара курва, — мовила на те резолютна пані Ада, забираючи Перфецького попід лікоть і всміхаючись до всіх на прощання, особливо до пані Шалайзер.

Аж тепер звернімо увагу на віддавна вже нами не баченого пана доктора Різенбокка. Як усі німі, досконало вміє собі в життю порадити і не дасть собі в кашу наплювати. Отже, поки Ада виводить Перфецького по галі, знайомлячи з товариством, наш бородань рухається невхильно уздовж прецікавого столу з напоями й зимними перекусками, налягаючи на гощення безпосередньо під величавим образом "Зашлюблення Діви", красно зрихтованого пензлями Якуба Тінторетта, славного в XVI віці артисти-маляря.

Подивились на нього та на образ — і в порядку, рушимо далі, слідом за правдивими героями оповіди.

Тут і там походжають довкола них знані у світі люди, серед яких не можу не розпізнати кількох (відразу!) міністрів, стриптизерку, гіпнотизерку, матадора, терориста, примадонну і кардинала. Усі перебувають ніби в очікуванні чогось головного, себто, коли не милюся, деклярованого в програмі загального тоасту. А втім, секретар Даппертутто, що метеорно проскакує час до часу там і овам, чомусь ніяк не розпічне церемонії. Що за риба змушує так довго на себе чекати?

— Стара курва, — повторює Ада свою дошкульну дефініцію. — Мало їй Джон Пола? Мало їй гостесок? Ти справді хочеш піти до неї, братчику?

— Любитися з нею? Хіба під загальним наркозом! — заспокоїв Перфецький свою колежанку. — Гадаю, це задоволення для сильніших від мене духом.

— Але вона могла б добре заплатити тобі. За двогодинну розмову.

— Справді? Тоді це міняє справу. Я навідаюсь до неї завтра опівночі, коли вона ляже у свою вогку від нетерпіння постіль. Повідклеювавши штучні вії. Поклавши у розчин штучні щелепи. Знявши з голови штучне волосся. Я принесу з собою цілу колекцію всіляких механічних збудників. Знаєш, ці пружинки, стержні, вібратори, затискачі?..

— Перестань, Казаново, — зимно мовить Ада.

— Але я прийду не сам, — провадить наш фантазер Перфецький. — Зі мною будеш ти. І ми удвох заліземо в її крокодиляче лігво...

— Спинися, коню, — каже йому Ада, проте, можливо, що й не йому, позаяк у галі показався расовий арабський огир на довгих тонких ножиськах, якого провадить за вуздечку смаглий інкогніто, що з усіма вітається.

— Альборак Джабраїлі, — назвався сей останній, притримавши коня просто перед Адою з Перфецьким.

Кінь станув сливе вкопаний і лишень по цьому розпізнаємо в ньому дещо инше: виявляється ровером, але теж дуже доброї марки.

— Я приїхав на ньому зі самої Швеції, — з'ясував пан Альборак. — У Балтійському морі мусів запакувати його на корабель. Перехворів морською недугою і цілком відмовлявся від вівсянки.

— Але як вам було дістатися сюди, аж на острів? — виявила чемну заінтересованість пані Ада.

— О, тут пішло значно простіше! — розчулився таким знаком уваги пан Альборак. — Справа в тому, що ми обидва пречудове плаваємо.

Однак, по всьому видно, щось наші Ада зі Стахом не надто цьому повірили — як співрозмовця їхній, так і двоколісний приятель його не виглядали ніби щойно скупаними у венеційських водах. Стасьо, щоправда, попестив рукою мудрий конячий писок і з цілою можливою поштивістю сформулював понижче запитання:

— Як звати вашого красеня, сер?

— Само собою зрозуміло, що Росинант, — значно ширше всміхнувся Джабраїлі. — До речі, шановні, чи вам щось відомо про пана Мавропуле? Приїхав уже чи ні?

— Маю вражіння, що ні, — дала до зрозуміння Ада.

— От коли приїде пан Мавропуле, все й почнеться, — загадково проголосив Альборак Джабраїлі і, приязно подзеленькавши на прощання роверовим сигналом, відійшов у своїх клопотах.

Ада з Перфецьким ще довший час наслухали виразне цокотіння підків за плечима.

Вискочив перед них яко чортик знова пан секретар Даппертутто з нетлінною папіроскою і, не сповільнюючи ніг, таки потрафив завдати Стасьови своє питання (до Ади підморгнувши):

— Пане Парф'янський, чи готові вже назвати тему вашого відчиту?

Відповіди проте не почув, овіяний хмаркою ніжних гостес. Та й не було жадної відповіди.

Тим часом досконало вирозумілий на ситуації пан Різенбокк заїдав собі каву з тістечками, аж йому кришки на підлогу сипалися.

А які ж імениті гості снують довкола, які слави ходять отак попри нас просто! Впізнаю серед них і Жорж Занд, і Барбру Стрейзанд, і двох-трьох Аманд, і ще когось у турецьких шальварах, а рівно ж звертаю увагу на инших визначних осіб, що наш теперішній український монарх не є серед них аж так непоказний. Удається мені принагідно в Його Королівської Милості дещо запитати. От таке собі інтерв'ю-бліц.

— З якими почуттями Ви прибули до Венеції, Ваша Милосте?

— Запрошення сюди, на сей феєричний збір учених і Діячів, розцінюю яко визнання, щораз то ширше, моєї держави і мого народу.

— А в який спосіб Ви, Ваша Милосте, взагалі до Венеції добулися?

— Мене доставлено спеціяльним військовим літаком еспанських збройних сил до повітряної гавані "Марко Польо". Звідтам я взяв таксівку.

— І останнє запитання, Ваша Милосте. В якому готелі мешкаєте?

— Я зупинився не в готелі, а в знайомого короля Сардинії, котрий має незлу кватиру на острові Лідо.

— Сердечно дякую, Ваша Королівська Милосте.

— Нема за що. Передайте це моїм підданим в Україні.

Рухаюся далі гінко no-репортерському, наздоганяючи пані Аду з Перфецьким, котрі, галею "Ченакольо" плавно вихитуючись, запізнають щоразу нових і нових приятелів. А що то за старий сивий чоловік, похилий і згорблений, сидить на лаві попід стіною, а дві зграбні гостеси-вісімнадцятки йому коліна вправними руками масують? Виглядає за віком не менше, як на столітнього, і так лагідно до всіх усмівається, аж йому слинка в устах стоїть. А це, мої кохані, щоб Ви знали, сам Мессір, сам професор ді Казаллегра, презес означеної вище фундації.

— Я дуже мерзну в ноги, — каже старушок до Ади й Перфецького замість привітатися з ними.

— То нічого, — заспокоює його Ада і цілує у висхлу руку, а можливо, що і в перстень.

— Ви, пане Перфекцій, з якого боку дісталися до Венеції? — без передслів'їв інтересується патріярх.

— З боку Местре, патроне, — квапиться з відповіддю Ада.

— Якимось автом невідомої марки, дідуню, — доповнює наш прямий пан Перфецький, але при перекладі пані Цитрина чомусь випускає останнє його слово.

— О, тоді ви ще не бачили Венеції! — тішиться, як дитина, старий, аж йому очі закочуються, хоч, можливо, й від того, що неуважні смаркулі-гостеси масують йому десь у хибному місці. — До Венеції треба прибувати морем, юначе.

І по цих словах надовго замовкає.

— Можемо йти? — питається Стасьо в Ади.

— Ні. Він хоче поговорити з тобою.

— Тоді нехай говорить!

— Це він так говорить. Страшенно повільно. Речення за реченням. Він мислить під час мовлення.

— Мені він нагадує покійного Єшкіля Зонтаха, викладача івриту з чортопільської гімназії, — знизує панич Стах плечима.

— Будь уважний, — зауважує йому Ада, зауваживши, як у старенького починають легко тремтіти вуста на знак зауваження, що невдовзі вийде з нього. Так воно і сталося.

— Венеція, Венеція.., — сказав професор. Ада щойно переклала отсю його фразу, як вилетіла з нього дальша.

— Ви ще дуже молодий, пане Перфекцій. "А ти вже цілком старий", — хотів на це, смію думати, відреагувати наш краянин, однак однаково Ада б не переклала того.

— Венеція помирає, пане Перфекцій. Я відчуваю це всіма своїми старими костомахами. Вона гине. Лючіє, масуй вище! Кончіто, не захоплюйся!

І роблячи свої подальші майстерпавзи, пан Казаллегра сказав у подальшому таке (на познаку павзи користаю зі симболю (...) і подаю в перекладі пані Цитрини).

— Уперше Венецію було вражено п'ятсот років тому, коли ідіота Колюмб відкрив свою примарну Америку (...).

— Велика морська держава вмить перестала бути великою (...).

— На малі світових подорожей і походів сталися зміни (...).

— Усе золото Старого Світу, призбиране Венецією, нічого не важило проти золота Світу Нового (...).

— Дотягнутися до берегів Америки, до цих золотих імперій Заходу, перейти Атлантику — нам було годі (...).

— До того ж, усе тяжче робилося з нашими завоюваннями в Середземних водах (...).

— Турки, еспанці. Генуя. Поширення морського розбійництва (...).

— Нас було надто мало, щоб дати собі раду (...).
Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації