Юрій Андрухович Перверзія

Скачати
Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

— Значне погіршення навколишнього клімату: бурі, тумани, сирокко, розбиті кораблі (...).

— Затоплення цілих островів, церков, будинків, підземних галерей і винарень (...).

— Затоплення складів, льохів, пивниць зі скарбами і контрабандою (...).

— Хвороба, що точить камінь. Пліснява як агресія. Забруднення неба, плями на водах, серпневий сморід завулків та музеїв. Лущення стін. Розпад краєвидів (...)

— Адо, переклади точно. Я хочу, щоб він знав (...).

— Однак ми вміли ніколи не журитися приявним станом речей (...).

— Проти кожного пригнічення — психічного, фізичного, морального, себто чужоземного, проти обставин і завойовників, проти венеричних хвороб і сказу, проти Сходу і проти Заходу, проти всього на світі і проти всього світу ми мали Свято (...).

— Ми явили собою прекрасне збочення, нас подивляли, до нас приїздили вчитися: любові, малярства, мореплавання, работоргівлі, музики, хіромантії, виночавлення, кровозмішування, архітектури, содомії, кулінарії, інквізиції, укладання гороскопів і скрипкових концертів, усіляких інших ремесел, як ювелірне, шпигунське і склодувне, але над усім, знову і знову — любові, оральної, анальної, будь-якої, — проте завше чистої, палкої і піднесеної (...).

— Завдяки цьому ми дожили. Пригадується мені, Байрон, відвідавши якось Феста дель Реденторе (1), сказав приблизно таке: "Леонардо, це робить вас нездоланними!" (...).

— Байрон? — перепитав Стасьо.

— Байрон, — уперто хитнув головою старух. — Вас це дивує? Так, я знав його. А ще раніше — папу Олександра III і Фрідріха Барбароссу. І святого Марка, євангеліста. Я маю право називати себе старим як світ, юначе (...).

По цьому вельмидостойний сухезно засміявся й тоді, чимраз поривніше віддихаючи, продовжив мову, павзи при тім дедалі коротшали, що бідна Адуся не все поспівала з перекладом, а гостески з масуванням.

— Правдива смерть Венеції настане не від поглинення морем чи пісками, не від потопів чи громів небесних (...). Усе це тільки зовнішнє, себто позірне, себто несуттєве (...). Існують цілі установи, які покликані Венецію врятувати (...). Вони розробили тьму ідей, одну дотепнішу за іншу (...). І от — задля порятунку цього каміння, цього золота, мармуру, цих ліпнин і мозаїк, цього лайна голубів деякі розумники навіть пропонують перенести всю цю Венецію в якесь безпечніше і сухіше місце (...). Пам'ятки, що загинуть у цих брудних водах, мовляв, дорожчі від (...). Інші мудрагелі хотіли би вигнати звідси все живе з гівняними голубами включно і все тут навіки законсервувати (...). Вони твердять, ніби вже за якихось двадцять років тут ніхто не житиме. Така, знаєте, аварійна зона (...). Щоб тільки привиди людей шастали уздовж каналів на привидах ґондоль (...). Я маю цілком протилежні засади (...). Лючіє, серденько, більше стриманості (...). Кончіто, в тебе дедалі краще виходить, дитинко (...).

— Насправді ж вони рятують зовсім не те (...). Бо перш за все мусіли б рятувати себе самих (...). Насувається епідемія, лютіша від тієї з року 1630-го, коли каналами пливли самі лише набухлі трупи, а я немов дивився на все це з лоджії палацу Даріо, де саме бенкетував під свою дику музику Король Чума з родиною (...). Насувається епідемія знелюднення. Венеція виявляється всього тільки невдалою спробою. Безнадійною спробою вічного цвітіння людськости (...). Її розпаду вже нічим не зупиниш, бо то — розпад людського в людях (...). Найпростіше це висловити так:

буття позбувається свого віковічного драматизму (...). Люди цілком задоволені тим, як вони живуть, їм здається, що вони живуть, їм подобається те, що вони п'ють і їдять, те, в що зодягаються, вони звикли до вільного вибору сексуального партнера чи телевізійного каналу, вони призвичаїлися до зручностей, приємностей, комфорту, ранкової газети і нічного порно (...). Жива кров дедалі повільніше плине в цих безумовно сонних артеріях. Вона щораз більше блякне і все частіше втрачає своє червоне забарвлення. Лейкемія — так, здається, називається це помарніння? (...).

— Переклади йому, що я думаю приблизно так само, — віднісся наш Перфецький до Адельки. — Але, холера ясна, маю враження, ніби старого дідька зараз поб'є грець від такого активного розтирання...

— Не хвилюйся, братчику, — ані не кліп на те Ада. Щодо пана Казаллегри, то він і справді не жартом розпалився і говорив з дедалі більшою жагою та вимовністю:

— Я бачив десять тисяч карнавалів!.. Я був на кожному з них!.. Я бачив ці очі!.. Ці маски!.. Ці вирізи в сукнях, ці шпаги!.. Ці ноги, ці плечі, ці піхви!.. Ці танці!.. Я зводив коханців і коханок, я змішував їхні тіла, це було тісто!.. Я зводив суперників! Я ставив суддею між ними смерть!.. Я нюшив, ніби голодний пес, розлиті всюди чуття!.. Саме так, чуття. Чуття. Ви знаєте, що це? Ви, теперішні? О-о-о-о! (...). Чуття...

По раз остатній вимовивши то своє любиме словечко, гідний професор ще якусь хвилю ціпенів у безрусі, закотивши (від чого б то?) очі. Перенісся в якісь инакші світи. Ширяв там попідхмар'ями, нічим фенікс. Лишень по кутиках вуст його мож' було впізнати сяку-таку присутність у цім тілі пушки духа.

Проте за леда хвилю опанував собою й, повернувшися до наших коханих Стася й Адзі, стиха докінчив:

— Я про це ще скажу сьогодні.

За сим кляпснув обидвох асистенток по зручно задертих догори дупцях і з'ясував, що наразі можуть вони бути вільними. Як Лючійка, так і Кончітка випурхнули на середину галі, ніби пташата з кубельця.

— Мої правнучки, — звідомив Казаллегра. — Виросли дослівно в мене на колінах. Тепер іноді розігрівають старого.

Пан Стасьо відпровадив обидвох недовірливим (коли не хтивим) поглядом.

— Тішуся, пане Перфекцій, що особистість такої ранги, як ви, не відмовила нам у своїй присутності, — змінив дещо профетичні інтонації Казаллегра. — Я, на жаль, не знаю вашої чудовної мови. Але запрошення для вас перекладав сам, користуючись при цьому сорока чотирма словниками. Чи багатьох помилок я припустився?

— Дрібниці. Навіть не в кожному слові, — зоставався чесним Перфецький.

— Зовсім не було помилок, — переклала Ада.

— Тішуся, тішуся, пане Перфекцій! Лишень, кохана Адо, попередь любого пана гостя, щоби був особливо обачний з тобою, кицуню. Ти — фатальна жінка, — по цих словах ізнова засміявся сердечно.

— Він каже, що твій виступ запланований на вівторок, — переклала пані Цитрина.

— А мені здалося, він сказав, що я можу закохатися в тебе, — заперечив їй Перфецький.

І мав рацію, як ми з вами знаємо.

Ада вже збиралася мовити щось ущипливе, однак звідусюди заграли сурми, і все надовкіл затихло.

— А що Мавропуле, не з'явився? — нагадав собі серед суцільної тиші сивань. — Шкода, що мусимо починати без нього... Ну, та йдіть собі далі, діти, не стовбичте над старим, як слупи...

І якимось таким рухом ніби так якось обидвох наших голуб'яток чи то відпустив, чи то навіть поблагословив.

Тут забринів по всій галі "Ченакольо" переразливий секретарський голос — пан Даппертутто закликав усіх до тоасту, несучи у витягнутій допереду правиці наповнений чимось червоним келих з — річ ясна — венеційського шкла. Замовкли гості й гостеси, пані й панове, і навіть Майк Бонджорно замовк. Хто з келихом, хто без, ті, котрі без, шарпнулися й собі до буфетів, але — пізно, так наші Ада зі Сташком, як українці кажуть, у дурні пошилися. Натомість у Різенбокка — цілих два келихи, і він, сей кмітливий до тонкощів мовчан, ще й повно сиру горгонзолі понабивав собі за їдоки.

І диво дивне то було, а не тоаст! Якась нерозбірливість і неясність, а далі вже просто кректання і клекотання, напівшепіт і напівхлюпіт, а взагалі — не що інше як ґелґіт і лопіт, котрий нараз переходив у хлипання і шнипання, а ще у шелест і шемріт. А слова були ніби й словами, а ніби й нє, а просто самим лише мурмотінням і мамротанням, шамотінням, бухтінням, бухиканням і бубонінням, проте не бубнінням. І тривало це до тої міри довго, так самозабутньо вліз у тоастієрську ролю справний пан Даппертутто, що котрась із присутніх пань аж навіть на п'ятнадцятій хвилині зомліла і з цілої сили як не гримнулась тілом до підлоги, здається, Жаклін Онасіс. І поки все це тривало, кожен по-своєму його пережив. У когось трусилися жижки, у когось — груди, хтось инший дістав кровотечу з носа, на когось напала алергія, ще на когось — летаргія, хтось попросту зако-цанів, а в инших проблиснули жовтявим свіченням очі...

А наш пан Стасюньо, гордість і слава України, прокрався тихцем до музикантів (цілу капелю приведено зранку, бо ж танці обіцяно!) і конспіративне в першого сурмаря його золоту тромпету потяг. І — як тільки Даппертутто своє дохарчав, догудів та догавкав (бо всьому свій час і кінець настає, а кінець ділохвальний) — як ревнув наш Перфецький по-єрихонськи, ніби на рідній трембіті, ніби чорного ангела під склепіння випустив...

От тоді щойно й почалося, хоч палко чеканий Мав-ропуле й не прибув своєчасно, без якого ніщо не повинно було початися.

Бо так воно є в житті — як на довгій ниві, а якщо при тім є когось із панства аж сімох, то вже таки одного когось вони чекати не будуть.

А я, кохане моє читальництво, на цім повчальнім моменті (ще заки гостеси не повели панів присутніх та й мене так само до танцю) своє понадмірно детальне справоздання завершив би. Мусів наших шановних героїв трохи з боків прилишити, позаяк пишнилися на довгім столі з наїдками всілякі тартинки, тарталетки, рулетки і... певна річ, frutti di mare (2)

1. Традиційне венеційське свято, що відбувається на острові Джудекка кожної третьої неділі серпня.
2. "Плоди моря" {італ.}, закуска із страв морського походження.

 

Я влип, влип, влип — я беззастережно, категорично влип, я пропав з головою й руками, згорів, залетів і втраскався. Мені настає кінець, хана, край, finale apotheoso, година X, зоряна година.

Увесь пополудень і вечір ми були тільки з Адою. По закінченні всіх отих шизуватих дискусій на острові цілу шатію-братію посадовили до просторого мотоскафо і завезли кудись углиб Венеції. Там кожен міг робити, що йому схочеться. Різенбоккові, приміром, забаглося шукати якихось нових рідкісних рибок до своєї колекції. Різенбокк усюди на світі купує акваріюми, слоїки, рибки, водорості, мушлі. Він відсилає їх додому спеціяльною поштою — з Каїра й Буенос-Айреса, Сінгапура і Стамбула, однак найчастіше з Венеції. На всіх континентах він має зв'язки з подібними собі іхтіофілами. Це схоже на таємну структуру, з якої вже неможливо вийти живим.

Тож ми лишились удвох, і Ада повела мене містом, у якому пес ногу зломить. До всього ще й позимніло, пообіднє сонце втекло кудись у неаполітанському напрямі, небо затягло щільною сірятиною. Так я влип. Так, я влип.

Що було цього дня? Павутина завулків, блукання, глухі кути, безлюддя під мурами, найтихіша зелень березня у секретних тісних подвір'ях, запах каналів, дезорієнтація, невміння знайти найпростіший шлях, знайти найскладніший шлях, будь-який шлях, повертання на вихідне місце (той самий жебрак удруге виник перед нами, вдруге прокаркавши своє "carita") — це означало, що ми крутимося навколо чогось, про що, можливо, й не згадуємось, якийсь містичний епіцентр був десь поруч, за тими фіранками, за тією брамою, варто лише переступити місток і тричі або тричі по тричі, умовним знаком, калатнути у двері. Насправді ми хотіли вийти до площі Сан Марко, і що може бути простіше?

Також була неодноразова кава, якою ми хотіли зігрітися, не забуваючи й про коньяк, безмежно велике число кав'ярень ішло слідом за нами, повторюючи наші помилки, збивання з дороги, повертаючись на свої місця і знову разом з нами рушаючи. Ада починала закипати, чотиризначні номери на стінах лише дратували, а дороговкази до Сан Марко, здається, просто понавигадували якісь карнавальні мудаки — настільки все це було непевним і суперечливим, що лише віддаляло нас від мети. Ада лаялася відразу кількома мовами, бо забула в готелі мапу, інакше ми не мордувалися б тут із цими невиспаними алкоголіками та комісованими повіями, від яких нічого не дізнаєшся, от тільки чи паскудна дикція, чи діялектизми, чи щось інше, чи все разом цьому причиною — невідомо. У кінці тиради виникало магічне слово-запитання "capito?"(1), і ми, так нічого й не додувши, обламувались, кивали головами і казали "grazie "(2).

Тоді бралося наступну павзу при каві, господар ставив перед нас запалену свічку, адже в приміщеннях уже справді сутеніло, і тут на мене находило: ця жінка, ця свічка, ця кава, ця сигарета, ця минущість, проминальність, скінченність, це тільки "тут і зараз", у такий спосіб я, здається, вперше приторкався до найбільшої з містерій Заходу (десь поза Неаполем заходило сонце) — нам не зрозуміти усіх глибин цього нещастя, цих депресій солодкого перебування, однак саме перебування й не більше — Світ допускає тебе, розгортає свої принади — в ліхтарях, квітах, пахощах, свічках, перехожих тілах — а тоді, тоді починає все це відбирати, поступово і зі знанням справи позбавляючи тіл, свічок, пахощів, квітів, ліхтарів, щоб одного дня загасити рештки тьмяного світла в твоїх неаполітанських очах. Ми заздримо — люто і чорно, ніби пропащі діти, — цим західним людям, цим мешканцям блаженних надвечірніх садів, їхньому їдлові, заробіткам, розвагам, автомобілям, ми готові вдень і вночі збирати для них помаранчі або мити їхні плювальниці, щоб тільки ввійти, проникнути, бути допущеними, наближеними, — а воно собі, сердешне, повертаючися з офісу, під світловою рекламою прикуцнуло, взяло собі гамбургерика з кетчупом найдешевшого і, колою запиваючи, мало не заплакало: пощо сей світ?..

Була Ада. Була Ада цього дня. Властиво, те, що я в ній бачив, а не цілком. Напівоберт, напівпрофіль, напіввигин. Час від часу прошивав мене всього дерзновенний намір, щоб губами теплими дотягнутися до її вуха. Вона не опиралася б. Але я жодного разу так не зробив.

Ми чимало встигли протягом пополудня: ми плавали човном, непомітно порушуючи кордони сестьєрі (3), ми побували де змогли, всі попередні епохи були досяжні, і візантійська плавно переходила в романську, можна було розмовляти про Веронезе, про його блазнів та собак, про безліч інших речей, як килими, маски, різницькі ножі чи середньовічні кондоми, про культуру, про Каналетто і Канареджо, про Караваджо. Можна було просто вимовляти вголос ці імена, ці поняття, ці назви, — безумовно, в такий спосіб цілком реально досягти нірвани, чи бодай просвітління, як досягають його індуси від перманентного "Ом", таким чином, увага: про Канову Казанову і Сан Козму Сан Феліче ля Феніче про Карпаччо катеначчо Неґропонте про Поццетто Поццольонго й Фалієра Венієра Кастельфранко Бергамаско Скарпаньїно Ґірляндайо Малямокко й мантекато і стакато і бароко Перґолезі Пеллеґріні Порденоне і Понтормо Віваріні і Вівальді Барбаріґо Брандолін мандоліна мандарин і Манолессо і Манін і Маранґона; про різото де пеочі Сернаджотто і Пердуччі; а також про: Санта Марія деї Міраколі Санта Марія делля П'єта Санта Марія делля Салюте і Санта Марія деї Карміні Санта Марія дель Джільйо i Санта Марія Ґльоріоза деї Фрарі Санта Марія Дзобеніґо і Санта Марія Формоза Санта Марія Ассунта і Санта Марія е Донато і Санта Марія Матер Доміні; й Маддалена й Мадоннетта й Маляпаґа й Маліп'єро й Калле Аква Мінерале й Сансовіно й Санто Віно й Санта Ґраппа й Санті Тортелліні й Санта Паста і П'яцца ді Санта Піцца і баста!

Віднині це моя щоденна венеційська молитва. Я хочу молитися, бо хочу, щоб мені щастило. Бо я влип — усім собою й безнадійно, і в цьому місті моїх галюцинацій мушу нахомутати щось непоправне із власною душею в тому числі, тому я кличу, я прошу, я потребую Вашої підтримки, пані, Вашого заступництва, патронесо, о Сереніссіма(4)!..

Вихід з лабіринту Ада купила за пару сотень лір: то був кіоск, а в ньому нарешті мала — не зовсім така, яку вона забула в готелі, ні, ця виглядала значно старішою, друкованою десь у 1550-х роках, коли географи ще вірили в Козориба, Рибокура, Дагона та Восьмиокого Змія Морів, бо всі ці істоти були зображені на щойно купленій мапі — у водах, безпосередньо прилеглих до лагуни, причому зображені з дотриманням найтонших фізіографічних деталей і в динаміці; й була навіть одна Нереїда, що поставала з вод Великого Каналу неподалік від нинішнього поштамту і овочевого ринку. Взагалі мапу хотілося розглядати безконечно, на ній були не тільки всі канали, вулички, площі й набережні. Де-не-де траплялися також зображення внутрішніх подвір'їв, окремих будинків, лоджій, дерев, кущів, а понад те — конкретних перехожих чи таких, що пливли човнами, з-поміж яких особливо виділялися музиканти, що саме викермовували праворуч із Pio ді Сан Барнаба, а тому попереджували інших плавців густими гортанними вигуками. Музиканти були з гобоями, флейтами і бубнами в руках. Серед них траплялися всілякі — молоді й старі, зовсім юні хлопчики і поорані близнами обвітрені дідугани з бандитськими, а не музикантськими фізіями, якісь пірати з Далмації чи що, з кульчиками у вухах і п'яними масними очима. Я подумав, що колись обов'язково потраплю до пекла музикантів, і там мене оточать саме такі суб'єкти, як оці, зображені на давній венеційській мапі, і ми з ними славно кірнемо якихось чорних неземних напоїв, а потім влаштуємо такий джем, від якого святі маширують.
Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації