Передумови та головні етапи становлення незалежної держави україни” Розділ І. Передумови виникнення “держави Україна”

Скачати
Документи
1   2

  Розділ 3. Національний проект далекої перспективи

Неодноразово і вкрай симптоматично і за першого, і за другого президентського терміну Леонід Кучма повторює одну фразу: “Так що ж ми будуємо?” Очевидно, це запитання скероване не лише до самого себе, але й до суспільства. Запитуючи, Президент має цілковиту рацію, бо хто в Україні сьогодні справді знає відповідь? І дійсно, а що ж ми будуємо? Голе проголошення незалежности абсолютно недостатнє. Короткотермінові кланові ігрища стаґнархів, до чого зводиться актуальна політика в Україні, не мають жодного відношення до перспективного плану, який ми маємо здійснювати, так само, як не мали жодної реальної перспективи ефемерні плани націонал-демократів, котрі не йшли далі найпростіших гасел.

Однак для того, щоб створити якийсь план чи проект, потрібне насамперед визначення цілей, яких він має досягнути. Чи існує якась єдина мета, прийнятна для більшости громадян України? Несконсолідованість цієї групи людей безсумнівно заважає належним чином усвідомити їхні цілі, а отже й засоби, якими можна ці цілі досягнути. Можливо метою на першому етапі могло б стати досягнення консенсусу принаймні щодо найзагальніших питань. Але ця згода повинна бути напрацьована та сприйнята усіма учасниками “проекту Україна”. Якщо загальнонаціонального консенсусу досягнути не вдасться, то у кожному реґіоні виникнуть власні “підпроекти Україна”, які суперечитимуть один одному. Зрештою, на даний момент так і є. Влада вже навчилася вміло цим користуватися, розмовляючи у кожному з реґіонів його “знаковою” мовою та обіцяючи втілити саме його “підпроект Україна”. Це дає їй змогу не допустити консолідації населення різних реґіонів у єдиний політичний організм, політичну націю з єдиною метою та волею до її здійснення. А відтак у ситуації загальної несконсолідованости вирішувати свої проблеми.
 

3.1. Російська візія “проекту Україна”

Було б дивним, якби Росія не мала власного “проекту Україна”. У перший післябіловезький період “смути” в Росії практично не було жодної візії щодо того, що ж робити з Україною. Час для реваншистських проектів іще не настав, Росія все ще перебувала в шоковому стані. Ба більше – у Б.Єльцина була навіть певна поблажливість до України, бо ж саме унезалежнення України стало одним з головних чинників, який привів його до влади в Росії.

Однак вже у “пізньоєльцинський” період, період виходу з демократизаційного туману (а не правдивої демократизації), Росія повернулася до реваншистських проектів відновлення імперії та нових експансіоністських зазіхань на Україну. В Росії почали розробляти власний “проект Україна”, який природним чином мав би відповідати національним інтересам РФ. Росія почала провадити аґресивнішу економічну та інформаційну політику, що невдовзі призвело до ледь не повної втрати Україною інформаційно-культурної незалежности, часткової втрати економічної незалежности через постійну прив’язку до російських енергоносіїв, яка підтримується проросійським нафтогазовим лобі в Україні та всіляко плекається самою РФ.

Російський “проект Україна” не обов’язково повинен був би передбачати примітивне поглинення України Росією, як це бачиться російським імперським реваншистам. Росія вбачає в Україні свою сферу інтересів та впливів. Вона намагається максимально узалежнити її від РФ, як у сфері економіки, так і політики, безпеки чи навіть самоідентифікації. Для того вона ефективно розбудовує свої групи впливу на різних рівнях та у різних сферах – від мас-медіа до економіки. Якщо потрібно, то вона блокує заходи, які заважають такій прив’язці. Приклад Одеського нафтового терміналу більш ніж промовистий. Не менш промовистою є і практична російська монополія на постачання енергоносіїв.


3.2. Американська візія “проекту Україна”

Водночас поступово окреслюється і американський “проект Україна”. США однозначно зацікавлені в Україні та відводять їй роль буферної держави між НАТО та Росією+ і її сателітами. США чудово розуміють, що не варто посилювати Росію шляхом анексії України. Ба більше, вони вважають, що Росія може стати демократичною (а тому для США зрозумілою і безпечною) державою, якщо позбудеться імперських амбіцій.

Напевно, не варто говорити про спільну позицію Заходу. Єдиної позиції через розходження між США та ЕС, всередині ЕС та всередині НАТО немає. Можливий шлях облаштування України США вбачають у тісній співпраці, а в майбутньому можливому членстві в НАТО, зближенні (не виключено, що за сприяння США) із ЕС. Про членство у ЕС, ясна річ, мова не йде, однак рух мав би здійснюватися у цьому напрямку. Така позиція США дуже корисна для України, вона могла б нею скористатися, втілюючи “європейський” чи “евроатлантичний” проект.


 

3.3. ЕС-івська візія “проекту Україна”

Можна, напевно, говорити також про відсутність ЕС-івського “проекту Україна”. ЕС має стільки внутрішніх проблем, стільки клопотів, пов’язаних із перспективами розширення, що практично не добачає “українського питання”. Звісно, це не означає, що коли заплющити очі, то й проблеми не буде.

Тільки останнім часом починаються пошуки місця для України у тому, що донедавна називалося “спільним європейським домом”. Виявилося, що для нас недвозначно відводиться місце не у комфортабельному ЕС, а “поруч”, чи точніше “між”, між ЕС та РФ. Попри всі українські проєвропейські порухи, на сьогодні ЕС твердо дотримується цієї позиції. І має рацію – такий державно-монополістичний “проект Україна”, який стаґнує у напрямку авторитаризму, вбудувати у “європейський дім” неможливо. Однак залишається відкритим запитання, чи можна позбавляти Україну загалом, а не “государство Украина / паралельна Росія / крипто-Росія” європейської перспективи? Тому офіційна позиція ЕС полягає у тому, що Союз не заперечує європейського майбутнього України, але після завершення двох хвиль розширення ЕС та змін у самій Україні.
 

4.4. Олігархічно-номенклатурна візія “проекта государства Украина”

Вище уже згадувалося про те, що єдиного “проекту Україна”, заснованого на загальнонаціональному консенсусі, немає, як немає і загальнонаціонального консенсусу. Натомість, є декілька досить відмінних пропозицій до “проекту Україна”, які не тільки далекі одна від одної, але й прямо протилежні. Однак це не означає, що насправді не здійснюється один з них.

Реальний стан справ в Україні можна вважати завершенням олігархічно-номенклатурного “проекту Україна” у формі “государства Украина”. Стаґнархія вже практично втілила цей проект у життя і майже цілком ним задоволена. Вона зберегла владу, консолідувалася довкола державної монополії як єдине політичне ціле, успішно пережила перехід від планової до державно-капіталістичної економіки, здійснила і завершує перерозподіл власности. В принципі, вона не зацікавлена ні у знищенні державної монополії, ні у впровадженні “громадянського суспільства”, яке може їй загрожувати. Водночас стаґнархія зробила все, щоб позбавити Україну ЕС-івської перспективи, яка поклала б край проектові “государства Украина”. Стаґнархія не зацікавлена у цивілізуванні економічної політики в Україні, тому всерйоз сприймати проголошення “європейського вибору” Україною не варто.

Єдиним дискомфортом для стаґнархії є неприйняття такого стану справ Заходом, хоча здоровий політичний цинізм стратегічних партнерів дозволяє їм до певного часу закривати очі на ці незначні недоліки “государства Украина”. Саме тому проект “государства Украина” частково підтримують з політичних, антиросійських та почасти анти-ЕС-сівських міркувань США. Для ЕС цей проект неприйнятний і незрозумілий. З найближчих сусідів тільки Польща все ще делікатно не відмежовується від нього, як-от Чехія чи Словаччина, оскільки має власні конкретні ґеополітичні інтереси в Україні.

Так само частковою підтримкою проект “государства Украина” користується і з боку РФ, як такий, що фактично торує шлях до реінтеґрації Росії+ та “государства Украина”. Ясна річ, не можна не бачити й інших тенденцій. Частина українських стаґнархів не зацікавлені у перерозподілі влади і власности в Україні на користь потужніших російських олігархів, тому вони можуть саботувати реінтеґрацію з Росією+ так само ефективно, як і зближення з ЕС. Остаточного рішення щодо напрямку розвитку – на Схід чи на Захід – у рамках проекту “государства Украина” не може бути. Сама суть проекту полягає у тому, щоб не рухатися нікуди, бо тоді мають бути змінені правила гри для владних еліт, необхідно перерозподілити власність, а отже, й владу. Великий західний чи російський капітал вмить роздушать слабі капітали українських “новых русских”.
 

3.5. Пропозиції до “проекту незалежнаУкраїна”

Попри все Україна залишається проблемою. Проблемою для самої себе, адже для більшости її громадян існуючий стан справ неприйнятний. Злагоджене мовчання зовсім не означає згоди з ним. Якщо суспільство і далі не змінюватиметься, а тільки виживатиме, то воно рано чи пізно приречене піти на дно. Тому все ж потрібно хоча б концептуально думати над тим, що робити, бо далі так жити дійсно не можна.


 

3.5.1. Європейський проект

Одним із найпривабливіших для такої середньої у світовому масштабі держави як Україна міг би стати європейський проект. За умови, що на сьогодні жоден вступ України в ЕС неможливий, цей проект може полягати у тому, що вона повинна максимально гомогенізувати всі сфери свого життя із стандартами, прийнятими у ЕС. Зрештою, нещодавно Україна прийняла розраховану на 7 років програму інтеґрації з ЕС – практичного узгодження законодавства, економіки тощо із стандартами ЕС. Зближуватися з ЕС вона повинна, максимально опираючись на підтримку США, а у подальшій перспективі – на ФРН і, можливо, у тактичному аспекті, на Польщу. Часові рамки проекту будуть визначатися ефективністю ЕС, після завершення двох хвиль його розширення, а також можливими політичними колізіями, які можуть прискорити чи сповільнити цей процес.


 

3.5.2. Чорноморсько-Середземноморський проект

Можливим напрямком розвитку “проекту Україна” (за умови блокування розвитку проекту у напрямку ЕС та складнощами розвитку його у напрямку РФ) може бути розвиток стосунків у напрямку Чорноморсько-Середземноморського басейну. ГУУАМ (політичний союз Грузії, Узбекистану, України, Азербайджану та Молдови) є певним пролегоменом цього проекту. Цей проект має непогані економічні перспективи – транспортування та можливу переробка нафто- й газопродуктів із Каспійського реґіону, Кавказу, не виключено, що й Близького Сходу. Говорити про демократизаційний ресурс цього проекту немає підстав. Україна уже практично є лідером цього політико-економічного об’єднання і може зайняти непогані позиції в Організації Чорноморського співробітництва.
 

3.5.3. Росієцентричний проект

Мабуть, зовсім не слід іґнорувати і “росієцентричний проект”, але не той, що його формує РФ, а власне український. Україна може сама спробувати вибудовувати свої стосунки з РФ у відповідності до власного “росієцентричного проекту”. За певних, хоча майже нереальних обставин, коли обидві сторони знайдуть справжнє порозуміння, цей проект може бути дуже ефективним. Однак для цього мають змінитися як Росія, так і Україна. Щонайперше Росії слід відмовитися від свого імперського синдрому і шукати не тактичної, а далекосяжної вигоди за умов існування не маріонеткової, а дружньої Української держави. Натомість Україні слід позбутися того страху, який небезпідставно пов’язаний із російським імперіалізмом, а разом з тим вийти з того стаґнархічного глухого кута, у який вона сама себе загнала.
 

3.5.4. Буферний проект

Зараз частково втілюється суміш стаґнархічного та американського “буфернихі проектів”, які несміливо планують у Києві, а не тільки у Вашинґтоні. Стратегічне партнерство з США та Росією дозволяє українським стаґнархам реалізовувати свою “політику буфера”, який нікуди не рухається і не розвивається як суспільний організм. Для США не так, зрештою, важлива форма режиму, що панує в їхнього стратегічного партнера, як політичні та військові зобов’язання, вірність України саме як політичного партнера. Це вміло використовує Київ. Він паразитує на своєму ґеополітичному ресурсі, тим самим консервуючи існуючий стан справ. Разом з тим, Київ не занадто наближається до Росії+, забезпечуючи собі поле для стаґнації і в цьому напрямку.
 

3.5.5. Балтійсько-чорноморський проект

Майже нереальним чи втраченим через об’єднання Росії та Білорусі та однозначної ЕС-івської спрямованости країн Балтії є “балтійсько-чорноморський проект”. Тим самим Білорусь була нейтралізована як природний стратегічний партнер України. Чомусь про це практично всі забули. Натомість про Польщу, яка усе ж більше відрізняється від України за всіма своїми параметрами, говориться більше. Однак, попри те, що зараз діється у Білорусі, білоруський ресурс усе ж може таки колись спрацювати.
 

3.5.6. Темпоральний “проект Україна”

Одним із можливих проектів може стати очікування приходу нових ґенерацій, коли з відходом старої номенклатури відійде і її спосіб мислення, а відповідно, й спосіб прийняття рішень. Молодь повинна би мати більш розвинений “державний” та “підприємницький” досвід. Зрештою, вона неминуче мала б заявити про свою претензію на владу. Однак чи виховується така молодь? Більшість борсається у проблемах стаґнуючого суспільства. Водночас, номенклатура та стаґнархи налагодили систему відтворення своїх послідовників. Совєцька номенклатура породила олігархію та стаґнархів, а ті, у свою чергу, “виховують” наступників, не зацікавлених у втраті своїх позицій та побудові громадянського суспільства. Це може заблокувати розвиток України взагалі.
 

3.5.7. Мовний “проект Україна” / “проект Україна-Мова”

Попри майже повну безперспективність за умов “государства Украина” цього проекту, його все ж слід заявити. Українська мова, як консолідуючий елемент потенційної української політичної нації може мати велику перспективу. Однак і досі, у постколоніальний, а, фактично, неоколоніальний період нашої історії вона зазнає нещадних репресій уже в незалежній Україні. Тому перед суспільством стоїть завдання поширеної самоідентифікації саме з українською мовою, витворення власне українського бачення світу. Побудувати ефективну та самостійну ідентичність на основі фактичного білінґвізму населення України (за умов жорсткого пресинґу з боку російського неоімперського дискурсу та неоросійської / російськомовної ідентичности) неможливо.

Отже, залишається тільки працювати над цими та, можливо, іншими напрямками розгортання “проекту Україна”.

За незалежність нової держави Україна і втілення “проекта Украина” не було пролито практично жодної краплини крові. Тому він у дослівному сенсі слова без-цінний. Йому немає ціни, за нього не заплачено, а тому його належно не цінують. Ніхто. Стаґнархія живе сьогоднішнім “хапком”. Свої головні капітали практично всі дев’ять років існування “государства Украина” вона завбачливо тримала і тримає за кордоном. Це компрадори, які готові будь-якої миті покинути потопаючий корабель. Пауперизованим масам, відсоток яких у суспільстві тільки зростає, проект “государства Україна” майже нічого не дав, тому годі очікувати від них якогось сентименту до нього. Так званий середній клас у номенклатурно-олігархічному суспільстві народитися не може.
Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації