Реферат на тему: Іван Багряний Зміст

Скачати
Документи
1   2   3

4. Публістична діяльність І. Багряного.


Коли над його рідним народом розверзлася новітня прір­ва — прірва фашистської окупації України, коли людина була защемлена проблемою вибору своєї позиції в цій драма­тичній ситуації: змиритися чи боротися,— Іван Багряний обирає шлях підпільної боротьби. Його зброя — перо. І тво­рить енергія його гніву агітаційні листівки, коломийку, пісні . на відомі, популярні мелодії для вояків УПА, водночас пише й твори серйозніші, передусім "незвичну, бриласту, гостро­кутну і ламану" (Григорій Костюк) поему "Гуляйполе". У ній поет роздумує над трагічною долею українського народу, зануреного історією в кривавий вир дикунського погрому цивілізації, і виповнює її надією на відродження духу спротиву, духу справедливої помсти. Його уява відтворює леген­дарний образ народного месника, самою історією, стражден­ною долею України покликаного вибухнути справедливим гнівом:

О, де ти, Мужній, Простий і Великий —

Благословенний на меч і бої?!

………………………………….

…………………………………..

Лежить Гуляйполе в крові і сльозах,

Потоптане, смертю розоране,

В бомбових кратерах і черепах,

В гільзах,

В ожугах,

В м'язах,

В трісках...

І навіть не крячуть ворони —

Жахаються круки, минають здаля, —

Шкіриться жаско, смердить земля.

У письменника — в'язня сталінських концтаборів — по війні єдиний шлях — еміграція. Ще котилися Європою хвиля за хвилею тисячі і тисячі полонених, вигнанців, різних пе­реміщених осіб, а І. Багряний разом зі своїми колегами ство­рює восени 1945 p. літературно-мистецьке об'єднання українських еміграційних письменників — Мистецький український рух (МУР), яке згодом у США перетвориться в об'єднання українських письменників "Слово" з центром у Нью-Йорку, започатковує в Новому Ульмі Українську рево­люційно-демократичну партію та її органи — журнал "Наші позиції" і газету "Українські вісті".

Розпочинається активна публіцистична діяльність Багря­ного — політичного діяча. У повоєнні місяці він пише пам­флет "Чому я не хочу вертатись до СССР?", з яким звер­тається до європейської громадськості: "Я один з тих сотень тисяч людей-українців, що не хочуть вертатись додому, під большевизм, дивуючи тим цілий світ.

Я є українець, робітник з походження, маю 35 років, уроджений на Полтавщині, зараз живу без сталого житла, в вічній нужді, никаючи, як бездомний пес, по Європі, утікаю­чи перед репатріяційними комісіями з СССР, що хочуть по­вернути мене на "родіну".

І далі Іван Багряний розгорає трагічні сторінки національ­ної історії України, громадянської війни, колективізації, голо­ду 1932—1933 років, сталінських концтаборів, репресій над українською творчою інтелігенцією, українською церквою, "ілюструючи" власною долею, третиною життя власного поневіряння по тюрмах і таборах. "Я не хочу вертатись до своєї Вітчизни саме тому, що я люблю свою Вітчизну. А любов до Вітчизни, до свойого народу, цебто національний патріотизм, в СССР є найтяжчим злочином. Так було цілих 25 років, так є тепер. Злочин цей зветься на більшовицькій мові — на мові червоного московського фашизму — "місцевим націоналізмом".

Ще раніше, перебуваючи в лавах УПА на Волині та в Карпатах, Іван Багряний виступає з ініціативою створення підпільного уряду — Української Головної Національної Ради. Пізніше він обирається віце-президентом Української Народ­ної Республіки у вигнанні, друкує багато статей політичного змісту, спрямованих на розробку стратегії і тактики боротьби з комуністичним режимом за "демократичну, незалежну українську державу". Головна теза, яку Іван Багряний об­стоював у публіцистичних творах, зокрема в памфлетах "Наші позиції", "Молодь Великої України", в дослідженні "Комунізм, фашизм і революційна "демократія", — це "бій з ВКП(б) за українські кадри", які є в радянській Україні і які здійснять майбутню українську революцію, — вони в комсо­молі і в комуністичній партії, і за них слід боротися. Він застерігав від найстрашнішої загрози для української справи — громадянської війни за "ізми", війни між українськими патріотами, яка принесла величезні втрати і розколола на­ціонально-свідомі сили. Він на власні, очі бачив, як бандерівці поборювали мельниківців, до яких душевних потрясінь і пе­реживань приводили втрати чесних, патріотичних лідерів національно-визвольних змагань. Іван Багряний не хоче мов­чати, хоча усвідомлює, що накликає на себе шалену політич­ну обструкцію, гнів і обвинувачення в зраді української справи. Та він на III з'їзді УРДП стверджує: "...Якщо ми хочемо здобути Україні незалежність, ми мусимо виключити громадянську війну за всяку ціну. До наймогутніших засобів усунення громадянської війни належить ідея Української Національної Ради як форма співдії і співпраці всіх українських партій і ідеологічних течій, як засіб створення єдиного національного фронту".

Десять років Іван Багряний був головою Української Національної Ради, повсякчасно лікуючись від сухот, цукрового діабету, серцевої недостатності. Лікується і шалено, до пов­ної знемоги фізичних сил працює. Його творча енергія фан­тастична. Пише роман "Люба" (1944), відновлює з пам'яті поетичну збірку "Золотий бумеранг" (1946), видає написану, вірніше, витворену в камері смертників, драматичну повість "Морітурі" (1947), у якій розкривається трагічна доля в'язнів сталінських тюрем, повість "Розгром" (1948), присвя­чену пам'яті Михайла Пронченка, розстріляного фашистами в Кривому Розі 1943 p.; сатиричну комедію "Генерал" (1948), повість "Огненне коло" (1953); віршований памфлет "Антон Біда — герой труда" (1956), повість "Маруся Богуславка" — першу частину незавершеної трилогії "Буйний вітер" (1957) тощо. Це далеко не повний перелік того, що встиг написати І. Багряний в умовах повсякчасних блукань, поневірянь, лікарень. І особливо часто хворів по війні, переніс кілька операцій. Самотньо помер у санаторії "Блазієн" у Шварцвальді (Західна Німеччина) 25 серпня 1963 p. Було йому 56 років. А як він мріяв про Україну! Як чекав того дня, коли там, в Україні, розпогодиться — відійдуть зловісні хмари комуністичного тоталітаризму і він повернеться додому. Про­роче передбачав: "Я вернуся до своєї Вітчизни з мільйонами своїх братів і сестер, що перебувають тут, в Європі, і там, на сибірських концентраках, тоді, коли тоталітарна більшо­вицька система буде знесена так, як і гітлерівська. Коли НКВД піде вслід за гестапо, коли червоний російський фа­шизм щезне так, як щез фашизм німецький..."

Не судилося. Але Іван Багряний тут, в Європі, боровся натхненно за цей світлий день повернення. Не всі, далеко не всі його розуміли, підтримували, але як на роки вперед, в сьогоднішній день України, прозирали його розум та інтуїція!

Там, в еміграції, письменник не знав спокою' його пере­слідували "свої", провокували, погрожували, викликали на якісь суди, виносили смертні вироки йому і дітям його, бо не сприймали програмних цілей очолюваної ним Української революційної демократичної партії. Не мав спокою, душевно­го ладу для творчості ні тут, у радянській Україні, ні там, у веремії української еміграції серед таких же вигнанців, як і сам. Бо мав чутливу, романтично окрилену душу художника ("Моя душа від природи — душа поета і митця"), душу по­ранену і тіло виморене, фізично не здатне виносити важкі перевтоми, мав силу-силенну задумів, плекав великі надії на творче усамітнення і душевний спокій, але не судилося. У вересні 1961 p. він писав Григорієві Костюку: "Стільки за­думів лежить нездійсненних, вже виношених, вже розпрацьованих, але не доведених до завершення речей! І чи зможу я їх завершити з угробленим серцем! — з дірявими легеня­ми! І з такою несамовитою втомою, що хочеться просто ста­ти каменем і не рухатися вічність..."

Висновок.


Іван Багряний усе життя біг над прірвою з вірою в людину, прагнучи запалити в ній невгасиму іскру, яка б висвітли­ла шлях із чорної прірви зневіри, приниження і знеособлен­ня в безсмертя. Він поспішав, боровся відчайдушно, знеси­лювався і знову духовно окрилювався, запалювався гнівом і страждав, охоплений зливою сліз співчуття до людини, спра­гою милосердя і невимовного болю серця, піднімав її до ви­сот божественного творення, бо вірив у тріумф людської гідності на пограниччі боротьби і страждань. Інакше не міг, бо з юнацьких літ заповів собі бути тільки людиною.


Догмати... Істини... Закони... І пенати...

Ну, а для нас — лише один догмат:

Ти будь таким, яким родила мати!


Сьогодні Іван Багряний вертається в Україну. Сьогодні Україна його вшановує. І стверджується горді слова Багряного, викарбувані на його могилі:

Ми є. Були. І будем Ми!

Й Вітчизна наша з нами.

Література.





  1. Багряний Іван. Автобіографія: З листів Івана Багряного до Дмитра Нитченка //Слово і час. — 1994. — № 2. — С. 9—12.

  2. Багряний Іван. Публіцистика: Доповіді, статті, памфлети, рефлексії, есе. — К.: Смолоскип. Фундація ім. Івана Багряного, 1996.

  3. Гаврильченко О., Коваленко А. Штрихи до літературного портрета Івана Багряного //Багряний Іван. Сад Гетсиманський. — К., 1992.— С. 5—18.

  4. Гришко Василь. Живий Багряний //Українські вісті.— Новий Ульм. 1963.

  5. Гусєва Світлана. Тема уроку: "Тигролови" І. Багряного / /Слово і час. — 1994.—№6.—С.61—65.

  6. Жулинський М. Г. Іван Багряний //Історія української літератури XX століття: У 2 кн. — Кн. 2. — Ч. 1. (За ред. В. Г. Дончика. — К., 1994. — С. 244—252.

  7. Качуровський Ігор. ...І четвертий вимір сюжету: Про творчість Івана Багряного / /Літ. Україна. — 1995. — 16 листопада.

  8. Лавріненко Юрій. Іван Багряний — політичний діяч і письменник//Українське слово: Хрестоматія української літератури та літературної критики XX ст. — Кн.2. — К., 1994. — С. 612—617.
Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації