Історія держави і права України

Скачати
Документи
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   59
Академія правових наук України


Національна юридична академія України

імені Ярослава Мудрого


Історія

держави і права

України


У двох томах


Том 2


За редакцією

доктора юридичних наук, професора, академіка НАН України

В.Я. Тація


Доктора юридичних наук, професора,

академіка Академії правових наук України

А.Й. Рогожина


Доктора юридичних наук, професора,

члена-кореспондента Академії правових наук України

В.Д. Гончаренко


Затверджено

Міністерством освіти і науки України

як підручник для студентів юридичних

спеціальностей вищих навчальних закладів


Видавничий дім

Київ 2003


УДК 340.12 ББК 67.2(4УКР)я73 189

Гриф надано Міністерством освіти і науки України (лист № 14/18.2-1224 від 10 липня 2003 р.)

Рецензенти:

О. В. Зайчук —

доктор юридичних наук, завідувач відділу теорії держави і права Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України,

О. Г. Мурашин —

доктор юридичних наук, професор кафедри теорії держави і права Національної академії внутрішніх справ України.

Автори тому 2:

Частина перша

ЧАСТИНА ПЕРША

Вступ


Вступ:

Розділ перший

висновок,

хронологія:

Розділ другий:

Вступ, розділ перший, висновок хронологія: Розділ другий:

Розділ третій: Розділ четвертий: Розділ п'ятий:

Розділ шостий:

Розділ сьомий: Розділ восьмий:

Розділ дев'ятий:

І5ВК 966-313-051-2

проф. А. Й. Рогожин\

проф. А. Й. Рогожищі проф. О. Д. Святоцький. § 1—3 — проф. О. Л. Копиленко, §4 — проф. Б. Й Тищик. Частина друга

проф. А. И. Рогожин

§§ 1, 6 — проф. В. Д. Гончаренко,

§§ 2—5 — проф. М. М. Стпрахов.

проф. М. М. Стпрахов, доц. В. О. Рум'янцев.

доц. Л. О. Зайцев.

§§ 1,2 — проф. /. П. Сафронова,

§ 3 — проф. І. П. Сафронова, доц. В. М. Єрмо-

лаєв.

§§ 1—3 — проф. І. П. Сафронова,

§4 — проф. І. П. Сафронова, доц. В. М. Єрмо-

лаєв.

проф. В. Д. Гончаренко.

§ 1 — проф. О. Н. Ярмиш,

§§ 2—4 — проф. В. Д. Гончаренко.

проф. В. Я. Тацій.

і В. Д. Гончаренко,|А. Й. Рогожин,|О. Д. Святоцький та ін., 2003 © Концерн «Видавничий Дім «Ін Юрс», 2003

Перший том підручника з історії держави і права України був присвячений її державно-правовому розвитку, що розпочався з ви­никнення перших державних утворень на території України у сиву давнину і до лютого 1917 р., коли Україна, позбавлена національної автономії, входила до складу Російської імперії, Австро-Угорщини, Польщі та Румунії.

Цей другий том — логічне продовження першого тому підруч­ника.

Багато століть у серці українського народу, його душі вино­шувалася ідея відродження могутньої та славетної держави. Під час демократичної, а для України водночас і національної, Лютне­вої революції (1917 р.) виникли умови для реалізації цієї ідеї. Рево­люція стала видатною історичною віхою, за змістом і глибиною зру­шень вона становить цілу епоху в житті нашого народу. Ніколи ще після визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького такого стрімкого злету національна свідомість не знала, не піднімався мо­ральний дух народу, не зростала його соціальна активність. До істо­ричного, воістину доленосного творення були залучені мільйонні :.-аси народу України.

Другий том цього підручника охоплює період, починаючи від лютого 1917 р., коли під впливом демократично-революційних про­цесів значного розвитку набули національно-визвольний рух і бо­ротьба за відродження української державності, і закінчуючи роз­будовою в наші дні суверенної, незалежної, правової Української держави. Це -— тривалий і багато в чому трагічний період держав­но-правової історії України. Через низку причин у 1917—1920 рр. далося втілити в життя ідею відродження державності. Утворе-


Вступ








Ш:


ну в 1917 р. Українську Народну Республіку також не вдалося від­стояти: дуже міцними виявилися протидіючі їй зовнішні сили, а та­кож не було єдності у боротьбі за національне відродження безпо­середньо в Україні.

Центральна Рада, Гетьманщина, ЗУНР, Директорія — важли­ві сходинки у створенні незалежної України. Але внаслідок бороть­би різних політичних сил на більшій частині України встановилася більшовицька радянська влада з її тоталітарним режимом. Ця час­тина української території увійшла до складу Союзу РСР, а захід­на її частина опинилася під владою Польщі, Чехословаччини та Ру­мунії.

У роки другої світової війни і після її завершення Західна Україна (Східна Галичина, Північна Буковина та Закарпаття) була возз'єднана з Українською РСР. У складі Союзу РСР Україна не набула належного економічного, національного, державно-правово­го і культурного розвитку. Ще в перші роки радянської влади актив­но руйнувалися політичний плюралізм, інші елементи демократії у державному ладі. Водночас формувалася однопартійна більшо­вицька державно-правова система, складалася командно-адмініст-ративна система управління, яка неминуче вела до встановлення тоталітарного режиму. Не вистачало терпіння при вирішенні со­ціально-економічних проблем, жорстокість брала верх над розумом.

І все ж у нас немає підстав вбачати у понад 70-річному періо­ді радянської влади тільки погане. Слід пам'ятати, що за ці роки Радянський Союз у підсумку став однією з провідних країн світу. Однак у результаті деформованого соціально-економічного та по­літичного розвитку врешті-решт глибока криза охопила СРСР.

16 липня 1990 р., ще до розпаду СРСР, був зроблений важли­вий крок у будівництві незалежної Української держави — Верхо­вна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. А 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України проголосила Акт про незалежність республіки. Аналізом цих епохальних подій та перших кроків з реалізації Акта про незалежність України, на­самперед історії прийняття нової Конституції республіки, завер­шується другий том курсу історії держави і права України.

Розділ перший

Суспільно-політичний лад

і право України після перемоги

Лютневої демократичної революції

(лютий — жовтень 1917 р.)

§ 1. Перемога Лютневої революції.

Крах самодержавства і початок створення

в Україні нових політичних структур

ютнева революція 1917 р. була зумовлена всім перебігом економічного і політичного розвитку Російської імперії. Як і будь-яка революція, вона була б неможливою без над­звичайного загострення суперечностей усередині старого ладу. До них передусім належали суперечності між пра­цею і капіталом, між селянами та поміщиками, між від­сталим, напівфеодальним селом і розвинутим капіталістичним міс-ом. Ці характерні для усієї Росії антагонізми яскраво виявлялися і . Україні, де вони ще більше загострювалися внаслідок політики національного гноблення, яку проводив царизм.

Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

§ 1. Перемога Лютневої революції


За своїм характером Лютнева революція, як і революція 1905—1907 рр., була демократичною, точніше — загальнодемокра­тичною. Проте ситуація в країні до 1917 р. на відміну від передодня першої російської революції, була іншою. За десятиріччя після 1907 р. Росія значно просунулась по шляху розвитку капіталізму. Істотно зріс промисловий потенціал країни, продовжувався процес концентрації виробництва і капіталів, утворювалися нові монополії, банки, фінансові групи, розширювалися і міцніли їхні зв'язки з державним апаратом.

Цей процес спостерігався і в Україні — найважливішому ре­гіоні Російської імперії. Тут сформувалися промислові райони все­російського значення. Правобережжя з розвинутими цукровою та іншими галузями харчової промисловості і машинобудуванням: Південь, що поділявся на Криворізько-Придніпровський район — з могутньою залізорудною і марганцевою промисловістю, металур­гією та машинобудуванням, і Донбас з розвинутою вугільною, мета­лургійною та хімічною промисловістю. Слід також виокремити Хар­ківський (машинобудування, цукрова промисловість) і Одесько-Ми-колаївський (машинобудування, суднобудування, харчова промис­ловість) райони.

В Україні діяли такі об'єднання, як синдикати «Продамет», «Продвугілля», «Продруда», цукровий синдикат та ін. У гірничій, металургійній і машинобудівній галузях промисловості великі ак­ціонерні товариства зосередили 98,2% всього акціонерного капі­талу1.

Водночас з посиленням концентрації виробництва і створен­ням монополій відбувалося зрощування банків з промисловістю, ви­никнення фінансового капіталу.

Монополістичний капітал почав дедалі активніше впливати на державний апарат, що означало переростання монополістичного капіталу в державно-монополістичний. В економіці країни тривав процес взаємопроникнення і зрощення державного господарства та приватної промисловості. Внаслідок цього формувався єдиний ком­плекс державно-монополістичного господарства.

Проте до початку 1917 р. розвиток монополістичного капіталу істотно не змінив аграрного характеру економіки країни. Капіта­лізм був «обплетений» густою мережею пережитків феодальних виробничих відносин. В Україні 8,9 млн десятин кращої землі нале-

1 Історія України: Курс лекцій. — К., 1991. — Кн. 1. — С. 457—459; Орлянский С. Ф. Социально-зкономическое и политическое развитие Украиньї во второй половине XIX — начале XX вв. // Страницьі истории Украиньї. — Запорожье, 1991. — С. 49, 50.

жали дворянам. Крім того, величезна кількість землі була власніс­тю царської родини, церкви та монастирів1.

Аграрні перетворення П. Столипіна, і передусім ламання об­щинних відносин на селі, хоча й призводили до зростання тут ка­піталістичних відносин, проте не ліквідували пережитків феодаліз­му і пов'язаних з ними соціальних суперечностей. Більше того, вна­слідок розшарування селянства до основної суперечності на селі — між поміщиками та селянами — додалася нова — між сільською буржуазією та сільським пролетаріатом.

Соціальне гноблення в країні тісно перепліталося з гноблен­ням національним. Самодержавство, сповідуючи принцип «поділяй і володарюй», цілеспрямовано насаджало незгоду і ворожнечу між різними народами, культивувало великодержавний шовінізм. Спов­на це виявлялося в Україні. Тут царська влада закривала українсь­кі школи, клуби «Просвіти», газети та журнали, забороняла твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, інших письменни­ків радикально-демократичного напряму. Українці, як і інші при­гноблені нації, згідно з циркуляром Столипіна від 1910 р., вважали­ся «чужородцями». Жорстоких утисків з боку самодержавства за­знавав і трудовий російський народ.

Маючи незліченні природні багатства і гігантські трудові ре­сурси, країна з вини царизму та правлячої верхівки перебувала на межі убозтва. Ще до початку 1917 р. у Росії виникла революційна ситуація.

Друга народна революція в Росії визрівала в умовах, коли не­примиренні суперечності між самодержавно-поліцейським ладом і потребами суспільного прогресу ще більше посилювалися у зв'язку зі світовою соціально-економічною, політичною і національною кри­зою, яка призвела до першої світової війни. Війна забирала життя мільйонів людей, глибоко руйнувала економіку країни. Тільки в Україні внаслідок нестачі вугілля та руди до січня 1917 р. були по­гашені 36 доменних печей, дезорганізовані інші галузі промислово­сті. На 1 млн 800 тис. десятин скоротилися посівні площі. Розпочав­ся товарний голод, інфляція, в містах і промислових повітах не ви­стачало продовольства.

Революційний вибух, який започаткував Лютневу революцію,

стався 23 лютого 1917 р. у Петрограді, а вже 27 лютого озброєні ро-

::іки та солдати майже повністю оволоділи столицею Російської

імперії. У ніч на 28 лютого були заарештовані міністри останнього

рия Украинской ССР: В 8 т., 10 кн. — К., 1984. — Т. 6. — С. 15.

Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

]. Перемога Лютневої революції


царського уряду. Незабаром революція перемогла в усій країні. Розвалилася багатовікова монархія1.

Повалення царизму. Зречення Миколи II від імператорського престолу і вимушена відмова членів царської сім'ї від прав на ро­сійський престол відбулися на початку березня2. Але офіційно рес­публікою Росія була проголошена декретом Тимчасового уряду тільки через півроку — 1 вересня 1917 р. У цьому відбилися манев­ри певної частини правлячих кіл, котрі і після зречення Романових не виключали можливості поновлення у дещо іншому вигляді мо­нархії в майбутньому.

У Петрограді була створена міська Рада робітничих депута­тів, перше засідання якої відбулося 27 лютого. 1 березня Рада попо­внилась солдатськими представниками і стала називатися Радою робітничих і солдатських депутатів. За прикладом Петрограда Ра­ди робітничих і солдатських депутатів, а згодом і селянських депу­татів почали виникати в містах і селах України.

Більша частина депутатів Петроградської Ради, як і Рад, що виникли в інших районах країни, в цей період підтримувала мен­шовиків та есерів, які керували Радами. У діяльності Рад у цей пе­ріод спостерігався політичний плюралізм.

Меншовики, есери та інші групи, які приєдналися до них, бу­ли партіями соціалістичними. їхньою кінцевою метою була побудо­ва шляхом реформ соціалістичного суспільства. Проте вони вважа­ли, що Росію чекає ще тривалий період буржуазно-демократичного розвитку, протягом якого пролетаріат не може і не повинен прагну­ти до влади. Члени цих партій намагалися сприяти поваленню царизму, перетворенню Росії на демократичну республіку. їхня програма подальшого розвитку країни докорінно відрізнялася від планів і політики екстремістського крила соціал-демократії, яке складалося з більшовиків.

Останні твердили, що Росія у своєму розвитку досягла вищої стадії капіталізму — імперіалізму, тобто того рівня, який нібито дає змогу відразу здійснити перехід до соціалізму. Хоча Росія ще не належала до найрозвинутіших капіталістичних держав, В. Ленін вважав, що готовність Росії до соціалістичної революції необхідно розглядати у всесвітньо-історичному аспекті. Революційний вибух у Росії він трактував як початок світової соціалістичної революції.

1 Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. —■ К., 1993. —
С. 66—69.

2 Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посіб.: У 2 т. / В.Д.Гончарен­
ко, А. Й. Рогожин, О. Д. Святоцький; за ред. члена-кор. Академії правових наук
В. Д. Гончаренка. — К., 1997. — Т. 2. — С. 7—8.

8

Більшовицька партія в основу своєї тактики на початку 1917 р. поклала вказівки В. Леніна про те, що Лютнева революція є лише етапом у боротьбі трудящих мас за своє визволення, що вона має перерости в революцію соціалістичну. Подальша історія показала трагічність такого вибору.

Конкретний план боротьби за перехід від демократичної рево­люції до соціалістичної В. Ленін виклав у «Квітневих тезах». Що­правда, в них тоді було ще зроблено висновок про можливість мир­ного розвитку революції шляхом завоювання комуністами більшос­ті в Радах. Тому вони і висунули лозунг «Вся влада Радам», обіцяючи кожному робітникові, солдату, селянину участь в управ­лінні державою. Однак єдиновладдя Рад створювало ідеальні умови для диктатури однієї партії, яка матиме контроль над Радами. На роль саме такої партії претендували більшовики. Вони сподівалися швидко витіснити меншовиків та есерів з Рад.

Курс на єдиновладдя Рад суперечив досвіду людства, яке в процесі суспільного розвитку виробило принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову — необхідну передумову демокра­тії. Відмовляючись від цього принципу, більшовики відмовлялися йвід демократії, вступали в конфлікт з переважною більшістю на­селення і підштовхували Росію до громадянської війни1.

Петроградська Рада спочатку виявила себе як демократична влада. Вона претендувала на роль всеросійського державного цент­ру. У перші дні революції на роль керівної влади претендував та­кож буржуазний Тимчасовий комітет Державної думи. За згодою між лідерами Тимчасового комітету і керівництвом Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів був утворений Тимчасо­вий уряд. Формально він нікому не підпорядковувався, але фактич­но йому доводилося діяти під контролем Тимчасового комітету, з яким до травня 1917 р. уряд здійснював спільні засідання. Водночас Петроградська Рада зв'язала Тимчасовий уряд низкою обов'язків і стежила за їх виконанням.

Через кризи, прорахунки та помилки коаліційний Тимчасовий уряд (представлений кадетами, народними соціалістами, меншови­ками та есерами) вів країну до Установчих зборів, котрі, як він спо­дівався, мали розв'язати кардинальні питання її нового буття. Про­те коаліція стала «в'язнути» і виявляти тенденцію до банкрутства внаслідок своєї подвійної, нерішучої політики. Не привело до ус­піху і створення однорідного соціального уряду (есери, меншовики).

Турченко Ф. Г. Новітня історія України. — К., 1994. — С. 15.

Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революцгі

Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів в Україні та суспільно-політичні структури, що підтримували їх.

Повалення царизму активізувало діяльність демократичних сил. Український народ на повний голос заявив про свої національні ін­тереси. Намітилася перспектива його самовизначення й утворення власної державності. Водночас очевидною стала необхідність глибо­ких соціальних і економічних перетворень, від здійснення яких значною мірою залежала доля національної революції в Україні.

Трудящі маси України брали активну участь у другій демок­ратичній революції. Звістка про лютневі події в Петрограді миттю облетіла всю Україну. Трудящі відразу ж приступили до ліквідації органів царської влади і формування своєї революційної влади. У великих містах України Ради почали діяти відразу ж після перемо­ги лютневої революції в Петрограді. У Харкові перше засідання Ради робітничих депутатів відбулося 2 березня; у Києві, Катеринославі, Кременчуку Ради виникли 4 березня, в Луганську і Полтаві — 5 бе­резня, в Одесі та Миколаєві — 6 березня, в Херсоні та Вінниці — 7 березня, в Сімферополі та Житомирі — 9 березня. Незабаром Ради сформувалися в Єлисаветграді, Бердичеві, Кам'янець-Подільському, Чернігові та інших містах. Багато Рад України ухвалювали рішення про встановлення контактів з Петроградською Радою. У свою чергу, Петроградська і Московська Ради налагоджували зв'язки з Радами України. В Одесі поряд з місцевою Радою робітничих депутатів ви­никли районні Ради. Утворювалися також Ради солдатських депута­тів, що було новим явищем в історії революційного руху в Україні. Подекуди у сільській місцевості формувалися Ради селянських де­путатів.

І все ж немає підстав вважати, що в Україні на той час скла­лося двовладдя, як це було у Петрограді — влада Рад і влада орга­нів Тимчасового уряду. Досить згадати, що чимало Рад робітничих і солдатських депутатів навіть в Україні фінансувалися Тимчасовим урядом та й реальної влади у них ще було недостатньо, був майже відсутній механізм, який міг би забезпечити втілення в життя рішень Рад1.

Порівняно інтенсивно процес будівництва Рад відбувався в Донбасі. Тут Ради формувалися не тільки в більш-менш вели­ких населених пунктах, айв невеликих селищах, на окремих руд­никах. До кінця березня в Донбасі налічувалося понад 100 Рад. 15—17 березня в Бахмуті відбулася перша в Україні конференція Рад, що охопила досить значний регіон. 138 делегатів конференції

1 Історія України. Нове бачення. — Т. 2. — С. 4. 10

1. Перемога Лютневої революції

було обрано від 48 Рад великих районів басейну, які представляли 190 тис. робітників1.

Безпосередніми організаторами Рад виступали самі трудящі або обрані ними тимчасові ініціативні групи, комісії, комітети. Деле­гати в Ради обирались на заводах і фабриках, в установах і казар­мах, селянськими громадами. Наприклад, у Києві вибори до Ради відбулися 2—3 березня на підприємствах міста, а 4 березня вже бу­ло скликано її установчі збори, які обрали виконком Ради у складі 37 членів, де переважали представники меншовиків і есерів. Біль­шовиків було лише шість.

Єдиних для України правил і норм представництва щодо ви­борів до Рад на той час не існувало. У Лютневій революції повтори­лося те, що мало місце в роки першої російської революції. Ради тоді створювалися не на підставі відповідних нормативних актів, а як прояв народної творчості.

Деякі комітети та комісії з виборів до Рад, закликаючи насе­лення взяти активну участь у виборах, не встановлювали ні поряд­ку виборів, ні норм представництва (наприклад, у Херсоні та Лиси-чанську). Інші, навпаки, вказували термін виборів, норми представ­ництва і навіть регламентували порядок обрання депутатів.

До кінця першого півріччя 1917 р. в Україні налічувалось по­над 250 Рад робітничих і солдатських депутатів, у деяких з них во­сени вже відчутним був вплив більшовиків. Проте слід враховува­ти, що це порівняно не така вже велика цифра, бо в Україні на цей час налічувалося близько 10 тис. населених пунктів, щоправда, більшість з них були сільськими. В окремих з них утворювалися сільські Ради, де керівна роль належала українським есерам. У ба­гатьох Радах робітничих і солдатських депутатів провідні позиції посідали українські соціал-демократи. На ці Ради переважно й спи­ралася Центральна Рада. Зростала і кількість депутатів у Радах. Частина депутатів переобиралась, оскільки застосовувалося право відклику.

Ради ухвалили низку демократичних рішень, спрямованих на зміцнення союзу різних груп трудящих. Вони втручалися в усі сфери життя, в них населення набувало деяких навичок державної роботи. Радам були притаманні почуття відповідальності, народна розсудливість, діловитість, на перших порах недосвідченість і, як данина епосі, революційний ентузіазм, романтизм та ілюзії. Однак усе це мало місце лише на етапі демократичного розвитку револю-

: Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні. — К., 1967. Т. 1. — С. 62.

11

Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

1. Перемога Лютневої революції


ції, до жовтневого перевороту — початку Жовтневої соціалістичної революції, яка незабаром набула характеру громадянської війни.

В утвердженні нової влади особливо активно діяли Ради Дон­басу, де значним був вплив більшовиків. Наприклад, у Горлівці і на рудниках органи влади Тимчасового уряду до кінця березня прак­тично припинили своє існування, встановилось єдиновладдя Рад робітничих депутатів.

Ради були різними за соціальним складом, партійністю, харак­тером діяльності. Найчастіше формувалася така їх структура: Раду робітничих і солдатських депутатів у цілому представляли загальні (пленарні) збори усіх депутатів, а її робочим органом був виконком, підзвітний та підконтрольний загальним зборам. Виконкоми прово­дили в життя постанови Рад і вирішували невідкладні питання.

Ради здійснювали заходи щодо координації своєї діяльності. Виникали перші територіальні об'єднання Рад — районні, повітові, губернські, обласні (крайові).

Ухвалу про утворення районних об'єднань було, наприклад, прийнято в середині березня на Бахмутській конференції Рад Дон­басу. Обиралися й повітові Ради. У деяких губерніях України прой­шли губернські з'їзди Рад робітничих і солдатських депутатів.

25—27 квітня у Києві відбувся крайовий (обласний) з'їзд робіт­ничих, солдатських і селянських депутатів Південно-Західного регіо­ну, на якому були представники від Ради Київської, Волинської, По­дільської, Чернігівської та Полтавської губерній. На з'їзді розгляда­лися питання про ставлення до війни і Тимчасового уряду, про взаємовідносини Рад і громадських комітетів, а також заслухані допо­віді з місць1. У Харкові 25 квітня— 6 травня відбувся перший облас­ний з'їзд Рад робітничих і солдатських депутатів Донецького і Криво­різького басейнів. З'їзд обговорив питання про становище робітників Донбасу і підвищення їм зарплати, про війну і мир, земельне питання та ін. Було обрано обласний виконком Рад Донецького і Криворізького басейнів. У травні в Одесі відбувся перший з'їзд Рад робітничих, сол­датських, матроських і селянських депутатів Румунського фронту, Чорноморського флоту і Одеського військового округу. Всього у берез­ні — червні 1917 р. відбулося 11 обласних і губернських з'їздів та кон­ференцій Рад України2.

Формування Рад поряд з місцевими установами Тимчасового уряду по суті означало початкок ліквідації державного апарату са­модержавства.

1 1917 г. на Киевщине: Хроника собьітий. — X., 1928. — С. 51—56.

2 Великая Октябрьская социалистическая революция на Украяне: Сб. документов и
материалов. — К., 1957. — Т. 1. — С. 176, 193—195, 257 и др.

12

В Україні, як і в усій країні, Ради ліквідовували органи царсь­кої влади, розганяли поліцію, створювали робітничу міліцію. Вони вживали заходів щодо демократизації місцевих дум, земств, судо­вих органів, домагалися введення 8-годинного робочого дня, підви­щення зарплати. Ради намагалися боротися з голодом, робили пер­ші кроки на шляху встановлення робітничого контролю над вироб­ництвом.

Проте не всі Ради приділяли належну увагу розв'язанню на­ціональної проблеми. Поступово виділяються, з одного боку, Ради, в яких посилюється вплив більшовиків з їхнім ігноруванням на прак­тиці, а не в демагогічних заявах, ідеї українського самовизначення, і Ради, де керівна роль належала українським есерам та українсь­ким соціал-демократам з їх реальною боротьбою за відродження української державності. Саме ці Ради набували дедалі більшої по­пулярності серед українського народу1.

Професійні спілки та фабрично-заводські комітети. Масове
профспілкове будівництво розпочалося в Україні у другій половині
березня. До кінця місяця виникло понад 100 профспілок. Найбільшу
професійну організованість виявили металурги, машинобудівники,
залізничники та гірники. Спілки металургів і машинобудівників бу­
ли створені у великих промислових центрах України — Харкові,
Києві, Катеринославі, Миколаєві. Профспілка «Металіст» була од­
нією з найактивніших та найорганізованіших в Україні. Профспіл­
ки залізничників створювалися на всіх великих залізничних стан­
ціях. Спілки гірників сформувалися у багатьох містах і робітничих
селищах Донбасу і Криворіжжя. Організовувалися профспілки та­
кож інших загонів трудящих. У деяких містах, наприклад, виника­
ли спілки будівельників, друкарів, трамвайників, кушнірів, тютюн­
ників, конторників, перукарів, фармацевтів, офіціантів і навіть най­
менш організованих за характером своєї праці дворових робітників
і хатньої прислуги. \

В окремих великих промислових центрах були організовані профспілкові об'єднання. У Києві, наприклад, 1.4 квітня було обрано Центральне бюро професійних спілок міста. На цей час у місті профспілки об'єднували 66 тис. робітників і службовців2. Разом з Радами і фабзавкомами, які створювалися на підприємствах, вони боролися за реалізацію вимог робітників, нерідко вживаючи рішу­чих заходів, аж до організації страйків.

Безпосередньо на підприємствах за ініціативою робітників вини­кали фабрично-заводські та рудникові комітети, котрі стали важли-

Верт И. История советского государства. — М., 1998. — С. 84. : История Києва.— К, 1964. — Т. 2, — С. 386.

13

Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

1. Перемога Лютневої революції


вою формою організації робітників. В Україні створення фабзавкомів мало масовий характер. На більшості шахт, рудників та заводів Дон­басу вони були сформовані протягом березня. До кінця місяця завод­ські комітети були створені на більшості підприємств Катеринослава, Києва, Харкова й Одеси. До складу фабзавкомів звичайно обирали найактивніших робітників. Функції та права фабзавкомів залежали від ступеня свідомості робітників. Фабзавкоми, як і профспілки, зосе­редили свою увагу на реалізації здобутих політичних свобод, налаго­джували охорону підприємств, створювали робітничу міліцію, боро­лися за встановлення 8-годинного робочого дня, підвищення зарплати, зміну правил внутрішнього розпорядку та охорони праці, поліпшення постачання робітників, їх культурного дозвілля. Окремі фабзавкоми навіть увільняли від роботи деяких представників адміністрації. У ра­зі саботажу з її боку вони брали на себе регулювання і організацію виробництва шляхом установлення робітничого контролю. Незабаром після Лютневої революції був установлений контроль профспілок або фабзавкомів за прийняттям на роботу і звільненням з роботи. У Хар­кові у березні 1917 р. робітники заводів «ВЕК», «Герлях і Пульст» ви­рішили доручити такий контроль радам старост. До літа 1917 р. конт­роль робітників за прийняттям на роботу і звільненням було встанов­лено майже на всіх підприємствах Харкова.

Поступово фабзавкоми виникли практично на всіх підприємс­твах України. Наприкінці травня відбулася конференція завкомів Харкова, на якій була сформована Рада завкомів металообробної промисловості. 22 червня відбулися збори представників об'єдна­них завкомів Придніпров'я. Здійснювалася робота щодо узагаль­нення досвіду діяльності фабзавкомів і профспілок, які дедалі біль­ше ставали засобом залучення трудящих до активної політичної діяльності1.

Услід за робітниками свої комітети почали створювати солда­ти та матроси. Солдатські та флотські комітети стали повсюдно ви­никати після прийняття постанови солдатської секції Петроградсь­кої Ради від 1 березня 1917 р., відомої під назвою наказу № 1 по гар­нізону Петроградського військового округу2. Постановою було за­пропоновано утворити в усіх військових частинах виборні солдатські комітети, на які покладалося керівництво усім внутрішнім розпо­рядком життя підрозділів і частин. У політичних виступах військо­ві частини мали підпорядковуватися тільки Раді та своїм коміте-

1 Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине. — Т. 1. — С. 201—
221, 329.

2 Хрестоматия по истории государства и права СССР. Дооктябрьский период. — М.,
1990. — С. 468.

14

там. Зброя ставилася під контроль ротних та батальйонних коміте­тів. Скасовувалося титулування офіцерів, заборонялося брутальне поводження з солдатами. Відомі також випадки виникнення офі­церських Рад.

Армія та її позиція мали велике значення у політичному жит­ті України, оскільки українська територія була театром воєнних дій Південно-Західного фронту, тут знаходилися також його тили і Румунського фронту. Київський і Одеський військові округи були найбільшими в країні. Основна частина Чорноморського флоту, яка обслуговувала Румунський та Кавказький фронти, була розташо­вана в Севастополі. Всього у військах і на флоті в межах України перебувала майже половина особового складу діючої армії напере­додні повалення царизму — 3250 тис. солдатів і офіцерів та 40 тис. моряків. Крім того, в тилових гарнізонах України розміщувалося приблизно 400 тис. солдатів і офіцерів1.

В армії створювалися солдатські комітети — ротні, баталь­йонні, полкові, бригадні, дивізійні, корпусні, армійські та фронтові, а на флоті — матроські. Вони були органами самоврядування сол­датських і матроських мас на фронті та в тилу. Ротні, батальйонні та полкові комітети обиралися загальними зборами солдатів, а сол­датські комітети вищої ланки — на відповідних з'їздах. За характе­ром своєї діяльності комітети наближалися до Рад солдатських де­путатів. Такими були передусім солдатські комітети нижчої ланки (ротні, ескадронні, батарейні, корабельні, батальйонні, полкові, гар­нізонні). Солдатські комітети усували з постів одіозних офіцерів, втілюючи в життя принцип виборності начальників, організовували братання на фронті, контролювали витрати боєприпасів, надавали солдатам короткострокові відпустки, прагнули поліпшити побут сол­датів. Аналогічні функції виконували також флотські комітети.

Тимчасовий уряд і Ставка, усвідомлюючи, що вони не можуть ліквідувати виборні армійські та флотські організації, намагалися, з одного боку, оволодіти ними, а з іншого — проводили політику об­меження їхньої компетенції.

Більшовики, усвідомлюючи роль озброєних сил у революції, боролися за зміцнення в них свого впливу. Для масової роботи се­ред солдатів і матросів при більшовицьких комітетах у Луганську, Катеринославі, Харкові, Києві та в інших містах утворювалися спе-;ьні військові організації. Унаслідок антиурядової агітації армія була значною мірою виведена з-під політичного впливу Тимчасово­го уряду і підтримувала позицію Рад робітничих депутатів, а чима-

1 Рибалка /. К., Довгопол В. М. Історія Української РСР. Епоха соціалізму. — К., 1982. — С. 19.

15

Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

ла частина її відстоювала позиції розбудови української національ­ної державності.

Потяг трудових селян до формування власних організацій ви­явився в утворенні на селі Рад селянських депутатів, а в деяких містах і містечках — Рад робітничих, селянських і солдатських де­путатів. Перші, щоправда, поодинокі, Ради селянських депутатів з'явились в березні 1917 р. Усього у першій половині 1917 р. в Укра­їні були створені та діяли 4 губернські (Київська, Чернігівська, Харківська, Таврійська) і 44 повітові Ради селянських депутатів, а також багато волосних і сільських Рад.

На місцях вибиралися також селянські комітети. Волосні ко­мітети обирались, як правило, на волосних сходах, де правом голо­су здебільшого користувалися домогосподарі і рідше — усе доросле населення. Селянство ліквідувало на селі старі органи влади — по­сади земських начальників, урядників, стражників, волосних стар­шин.

Трудящі утворювали також власні збройні формування. Від­разу ж після повалення царизму за ініціативою робітничих депута­тів на підприємствах формувалися загони робітничої міліції (із роз­рахунку 100 міліціонерів на кожну 1000 робітників). Вони відіграли значну роль у боротьбі зі спробами поновити монархічні установи. Загони робітничої міліції робили обшуки в осіб, котрі приховували товари і штучно створювали господарські та продовольчі труднощі, арештовували спекулянтів, примушували промисловців виконува­ти постанови Ради, стежили за правильним розподілом продуктів. Робітнича міліція поєднувала у своїй діяльності охорону заводів з підтриманням порядку на підприємствах і в місті, відтак стаючи органом боротьби зі злочинністю і з порушниками громадського по­рядку в країні1.

В Україні рішення про утворення робітничої міліції було ухвалено, наприклад, на мітингу робітників харківського заводу «Гельферіх-Саде». Резолюцію цього мітингу взято за основу поста­нови про робітничу міліцію, прийняту 3 березня 1917 р. на загаль­номіському огляді революційних сил, який організувала Рада робіт­ничих депутатів. 10 березня на пленарному засіданні Харківської Ради начальник міліцейської комісії П. Кін заявив, що робітнича міліція створюється насамперед для запобігання можливим спро­бам контрреволюційного перевороту.

У березні 1917 р. робітнича міліція також виникала в промис­лових центрах Донбасу. Активно формувалася вона і на підприємс-

1. Перемога Лютневої революції

твах Києва і Одеси. Загони робітничої міліції підпорядковувалися Радам робітничих депутатів, де на той час вирішальну роль відігра­вали меншовики та есери, і власним виборним органам — міліцейсь­ким радам. Останні відали призначенням нарядів, навчанням міліціо­нерів та їхнім матеріальним забезпеченням.

Більшовики, готуючись до захоплення влади, почали створю­вати озброєні формування, які повністю підпорядковувалися їм. Вони організовували загони Червоної гвардії безпосередньо при більшовицьких партійних комітетах. Згодом їх стали формувати і на підприємствах. Більшовики залучали до створення червоногвар­дійських загонів завкоми тих підприємств, де переважав їх вплив. Спираючись на червоногвардійців, вони боролися з політичним плюралізмом, за своє єдиновладдя, перешкоджаючи формуванню демократичних політичних структур.

Перші в Україні червоногвардійські загони були організовані більшовиками Харкова, Києва, Одеси та Катеринослава, услід за ними вони були створені у Донбасі та в інших промислових цент­рах1. Червона гвардія будувалася за виробничо-територіальним принципом. Первинною бойовою одиницею в дружинах (загонах) був десяток, десятки складали сотні. Сотники кожного району ра­зом з районним начальником дружини утворювали районний штаб Червоної гвардії, який підпорядковувався Центральному міському ~табу або раді робітничих дружин міста. Цілі та завдання бойових лружин, їх внутрішня організація, права й обов'язки червоногвар­дійців та виборних начальників, засоби дотримання дисципліни, по­рядок бойового навчання закріплювалися у статутах.

Більшовики України використовували досвід більшовиків Пе­трограда, узагальнений у статуті Червоної гвардії Виборзького ра-•:у. З урахуванням цього досвіду наприкінці квітня була прийня-Інструкція (Статут) Одеської Червоної гвардії. Водночас було розроблено проект статуту Катеринославської Червоної гвардії, за-тзерджений трохи пізніше — 4 червня 1917 р. В інших містах України схвалення статутів червоногвардійських загонів відбулося у вересні — жовтні 1917 р. Чисельність Червоної гвардії в Україні в цей період значно збільшилася. Червона гвардія — ударна си­ла більшовиків — відіграла велику роль під час жовтневого зброй-0 постання. Вона стала найважливішою складовою частиною збройних сил більшовицької влади, яка установилася після жовтня 1917 р. в Росії, а після грудня 1917 р. — і на значній частиш

лїНИ.


1 Михайленко П. П., Кондратьєв Я. Ю. Історія міліції України. У документах і мате­ріалах: У 3-х т. — К, 1997. — Т. 1. — С. 89—90, 95—96.

16

1 Михайленко П. П., Кондратьєв Я. Ю. Історія міліції України. — Т. 1. — С. 90—91.

17

Розділ 1. Устрій і право України після перемоги Лютневої революції

§ 2. Тимчасовий уряд та його органи в Україні





Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації