Чернігівський державний педагогічний університет імені Т. Г. Шевченка вісник чернігівського державного педагогічного університету Випуск 75 Серія: філософські науки

Скачати
Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41

В історичному аспекті вести мову про державно – церковні стосунки має сенс з того періоду історії наших предків, коли держава й Церква постали як повноцінні інститути. Вочевидь, таким періодом може бути становлення Київської Русі та утвердження у її межах християнства.

Християнство, як відомо, почало проникати сюди ще задовго до отримання ним у 988 р. статусу державної релігії. Цей досить тривалий період історії взаємин християнської Церкви та інших релігій, поширених на території Київської Русі, характеризувався їхньою взаємною толерантністю та терпимістю з боку світської влади. За свідченням історичних джерел, у давньоруській державі мирно співіснували як осередки древніх вірувань східних слов’ян, так і християнські громади, що складалися почасти з іноземців та місцевих мешканців. Прибічники різних релігій, в тому числі і християни, були і у найближчому оточенні київських князів. Християни складали собою частину дружини уже у князя Олега, а княгиня Ольга сама прийняла християнство. Пізніше князь Святослав, хоча сам і не прийняв християнство, але не забороняв це робити своїм дружинникам. Відтак, можемо стверджувати, що релігійне життя у Київській Русі вирізнялося свободою вибору та сповідання релігії, при цьому внутрішні та зовнішні чинники поволі вели до утвердження християнства як державної релігії.


Хрещення України – Руси у 988 р. князем Володимиром і прийняття державного християнства як офіційної релігії поклало початок запровадження на наших землях державно – церковних відносин багато в чому подібних на візантійські, на яких лежала печатка цезаропапізму. Проте названі відносини не набули класичних ознак. Українська держава княжої доби і українська Церква мали взаємний вплив одне на одного. Держава надавала допомогу Христовій Церкві, а Церква, зі свого боку, дбала про авторитет державної влади серед народу та про моральний вплив на владу християнських ідеалів. В часи прийняття християнства не було різнозначних термінів, під якими сьогодні розуміється католицизм і православ’я. Церква була одна – Христова, Апостольська і Вселенська з папою Римським на чолі. Відповідно, розвиток Православної Церкви ішов у контексті спочатку Римської, а згодом Візантійської імперії, вихідним положенням яких було те, що держава й Церква повинні налагоджувати гармонійні стосунки, а світська влада має підтримувати християнську віру в імперії.

Схожою була ситуація і на Заході, де король франків Карл Великий втручався у справи догматів, видавав церковні закони, творив єпархії, призначав єпископів, навіть навчав як говорити проповіді. Подібним оборонцем і протектором Християнства в Західній Європі був і німецький імператор Оттон І, який домагався права впливати на вибори папи [9, с.51].

Після розколу Церкви на Східну і Західну по-різному складалися стосунки між державою і Церквою. Якщо на Заході церква зберегла свою відносну незалежність від світської влади, певний імунітет, то на Сході Церква потрапила в залежність від державної влади, стала знаряддям у її руках, світська влада втручалася у справи релігії та Церкви, іноді вирішуючи їх на свій розсуд.

Візантійський цісар, скажемо, мав у церкві хоч і не вирішальний, але дуже важливий голос. Йому належало останнє слово при поставленні патріарха, при скликанні соборів, укладенні церковних законів, вирішенні релігійних спорів тощо.

В
© Бондаренко В.Д., 2010
княжі часи Церква в Україні
-Руси набуває статусу державної, наслідком чого було насамперед державне фінансування, встановлене князем Володимиром (десятина), наділення Церкви окремими привілеями, передача їй ряду державницьких функцій. Так, із загального правосуддя церковним судам передавався розгляд судових справ, що стосувалися церковного кліру у всіх справах, а християн – у справах подружніх, моралі і віри. До суто релігійних справ держава не втручалася, залишивши вирішення чисто церковних проблем лише Церкві. Водночас історичні джерела свідчать про вплив держави на церковні справи. Наприклад, неугодний князеві єпископ мусив залишити кафедру. Організаційно і канонічно церква в Україні залежала від Патріархату Константинополя, який призначав Київських митрополитів.

Після офіційного хрещення України – Руси 988 р. протягом кількох століть Київська митрополія знаходилася під юрисдикцією Константинопольського патріархату. Зважаючи на особливий тип взаємовідносин між Церквою та імператорською владою у Візантії, можна допустити, що залежність Київської митрополії була не лише від патріарха, але й від імператора. В усіх найважливіших грамотах, які надавалися Константинопольським патріархом нашій Церкві, відзначається, що ця грамота була видана зі згоди або за прямою найвищою і святою вказівкою самодержця. Константинопольський патріарх мав над Київською митрополією досить значні права: право регулювати і змінювати церковно-адміністративний поділ; право поставлення і посвячення митрополитів до Києва; право найвищого контролю над Київською митрополією; право розв’язання церковно-обрядових непорозумінь; право суду над Київським митрополитом; право на отримання податі з митрополита; до XIV ст. миро посилалося із Константинополя; право на подання ставропігії; Київські ієрархи не мали права без згоди Константинополя вести будь-які переговори про поєднання з Римом, розв’язувати з ним догматичні питання. Водночас Київський митрополит здійснював вищу владу над своєю Церквою як Константинопольський екзарх.

У свою чергу, Київському митрополитові належало канонічне право відкриття єпископських кафедр; право скликання єпископських Соборів і головувати на них; право керування і нагляду за всіма єпархіями; право суду над єпископами; право обкладати всі єпархії Київської митрополії грошовим податком. Крім того митрополитові належали права, які дорівнювали патріаршим: право носити митру з хрестом на ній, дві панагії. Показовим було те, що грамоти, послані Константинопольським патріархом Київському митрополитові, скріплювалися олов’яною печаткою, рівнозначно як до предстоятеля Автокефальної Церкви [2, с.95].

Отже, за словами І. Огієнка (митрополита Іларіона) з часу свого офіційного заснування в Х віці Церква Українська безперервно находилася під владою вселенського Царгородського патріарха. Влада ця на початку була реальна, але з бігом часу ставала все менш помітною, аж поки не стала просто номінальною. Власне, з Х віку Церква Українська вже мала собі певну волю, і залежність від Церкви Грецької не була тяжка. Занадто далеко був Константинополь від Києва, щоб ця церковна залежність наша була нам особливо помітна [5, с.163].

Митрополит у Києві (переважно були греки) проводив віче, що є свідченням впливу Церкви на державу. Законодавство княжої держави розвивалося під впливом церковного права.

Акт визнання князем Володимиром християнства державною релігією поклав початок формуванню системних відносин між Церквою та великокняжою владою Київської Русі. Основою для регламентації цих стосунків на перших порах був збірник церковних канонів та державних правил, що стосувались діяльності церкви у Візантійській імперії на древніших державних утвореннях – ,,Номоканон”. ,,Номоканон” (номос – закон, канон – церковний) послужив основою для створення місцевих церковних та державних законів та звичаїв, що ураховували специфіку функціонування Церкви у нових для неї умовах та регламентували її стосунки з владою. Місцева правотворчість розвивалась у рамках сформованих Церквою канонів, але враховувала особливості та конкретні обставини суспільного життя та державного устрою древніх слов’ян. Основу місцевого церковного права склали ,,Церковні устави” князів Володимира Великого і Ярослава Мудрого та церковно–уставні грамоти удільних князів. Ці державно-правові документи базувалися на системі симфонії між державою й Церквою, що утвердилася у церковній правосвідомості християнського Сходу. Природно, що саме поняття ,,синфонії” слід розглядати як ідеал у стосунках між Церквою і державою, що у різні часи і у різних країнах піддавався суттєвій корекції. Система синфонії (гармонії) була чітко окреслена ще у попередні історичні періоди. В кодексі імператора Юстиніана I (VI ст.) вона формулювалося наступним чином: ,,Церква і Держава – це два божественних дари людству, два порядки речей, що виникають з одного джерела – з волі Божої, що їх установила. Слухняні волі Божій, ці два порядки повинні бути у повній згоді поміж собою. Церква відає справами божественними, небесними. Держава – людськими, земними. В той же час Держава всемірно піклується про охорону церковних догматів і честі священства, а священство разом із державою, скеровує усе суспільне життя по шляхах, угодних Богові ” [7, с.24].

Нерідко такий ідеал, така «співзвучна» рівновага між державою та Церквою порушувалася, створюючи жорстку залежність Церкви від держави – цезарепапізм. Чи характерними були такі відступи для Київської Русі? Природно, що тут держава як ініціатор надання християнству статусу державної релігії, є згодом і основний чинник християнізації свого населення, була домінуючою силою у стосунках з Церквою. Однак їхні відносини можна було б швидше охарактеризувати як синфонію, оскільки світські правителі Київської Русі не засвоювали собі атрибутів священства та не називалися ,,загальними єпископами”, як це траплялося у Візантії. Сам державний устрій Київської Русі не був прамонархічно абсолютистським, а удільно-вічова система влади не сприяла розвитку цезарепапістських тенденцій у стосунках держави і Церкви. З деяких пір, як відомо, київські митрополити були наділенні правами ,,митрополитів області”, тобто здійснювали духовну владу по усій території держави, й у цій якості не могли потрапити у залежність від удільної князівської влади, яка поширювалася лише у межах одного князівства.
Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації