Чернігівський державний педагогічний університет імені Т. Г. Шевченка вісник чернігівського державного педагогічного університету Випуск 75 Серія: філософські науки

Скачати
Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41

Церква, таким чином, виступала інтегратором величезної держави, отримувала від неї відповідну підтримку. Окрім сприяння у справі християнізації населення держава, відповідно до ,,Церковних статутів” Володимира Великого та Ярослава Мудрого, доручила Церкві ведення судових справ, що стосувалися морально-релігійного виховання народу, шлюбних і родинних справ, чистоти віри та пошани церковних святинь. Особливу категорію населення, опіка і суд над якою держава передала у церковне відання, складали ,,люди церковні” (священно– та церковнослужителі і деякі інші категорії населення); ,,люди богодільні” (сліпці, каліки, чудесно зцілені і т. ін.); ,,ізгої” – люди, що з тих чи інших обставин були виведені за межі того стану, з якого вони походили. ,,Церковним статутом” Володимира Великого Церкві доручалося ведення справи християнського милосердя щодо ,,богодільних людей”.

Церковний статут князя Ярослава Мудрого, т. зв. ,,Свиток Ярославль” уже встановлює точні кари, що їх повинні нести визнані церковним судом винними у шлюбних та родинних справах та у справі охорони чистоти віри. Особливості місцевого церковного права у часи Київської Русі виявилися у тому, що ,,Свиток Ярославль” встановлював грошові кари, за взірцем світського законодавства, викладеного у ,,Руській правді” князя Ярослава Мудрого, у той час коли грецький ,,Номоканон” передбачав за ці злочини суворі тілесні кари. У відповідності до цих документів духовенство було звільнено від військової повинності, а держава, дбаючи про матеріальне становище Церкви, віддала їй десятину з князівського майна, податей зібраних із міст та від торгового мита. Законодавство великих князів щодо Церкви наслідувалося удільними князями.


У свою чергу, Церква намагалася бути опорою світській владі та піклувалася про моральний стан тогочасного суспільства. Очевидною є політико-об'єднуюча роль Церкви, особливо у часи княжих міжусобиць, що почалися після смерті Ярослава Мудрого. Церковні ієрархи часто виступали у ролі своєрідних гарантів виконання досягнутих між світськими правителями домовленостей. Договірні грамоти князя підтверджували цілуванням хреста. Звідси пішла назва цих документів – «хресні грамоти». Літописець доносить до нас слова київських митрополитів, адресовані князям: «Ми поставленні в руській землі від бога стримувати вас від кровопролиття» [3, с.86]. Вони виступають миротворцями під час міжусобних протистоянь. За свідченням літопису, наприклад, Київський митрополит Миколай звертається до Володимира Мономаха з такими закликами: «Молимо тебе, княже, і братів твоїх – не можете погубити руської землі; якщо будете воювати між собою,то погани радітимуть і візьмуть землю вашу, яку придбали діди і батьки ваші, трудами великими і хоробрістю». [3, с.116]

Характер взаємовідносин між давньоруською державою та Церквою відображається в їхній взаємній високій оцінці. Ілюстрацією цьому можуть послужити два видатні тогочасні твори: «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона та «Поучення» Володимира Мономаха. Спрямованість твору митрополита Іларіона, першого митрополита на Київській кафедрі, який походив із слов¢ян, виникає уже з повної назви його твору «Про закон, даний Мойсеєм, і про благодать та істину, що з'явились через Ісуса Христа, і як закон відійшов, благодать же та істина всю землю наповнили, і віра між усіма народами поширилась і між нашим народом руським, і похвала князеві нашому Володимирові, що нас охрестив, і молитва до Бога від усієї землі нашої» [2, с.64]. «Слово про закон і благодать» особливо підкреслює роль влади в особі Рівноапостольного князя Володимира у хрещенні Русі, змальовує образ князя-просвітителя та ідеальну модель співпраці Церкви з державою за часів правління його сина Ярослава Мудрого Звертаючись до пам'яті князя Володимира, митрополит Іларіон прикликає його: «…Подивись… на місто, що сяє величністю, подивись на квітучі церкви, подивись на зріст Христової віри, подивись на місто, що сяє і блищить образами святих, повне пахощів від кадил, місто, яке прославляють, в якому все чути святі Божі слова. І забачивши все це, втішся і зрадій, та прослав благого Бога, який усе це довершив…» [1, с.71].

Висока оцінка влади з боку Церкви доповнюється образом християнського ідеалу світського правителя, змальованого князем Володимиром Мономахом у його «Поученні для дітей» (1106 р.), що є своєрідним моральним заповітом князя своїм синам. Твір пройнятий турботою про єдність зусиль світської влади та Церкви у розв’язанні гострих питань суспільного життя та необхідністю для правителя керуватися християнською мораллю у всіх своїх вчинках. «Над усе більше убогих не забувайте, – заповідає князь,- та скільки можете, по силі, нагодуйте й подайте милостиню сироті, а вдовицю оправдайте самі, ні правого, ні винуватого не вбивайте... Куди підете, де зупинитесь, напоїть і нагодуйте жебрака і подорожнього. Хворого відвідайте, покійного проводіте, бо всі ми смертні...» [5, с.203]. Таким чином, образ світського правителя постає, як образ державного діяча побожного та справедливого, милосердного та гуманного. Ці риси були притаманні самому Володимиру Мономаху і складали основу взаєморозуміння та взаємопідримки між світською та духовною владами у Київській Русі. За таких умов церква справляла усе більший помітний вплив на розвиток суспільства та зміцнювала древньоруську державу. Це добре видно як із творчості древніх церковних авторів, так і з бурхливої інституційної розбудови церкви.

Однак державно–політична історія наших предків невдовзі пішла на спад. Наслідком послаблення великокняжої влади та роздробленості земель, що настали після смерті Ярослав Мудрого, а також з причин переміщення великих торгівельних шляхів на схід від Києва, стався занепад Київської Русі. Її землі стали об'єктом грабунків з боку кочівників, а 1169 р. Київ було розорено князем Андрієм Суздальським. Татарська навала 1237 – 1240 рр. фактично поклала край існуванню Київської Русі, перетворивши Київ та його церкви на руїни.

За татарських часів хани намагалися забезпечити лояльність православної церкви, яка користувалася дуже великим авторитетом серед населення, надаючи їй пільги і привілеї. В основі такого ставлення лежали політичні мотиви, оскільки татаро-монголи також сподівалися на допомогу духовенства тримати у покорі народ, не допускати можливих виступів проти загарбників. Ще одним мотивом лояльності монголів було бажання через найбільш освічену частину суспільства налагодити зв'язок з Візантією. За монгольських часів почали діяти ще шість єпархій. Захищена від поборів Церква, сприяла відродженню господарства, появі нових поселень, загальному зростанню економіки, відродженню народного руху.

За цих умов Київська митрополія, як духовний центр східних слов'ян починає діяти за зовсім інших обставин, де центральну роль починає відігравати необхідність вибудовувати зовсім різні стосунки духовної влади з державно–політичними режимами Золотої Орди, Галицько-Волинської, Русько-Литовської, Литовсько-Польської, Польської та Московської держав.

Монголо-татарське панування на території колишньої Київської Русі при цьому означало для Церкви необхідність знаходження форм виживання та співіснування з релігійно-духовною домінантою іновірного світу. Забезпечення кочівниками свого владарювання на величезних територіях передбачало надання ними можливостей для існування тут християнської релігії, з умовою, що Церква не перетвориться на інтегратора поневолених народів

Жорсткості першого періоду ординського нашестя, що залишили по собі поруйновані церкви та замучених єпископів, священство та церковнослужителів, згодом, за свідченням історичних джерел, змінилися на толерантне, а подекуди і прихильне ставлення татарської правлячої верхівки до православної церкви. Єпископи для здійснення своїх повноважень повинні були брати у ханів спеціальні дозволи – ярлики, після отримання яких ханська влада не втручалась у ведення церковних справ. Ярлики слугували водночас і своєрідними охоронними грамотами для християнської церкви. Зокрема, у ярликах ханів Менгу-Теміра та Узбека (кінець XIII – початок XIV ст.) зазначалося, що кожен, хто зневажатиме віру руських, церкву та монастирі, буде каратися на смерть. Усе духовенство було звільнене від татарських податей,

Крім першого етапу ординського панування, що тяжко позначився на долі Церкви, були й інші періоди, коли насилля загарбників щодо християн проявлялося особливо масштабно. Дослідники пов'язують їх із прийняттям Ордою та її правлячою верхівкою ісламу (перша чверть XIV ст.). Тоді православні виявились у прикордонні двох релігійних світів – християнського та магометанського, і, природно відчували утиски з боку ординців.

З часом Церква, усе таки, починає відігравати роль чи не єдиного інтегратора у середовищі подрібнених руських князівств, виконуючи велику гуманітарну та етнозберігаючу функцію. Її існування в межах іновірного державного утворення носило особливий характер, зовсім не схожий на рольове значення православ'я в інших державних утвореннях, до складу яких відійшли землі колишньої давньоруської держави.

У цих державах православний церковний центр, яким була Київська митрополія, відігравав політико-об¢єднуючу роль, зумовлюючи їхню боротьбу за митрополичу кафедру та місце її осідку. Ця боротьба розпочалася з часів занепаду Київської Русі і лише посилилися в часи монголо-татарської навали та у наступні історичні періоди. «Велике значення Київського митрополита не тільки у відношенні церковно-релігійному, але й національно-політичному, як морально й церковно–правно об’єднуючого осередку для східнословянських племен у роз'єднаних і часто ворожих одно другому князівствах, добре розуміли видатні князі ще і в дотатарську добу, – пише професор Іван Власовський. Тому в половині XII ст. ми бачимо спробу основоположників нового державного осередку на півночі, князів Мономаховичів Суздальських, дістати собі окремого митрополита, щоб унезалежнитися також у церковному відношенні від Києва” [1, с.100].

Ще у ХІІ ст. Володимиро – Суздальські князі вирішили утворити окрему митрополію. Але патріарх тоді відмовився ділити Київську митрополію і творити ще один центр. Монголо-татарське нашестя призвело до занепаду Київського церковного центру та переселення митрополії до Володимира на Клязьмі на Суздальщині, а пізніше до Москви. Таким чином, митрополит Київський, проживаючи в Москві, не дбав про Україну [9, с.91].

Державно-церковні відносини в удільний період (ХІІ – ХІV ст.) характеризувалися участю Церкви у зміцненні та розвитку давньоруської державності. Церква як організація, корпоративний власник, наділена імунітетними правами, практично ніколи не зменшувала своїх багатств при розподілі князівств. Водночас Церква потребувала підтримки княжої влади у процесі християнізації регіонів, який відбувався повільніше, ніж у Наддніпрянщині. Із зростанням церковних багатств вона прагнула створити свої незалежні володіння.

Роль Церкви, яка була єдиною, під одним митрополитом Київським, досить суттєво впливала на міжусобну князівську боротьбу. Але ні імунітет та різні податкові пільги і привілеї до монголо-татарської навали не могли суттєво вплинути на боротьбу Церкви з князями, тому що в Україні – Руси прерогативи мали вихідці з роду Рюриковичів, а вони підтвердження своїх прав на княжіння не потребували, як скажімо, правителі західних країн.

Політичні зміни, що відбулися на українських землях, не могли не відбитися на церковних справах.

Поруч із ординськими впливами на землях колишньої Київської Русі утворюється і діє Галицько-Волинське князівство, що знаходилося лише у номінальній залежності від татарського хана. Галицько-Волинська держава виступає як пряма спадкоємиця Київської Русі, а відтак претендує на її церковний центр – Київську митрополію. Водночас подібні претензії на Київську митрополичу кафедру демонструє Суздальсько-Володимирське князівство, що перетворюється пізніше на Московське царство. Світська влада обох цих державних утворень у XIII – на початку XIV ст. веде взаємні суперечки за місце осідку київського митрополита, що закінчується перенесенням Київської митрополичої кафедри до Володимира – на Клязьмі, а згодом і до Москви.

Галицько-волинські, польські та литовські правителі, які правили на українських землях у XIV–XV ст., утворили ряд митрополій. Втрата Україною державності і попадання її під владу іноземних країн, призвела до постійних змін державно – церковних відносин, які вимагали певної корекції. Ситуація ускладнювалася геополітичним розміщенням Київської митрополії, яка знаходилася між двома православними патріархатами (Константинопольським і Московським), а також між Апостольським Престолом у Римі та католицьким у Варшаві.

Усвідомлюючи значення церковного центру, що розміщався б на території держави та відігравав би роль церковно-релігійного та національно-політичного об’єднуючого осередку, привело галицько-волинських князів до переконання щодо необхідності заснування Галицької митрополії, окремої від Київської, осідок якої у Суздальсько-Володимирському князівстві 1354 р. було визнано Царгородським патріархом.

Стараннями галицько-волинських князів, особливо Юрія I Львовича, внука князя Данила Галицького, 1303 р. галицьку єпископію було підвищено до митрополії. Одна уже у 1305 р., після смерті першого Галицького митрополита, ігумен Ратнівського монастиря Петро, який був посланий до Царгороду як кандидат на галицького митрополита, отримує титул “митрополита Київського і всієї Русі” і від’їжджає на північ, де стає ревним помічником московського князя Івана Калити у реалізації його планів по зміцненню політичних та духовно-релігійних позицій Москви. У 1326 році митрополит Петро помирає. Незабаром його було кананізовано. На думку російського історика В.Ключевського, така підтримка князя і світської влади з боку митрополита та церкви була, можливо, найбільшою допомогою московському князю у зміцненні його національного і морального значення у північній Русі.

Новопостале московське царство докладає чималих зусиль, аби унеможливити відтворення у галицько-волинських землях окремої від Київської митрополії. Ще двічі у XIV ст. Галичина за різних політичних обставин отримує свого митрополита – у 1331 р. митрополита Гавриїла, а у 1370 р., уже за підпорядкування польському королеві Казимиру Великому,- митрополита Федора. Однак уже у 1347 р. Царгородський патріарший собор скасовує свою попередню ухвалу про існування окремої Галицької митрополії. Дії Казимира Великого спрямовані на відтворення православної Галицької митрополії, зайвий раз підтверджують церковно-політично-об’єднуюче її значення для південно-західної частини колись єдиної Русі. Це необхідне було польському королеві, що став їхнім володарем, у боротьбі з московськими політико-церковними впливами.

Загалом же, на думку церковних істориків, у Галицько-Волинській державі, особливо за часів її самостійності ,,…взаємовідносини поміж церквою і державою продовжувалися в дусі гармонії поміж ними, як було за часів Київської держави” [1, с.100]. Ситуація дещо змінилася тоді, коли галицько-волинські землі підпали під вплив Польської держави. За цих обставин, у зв’язку з посиленням ролі католицизму, тут відбувається перетворення православ’я з державної церкви, якою вона була у незалежному Галицько-Волинському князівстві, на другорядну у польській державі. Хоча чільники Польської корони і запевняли світських володарів Галицької землі не чинити їм ніколи перепон у ,,старожитній вірі”, однак уже за правління Казимира Великого, котрий, як уже зазначалося, добився від Царгорода для Галичини православного митрополита, Рим заснував католицькі кафедри у Перемишлі, Галичі, Хелмі та Володимирі.

Таким чином, південно-західна частина колишньої Київської Русі – Червона Русь (Галичина) та Галицько-Волинська держава виявилися у центрі складного переплетіння інтересів інших держав, де провідну роль відігравало Московське царство, Польська та Литовська держави. Кожне з цих державно-політичних утворень переслідувало свої цілі в царині державно-церковної політики. Московське царство, унаслідувавши Київську митрополичу кафедру, розцінювало її як духовний стрижень будівництва власної держави, що, крім іншого, давало їй можливість зберігати власний церковно-політичний вплив на західних землях колишньої Київської Русі. Саме цим пояснюється загальне небажання московських князів допустити існування самостійної Галицької митрополії, що фактично унезалежнювало б галицько-волинські землі від церковно-політичного впливу Москви. Ця її позиція, як відомо, матиме далекосяжні наслідки й у наступні історичні періоди.

Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації