Чернігівський державний педагогічний університет імені Т. Г. Шевченка вісник чернігівського державного педагогічного університету Випуск 75 Серія: філософські науки

Скачати
Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   41

Література




  1. Власовський Іван. Нарис історії Української Православної Церкви. Репр. Видання. Том І. – К., 1998.

  2. Іларіон, митрополит. Українська Церква. – Вінніпег, 1982.

  3. Лотоцький О. Українські джерела церковного права. – Вид-во св. Софії Української православної церкви в США. С. Банд Брук, Н. Дж. – Нью-Йорк, Н.Й., 1984.

  4. Мудрий, Софрон, д-р. Нарис історії Церкви в Україні.- Івано-Франківськ. Видавництво ІваноФранківського теологічно-катехитичного духовного інституту. – 1999.

  5. Огієнко І.І. Українська церква: Нариси з історії Української православної церкви: У 2 т.: Т.1 – 2. – К.: Україна, 1993.

  6. Основи соціальної концепції Української Православної Церкви. Інформаційно-видавничий відділ УПЦ. – К., 2002.

  7. Пашуто В. У истоков древнерусского права.// Новый мир. – 1979. – № 8.

  8. Стахів, Матвій, д-р. Христова Церква в Україні. – Львів: «Стрім», 1993.

  9. Федорів, Юрій, отець. Історія церкви в Україні. Репринтне видання. – Львів: Свічадо, 2001.



Научный интерес к вопросам истории отношений Церкви и государства на украинских землях возрастает в связи с тенденциями и перспективами их современного развития. Соответственно проводится анализ основных этапов в отношениях между государством и Церковью на территории Украины в период ІХ – ХІV вв. Акцентируется внимание на взаимоотношениях христианской Церкви и государства в Киевской Руси, в татаро-монгольский период и в Галицко-Волынском княжестве.

Ключевые слова: государственно-церковные отношения.


Scientific interest to the history of church-state relations in the Ukrainian lands is increasing due to trends and prospects of modern development. According analyzed the main stages in the relations between State and Church in Ukraine during IX – XIV century. It is about the relationship between the Christian church and the state of Kievan Rus, the era of Mongol domination and Galicia-Volyn principality.

Key words: state-church relations.


УДК 7.011.2 (477)

Афанасьєв Ю.Л.

ТРАДИЦІЙНІ ТА НОВАЦІЙНІ ПРОБЛЕМИ

ВІТЧИЗНЯНОЇ ХУДОЖНЬОЇ КУЛЬТУРИ


Розглядаючи причини незадовільного стану і неефективності сучасної вітчизняної культури, у статті робиться акцент на їх теоретико-культурологічній складовій, зокрема, обґрунтовується необхідність теоретичного визначення системоутворюючого чинника художньої культури, дається авторське бачення вирішення даної проблеми.

Ключові слова: художня культура, системоутворюючий чинник, культуротворення.

Незадовільність стану сучасної вітчизняної культури взагалі та художньої культури зокрема, сьогодні очевидна практично кожному. За винятком хіба що розважальних жанрів, особливо усіляких шоу-програм тощо, на всіх інших напрямах художнього виробництва відчувається помітна депресія. Українського кіна майже не видно, театри, оркестри, хори забули про гастролі по країні, серйозна література скніє у мікроскопічних тиражах, випускники музичних вишів масово тікають за кордон, музичні школи, які не закрились, суттєво втратили контингент, в училищах культури і мистецтв майже нема конкурсів, сільські клуби, та й багато міських, перестали існувати.

Виникає природне питання: чому? Або – що? Що заважає успішному розвою культури і, зокрема, мистецтва нації, що майже двадцять років як здобула незалежність?

Відповідаючи на це запитання, більшість з тих, кому автор цих рядків його задавав не один рік, вказували на нестачу коштів. Хоча з кожним роком все більше людей починають розуміти, що справа не тільки в коштах. І дійсно, не в коштах. Принаймні, не тільки і не стільки в них. Так у чому ж?

Проблема такого гнітючого стану сучасної вітчизняної культури має декілька компонентів: політичний, економічний, психологічний (ментальний) і нарешті теоретико-культурологічний. Жодним чином не применшуючи ролі трьох перших компонентів, навпаки, усвідомлюючи їх надзвичайну важливість і навіть, у практичному сенсі, першість, зазначимо, одначе, що, так би мовити, гносеологічні коріння цієї проблеми в значній мірі знаходяться в царині саме останнього з них – теоретико-культурологічного.

Саме відсутність чіткої, добре опрацьованої, переконливої теорії художньої культури, яка була б сприйнята та засвоєна усіма учасниками художньо-культурного процесу (а це, по суті, усе суспільство) суттєво заважає розвою національного мистецтва, виконанню їм своїх соціально-культурних функцій.

Основна вада сучасної вітчизняної художньої культури полягає у відсутності належної системності в її функціонуванні. Ця вада досить традиційна. Вона певною мірою мала місце і у радянські часи, про що у свій час ми також писали [4, c. 112-147]. Про дореволюційні роки годі й говорити. Але з найбільшою гостротою ця вада відчувається саме нині, коли йде процес формування модерної української нації, і мистецтво має брати у цьому найактивнішу участь, але цього не відбувається, і не в останню чергу через відсутність належного теоретичного осмислення змісту, завдань та механізмів функціонування художньої культури як системи.

Досі у свідомості значної частини культурницького загалу, і навіть серед теоретиків, немає чіткого розуміння різниці у змісті понять «мистецтво» та «художня культура». У багатьох підручниках чи посібниках з естетики, культурології, теорії та історії культури поняття «художня культура» теоретично не визначається і використовується як синонім поняття «мистецтво», зміст програми курсу художньої культури, який почали викладати у школах, по суті зводиться до висвітлення основних подій в історії мистецтва. І не дивно, що навіть ті випускники наших вишів, які приходять в аспірантуру на спеціальність «Теорія та історія культури» дуже невпевнено почуваються у цьому питанні.

А
© Афанасьєв Ю.Л., 2010
ле ж вже у 70-80-ті роки минулого століття у працях таких знаних дослідників, як Ю.Б. Борєв, М.В.Гончаренко, А.Т. Гордієнко, М.С. Каган, Л.Н. Коган, В.О. Конєв, Л.Т. Левчук, Ю.А. Лукін, В.І. Мазепа, В.Ф. Передерій, В.В. Селіванов, К.П. Шудря та інших висловлюється думка, що сутність мистецтва, механізми його соціального функціонування неможливо зрозуміти поза системним його зв’язком з тими елементами культури, які закономірно пов’язані з художньою діяльністю і у своїй цілісності утворюють особливий пласт, особливу форму культури
 – художню культуру. Вже тоді у науковій літературі лунали заклики до системного осмислення явища художньої культури, і на цьому шляху було навіть зроблено, принаймні, перший крок: в загальних рисах виявлено, говорячи мовою теорії систем, «виокремлений набір елементів» [1, c.43], тобто окреслено коло процесів та явищ, які, на думку фахівців, охоплюються поняттям «художня культура», а саме: процеси створення, розповсюдження та освоєння творів мистецтва, усі стосунки людей, пов’язаних з художньою діяльністю суспільства.

Крок цей, безумовно, потрібний і важливий. Він є необхідною умовою будь-якого системного дослідження. Але його евристичний потенціал є невисоким і недостатнім. Він, зокрема, не дозволяє дати якісну, функціонально-сутнісну характеристику системи. Невипадково, що пропоновані нині визначення художньої культури і досі мають характер переліку елементів. Ось приклад, взятий з українського інтернетсайту. «Художня культура – це складне, багатошарове утворення, яке об’єднує всі види мистецтва, сам процес художньої творчості, його результати і систему заходів по створенню, збереженню та розповсюдженню художніх цінностей, вихованню творчих кадрів і глядацької аудиторії» [5]. Визначення це не можна назвати системним, бо в ньому немає стрижня, немає напрямку інтелектуальної дії. Це схоже на те, як Михайло Задорнов жартує про російський народ: енергії багато, але вектору немає. Так і в наших визначеннях художньої культури – немає вектору. А точніше, якщо говорити мовою теорії систем, в ньому не визначено чинник системності.

Теоретичне визначення системоутворюючого чинника досліджуваної системи є необхідною умовою усвідомлення сутності та специфіки даної системи, так як і забезпечення на практиці дієвості цього чинника є необхідною умовою функціональності системи. На це неодноразово вказували піонери запровадження системного підходу у нашій тоді ще спільній країні, зазначаючи, що пошук та формулювання системоутворюючих чинників є «обов’язковим положенням для усіх видів та напрямків системного підходу» [2, c.59], тому що йдеться тут «…про механізми, котрі забезпечують збереження якісної специфіки систем, їх функціонування і розвиток» [3, c.59].

Повернемось тепер до реалій сьогодення. Який чинник забезпечує нині збереження якісної специфіки, функціонування та розвиток вітчизняної художньої культури? Важко сказати, чи не так? Хтось, можливо, висловить припущення: а чи не міністерство культури (нині ще і туризму)? Та де там! Міністерство нині навіть адміністративно не контролює більшість об’єктів, що за своїми функціями належать до інфраструктури художньої культури. Та й не може бути чинником системності однієї з форм соціальної культури якась окрема, навіть дуже поважна організація. Таким чинником може бути тільки певний вектор, спрямування, надзавдання, а вірніше – призначення.

Тільки свідоме, щире і навіть ентузіастичне усвідомлення усіма учасниками художнього процесу, і перш за все тими, хто працює в інфраструктурі художньої культури, цього призначення як високої місії, усвідомлення своєї роботи як служіння (згадаємо, що актори дореволюційного театру називали свою роботу «службою») цьому призначенню, робить систему художньої культури, як і будь яку систему, по-справжньому ефективною.

Якому ж призначенню служить сьогодні вітчизняне мистецтво і взагалі художня культура? І якому призначенню вони взагалі повинні служити?

Питання ці не прості, особливо – друге. Адже на протязі історії свого існування мистецтво обслуговувало різні інтереси, через що його функціональний спектр видається настільки строкатим, різнобарвним, що підвести усі ці різноманітні цілепокладання під якийсь спільний знаменник видається практично неможливим. Але це тільки на перший погляд. Уважний аналіз історії мистецтва показує, що, попри усілякі впливи (політичні, економічні, релігійні, соціально-психологічні), мистецтво, у своїх найвищих виявах, завжди слугувало одній справі – справі культуротворення.

Тут, правда, ми знову стикаємося з теоретичною проблемою: як ми маємо розуміти поняття «культура». І, щоб укластися у формат, залишаючи до іншого разу всі дискусії і власну аргументацію, ми відразу зазначаємо, що у контексті нашого викладу під культурою ми розуміємо вироблений і засвоєний людиною, певною людською спільнотою спосіб життєдіяльності, взагалі спосіб життя: спосіб виробництва і споживання, спосіб суспільної організації, спосіб відношення людини до світу, до іншої людини, до самого себе.

Усі ці «способи» не були дані людині відразу. Їх треба було виопрацьовувати довгою і наполегливою працею, яка і до цього часу далеко не закінчена. Задля вироблення цих «способів», тобто для вироблення культури, людство створило такі форми культуротворчої діяльності, як міфологія, філософія (теософія), технологія, мораль, наука, мистецтво.

Отже, мистецтво є формою культуротворення. І кращі досягнення мистецтва, досягнення, що визнані світом, що стали художньою класикою, у повній мірі відповідають саме цьому призначенню – творенню культури, тобто творенню більш досконалих способів суспільного життя, способів міжлюдських стосунків і відносин. Адже мистецтво виявляє себе не тільки людинознавством, як вважав М.Горький, воно є також людинотворенням, творенням людини як культурної істоти.

Повертаючись до першого питання (про призначення сучасного мистецтва і художньої культури загалом), слід зазначити, що українське мистецтво, українська література як дореволюційних часів, так і пореволюційних, тобто радянських, також відповідали цьому високому призначенню, і навіть більше – вони формували національно-культурну свідомість, національно-культурну ідентичність українського народу. Такі величні постаті, як Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Леся Українка до революції, а також великій загін літераторів та митців радянського періоду, попри усілякі суперечності, попри захоплення лівацькими чи ліберальними ідеями та страждання від наслідків реалізації цих ідей, закладали таки культурний підмурок нації, державного народу.

Втім, на радянському періоді слід зупинитися окремо, оскільки саме там коріння і сьогоднішніх проблем в сучасній українській художній культурі.

Радянська модель системи художньої культури – феноменальне явище. По багатьом параметрам вона була у свій час найпередовішою в світі. Так, було створено безумовно найкращу у світі систему художньої освіти, тобто систему підготовки професійних мистецьких кадрів, розгалужену мережу клубних культурно-освітніх закладів, чітко працювала система художнього виробництва і система художньо-культурних комунікацій. Одним словом, була створена уся необхідна інфраструктура, яка мала забезпечувати ефективне виконання мистецтвом свого суспільного призначення. Але суперечливість цієї системи полягала у тому, що створювалась вона не заради служіння якомусь абстрактно-гуманістичному культуротворенню, а заради ідеологічного обслуговування існуючого політичного режиму, що вступало нерідко у серйозні протиріччя із справжнім завданням мистецтва, створювало чималі труднощі на шляху щирих і чесних творів мистецтва до читача, глядача, слухача, тобто до народу. Державна машина намагалась загнати мистецтво у прокрустове ложе ідеології правлячої партії, змушувала митців виконувати не культуротворчі, а ідеологічні функції.

Та ось парадокс. У межах радянського мистецтва було створено чимало непересічних творів світового значення, які і понині не втратили своєї актуальності, увійшли у світову класику. Відбулось це, вочевидь, тому, що у мистецькому середовищі, окрім, звичайно, халтурщиків і пристосуванців збереглось чимало чесних людей, вихованих на славних традиціях вітчизняної літератури і мистецтва 19-го століття, в яких пошук правди, стремління до високих ідеалів було нормою і зразком. І серед усіх інших учасників художньо-культурного процесу знаходились чесні люди, які сприяли оприлюдненню цих творів, бо відчували їх непересічний культуротворчий потенціал. Інколи навіть генсеки ставали рятівниками тих чи інших заборонених творів. Тобто, люди інтуїтивно відчували справжнє призначення мистецтва і художньої культури і, як могли, виправляли вади системи. Тому радянське мистецтво, попри ідеологічний тиск, в значній мірі і в кращих своїх проявах залишалось у межах культуротворчої парадигми.

Особливо це стосується розвитку національних культур. Компартійне гасло «мистецтво повинно бути соціалістичним за змістом і національним за формою» створювало для цього сприятливі культурні умови. Адже форма, як відомо, завжди змістовна. Тому за радянських часів у так званих радянських національних республіках були створені по-справжньому самобутні національно-культурні інституції, які заклали міцні підвалини для розбудови самостійних модерних націй.

Як не дивно, у роки незалежності ситуація різко змінилася, і не у кращу сторону. Принаймні, мистецький корпус без патерналістської опіки держави, як отара, що залишилась без хазяїна, почав розбрідатись, хто куди. Запропоновані частиною політикуму нові ідеологічні кліше сприймалися суспільством неоднозначно, та й фінансувалось їх розгортання негусто, отже у мистецтві та в усій системі художньої культури почався час елементарного заробітчанства. Причому різні інституції художньої культури почали заробляти кожна по-своєму, нерідко за рахунок один одного. Система перестала служити меті, яка б цементувала її, бо заробітчанство не може бути консолідуючим чинником в системі, яка має слугувати творенню культури, воно (заробітчанство) може тільки руйнувати таку систему, що й успішно відбувається. Коліщатка годинникового механізму крутяться самі по собі, а годинник постійно показує один і той само час – час стагнації.

А суспільство в цілому це, схоже, не дуже й непокоє. Його, здається вже привчили, що, перефразовуючи напівзабутого класика, для нас найважливішим з мистецтв є шоу. «Шоуізація» культурного життя стає тотальною, і суспільство з якоюсь дивною байдужістю спостерігає, як його зводять до римського натовпу часів Нерона, усі потреби якого формулювалися двома словами: хліба і видовищ. Втім, закони культурного життя говорять про те, що якщо гарно оброблене поле, яке ще нещодавно було засаджене культурними рослинами, хоча б рік не культивувати, воно заросте бур’яном. А бур’ян вже невзмозі усвідомити, що він не є культурною рослиною, та це йому і байдуже. Зате він усвідомлює себе господарем на цьому полі, а поодинокі, де не де вцілілі, культурні рослини видаються йому дивними маргіналами, потреби яких (культурні потреби) аж ніяк необов’язково задовільняти.

Такою є ситуація нині на нашому культурному полі, і виправити її у нинішніх умовах надзвичайно складно. Але робити це все рівно потрібно, і відповідне теоретичне забезпечення цієї справи є необхідною складовою цієї роботи – роботи, головною метою якої є повернення художній культурі її сенсу, її системоутворюючого чинника, а саме – культуротворчого призначення, формування й розвитку вітчизняної етнокультури. Свій невеличкий внесок до цієї справи, сподіваємось, робить і наша стаття.

Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації