Методичні рекомендації до виконання практичних робіт з дисципліни "Культурологія" для студентів

Скачати
Методичні рекомендації
  1   2


МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ХЕРСОНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАФЕДРА «ДИЗАЙН»


Рег. № __________________


МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ


ДО ВИКОНАННЯ ПРАКТИЧНИХ РОБІТ

з дисципліни

"Культурологія"

для студентів

напряму підготовки 020210

галузі знань 0202

факультету


ІV курсу

Дизайн

Мистецтво

Кібернетика




Укладачі:

професор

ст. викладач

викладач








В.Г. Чуприна

С.І. Афанасьєва

О.П. Сандік



Херсон 2009


Методичні рекомендації до виконання практичних занять з дисципліни "Культурологія" / професор В.Г. Чуприна, ст.викладач С.І. Афанасьєва , О.П. Сандік, - Херсон. ХНТУ. 2009 р.


Рецензент: доцент Корольова Т.П.


Затверджено

на засіданні кафедри дизайну

протокол № від . . 09 р.

Зав. кафедри О.В.Чепелюк

_________________________


Відповідальний за випуск:_________________________________


ВСТУП

Навчальна дисципліна “Культурологія” є складовою частиною повноцінної освіти дизайнерів-графіків. Основною метою вивчення предмету є питання культурології, які призначається для розширення професійного світогляду студента з освідомленням належності і причетності до світу через своє особисте, творче і національне “я”.

Вивчення предмету культурології, дає студентам можливість ознайомитись з витоками історичного розвитку, з напрямками, стилями, школами, митцями різних держав світу і нашого суспільства на протязі усього розвитку.

Отже, головною задачею культурології є виявлення загальних принципів та особливостей художнього світосприйняття, відкриття багатообразних форм функціонування відчуття краси, вивчення важливих рис естетичної творчості з метою формування цілісного, універсального світосприйняття, обґрунтування особливого світобачення системою ціннісних орієнтацій, підґрунтя яких складає здібність людини відрізняти Вічне від тимчасового.


Мета роботи на практичних заняттях по культурології:


Навчальна дисципліна “Культурологія” є складовою частиною повноцінної освіти дизайнерів-графіків. Основною метою вивчення предмету є питання культурології, які призначається для розширення професійного світогляду студента з освідомленням належності і причетності до світу через своє особисте, творче і національне “я”.

Вивчення предмету культурології, дає студентам можливість ознайомитись з витоками історичного розвитку, з напрямками, стилями, школами, митцями різних держав світу і нашого суспільства на протязі усього розвитку.

Отже, головною задачею культурології є виявлення загальних принципів та особливостей художнього світосприйняття, відкриття багатообразних форм функціонування відчуття краси, вивчення важливих рис естетичної творчості з метою формування цілісного, універсального світосприйняття, обґрунтування особливого світобачення системою ціннісних орієнтацій, підґрунтя яких складає здібність людини відрізняти Вічне від тимчасового.

Відповідно до робочої програми курсу «Культурологія», для проходження практичних занять приділяється 20 годин.


Для контролю знань студентів на практичних заняттях використано:

експрес-опитування;виступ з рефератами;

проміжні атестації (за графіком деканату);

комплексна контрольна робота (за підсумками вивчення дисципліни) проведення заліку.


Зміст практичних робіт:

1.Опитування студентів за темою, та питаннями наданими до даної теми.

2. Виступ з рефератами та їх захист.

3.Розгляд нової теми, та надання плану основних питань до неї.


Практична робота №1

ПЕОРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ. СТАРОДАВНЯ КУЛЬТУРА СХІДНИХ СЛОВ'ЯН.


План заняття:

  1. Періодизація розвитку української культури.

  2. Джерела вивчання культури стародавніх слов'ян.

  3. Основні етапи розвитку стародавньої культури східних слов'ян.

  4. Ранні релігійні вірування та міфологія східнослов'янських племен.


Короткі теоретичні відомості

Глибокий гуманістичний зміст української культури, її значен­ня для творчого самоусвідомлення багатьох поколінь українського народу в національному саморозвитку та світовій цивілізації зумо­вили об'єктивне перетворення її на цілісну систему духовного світу українців. Окреслимо головні періоди у розвиткові української культу­ри і дамо їм коротку характеристику.

Отже, перший період розвитку української культури охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства, тобто — це культура східнослов'янських племен дохристиянської доби.. Вчені стверджують, що культура на теренах України виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства і відтоді нерозривно пов'язана з його історією. Стоянки пер­вісної людини тут з'явилися декілька сот тисяч років тому, в епоху раннього палеоліту. У наступні епохи (мезоліту і особливо неоліту) людина наполегливо розширювала сферу своєї діяльності, опанову­вала територію та природні багатства, вдосконалювала знаряддя праці. Від примітивних форм збирання, полювання та рибальства вона пе­реходить до землеробства і скотарства.

Глибокий слід в історії української культури залишили племена трипільської культури (IV—III тис. до н. є.), для яких властивим був уже доволі високий рівень виробничої культури, техніки виготовлен­ня кераміки, суспільної організації. Значного рівня досягла тут і духовна культура.

"Батько історії" Геродот детально описує територію України в V ст. до н. є. в образі Скіфії. Подекуди він торкається традицій, побуту та інших складових її культури. Якраз у цей період відбувається грецька колонізація північного Причорномор'я, виникають поліси — міста-держави і утворюється Боспорське царство.

Другий період розвитку української культури припадає на час існування княжої держави — Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Так його й іменуємо: українська культура княжої доби. Держава Київська Русь — могутня ранньофеодальна військо­во-деспотична імперія, котра нічим не відрізнялася від імперій Каролінгів та Меровінгів, за винятком того, що вона від часу свого ви­никнення перебрала на себе роль покровителя, мецената і доброчин­ця культури, стала провідною матеріальною основою її розвою.

Третій період розвитку української культури припадає на ли­товсько-польську добу в історії нашого народу. Після втрати влас­ної державності умови для розвитку української культури були не­однаковими в різних регіонах України. Починаючи буквально від кінця монголо-татарської навали і аж до 1569 року (рік Люблінської унії), українські землі поступово, від небагатьох до більшості, пе­реходили під владу Великого князівства Литовського, яке перейня­ло у нас багато рис адміністративного устрою, основи юридичного права і традицію літописання, що брали свій початок ще з доби Київ­ської держави.

Четвертий період розвитку української культури припадає на козацько-гетьманську добу, яка характеризується новим історичним контекстом, зумовленим закінченням Визвольної війни в середині XVII ст., з одного боку, і поступовим обмеженням, а згодом і втра­тою автономії Україною наприкінці XVIII ст., з іншого. Визначаль­ним тут виступає фактор національної державності, яка, проіснував­ши понад 130 років, все ж таки змогла істотно сформувати спрямо­ваність, характер та інтенсивність культурних процесів в Україні.

П'ятий період розвитку української культури охоплює часо­вий відтинок в 150 років, років великої неволі нашого народу — від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX століття. Його до­цільно поділити умовно на три підперіоди: перший — кінець XVIII — кінець 50-х років XIX ст., що є часом її становлення як новітньої культури з народним демократизмом і народною мовою; другий — 60—90-ті роки XIX ст. — час її входження в загальнослов'янський та світовий культурний процес; і третій — початок XX ст. — час утвердження її як великої національної культури світового значен­ня й резонансу. Цей період у розвиткові української культури на­звемо періодом національно-культурного відродження.

Шостий період розвитку української культури є часом ново­го міжвоєнного та повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює часовий відтинок від початку XX ст. до кінця 80-х років.

Високий ступінь розвитку та історичної зрілості української куль­тури, з яким вона вступила у XX століття, зумовили її активну і плідну участь в загальноєвропейському культурному процесі.

Поселення старо­давніх слов'ян густо покривали величезну територію. їх географія охоплювала землі від верхів'я Дніпра і Прип'яті на півночі до Балканського півострова на півдні; потім від верхів'я Десни і Сейму на сході до межиріччя Ельби і Заале на заході. Виявилося, що пам'ят­ки коломийської, пеньківської та празької культур перехрещуються у Подніпров'ї на Київщині.

Вивчення культури слов'ян V—VII ст., особливо характеру жит­лового будівництва, поховальних обрядів, керамічних виробів, засвід­чує, що вона тісно пов'язана з більш ранніми слов'янськими культу­рами. Виявляється, що колочинська і пеньківська культури мають типологічну спорідненість з київською культурою III — початку V ст. Крім того в колочинській культурі чітко виражений балтський, а в пеньківській — тюркський компоненти.


Контрольні питання

  1. Назвіть основні періоди в розвитку української культури.

  2. З якої доби людської цивілізації розпочинається становлення і розвиток української культури?

  3. Яку роль для подальшого розвитку української культури віді­грало об'єднання східнослов'янських племен у єдину державу?

4. Основні етапи розвитку старослов'янської культури.

8. Трипільська культура та її особливості.

9. Культура скіфської доби.

10. Міфологія стародавніх слов'ян та її характерні риси.


Практична робота № 2

КУЛЬТУРА КИЇВСЬКОЇ РУСІ. ПЕРІОД ФЕОДАЛЬНОЇ РОЗДРІБНЕНОСТІ УКРАЇНИ.


План заняття:

1.Місце культури Київської Русі в історії українсь­кої культури.

2.Картина світу слов'янського язичництва.

3.Християнство й культура східних слов'ян.

4.Мислителі Київської Русі. Книжна справа.Зародження і розвиток шкільної освіти. Наукові знання.

5.Образотворче мистецтво: іконопис, фреска, мозаїка, книжкова мініатюра.

6.Ткацтво, килимарство та вишивка.Театральне мистецтво. Музика. Танок

7.Соціально-політична і культурна ситуація в Галичині та на Волині у XII—XIII ст.

8.Основні осередки соціального і культурного життя. Освіта і наука, архітектура й мистецтво.

9.Соціально-політична і культурна ситуація в польсько-литов­ську добу.

10.Освіта і книгодрукування XIV—XVII ст.


Короткі теоретичні відомості

Древня Русь (термін "Київська Русь" використовується в історичній науці з минулого століття), найдавніша форма державної і культурної інтеграції східнослов'янських племен, являє собою своєрідну середньо­вічну культуру європейського типу, що в період свого розквіту відіграва­ла провідну роль у слов'янському світі й була яскравим явищем на за­гальному тлі розвитку європейської культури.

Культура Київської Русі, або києво-руська культура (цей термін останнім часом набуває все більшої популярності серед вітчизняних істо­риків) складає перший історичний етап власне української культури. Ядро й основу східнослов'янської культури складали традиційні язичницькі вірування. За літописними даними можна встановити склад офіційно затвердженого 980 р. князем Володимиром (майбутнім хрестителем Русі) Київського язичеського пантеону.

Трансформація східнослов'янської язичницької культури починається з початком хрещення Русі. Процес переходу Русі в християнську віру був складним і тривалим. Можливо, ще до Володимира Великого київські князі робили спроби християнізації підлеглого їм населення (Аскольд і Дір, 866-876 рр., Ольга, що сама охрестилася між 954 і 960 рр.)Християнство дозволило вчорашньому язичнику-слов'янину усві­домити свою відокремленість із природи. Диференціація духовного й матеріального виявлялася у створенні для першого символічних, а для другого — реальних образів культури.

Значення християнізації в історії формування української культури неоціненне, і справа не лише у власне релігійному аспекті цієї події. Хри­стиянізація відкрила Русь для різноманітних й потужних культурних впливів, переважно з боку Візантії.

Суть середньовічної картини світу в східнослов'янській культурній свідомості розглянутого періоду не вичерпується символічними й ре­альними параметрами простору й часу. Ця картина світу теоцентрична (від "Ікеоз" — "бог"), а не антропо-центрична ("апікгороз" — "люди­на"). У центрі цієї картини світу знаходиться бог як осередок сакраль­ного, а на периферії — його антипод диявол. Тому поряд із семантич­ною синонімією для культурної свідомості Київської Русі мав важливе значення й інший принцип — антиномія. Між сакральним і його повною протилежністю в межах людського життя вбачалася безліч ієрархічно розташованих зон, в межах котрих у різних площинах багатомірного світу функціонують зло й добро. От чому мистецтво як модель світу відбиває тут не стільки дійсність, скільки уявлення про стосунки між богом і людиною.

Історія Галицько-Волинського князівства — складова частина історії Стародавньої Русі періоду феодальної роздрібненості. При­чини роздрібненості обумовлені виробничими відносинами, для яких було характерне зростання продуктивних сил у сільському госпо­дарстві та ремеслі. Розвиток натурального господарства, відсутність національного ринку, ослаблення економічних зв'язків породжува­ли прагнення до відокремлення. Опора великого князя київського — дружинники, ставши землевласниками, керувалися перш за все власними інтересами. Влада київського князя їх обтяжувала. Поси­лилась експлуатація смердів з боку удільних князів і бояр. В умо­вах феодального гніту вибухали народні повстання проти гнобителів. Великий князь київський у межах всієї держави не міг захистити феодалів і бояр, забезпечити їхні інтереси. В удільних князівствах створювався апарат влади, що відповідав потребам князів. Роль полі­тичного центру вже відігравав не Київ, а головне місто у вотчині князя, де знаходилась його резиденція. Удільний князь, керуючись власними інтересами та інтересами підлеглого йому боярства, енер­гійно домагався незалежності від великого київського князя. Отже, роздрібненість давньоруської держави мала об'єктивний характер, оскільки вона була обумовлена розвитком феодального ладу.

Галицько-Волинське князівство утворилося в 1199 р. на основі об'єднання Галицької і Волинської земель, яке здійснив Роман Мстиславич. Воно розташовувалося в лісовій та лісостеповій зонах. Буйні незаймані ліси росли в Карпатах, на Поліссі, на ландшафтах рік Дні­стра, Сяну, Бугу. У низинах мешкало сільське населення, яке займа­лося виробництвом зерна, тваринництвом, рибальством, мисливством, бджільництвом. Важливе значення мало видобування солі в Прикар­патті. Волинська земля славилась великими містами — Володими­ром, Белзом, Кременцем, Луцьком, Пересопницею, Берестям, Дорого-бужем; в Галичині відігравали важливу роль в економічному і куль­турному житті — Перемишль, Звенигород, Галич, Теребовль.

Інтереси церкви й держави в XII—XIII ст. на Русі настільки тісно переплітались, що іноді неможливо було розмежувати компетенцію юрисдикції державної і церковної.

У період феодальної роздрібненості церква була реальною єднаю­чою силою, здатною забезпечити тісні зв'язки між різними давньо­руськими землями, оскільки вона сама була єдиною, її заклики до єдності розірваної на частини давньоруської держави відігравали істотну роль у боротьбі за возз'єднання давньоруських земель.

Міжцерковні стосунки в добу Галицько-Волинського князівства відзначались релігійною терпимістю. У Києві у XII столітті мали свій осідок монахи — бенедиктинці і домініканці, існували латинські хра­ми. Така ж картина спостерігалась і в інших містах Стародавньої Русі. Так, в галицькій землі на початку XIV століття оселились монахи францисканського ордену, які згодом заснували католицькі єпископа­ти в Галичі, Перемишлі, Львові. Дружні стосунки між церквами різних релігій сприяли злагоді в державі та розширенню взаємозв'язків між західною і східною культурами.

Важливими освітніми і науковими центрами стали Галич, Володимир-Волинський, Холм, а пізніше Львів. Тут поширення освіти, як і в містах Київської Русі, відбувалося шляхом розвитку школи і письменства. Історичні дані засвідчують, що справами освіти займа­лися перш за все князі, заможні бояри, а також купці. Нерідко діти заможних громадян мобілізовувались князями для обов'язкового навчання грамоті. Перші школи створювались при церквах і монас­тирях, де вчителями були священики, ченці та дяки. За професійною орієнтацією школи були різні. Досить поширеними були школи для підготовки фахівців різних ремісничих справ і купців. Приходські школи давали початкову освіту, їх основною метою було навчити дітей писати, читати і рахувати. Вищу освіту могли здобути лише діти багатих, перш за все ті, хто відзначався певною обдарованістю.

Культура Галицько-Волинського князівства мала тісні взаємо­зв'язки з культурою інших земель Стародавньої Русі, перш за все з духов­ністю Києва. У значній мірі цьому сприяло приєднання Волині та Галичини до Києва в часи Володимира і Ярослава, що стало основою тривалих культурних зв'язків. Західні землі були пов'язані з Киє­вом перш за все єдністю економічних відносин, а також політични­ми інтересами княжих династій. З Києва в Галич і Волинь потоком ішли ремісничі художні вироби, різні твори мистецтва, привозні то­вари зі Сходу. Галичина і Волинь були на перехресті торгових шляхів, які проходили до Польщі, Угорщини та інших країн Європи. Єднан­ню західних та східних земель сприяла київська митрополія, яка була центром релігійного життя всієї Русі.

Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації