Українська література (перша половина ХІХ ст.) Навчальна програма, плани практичних занять та методичні рекомендації Київ – 2006

Скачати
Методичні рекомендації
  1   2   3   4   5   6



Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут журналістики


Українська література (перша половина ХІХ ст.)


Навчальна програма, плани практичних занять та методичні рекомендації


Київ – 2006


Українська література (перша половина ХІХ ст.): Навчальна програма і методичні рекомендації/ Київ. нац. ун-т ім.. Т.Шевченка/ Укл. Л.В.Боярська. – К., 2006. – с.


Укладач

канд.філол. наук, доц. Л.В. Боярська


Затверджено радою

Інституту журналістики

квітня 2007 р.


ВСТУП



Вивчення історії української літератури першої половини ХІХ ст.. передбачає вироблення у студенів науково правильного розуміння історико-літературного процесу на всіх українських землях (Східна і Західна Україна). Курс має на меті дати певну суму знань про закономірності виникнення, становлення і розвитку нової української літератури, основні художні методи та школи, основні прийоми привернення уваги читача та постановки актуальних проблем, що дасть можливість проаналізувати здобутки та втрати літературного розвитку того часу, підсумувати позитивний досвід минулого, використовувати знання у системі всебічної підготовки журналістських кадрів.

Розвиток української літератури слід розглядати на тлі історичного і політичного життя нашого народу, його культурних і духовних змагань.

Знайомлячись з даним курсом,студенти повинні чітко засвоїти закономірності і умови розвитку української літератури в часи самодержавних утисків і заборон, орієнтуватися в ідейно-художньому змісті літератури, вміти самостійно аналізувати основну тематику і проблематику художніх творів, усвідомити роль і значення цього періоду у становленні нової української літератури.


Методичні рекомендації

Особливість і основна складність цього курсу полягає в тому, що загальна схема і творчість найвизначніших письменників цього періоду вивчається в межах шкільної програми. Але, як показує досвід, таке штучне витягування із літературного процесу кількох імен не може дати чіткого уявлення про широкий спектр літературної творчості періоду зародження, учнівства і становлення нової літератури. Тому, безумовно, вузівський курс історії літератури цього періоду включає ознайомлення і вивчення літературної, наукової, публіцистичної, перекладацької діяльності багатьох невідомих або маловідомих першокурсникові авторів, а також узагальнює суму знань, одержану ним раніше.

Дослідження літературознавчої науки попередніх десятиліть засвідчують, що українській літературі того періоду притаманним був розвиток за зразком інших європейських літератур (різні за інтенсивнісю напрями класицизму, просвітительського реалізму, преромантизму, романтизму, натуралізму, реалізму). Це засвідчує і спільність європейського розвитку, і своєрідність національної літератури. Крім того, саме письменниками цього періоду були вперше апробовані багато новочасних європейських методик, одні з яких продовжують існувати і в сучасній літературі (романтизм, зокрема готика, медитативна лірика, сповідь, послання, інвектива, бурлеск, карнавальність тощо). І те, що зараз часто видається за найновітніші технології, виявляється, має свою давню вітчизняну історію.

Саме цією літературою (зокрема романтиками) були створені основні українські літературні архетипи: батьківщина-мати, жінка-батьківщина, козак, бандурист, співець, поет-сіяч, слава, могила, сирота, самітник; антитези минуле – сучасне, минуле – майбутнє, свій – чужий, брати – сусіди, верх – низ, небо – земля тощо. Тому студентам пропонуються для вивчення ряд найвизначніших, знакових творів найвідоміших поетів-романтиків (Л.Боровиковського, А.Метлинського, В.Забіли, М.Петренка, М.Костомарова).

Важливим питанням цього періоду було, безперечно, питання мови художньої літератури. Українська література ХУІ-ХУІІІ ст., розрахована переважно на освіченого читача, послуговувалася переважно старою українською книжною мовою (у різних частинах України писали й друкували твори латинською, російською, польською, німецькою й угорською мовами; німецькою й російською мовою на початку ХІХ ст. були написані навіть перші граматики української мови) . Наприкінці ХУІІІ ст., коли етнос почали вважати за основу нації, народна мова (простонародне “наріччя”) дістає право на розвиток і повноцінне функціонування. Українці, як і інші недержавні народи, пройшли в утвердженні своєї мови шлях від записування словесного фольклору до мовної консолідації нації, яка висуває вимоги політичного самоврядування й автономії.

Утвердження мови певного етносу нерозривно пов”язано з визнанням історичної ролі народу, його права на своє політичне життя й державну самостійність. Перехід літератури на живу розмовну мову в Україні був зумовлений не так потребами освіти, як потребою відтворити “фізіономію” народу, національне мислення. Саме тому в перших десятиріччях ХІХ ст. проблема мови нової української літератури стає засобом самозбереження й саморозвитку нації, набуваючи цим самим політичного характеру.

Ставлячи за мету політичну й культурну асиміляцію українського народу, царський уряд і Синод ще 1712 р. своїм указом заборонили друкувати оригінальні твори українською мовою, внаслідок чого українська література в другій половині ХУІІІ ст. знову стає переважно рукописно-анонімною. Національним потребам українців у розвитку рідної мови було протиставлено централізаторську доктрину офіційної Росії, засновану на беззастережному пріоритеті культури й мови правлячого народу. Випади проти української мови посилювалися в ході появи дедалі більшої кількості літературних творів цією мовою, доки в 60-х – 70-х рр. не була заборонена урядом. Російська реакційна преса 30-х – 40-х рр. (“Библиотека для чтения”, “Русский вестник”, “Северная пчела” та ін.) не тільки глузувала з української мови як з простонародного “наріччя” російської, а й узагалі заперечувала можливість її розвитку як мови літературної. Діячі української культури впродовж усього ХІХ ст. доклали чимало зусиль для захисту права української мови на самостійне існування, на спростування погляду на неї як “наріччя” російської. Так, І.Срезневський у 1834 р. писав у листі до І.Снєгірьова: “В настоящее время уже нечего доказывать, что язык украинский (или, как угодно называть другим, малороссийский) есть язык, а не наречие русского или польского… и многие уверены, что этот язык есть один из богатейших языков славянских…

Не менш важливим було питання, безпосередньо пов”язане з дальшим розвитком літератури, про подолання однобічного погляду на українську мову як на грубе просторіччя, начебто не здатне для відтворення тонких душевних переживань і глибокої думки. Склався цей погляд великою мірою внаслідок поширення на початку ХІХ ст. в українській літературі бурлескного стилю, зокрема великої популярності “Енеїди” І.Котляревського. “Давно кто-то сказал, – писав 1837 р. Є.Гребінка в рецензії на “Малороссийские повести” Г.Квітки-Основ”яненка, – что на малороссийском языке можно писать только одно комическое. Перед нами был факт: “Энеида” Котляревского, пародия во вкусе фламандской школы, и люди, убежденные этим фактом, приняли ложную мысль за истину. Но стоит прочесть Историю Малороссии, вникнуть в характеры ее героев, прислушаться к ее песням, чтобы убедиться, что народ с таким железным характером, с такими глубокими чувствами может и не смеяться”. І Гулак-Артемовський, і Боровиковський, і Квітка-Основ”яненко, друкуючи свої твори в російських виданнях, указували на своє прагнення довести здатність української мови виражати найширший діапазон серйозних понять і найпотаємніших порухів душі.

Ще одним питанням, на якому слід наголосити, є формування української літератури на західно-українських землях. Попри всю, на перший погляд, позірну простоту творів учасників “Руської трійці”, і громадська діяльність та літературна творчість письменників так званого “Галицького відродження” залишаються недооціненими. На нашу думку, цю тему потрібно обов”язково розглядати в контексті і у зв”язку із загальнослов”янським національно-культурницьким рухом. Тому студентам пропонується самостійна робота (“чеські будителі”, творча діяльність П.Шафарика, І.Лінди, Я.Коллара, В.Ганки, історія “краледворського” та “зеленогорського” рукописів, порівняльна характеристика текстів з них і текстів українських балад, встановлення причин вибору саме таких текстів для перекладів і переспівів, саме таких тем, і саме таких історичних подій для художнього опрацювання тощо) – (дет. див. “Питання для перевірки самостійної роботи студентів”).

Тільки після ознайомлення із вказаним матеріалом стануть зрозумілими і причини звернення Т.Шевченка до чеської історії (“Єретик”), і його апеляція до знайомих першокурсникові, але не усвідомлених імен П.Шафарика, Я.Колара, В.Ганки (“І мертвим, і живим..”), причини виникнення і роль “Краледворського” та “Зеленогорського рукописів”, які до 40-х рр. ХІХ ст. вважалися оригінальною пам”яткою, і постали як закономірне бажання маленького (некласичного) народу повірити у власні сили, власну самобутність (літописні тексти, тексти давньої писемності є свідченням “давності”, великої історії народу). Такий погляд дасть можливість задіяти уже відомий матеріал із курсу “Давня література”, зокрема, пригадати прийоми виокремлення і витворення образу “обраного” народу у “Повісті минулих літ”, “Слові о Законі і Благодаті”, “Києво-Печерському патерику”.

“Русалка Дністровая” постане як видання із чітко продуманою редакційною політикою, де кожен розділ, його назва і порядковий номер, кожен текст, який вибирається для перекладу, кожен факт з української історії, відбитий у поезії “Руської трійці”, підпорядкований двом основним завданням: а) показати і довести єдність народу Східної і Західної України (і спільність їхньої історії), б) наголосити на єдності всіх слов”янських народів. Теза про спільність історії східних і західних українців, єдність українського народу неминуче продукує ідею про майбутнє возз”єднання всіх історичних українських земель у єдиній незалежній державі (ідея, яка стане провідною для письменників Західної України впродовж усього ХІХ ст.). А теза про спільність слов”янських народів прочитується в контексті ідеї “слов”янської федерації”, висловлену П.Шафариком. Крім того, студенти мають бути ознайомлені з процесами, що відбувалися в той час у інших слов”янських країнах (зокрема, Польщі, Сербії), щоб розуміти причини звернення українських авторів до літератури і фольклору цих народів. Бажано, щоб під час самостійного опрацювання цієї теми студенти ознайомилися з основними положеннями “Книга народу польського і польського пілігримства” А.Міцкевича, з причинами виникнення концепцією “обраності” народу. Ці знання знадобляться при вивченні діяльності Кирило-Мефодіївського товариства і при розгляді програмного документу “Книга буття українського народу”.


При вивченні саме цього курсу категорично не можна зловживати типовими і вже обридлими кліше на зразок “геніальний автор”, “визначний письменник”, “письменник світового рівня”. Однак і не слід безапеляційно називати цілий ряд авторів “епігонами І.Котляревського”.

Студенти повинні чітко усвідомити, що це був період початку, зародження, своєрідного “учнівства” нової літератури, коли лише вчилися говорити і робити перші кроки, період лише закладання фундаменту великої будови. І, закономірно, що на цьому шляху були і помилки, і знахідки.

У переважній більшості своїй письменники, творчість яких ми будемо вивчати в цьому курсі, не були геніальними. Але хіба існує хоча б одна література, яку з самого початку творять виключно генії? О.Кониський (перший біограф Т.Шевченка, автор духовного гімну України “Боже великий, єдиний…”), письменник, про якого І.Франко писав, що він “в потребі міг бути і новелістом, і повістярем, і драматиком, і поетом, і публіцистом, і сатириком, і істориком літератури, і критиком, і популяризатором потрібних відомостей”, письменник, якому не раз доводилося практично самому складати наполовину, а то й більше цілий ряд тодішніх журналів, писав, що в письменстві мають вагу не лише генії та таланти першої величини, а й таланти середні. Заслугу останніх він бачив у тому, що вони розносять думки й ідеї геніїв та великих талантів, орють і ралять духовну ниву, готують ґрунт під посів нових ідей і для зросту нового світоча. “Коли б люди чекали на самих лише геніїв та поводатарів, – зауважував Кониський, – то й вимовити не можна, яку велику страту понесла б і наука, і письменство, і взагалі уся освіта й культура; поступ, коли б не зупинився, то певно ішов би воловою ходою” (цит. за Сиваченко М. Олександр Кониський //Кониський О. Оповідання. Повість. Поетичні твори. – К., 1990, – С.11). Інакше кажучи, для того, щоб будівля не зруйнувалася і не занедбалася, її треба намагатися підтримувати у належному стані.

У багатьох із письменників, які вивчаються у цьому курсі, літературна доля досить непроста, а то і трагічна. Часто їхні твори ставали знайомими читачеві через багато років після свого написання, коли вже, на жаль, втрачали свою актуальність, а часом виглядали анахронізмом. Часто їхні твори були непрофесійними, аматорськими, але це була не просто розвага, а своєрідний духовний спротив колоніальному тиску, коли людина в силу різних обставин могла висловити свою думку лише в художньому слові. Сучасному читачеві добре видно, яких помилок припускалися перші українські автори (передусім, це стосується зловживання бурлескними прийомами, зокрема, просторічною та емоційно забарвленою лексикою, грубуватим гумором і т.п., чи педалювання історичної тематики в творах романтиків тощо).

Однак слід розуміти, що саме бурлеск був способом привернення уваги читача до тогочасного художнього українського тексту. Епатуючі прийоми покликані були допомогти запам”ятати, звернути увагу, якоюсь мірою шокувати читача, але не залишити його байдужим ні до самого твору, ні до проблем, які він піднімає. Занадто легковажне, фривольне поводження із класичними іменами та образами було способом заперечення віджилих форм класицизму, на впровадження яких наша література не мала історичного часу, способом наголошення на потребі оновлення і мобільності та динамічності нової літератури. Але часто простакувата манера викладу, навмисна зниженість і огрубленість ставалиь перешкодою у постановці і розв”язанні серйозних питань. Бурлеск – прийом, безперечно, ефективний і дуже ефектний, проте і певною мірою небезпечний, адже вимагає, умовно кажучи, граничної акуратності. До читача не можна весь час говорити жартома, тим більше, коли крім окреслення проблеми, її ще слід розв”язати. Тому в новій українській літературі виникає інший напрям, який, можливо, більше відповідає нашій ментальності, і який став набагато популярнішим за бурлеск, – романтизм.

При розгляді теми “Романтизм” слід обов”язково наголосити не лише на нових історичних, суспільних, а й культурних умовах. Перша третина ХІХ ст. була періодом переходу від усталених правил до нового розуміння завдань літератури. Основним недоліком наслідувальної класицистичної естетики, яка викладалася тоді у вузах, була відсутність у ній ідеї самобутнього літературного розвитку на новій естетичній основі. Тому письменники і викладачі акцентують увагу на потребі сучасного змісту і форми, на зв”язку літератури і фольклору, літератури і життя народу. Народ виступає метою й головним критерієм художньої творчості: “Один только народный вкус, его утонченный слух, образованное сердце, его одобрение, его суд и приговор, наконец, его удивление и рукоплескание творят, образуют и совершенствуют витию“. На початку ХІХ ст. в Україну проникають ідеї німецької ідеалістичної філософії, перекладаються праці Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля. Оглядове знайомство із основними ідеями цих авторів дасть змогу студентам усвідомити процес освоєння філософських ідей та теорій і відійти від думки про обмеженість і “хуторянство” нової літератури. Водночас слід наголосити на популярності української тематики не лише в російській літературі (В.Наріжний, М.Гоголь, О.Пушкін), а й у європейській культурі (образ Мазепи у творчості Байрона, Верне).

Основний постулат романтизму (зображення виняткової людини у виняткових обставинах) цілком органічно накладався на специфіку національної ментальності: усвідомлення себе винятковим народом, який у силу виняткових обставин утратив свою державність; усвідомлення своєї історії як особливої (винятково підступні сусіди, вороги тощо). Наявність і популярність у фольклорі жанрів із винятково напруженими сюжетами (насамперед, балади, а також легенди ) давали можливість письменнику вдаватися до олітературнення цих сюжетів чи витворення своїх за усталеними схемами. Враховуючи, що в українському фольклорі налічується до 300 баладних сюжетів (балади про кохання і дошлюбні взаємини, родинно-побутові балади, суспільно-побутові та історичні балади), вони стають справді невичерпним джерелом для творення нової літератури і дуже ефективним засобом емоційного впливу на читача.

Тема історичного минулого (часи козаччини, княжої Русі) у літературі того часу відігравали роль національного міфу про “золотий вік”, про часи державності і незалежності, і мали спонукати читача до роздумів над нинішнім своїм становищем. Тому до цієї теми зверталися майже всі поети-романтики. Козацька тематика (як національна екзотика) проникає і в російську літературу.

Із 40-х рр. ХІХ ст. починається новий період розвитку української літератури, позначений активізацією літературного процесу та ідейно-естетичним розмаїттям художніх явищ. Характерною особливістю його був високий розвиток романтизму та формування якісно нових напрямів реалізму.

У суспільно-історичному житті це був період, коли всі питання зводилися до проблеми ліквідації кріпосного права, коли вся передова суспільна думка посилено шукала шляхів і засобів розв”язання назрілих соціальних конфліктів.

Могутнім поштовхом до посилення революційних настроїв у країні та активізації визвольної боротьби українського народу були події буржуазно-демократичних революцій у Франції, Німеччині, Італії, Угорщині й особливо в Австрії, які безпосередньо зачіпали населення західноукраїнських земель. Визвольні прагнення українського народу своєрідно відбилися в діяльності першої української таємної організації – Кирило-Мефодіївського товариства, що виникло в Києві в грудні 1845 – січні 1846 років.

У програмних документах (зокрема у “Книзі буття українського народу”) відчутний вплив республіканських ідей декабристів і польського національно-визвольного руху, політичних та загальнокультурних ідей слов”янської єдності. Помітний вплив на формування ідей учасників товариства мала й опублікована 1846 р. “Історія русів”, твір, який, за словами С.Єфремова, був “немов пророкуванням про близьке національне відродження України і оправдання її нового письменства, з якого те відродження почалося”.

40-і – 60-і рр. були не лише важливим, а й принципово новим періодом у сфері духовного життя українського народу. Говорячи про складність процесу розвитку української літератури, О. Білецький писав: “Її історію, починаючи з 40-х років, можна порівняти з мартирологом, рівного якому не знайдемо, мабуть, навіть в історії інших багатостраждальних слов”янських літератур”. Він мав на увазі і заборонні заходи російського уряду та постійних цензурних утисків (жорстокіших і дошкульніших, ніж каральні заходи того ж уряду стосовно польської культури, німецький тиск на чеську літературу чи дискримінація Османської імперії проти південнослов”янських літератур) і породжену цим атмосферу “сумнівів і вагань її безпосередніх діячів” (О.Білецький).

Політичні переслідування й тяжкі умови життя діячів літератури недержавного народу були причиною того, що багато творів так і не з”являлися друком за життя їхніх авторів. Так було з низкою творів Т.Шевченка та інших авторів. Але й за цих умов українська література жила і розвивалась і, за словами О.Білецького, “самий факт виключної живучасті цієї літератури, зумовленоюї живучістю і стійкістю народу, що її створив, не може не здатись знаменним”.

У той час співіснували різні літературні напрями і стилі, та провідною тенденцією був дальший розвиток реалістичних форм і елементів. Співіснування реалізму з романтизмом і визначало національну своєрідність українського літературного процесу. Якщо в ряді західноєвропейських літератур романтизм поступово сходив зі сцени, в Україні він досить часто органічно поєднувався з реалізмом навіть у творчості одного й того самого письменника. Однією з особливостей українського романтизму шевченківського періоду було те, що він “став на соціальну дорогу” (М.Драгоманов), і в ньому дедалі голосніше виявлявся волелюбний громадянський пафос із відповідною стильовою експресією та образністю.

Якщо в творах просвітницького реалізму об”єктом соціальної критики були тільки окремі явища й вади панівного ладу, то поступово ця критика спрямовується на всю самодержавно-кріпосницьку систему. Художній конфлікт набуває виразнішого характеру, що зумовило й пояау нових героїв – із різночинців. З посиленням аналітизму пов”язують і формування різних течій у реалізмі 40 – 60-х років – етнографічно-побутової, соціально-побутової, соціально-психологічної. Показово для реалізму, що починають формуватися індивідуальні творчі методи. Найхарактернішим у цьому сенсі є Шевченко, який був родоначальником ряду художніх течій, а водночас не належав виключно до жодної з них.

Особлива роль належить Т.Шевченку і в утвердженні української національної ідеї. Своєю творчістю письменник поклав край суперечкам про можливість чи неможливість української мови як мови самостійної літератури. Поет утвердив саму ідею України, яка в його творчості існує як практично невичерпний об”єкт художнього зображення й національний чинник суб”єктивного бачення дійсності. У створенні образу України Шевченко сильний не конкретно-історичними оцінками, не розробленням історичних сюжетів, а висвітленням передусім психологічної правди, що грунтується на відтворенні внутрішньої суперечності почуття та ситуації, внесенням високонапруженої емоції у кожний, зокрема й історичний чи сучасний, мотив.

Для творів Шевченка на соціальну і соціально-побутову тематику (що варіюють мотив збезчещення паном селянки і викривають кріпосництво через побут, показуючи моральне звиродніння панів, яке призводить до життєвої трагедії цілковито залежних від них і безправних кріпаків) характерно, що конфлікт у них має соціальне підгрунтя, але його суть – у сфері морально-етичній, загальнолюдській: герой завжди поставлений у ситуацію морального вибору – між добром і злом. Персонажі творів перебувають в пограничній ситуації на межі життя і смерті – їм доводиться вибирати між власним природним правом на існування і самопожертвою, між помстою і прощенням. Соціальне художнє дослідження проростає у загальнолюдський морально-етичний вимір, у філософію людського буття.

Новим і незвичним для тодішнього читача було те, що цього найвищого духовного виміру сягали герої з простоглюду, гноблені і упосліджені, нерідко т. зв. маргінальні, але в чиїх душах ховаються і найвищі чесноти, і темне зло.

При вивченні творчості Т.Шевченка у межах цього курсу варто більшу увагу зосередити на творчості 2, 3 і 4 періоду. Розглядаючи ранню творчість поета у контексті романтизму, слід наголосити на основних ознаках цього напряму, мотивах, використовуваних письменником, засобах створення особливої образності. Для перевірки рівня володіння матеріалом доцільно застосовувати тестування (див. дет. Питання, тести для перевірки самостійної роботи студентів).

Більшу увагу натомість варто приділити вивченню філософської лірики Т.Шевченка, прози та щоденника (“Журнал”). Також слід намагатися ознайомити студентів із новими науковими дослідженнями у галузі шевченкознавства (Дж. Грабович, О.Забужко, І.Дзюба, Л.Нарівська). Крім інформації викладача, це може бути самостійно підготовлений реферат чи повідомлення (за бажанням студента), який оцінюється в 10 балів.


Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації