Степан Кость історія української журналістики

Скачати
Навчальний посібник
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   25
кооперативи, але у 1925 р. усі вони об’єдналися в Краєвий дружественний союз в Ужгороді.

Здавалося, що на Буковині український кооперативний рух повторить шлях, що він його проходив у Галичині. Але тут успіхи були значно скромніші. Бракувало і досвіду, і вміння. Найбільш розповсюдженими були сільські ощадні й позичкові каси. У 1903 р. у Чернівцях вони об’єдналися під назвою “Сільська каса”, що одночасно стала організаційним, ревізійним і фінансовим центром для всіх видів української кооперації на Буковині [51]. У 1912 р. до “Сільської каси” належали 174 кооперативи. Але боротьба з конкурентами підірвала “Сільську касу”. Доречно нагадати, що друкованим органом “Сільської каси” був журнал “Вістник” (після 1908 р. – “Народне богатство”, що його редагував відомий діяч кооперативного руху і публіцист Л.Когут.

Після того, як у 1918 р. Буковину захопила Румунія, український кооперативний рух як форма національної самоорганізації вже не відновився.

З вересня 1939 р. почався новий період у розвитку західноукраїнської кооперації. А.Качор пише, що майже всі керівники кооперативного руху залишилися, надіючись, що і з більшовицьким режимом удасться співпрацювати [52]. Згадує про ці дні і І.Мартюк: “Вже в перших днях по приході більшовиків до Львова, з’явився до Центросоюзу якийсь більшовик у військовій уніформі і заявив, що йому доручено зробити мітинг з працівниками. Говорив він українською літературною мовою і своє прізвище подав Штейн. По мітингу захоплювався картинами та килимами, що їх побачив у бюрах Центросоюзу, і просив, щоб бодай одну картину дати йому на пам’ятку... [53].

Розчарування прийшло дуже швидко. Українські кооператори дістали нагоду переконатися не лише в абсурдності економічної системи більшовиків, але і в їх аморальності, жорстокості. Багатьох кооператорів (і керівних діячів, і звичайних членів) було заарештовано. Декому вдалося врятуватися, коли більшовики почали масове винищення українців, які перебували в тюрмах, з початком війни між Німеччиною і СРСР. Не встигли розправитися з К.Левицьким, якого привезли із Москви, очевидно, для показового судового процесу. Невдовзі, у листопаді 1941 р., він помер. Вдалося втекти в німецьку зону окупації А.Палію, А.Мудрику, М.Хронов’яту, Ю.Шепаровичу, Ю.Павликовському та ін.

Центром українського життя став на той час Краків. Там було створено Український Центральний Комітет [54]. У другій половині 1941 р. у Кракові було організовано самостійний відділ РСУК. Після того, як німецька армія окупувала Галичину, до Львова повернулися М.Хронов’ят, А.Мудрик, А.Палій. Загалом було відновлено всі відділи, але як згадують очевидці і учасники, це не була українська кооперація [55]. Німецька влада не дозволила українцям провадити самостійну українську політику [56]. Згодом А.Палій так мотивував необхідність співпраці з окупантами: окупаційна влада не буде вічною, а тому треба зберегти кооперативне майно як власність народу; охопити кооперативною діяльністю якомога більше населення, щоб уникнути примусового вивозу до Німеччини; треба було оберігати селян від надмірних контингентів і репресій з боку німецької влади і від визиску з боку німецьких фірм, які працювали там, де не було кооперативної самооборони [57].

У 1944 р. всі кооперативні установи подалися на Захід, в еміграцію. Наприкінці 40-х – на початку 50-х років там почалася нова епоха українського кооперативного руху.

Крім журнальних видань Ревізійний союз українських кооператив видавав “Календарець українського кооператора”. Це було щорічне видання довідкового характеру. Тут друкували т.зв. “Термінар чинностей кооперативи” на кожен місяць, а також різноманітні публікації організаційного характеру, інструкції, вказівки, обчислення відсотків, мір, ваг тощо, були тут публікації адміністративно-правного характеру, статистика. А щоб зробити видання більш читабельним, друкували тут вірші (якщо там були кооперативні мотиви та ідеї), цитати і висловлювання відомих діячів кооперативного руху, бібліографію видань, що стосувалися кооперації.

Українська кооперація мала не лише газети і журнали. Ревізійний союз українських кооператив мав у своїй структурі пропагандивну референтуру, що видавала на кооперативні свята листівки, афіші. У 1936-1938 рр. було знято довгометражний фільм “До добра й краси”. Сценарій цього фільму написали В.Софронів-Левицький і Р.Купчинський. Зміст фільму банальний – під впливом коханої дівчини й молодих кооператорів герой фільму, ледачий парубок, перероджується і стає передовим громадянином і кооператором. Зняв фільм Ю.Дорош за допомогою І.Іванця, відомого фотографа й художника. Було створено спеціальну кооперативу для виробництва й прокату власних фільмів – “Добро й краса” [58].

Український кооперативний рух дав багатьох відомих діячів і публіцистів. Це К.Левицький, В.Нагірний, Є.Олесницький, І.Петрушевич, К.Паньківський, Т.Кормош, Л.Когут, А.Ільченко (Жук), Ю.Павликовський, О.Луцький, К.Коберський, Д.Коренець, А.Мудрик, А.Палій. Невтомна праця для розбудови українського економічного життя і така ж невтомна публіцистична діяльність, що слугувала як допоміжний засіб. Вивчення публіцистичної спадщини теоретиків і практиків українського кооперативного руху дає підстави зрозуміти, як реалізувався економічний аспект концепції власних сил у боротьбі за українську державність.

Український кооперативний рух своєрідний. Ця своєрідність зумовлюється не якимись новими відкриттями в теорії чи практиці кооперативного руху, не якимись надзвичайними досягненнями. Це була ефективна форма національної самоорганізації. У січні 1934 р. у Львові відбулася святкова академія з нагоди 30-річчя організованої праці РСУК. Ю.Павликовський, тодішній голова РСУК, виступив із промовою, що згодом була надрукована у “Кооперативній республіці” під назвою “Природа, мета і світогляд українського кооперативного руху” [59]. Ю.Павликовський намагався уникати гострих формулювань, він не давав політичної оцінки суті кооперативного руху, але висловлені у промові думки давали можливість зрозуміти їх вагомий підтекст. Так, Ю.Павликовський підкреслив, що український кооперативний рух – це дитина української душі і української землі і глибоко коріниться в реальнім грунті рідного середовища; український кооперативний рух є однією із віток життя – змагань українського народу; він підпорядковується добру нації; український кооперативний рух – це частина органічної цілісності, якою є нація тощо.

Український кооперативний рух в умовах недержавності мав більше значення, ніж, скажімо, кооперативний рух державних народів, бо йшлося не лише і не стільки про досягнення вищого рівня добробуту, скільки про збереження і розвиток національних вартостей. Його значення не можна вимірювати цифрами і показниками. Зрештою, економічні успіхи української кооперації на початку століття дали можливість хоч частково вирвати пригноблений народ із недолі й темряви, а в повоєнний період – повернути йому віру в свої сили, подолати важкий морально-психологічний шок, зумовлений поразкою у визвольних змаганнях. Кооперативний рух виховував нову людину – впевнену в собі, людину, що знає ціну реальної, позитивної праці, таку, що не відмежовує своїх інтересів від інтересів громадських. Кооперація виховувала національно свідомих людей, це була школа національного виховання.

Кооперація стала на перешкоді деградації українців. Вона спричинилася до краху полонізації, як це бачили польські шовіністські кола. Кооперація врятувала, отже, українців і від матеріальної скрути, і від духовного зубожіння. Кооперація (її економічні успіхи) створювала відповідні матеріальні передумови боротьби політичної, боротьби за державність.

Економічно-господарська діяльність розвивалася не лише у формі кооперації. Був ще один напрям – купецтво, підприємництво, тобто, та сфера економічної діяльності, що значно більшою мірою, ніж кооперація, вимагала не лише коштів, але й точного розрахунку, відваги, вміння ризикувати. Про цю форму економічної діяльності написано порівняно мало, хоча деякі джерела назвати можна [60].

Зрозуміло, що пресу Союзу українських купців і промисловців та інші видання потрібно розглядати в системі економічно- господарської преси.

Історія українського купецтва давня, її початки можна побачити ще в княжих часах [61]. І в наступні історичні періоди українці довели, що вони вміють і торгувати. Втрата державності допровадила до того, що на початку XX століття вся торгівля була зосереджена в єврейських руках (йдеться про західноукраїнські землі, а саме Східну Галичину), частково у руках німців, австрійців, поляків, а також вірменів. Як пише В.Несторович, українців було видно серед урядовців, учителів і ...серед сторожів кам’яниць, але не в торгівлі – працю купця українське громадянство вважало принизливою [62]. Ця ситуація нам відома – такою ж вона була і в інших сферах діяльності. Наприклад, українці так само зневажливо ставилися і до професії військового.

У лютому 1906 р. українські купці з Буковини і Галичини зібралися на з’їзд, щоб організувати своє професійне товариство. З’їзд мети цієї не досягнув, але було вирішено підготувати статут. З’їзд доручив купцям провадити ділове листування українською мовою, бути толерантними щодо політичних і релігійних поглядів своїх клієнтів, жертвувати гроші на українські організації й товариства, займатися вишколом кадрів.

До Першої світової війни організувати купецьку організацію не вдалося.

Після того, як Польща окупувала Східну Галичину і Волинь і почала відверту полонізацію “східних кресів”, багато українських купців було серед тих, хто не присягав на вірність Польщі, незважаючи на всі труднощі і наслідки такого кроку. Так було аж до ганебного рішення Ради амбасадорів 14 березня 1923 р.

Проте минули перші найважчі місяці після цього шоку і українські купці зібралися 1 листопада 1923 р. Того символічного дня і було засновано Союз українських купців (СУК). Головою обрали Є.Мартинця (батька відомого діяча і публіциста ОУН – В.Мартинця).

Влада дозволила Союз українських купців, але обмежила його функціонування на теренах лише трьох воєводств – львівського, станіславського і тернопільського.

Українським купцям довелося долати чимало труднощів. В.Несторович слушно пише, що саме кооперація стала вирішальним чинником українського економічного життя, але поруч із кооператорами на ниві економічно-господарського і торгового життя пробивали собі дорогу і “приватники”, тобто ті, хто володів певною власністю і саме він був її господарем, це вже не була кооперативна власність. Уже цей факт, що Союз українських купців перетворився на Союз українських купців і промисловців, свідчив про те, що соціальна структура українства розширюється, появляються нові стани. Проте суперечність між кооператорами і “приватниками” існувала упродовж усього міжвоєнного двадцятиліття.

Кожен дослідник, який вивчає історію західноукраїнських земель, а тим більше історію преси, може зауважити одну закономірність: поява і функціонування тієї чи іншої української організації, товариства супроводжувалися необхідністю мати “свій” друкований орган. Сенс у такому розумінні значення преси був. Західноукраїнська преса була національною вартістю, трибуною, з якої можна було захищати національні інтереси, і на нижчих щаблях суспільної ієрархії ситуація була аналогічною. Історія СУК, а потім СУКіП теж не була винятком. “Торговля і промисел” почала виходити від 1934 р., але це не означає, що українське купецтво не мало преси і не використовувало пресу для захисту своїх інтересів. Так, членом СУКіП був І.Тиктор, якому належала відома і впливова газета “Новий час”, і ще кілька інших видань. Не стояло осторонь проблем економічного життя і “Діло” як національний орган європейського формату. Щоправда, були спроби створити і самостійний (або й спільний) фаховий орган. Йдеться про “Український купець, імпортер, експортер”, що видавав у Берегово І.Вислоцький разом із Союзом українських купців. Перше число цього журналу появилося 1 травня 1926 р. Видавець мав намір поширювати фахову інформацію і торгівельні знання, видавати відповідного змісту книжки і брошури, допомагати українським купцям і промисловцям у встановленні зв’язків з чехословацькими купцями і промисловцями.

І.Вислоцький хотів, щоб журнал став органом й інших українських торгівельних і кооперативних організацій Галичини, Волині, Буковини й Бесарабії. Тут же (у ч.1.) він пише і про те, що в стадії організації перебуває видавання ще двох часописів –“Українського промисловця” (для дрібних виробників) і “Українського ремісника” (для ремісників). Але після кількох чисел “Український купець, імпортер, експортер” перестав виходити.

Наступні спроби пов’язані із видаванням “Українського купця” (Коломия, 1929 р.), “Торговлі і промислу” (Коломия, 1929 р.), “Добробуту” (у 1930 р. вийшло кілька чисел), “Промислово-торговельного вісника” (Варшава, 1933 р.).

“Український купець” виходив протягом 1929 р. у Коломиї. Це був місячник для українських купців і промисловців, а докладніше – це був орган Спілки українських купців і промисловців. Відповідальним редактором був Микола Ковалюк. У першому числі він писав у статті “Наші завдання”: “Найголовнішою проблемою дня в нашім національнім життю є піднесення рідної продукції, виробництва, творення вільних, незалежних фахів для здобуття верстату праці й піднесення добробуту нації.

...Основною причиною нашого неповодження було те, що ми, як нація, не мали розвинених тих станів, котрі в нинішніх часах є носіями й організаторами державности, себто стану приватного купця і промисловця.

Та щоби відродити значення й піднести вагу рідного купецтва й вільних, незалежних фахів, вагу, яку знищив вплив шляхетського світогляду, – ми мусимо зрозуміти, що не вистачить лише захоплюватися, теоретично балакати про це на зборах, вічах, анкетах, але в дійсности вважати приватно-купецький стан “галапасним, непродуктивним чинником суспільности” [63].

На сторінках тогочасних економічних і кооперативних видань тривала полеміка між приватно-купецьким станом і прихильниками кооперації. М.Ковалюк вважає, що кооперація не може замінити приватно-купецького стану. Він твердо переконаний у тому, що “ніколи не зможе кооперація заступити й зробити тої праці у нашім національнім відродженню, як стан меткого, незалежного індивідуаліста-патріота, українського приватного купця. Та що це в нічім не зашкодить кооперації. Навпаки, поможе їй, заступаючи її в випадках, де кооперацію, як таку, не можна з успіхом застосувати” [64]. Це переконання М.Ковалюка, продиктоване любов’ю до всього рідного, спирається на багаторічний досвід у країнах Західної Європи, де автор статті працював у торгівлі перед Першою світовою війною і після війни.

“Думки на часі”. Таку назву має стаття М.Ковалюка, опублікована у ч.3 “Українського купця” за 1929 р. Автор зазначає: “Завдання наше цього дня є: шляхом станової преси і літератури (яку українські промисловці й купці повинні якнайгарячіше підтримувати), шляхом відчитів рефератів, шляхом організації гуртків і філій СУК (Спілки українських купців), шляхом свят та інших імпрез, шляхом створення взірцевих торговельних і промислових станиць-фортець – ширити ідею розвитку нашого приватного капіталу, бо лише в цім лежить запорука ліпшого майбутнього нації, її експанзивна сила і взагалі життєздатність” [65].

Спілка українських купців і промисловців, органом якої було видання, ставила перед собою такі завдання: виробивши відповідний ідеологічний фермент, оздоровити, зорганізувати українське приватне купецтво, підсилити його ряди свідомим, здібним, освіченим, витривалим елементом.

У виданні було кілька відділів. Один із них – “Український промисел”. У ньому автори порушували актуальні питання щодо створення й розвитку української промисловості (обробної і добувної, великої і дрібної), висвітлювали значення розвиненого промислу для кожного народу, а особливо для українців. Тут же була інформація про наявні на той час українські промислові підприємства.

Однією з найбільш пекучих проблем, що вимагали швидкого вирішення, була проблема економічної освіти, підготовки кадрів для праці на теренах української торгівлі та промислу. Цій проблемі присвячена стаття І.Сергієвича “Потреба економічного вишколення народу”. Ось два цікаві уривки із цієї статті: “Наш вік є віком матеріалістичним. Метафізика, філософія уступили місце економіці, а долею народів і держав кермують не дипльомати, а фінансисти й бізнесмени. На матеріалістичній основі утворюються бльоки держав, задержується світова рівновага. Ринки збуту, висота продукції, валюта, експорт імпорт – ось головні чинники життя, на услугах яких знаходяться й політика, і зброя, і наука, і мистецтво. Над світом панують народи, розвинені індустріально, фінансово, бізнесово.

Найсильнішим і найбагатшим є той нарід, в якого торговля і промисел розвинені якнайвище. Але це тоді, коли нарід має не лише численний і високорозвинений стан купецько-промисловий, а й коли широкі верстви суспільности більше чи менше економічно освічені й відповідно успосіблені” [66]. І наступний: “Нашими цілями є: 1) найширша економічна освіта широких народніх верств; 2) найбільша кількість торговельно-промислових, ремісничих і взагалі заводових шкіл, курсів, бурс і т.п. для хлопців і дівчат. Також найбільше скеровання нашої молоді на шлях продуктивної фахової праці; 3) поборювання в нас (головно в інтелігентних кругах) псевдо-аристократичного світогляду й презирливого відношення до промислу, торгівлі й ремесла; навпаки – вироблення замилування в цих ділянках життя.

...Всіма силами стараймося піднести економічний вишкіл і свідомість нашого народу – бо від цього в значній мірі, як не виключно, буде залежати наше краще завтра [67].

Розділ “Організація купецтва” – своєрідний інформаційний бюлетень про новини торгівлі і промислу (вітчизняного й зарубіжного), про діяльність купецьких союзів і спілок. У цьому відділі увазі читачів були представлені фахові публікації: “Як збільшити обороти в крамниці”, “Коли можна робити додаткові виміри доходового і промислового податків за минулі роки”, “Як провадити рекляму”.

У часописі купців були рубрики “З винаходів”, “Ріжні відомості”. “Український купець” часто пропонував своїм читачам цікаві публікації про багатих людей світу, про те, як вони зуміли організувати свій бізнес.

Автор однієї із них закликає українців до наполегливої праці, до прагнення кращого життя не на словах, а на ділі: “Ми – українці – нічого не вміємо добувати власною працею, не хочемо зачинати з низу. Ми сейчас хотіли би будувати цілу фабрику, зібрати купу професорів, закупити коштовні машини, зайняти простору камяницю на варстати і т.д. А в нас на те або нема гроша, або нема відповідних людей, або і всього нам бракує, тому заклавши руки, ждемо божого змилування, гніваємося, нарікаємо, стогнемо, але до діла поодиноко не беремося [68]. Далі автор статті зауважує: “...Може, дехто скаже мені на це: ой, Америка це інший світ – а в нас таке не вдасться – люди не мають гроша.

Так, у нас може не дійшов би чоловік так зараз до мільйонів долярів, але нема найменшого сумніву, що хто продумає, застановиться, учиться, удосконалює свою працю, хто вміє підхопити пригожу хвилю, відчути потребу загалу, словом, хто цікавий, має витривалість і охоту до науки, до праці, – той виб’ється на верх й буде інакше жити, як той, що йде через життя утоптаними старими стежками, наче глухий і сліпий, не спостерігаючи, що світ і вимоги його зміняються” [69].

У часописі була рубрика “Правні поради”. До праці у ній запрошували фахівців з юридичною освітою. Кожен дописувач міг одержати будь-яку фахову правову пораду.

Часопис уміщував на своїх сторінках публікації з інших видань. У ч.I за 1929 р. є стаття “Творім рідний промисел”. У ній подаються уривки із статті патріарха українських політиків, колишнього віце-президента австрійського парламенту Ю.Романчука (ця стаття була опублікована у “Ділі” 2 січня 1929 р.) під заголовком “Піддержуймо рідний промисел”. Ю.Романчук вважає, що “...промисел – це джерело добробуту даного народу; він творить нові добра, що ними засилює торговлю; він надає праці нашим робітникам; він не дозволяє нашому робітництву винародовлюватися; він піддержує і поширює національний характер міст; з нього мають хосен
Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації