Степан Кость історія української журналістики

Скачати
Навчальний посібник
1   ...   11   12   13   14   15   16   17   18   ...   25

Педагогічна преса. Коли йдеться про професійно-фахову пресу, то насамперед треба говорити про педагогічну пресу, а також про пресу для лікарів, інженерів, юристів. Церковно-релігійна преса – це окрема проблема.

Боротьба за рідне шкільництво, за мову завжди була (здається, що залишається й надалі) боротьбою за національне існування. І слово “боротьба” треба розуміти у його буквальному значенні. Річ у тім, що після приєднання Галичини до Австрії, Відень зробив дещо для українців. Так, для греко-католицького духовенства цісарева Марія-Тереса призначила 14 місць у Віденському Barbareum, а цісар Йосиф II у 1783 р. заснував у Львові духовну семінарію з “руською” (українською”, тобто) мовою викладання. За Йосифа II було запроваджено навіть обов’язкове шкільне навчання. У 1786 р. українську мову визнали мовою краєвою, хоча вчили її не скрізь, бо вчили церковно-слов’янську мову. Але у 1812 р. обов’язкове шкільне навчання було скасовано.

Митрополит М.Левицький домігся, щоб українська греко-католицька молодь вчилася не лише релігії рідною мовою, але й взагалі мала змогу навчатися української мови.

У березні 1848 р. галицькі українці висунули такі вимоги: 1) в усіх училищах Галичини, де населення цілком або переважно українське, мовою викладання повинна бути українська; 2) розширити викладання українською мовою у вищих навчальних закладах. Текст цих вимог було надруковано у “Зорі Галицькій” “язичієм” [2].

Ситуація для галицьких українців погіршилася після компромісу між Віднем і Будапештом у 1867 р., який пішов на користь полякам, бо й для них розширили політичні права у краї. Закон Краєвої шкільної ради від 1867 р. виявився невигідним для українців, оскільки українська мова стала умовно обов’язковою. За українську мову потрібно було вести важку боротьбу. Крім Львівської Академічної гімназії у 80-90-их роках минулого століття вдалося відновити українські гімназії у Перемишлі (1887 р.), Коломиї (1893 р.) і Тернополі (1898 р.).

Завдяки жертовним зусиллям процес національного відродження тривав і надалі, боротьба за шкільництво і мову не вщухала, хоча доводилося боротися не лише з польськими шовіністами, а й з москвофілами. У 1881 р. було створено Руське товариство педагогічне (РТП). Серед ініціаторів і засновників були В.Барвінський (редактор “Діла”), О.Огоновський (професор університету), о.О.Стефанович, шкільний радник К.Яновський та інші.

Намісництво затвердило статут товариства. Воно ставило перед собою такі завдання:

“а) промишляти над потребами руского народа на поли шкіл народніх, середніх і висших, займатися основуванням руских шкіл і піддержувати всякі справи виховання публичного і домашнього на основі матерного язика;

б) надавати членам (товариства. – С.К.) поміч так моральну, як і матеріяльну”[3].

Хоча й поволі, але справи рухалися. У 1884 р. було вирішено створити товариство “Взаємна поміч галицьких і буковинських вчителів”, оскільки не було кому вирішувати фахові проблеми вчителів, а крім цього треба було відтягнути вчителів-українців із польського Товариства педагогічного, яке мало напівурядовий характер. РТП доручило написати статут нової організації проф. В.Шухевичу. Аж у березні 1905 р. статутна комісія підготувала остаточний варіант статуту. Взаємна поміч українського вчительства існувала від 1905 р. до 1939 р.

Руське товариство педагогічне зробило дуже багато для того, щоб поступово утворився прошарок української інтелігенції.

Багато бурс та інститутів відкрито у провінції (Станіславів, Тернопіль, Перемишль, Стрий, Ярослав, Бережани, Бучач, Коломия та ін.). Для українського жіноцтва було відкрито Інститут для дівчат імені св.Ольги. Відкрито цілу низку приватних шкіл.

І все ж діяльності РТП бракувало генеральної мети й ідеї. А ця ідея могла бути лише одна – це ідея державності, відсутність якої зумовлювала досить повільні темпи розвитку РТП. До ідеї державності можна було прийти через виховання національної свідомості, що й було на початку століття одним із найголовніших завдань української школи. Ось чому С.Т. (очевидно, С.Томашівський, бо він тоді досить часто виступав на сторінках “Учителя”. – С.К.) писав: “Національна свідомість – це ясне і свідоме почуванє моєї тісної приналежности до всієї маси мого народа, тісної зв’язи всіх моїх потреб з вимогами загальнонародними” [4]. А виробити таку національну свідомість могла лише школа, перейнята національним духом. Звідси величезна відповідальність РТП.

Зрештою, українське громадянство теж могло би ставитися до РТП (як і взагалі до проблем шкільних та освітніх) з більшою увагою, розумінням і бажанням допомогти. Про це справедливо писав Л.Сальо: “Чи ті верстви все ще думають, що Товариство Педагогічне, то товариство станове, а не товариство всенародне, котрого праця має на меті цілий нарід без різниці на стан і віки” у статті “Р.Т.П. Рефлєксії з нагоди 25-літніх єго ювілейних зборів” [5].

Прихильно оцінив діяльність РТП І.Франко, відзначивши те, що РТП розпочало у 80-ті роки видавництво популярно-наукових книжечок [6].

Розповідаючи про РТП і “Взаємну поміч”, Учительську громаду, ми маємо на меті показати, як формувалася аудиторія майбутньої преси, бо хоча всі розуміли необхідність своїх періодичних видань, сталося це не відразу.

Роботу РТП ускладнювала надмірна централізація. На надзвичайних загальних зборах у лютому 1912 р. затверджено нову назву – Українське педагогічне товариство і новий статут. На підставі цього статуту товариство стало автономно-федеративним, оскільки було розширено права провінційних “кружків” і “секцій”, які, проте, підпорядковувалися Головній управі УПТ [7]. Останні передвоєнні роки були позначені дуже активною діяльністю УПТ. Зростала увага і з боку української громадськості. Багато хто почав робити пожертви для УТП.

Але ні РТП, ні УПТ не могли охопити усього розмаїття проблем українського шкільництва. Відомо, що поляки усіма силами намагалися не допустити до створення українських державних гімназій. Від 1868 р. до 1908 р. у Галичині (Східній і Західній) було створено 36 польських і лише 4 українські гімназії [8]! Ось чому українці й почали створювати приватні гімназії, – іншого шляху, щоб виховати свою інтелігенцію, не було. Постала проблема керівництва цією ділянкою шкільництва. Народний комітет національно-демократичної партії у лютому 1910 р. скликав нараду, в якій взяли участь представники Руського товариства педагогічного, Учительської громади, Взаємної помочі українського вчительства, “Просвіти”, “Дністра”, а також українських приватних гімназій. На цій нараді й було вирішено створити Краєвий шкільний союз та авторитетний керівний орган українського приватного шкільництва [9]. Краєвий шкільний союз мав такі завдання: 1) допомогати українським приватним школам; 2) захищати інтереси українського народного й середнього шкільництва; 3) дбати про організацію нових приватних гімназій у провінції; 4) організовувати підготовчі курси до середніх шкіл; 5) “...забезпечити нормальний розквіт українського національного шкільництва у нашім краю у всіх напрямах, а тим самим забезпечити національну освіту українським народнім масам і нормальний приріст свідомої національно української інтелігенції в Галичині” [10]. Але Краєвий шкільний союз брався робити те, що вже робило Руське товариство педагогічне. Це вносило деякий хаос у діяльність обох організацій. В умовах війни Краєвий шкільний союз розпався, бо більшість його членів опинилася за межами краю і приватні школи залишилися без господаря. Українське педагогічне товариство заопікувалося і ними.

Щодо появи назви “Рідна школа”. Після того, як Українська Галицька Армія перейшла Збруч, єдиним українським товариством, яке щось могло робити, був Український горожанський комітет. Зрозуміло, що шкільництво занепало. При цьому Комітетові було організовано шкільну секцію. Вона мала на меті допомогти Українському педагогічному товариству і створила відділ під давно популярною назвою “Рідна школа”. У червні 1920 р. УПТ прийняло “Рідну школу” під свою управу. У 1923 р. на загальних зборах УПТ вирішено схвалити нову назву – “Рідна школа – Українське педагогічне товариство”. Цю назву Львівське воєводство затвердило лише після повторної постанови Загального з’їзду УПТ у 1926 р.

Основні видання періоду до Першої світової війни – це “Учитель” і “Дзвіночок”. Та вже від 1880 р. виходила за редакцією Гр.Врецьони “Шкільна часопись” (перед нею виходила москвофільська “Газета школьна”).

Часопис Гр.Врецьони займався лише шкільними проблемами і крім учителів мало кого цікавив. Тут були змістовні публікації, але приватне видання не могло спопуляризувати шкільну справу в народі.

На засіданні головного виділу РТП у травні 1884 р. член виділу К.Кахникевич поставив питання про видання власного друкованого органу, однак бракувало коштів. До цього питання поверталися у наступні роки кілька разів. У 1889 р. РТП мало перебрати під свою опіку “ Шкільну часопись”, але Гр.Врецьона (власник і редактор) погодився тільки на те, щоб у своєму виданні надавати місце для висвітлення діяльності РТП.

У березні 1889 р. вирішено видавати часопис під назвою “Учитель”, виробити програму, встановити тираж, передплату (3 зл.), термін появи. Редактором обрано П.Левицького, до складу редакційного комітету ввійшли о.І.Чапельський, Ол.Барвінський, К.Лучаківський і В.Червинський. Ще минув час на з’ясування проблем, зокрема П.Левицький як редактор визнавав право виділу вмішуватися лише до мови журналу, правопису, щонайбільше – до напряму вступної статті. Виділ з цим не погодився, і П.Левицький відмовився від редагування та вийшов із виділу.

Перше число появилося 1 червня 1889 р. У наступному році реорганізували редакційний комітет. До нього увійшли Л.Сальо, Гр.Врецьона, П.Кирчів, Й.Танчаківський і В.Вітошицький. Редактором став Т.Грушкевич (був ним до 1893 р.).

Початок роботи “Учителя” був досить важким. На загальних зборах 1891 р. “Учитель” критикували – мало цікавого матеріалу, редакція неініціативна, були й інші претензії.

У 1893 р. редактором став проф. В.Шухевич, а в 1895 р. у журналі починає співробітничати М.Грушевський і друкує “Виїмки з джерел до історії України - Руси”.

Це позитивно вплинуло на рівень журналу та все ж читачі були незадоволені, що в “Учителі” мало писали про учительські проблеми, не обговорювали зміни у навчальних планах, шкільних законах і підручниках.

Передплатників було недостатньо. Бюджет журналу латали коштом сеймових допомог, що мало негативний наслідок: замовчувались гострі і пекучі проблеми українського шкільництва.

Так, “Учитель” вміщував важливі статті, розвідки, інформував про шкільництво в інших країнах, але не виступав проти того, як трактували українську мову в українських школах (не кажучи вже про польські), не виступав і проти того, що українських учителів переводили працювати на захід, де було менше або мало українців, а також проти заборони курсів для неграмотних.

У 1901 р. не лише окремі члени РТП, а навіть цілі філії у своїх резолюціях вимагали зміни напряму “Учителя”, щоб журнал більше писав про кривди і біди українського шкільництва.

Від 1904 р. “Учитель” видає Редакційний комітет. З січня 1904 р. у Вашківцях почав виходити “Промінь”, становий орган учительства, і “Учитель” зазнає певної зміни напряму. Це вже скорше науково-педагогічний журнал. Збільшилась кількість передплатників – у 1905 р. їх стає 600.

Від 1907 р. “Учитель” виходить за редакцією І.Копача, а від 1908 р. – В.Щурата. Часті зміни редакторів, звичайно, не впливали позитивно. У березні 1910 р. редактором обрано Я.Сушка. Часопис перестає виходити вчасно.

З лютого 1911 р. редактор журналу – І.Ющишин. За його редакції журнал стає цікавим не лише для учителів. Те, що І.Ющишин мешкав у далекому селі, створювало серйозні труднощі у редагуванні. У червні 1914 р. головний виділ призначає редактором проф. Ю.Рудницького. Тоді й намітилися деякі зміни щодо змісту і форми.

Ще одне. РТП від самого початку виступало за введення у школах фонетичного правопису, “Учитель” друкували “етимологією”. З червня 1892 р. журнал перейшов на фонетичний правопис.

Незважаючи на обставини, “Учитель” виступав трибуною, з якої говорили про проблеми українського шкільництва. Він спричинився до збагачення української педагогічної літератури, якої у нас бракувало, і намагався “вписати” наш учительський рух у європейський контекст.

З початком Першої світової війни “Учитель” перестав виходити. У 1923 р. М.Таранько знову почав видавати журнал “Учитель” як “місячний журнал, присвячений справам виховання, шкільництва й учительства”. Відповідальним редактором був А.Зелений. Виходив журнал протягом 1923-1924 рр. Обсяг – 24 сторінки.

У зверненні “Від Редакції” (ч.1) читаємо: “Йдучи на зустріч бажанню загалу українського вчительства, видаватимемо що місяця, на разі в об’ємі одного аркуша друку журнал п.н.”Учитель”, присвячений педагогічно-науковим, шкільним і становим справам учительства.

Метою нашою буде увести українське учительство в сферу нових ідей, в рідню новітніх працьовників на чолі народного виховання й навчання, висвітлювати усі прояви з области шкільництва взагалі, а українського зокрема, і обговорювати справи, що торкаються життя-буття учительства.

Перед нами розкривається отже далекий шлях культурної роботи, з якою в парі йде й велика відповідальність перед трибуналом будучности, перед трибуналом рідного народу” [11].

І як становий орган “Учитель” виконував завдання, поставлені перед ним. Для прикладу розглянемо структуру першого числа. Тут є публікації: “Методичні вказівки при навчанню історії рідного краю”; кореспонденція “Слова – діла”, де говорилося про потребу створення учительського кооперативу; “Важнійші постанови емеритального закона” – коментар до закону; кореспонденція “ Тріюмф денунціяції” – про несправедливість заборони товариства “Взаємна поміч українського учительства”; “Огляд шкільництва” – про шкільництво на українських землях під Польщею. Також були рубрики “Хроніка”, “Рецензії”, “Бібліографія”.

Названі рубрики і теми публікацій цього числа, звичайно, не охоплюють усього розмаїття тематики журналу. Згодом додалися рубрики “З преси”, “Дитячі забави” тощо. “Учитель” активно виступав проти того, що після 14 березня 1923 р. польська влада почала скорочувати число українських шкіл (у т.ч. і державних).

Журнал захищав права учителів, часто писав про їх проблеми. На сторінках журналу можна знайти багато методичного матеріалу – це стосується уроків з історії, мови тощо. Цікава стаття Ст.Сірополка “Шевченко як педагог” [12], у якій порушено, як бачимо з назви, цікаву проблему.

Серед активних авторів журналу – М.Галущинський, І.Климко, Євг.Грицак, Ст.Сірополко, М.Таранько.

Наприкінці 1924 р. журнал перестав виходити, натомість появився педагогічно-науковий збірник під назвою “Учитель” [13]. Вийшло два томи цього збірника. Це видання теж можна вважати періодичним, хоча його функції були дещо інші. Виходив “Учитель” за редакцією М.Таранька.

Участь у збірнику взяли вже відомі автори: М.Галущинський, Євг.Грицак, Ст.Сірополко, І.Климко, М.Таранько. Появилися нові імена: А.Чайковський, Д.Коренець, М.Возняк, І.Свєнціцький, В.Гнатюк, В.Домбровський.

З погляду сучасності варто звернути увагу на статті В.Залозецького (“Тарас Шевченко в світлі епохи”), В.Гнатюка (“Лука Гарматій і його спомини про М.Коцюбинського”), М.Возняка (“Краса давньої української книги”), І.Свєнціцького (“Три історії української літератури”), В.Домбровського (“Філологічні факти чи фікції”).

Учительство, окрім своїх професійних проблем та завдань на терені національного відродження, думало про дитячу аудиторію. У 1890 р. проф. В.Шухевич почав видавати своїм коштом журнал для дітей “Дзвіночок”. Від 1892 р. його видавало РТП.

Активною видавничою діяльністю займалася професійна організація народних учителів “Взаємна поміч українського учительства”.

З нагоди 25-ліття “Учительського слова” А.Домбровський писав у статті “Як прийшло на світ “Учительське слово”: “Українське народне вчительство відчуло силу й моральну цінність гуртової організації на краєвім віче українського вчительства 1904 р. З того відчуття зродилася наша станова організація; з того відчуття зродилася теж наша учительська преса” [14]. Журнал почав виходити від 15 вересня 1912 р. Редакція писала у ч.1: “... ми хочемо наш орган поставити на висоті його завдання; ми хочемо з нього сотворити справдішню “душу”, яка буде висловом бажань загалу українського народного вчительства. Редакція подбає про те, щоби “У.С.” було зеркалом, було відбиттям душі цілого Тов-ва...” [15].

Першим головним редактором був І.Казанівський (1912-1914 рр.), а по війні – Г.Коваль, І.Ліщинський, А.Зелений, А.Домбровський, І.Ющишин.

Журнал почав виходити у важкі часи. Народне вчительство вперто боролося за свої права, за поліпшення свого становища.

З вибухом війни “Учительське слово” перестало виходити. Багато вчителів емігрувало. Близько трьох сотень українських учителів опинилося у Відні, де вони об’єдналися в “Інформаційному комітеті українського вчительства”. При ньому діяла видавнича секція, що мала продовжити видання “Учительського слова”. Цей план залишився нереалізований, але вийшло кілька випусків дитячої бібліотеки.

Згодом “Учительське слово” було відновлено. Г.Коваль у Гмінді, у таборі для українських виселенців, організував відділ “Взаємної помочі українського учительства”, заснував склеп під вивіскою ВПУУ і відновив видавничу секцію. Це дало деякі прибутки, які й використали для відновлення “Учительського слова”, яке у 1916 р. вийшло чотири рази. Ще одне число появилося восени 1918 р. Але по-справжньому “Учительське слово” було відновлено аж на початку 1920 р. Навколо журналу поступово згуртувалися вчителі.

Уже через кілька років (1929 р.) загальні збори вирішили перетворити “Учительське слово” у двотижневик. Було запроваджено нові відділи [16]. “Учительське слово” стало не лише колискою нашої педагогічної преси. Воно активно і послідовно захищало права вчителів.

Часопис зробив дуже багато, адже оскільки ВПУУ зростала як станова організація кількісно, то й збільшувався обсяг виконуваної роботи. Маємо на увазі видавничу діяльність, створення кількох фондів (“Фонд помочі при закладанню варстатів праці”, “Фонд звичайних допомог”, “Добровільний фонд емеритальних допомог”), купівлю будинку для товариства, спорудження санаторію в с.Черче, заснування Педагогічного музею ВПУУ. Але головне – журнал був друкованим органом українського шкільництва міжвоєнного двадцятиліття. Назвемо його найважливіші відділи другої половини 30-х років, періоду розквіту журналу: 1) статті на загальні теми; 2) організація і пропаганда; 3) шкільні й учительські справи в державних законодавчих установах; 4) куток учительського професійного руху; 5) куток українського суспільно-культурного життя; 6) куток української публіцистики, літератури й мистецтва; 7) з голосів польської вчительської преси; 8) з життя нашої організації; 9) куток правної поради й оборони; 10) куток службового руху членів організації; 11) некрологи.

1 січня 1923 р. при “Учительськім слові” починає виходити науково-методичний журнал “Життя і школа”. Його програма була така: наукові підстави організації школи; теорія навчання й виховання; історія навчання й виховання; експериментальна педагогіка; експериментальна психологія; психофізика й психометрія; дидактика й методика; шкільна й суспільна гігієна; критика, рецензії, бібліографія; педагогічна хроніка.

Задум, як бачимо, був дуже вдалий. Всього вийшло шість випусків.

У 1927 р. “Взаємна поміч” замість “Життя і школи” почала видавати педагогічно-методичний квартальник “Шлях виховання й навчання”. Відповідальним редактором був А.Зелений, а від 1936 р. – А.Мучій-Боднарович.

У зверненні “До наших читачів” (1931 р.) редакція слушно писала: “Ні одна людина – ні одна людська група сучасних спрофесіолізованих суспільств не може обійтися без професійної освіти, без своїх професійних провідників – часописів і журналів” [17].

“Шлях виховання й навчання” продовжував процес формування української педагогічної думки, привчав учительство вірити в свої національні сили, залучав учителів до науково-теоретичної і публіцистичної діяльності. Щоправда, перші кілька років із відомих діячів лише С.Сірополко і С.Русова брали участь у роботі журналу. Згодом цей список розширився і можна побачити публікації І.Огієнка, В.Сімовича. Проте переважна кількість авторів – це народні вчителі, “буденні герої, що гинуть на шляхах усебічної чорної праці, а по них щойно приходять нові життєві вартості” [18].

Найважливіші відділи журналу: “Статті на загальні теми”, “Філософія й теорія педагогічних наук”, “Виховно-освітні системи й організація шкільних установ”, “Дискусійний куток”, “Теорія виховання і навчання”, “Огляд педагогічного, виховного й освітнього руху”, “Критика й рецензія”, “Огляд педагогічної преси”. Виходив журнал до 1939 р.

Важливе місце серед педагогічних видань мала преса “Учительської громади”. Спочатку кілька слів про “Учительську громаду”. Середнє шкільництво було під опікою РТП, але в цьому товаристві гуртувалися переважно вчителі народних шкіл. Як цехова (професійна) організація “Взаємна поміч українського учительства” теж охоплювала вчительство народних шкіл. Коли на початку 1900-х років зросла кількість вчителів середніх шкіл, тоді й виникла думка, щоб заснувати для них окрему організацію. Про це говорили ще в 1902 р., але минуло кілька років, поки задум здійснився. Відповіді на анкету, яку організував виділ РТП з приводу заснування такої організації, були позитивні. Ініціатор заснування “Учительської громади” – Ю.Стефанович. Він разом із О.Прислонським організував комітет, до якого увійшли о.Ст.Юрик, К.Студинський, С.Томашівський, В.Щурат. Цей комітет уклав статут і на загальних зборах 1 листопада 1908 р. “Учительську громаду” було засновано. Першим її головою, до речі, обрано М.Грушевського.

Видавнича діяльність “Учительської Громади” досить вузька – як завжди бракувало коштів. “Учительська громада” видавала свій орган (мова йде про “Нашу школу”) на основі рішення загальних зборів від 1 листопада 1908 р. Делегат “Товариства ім.Сковороди” в Чернівцях обіцяв, що Товариство покриє чверть видатків на цей часопис. Було створено Редакційний комітет, до якого увійшли В.Левицький, С.Рудницький, С.Томашівський, В.Щурат. Головним редактором став І.Кревецький. Він редагував “Нашу школу” чотири роки.

Серед основних тем, які порушувала “Наша школа”, є такі: шкільна тематика (політичний аспект проблеми); педагогічна тематика; наукова проблематика; бібліографія; хроніка діяльності “Учительської громади”; від 1912 р. журнал вміщує комунікати Краєвого шкільного союзу.

Найцікавіші періоди в історії цього видання – це 1909 р. і 1912 р.

Переважали у виданні загальнонаукові статті. Публікацій про методику навчання було порівняно мало. Добре були поставлені відділи рецензій і бібліографії.

Період 1910-1911 рр. за змістом дещо бідніший.

Зауважимо, що ставлення часопису до шкільної влади було досить самостійне і незалежне. Не раз часопис оцінював її позицію щодо українського шкільництва негативно. Через це Краєвий шкільний союз ставився до “Нашої школи” неприхильно, закидаючи їй, що вона підриває повагу до сейму і шкільної влади.

15 січня 1913 р. редактором стає С.Томашівський, з 1914 р. – М.Чайківський. Зміст обох річників цікавий, хоча публікацій на педагогічні теми стало менше.

З початком війни видання часопису припинилося. Появилася “Наша школа” щойно з початком 1916 р. за редакцією Ю.Рудницького. У 1916 р. і 1917 р. вийшло шість випусків, у 1918 р. – чотири випуски. Переважали статті дидактичного і педагогічного характеру. Журнал писав про вплив війни на молодь, про національне виховання. Були тут наукові статті і статті на актуальні теми. Як завжди, представлені рубрики хроніки, рецензій, бібліографії.

У другій половині 1918 р. видання “Нашої школи” припиняється. Правда, в 1921 р. (квітень) обновлено журнал “Світло”. Його редактор М.Галущинський. З приводу журналу думки були різні. Дехто вважав, що журнал повинен орієнтуватися на вчителів (як це робила “Наша школа”). Інші вважали, що “Світло” повинно бути органом чи виданням, присвяченим справі національного і суспільного виховання. Таким чином потенційна читацька аудиторія була би більша і зростала б надія на достатню кількість передплатників.

У першому річнику журналу були статті лише педагогічного змісту. Справі національного виховання тут надавали серйозного значення. Публікацій з методики і дидактики не було. Був відсутній і відділ рецензій, чим не всі були задоволені.

Ще три випуски появилися в 1922 р., а потім журнал перестав виходити.

Через три роки, у 1925 р., вирішено видавати “Українську школу”, яку вважають наступницею “Нашої школи”. На нараді львівських членів “Учительської громади” 1 лютого 1925 р. прийнято програму нового видання. Це мав бути науково-педагогічний журнал. Першим редактором нового видання став І.Калинович, який редагував журнал до березня 1926 р.

Зміст “Української школи” загалом відповідав наміченій програмі і завданням. А про них говорилося у зшитку 1-3 за 1925 р.: “Дух часу й потреби народу вимагають основної реформи “нашої – не своєї” школи. Заложення Українських Високих Шкіл у Львові. Засновання нових українських середніх шкіл, вивінування їх необхідними шкільними приладами та засобами навчання... Засновання в кождій українській громаді школи з українською мовою навчання. Повнота громадянських прав українському вчительству і його організаціям. Створення умовин для свобідного й ніким неспинюваного розвитку української культури.

... Кромі національних справ, зв’язаних з нашим шкільництвом, “Українська Школа” стане теж і фаховим, педагогічним органом, познайомлюючи товаришів з новими течіями виховання культурних народів, з вислідами сучасної експериментальної педагогіки та методики поодиноких предметів навчання, а також з особистими справами українського вчительства середніх і вищих шкіл” [19].

Уявлення про журнал першого періоду існування (1925-1926 рр.) дає аналіз змісту його основних публікацій у першому числі.

З назви статті М.Галущинського “На ясний шлях народної праці” можна здогадуватися, які проблеми тут порушено, оскільки її повністю сконфісковано [20], залишилася лише назва і своєрідний епіграф (цитата з офіційного документа). І.Раковський розглянув питання про расу і виховання [21], В.Целевич – про шкільні закони і українські середні школи [22]. Його стаття появилася теж з “білими плямами” після цензури. З інших публікацій увагу привертає стаття В.Калиновича “Чим цікавляться наші діти?” [23].

Вже від першого числа журналу тут був відділ хроніки і відділ бібліографії.

Принципово від цього числа журналу не відрізняються й наступні. Тут появляються статті з приводу шкільної політики, з питань методики, є цікава анкета, проведена за участю молоді середніх шкіл Львова на тему “Чим цікавляться наші діти?”, появилася навіть дискусійна стаття В.Бригідера “Декілька завваг про сексуальне питання в школі” [24].

Професійно підготовлено відділ бібліографії і огляди відповідної періодики.

У 1927-1928 рр. у журналі зайшли деякі зміни. У зверненні “Від редакції” читаємо таке: “... на основі рішення звич. загальних зборів з дня 1 січня 1927 р. припинюється видавання науково-педагогічних статей у нашому журналі. Він має обмежитися до обговорювання справ організаційних, які тикаються загалу учительства середніх шкіл, тим то й об’єм його зменшиться значно” [25].

Редакція вважала, що у даних умовах на перший план висуваються проблеми не наукові, а станові.

Крім цього, досить скрутною була й фінансова ситуація.

Ось чому протягом 1927-1928 рр. журнал друкує майже виключно вісті з життя Товариства, те, що стосується його діяльності.

У 1929 р. замість кількох випусків видано одну книжку більшого обсягу, в якій вміщено реферати, виголошені на з’їзді, що його скликала “Рідна школа” 1 лютого 1929 р.

Цікавішим стає журнал у наступний період – протягом 1930- 1931 рр. Тут є статті з історії школи, з дидактики. Статтю про поему Т.Шевченка “Іван Підкова” написав С.Смаль-Стоцький [26].

У 1932 р. журнал знову змінюється. У редакційній статті Є.Ю.Пеленський (підписано криптонімом Є.Ю.П.) пише, що у результаті дискусії вирішили видавати “Українську школу” щомісяця і присвятити її виключно педагогічному знанню, становим та організаційним справам [27].

Він обіцяє, що великим буде відділ бібліографії (бібліографією саме і займався Є.Ю.Пеленський). У другій частині часопису мали міститися статті про станові та організаційні справи.

Журнал, справді, знову змінився. Зміст багатий і цікавий. Це переважно статті із сфери педагогіки, є цікаві публікації з методики викладання української мови. З цього періоду назвемо хоча б статтю Я.Яреми “Дитячі переживання і творчість Шевченка. Зі становища психоаналізи” [28], Б.Барвінського “Значення образів у навчанні історії” [29].

У 1934 р. появляється знову лише одна книжка “Української школи”, після цього – перерва, бо протягом 1935-1937 рр. журнал не виходить.

У 1938 р. появляються дві книжки журналу – це ч.1-6 і ч.7-12. Перша книжка присвячена 30-літтю “Учительської громади” і 20-літтю появи журналу. Зміст другої книжки різноманітний. Тут порушено проблеми українського шкільництва, виховання молоді, є ціла низка рецензій на шкільні підручники та публікація Є.Грицака “Українські педагогічно-шкільні та вчительські часописи й журнали” [30].

Аналогічна структура журналу за 1939 р. Вийшла лише перша книжка (ч.1-6). Почалася Друга світова війна і радянська окупація. У 1938-1939 рр. редагував журнал Гр.Микитей.

Відновлено видання журналу у 1943 р. під назвою “Часопис українського вчительства в Генеральній Губернії”. Виходив він протягом 1943-1944 рр., але до нашого часу не зберігся.

У 1936-1939 рр. виходив “Шлях молоді”, двотижневик позашкільного виховання молоді. Видавав його кооператив “Рідна школа”, відповідальним редактором спочатку був Мих.Струтинський, а в 1938-1939 рр. – Вол.Дячук. Обсяг журналу – вісім сторінок, згодом 8-10 сторінок.

Редакція мала намір донести живе слово у віддалені кутки краю, стати порадником на важкому шляху до національної свідомості, вказувала шлях, як стати громадянином своєї нації, порушувати актуальні молодіжні проблеми.

Основна рубрика – на першій сторінці (статті “Молодь – одна родина”, “Поклін героям”, “З Маківки до Києва”, “Даймо відсіч большевицьким наймитам”, “1 листопада 1918 р.”, “Базар”). Тут читаємо про відомих українців із сучасного і минулого – Ярослава Мудрого, Ярослава Осмомисла, І.Богуна, І.Мазепу, Б.Хмельницького, Т.Шевченка, І.Франка, М.Шашкевича, Лесю Українку, Д.Вітовського, С.Петлюру та ін.). Були у журналі рубрики: “Що пише молодь?”, “Книжковий куток”, “Огляд подій”, “Всячина”, “Веселий куток”. У 1938 р. започатковано у журналі спортивну тему.

Українська педагогічна періодика сприяла національному вихованню галицьких українців. Це була жертовна праця, бо у 20-30-ті роки Східна Галичина волею західних держав опинилася у складі Польщі. Полонізація “східних кресів” – “ідея-фікс” польських політиків. Не було винятком і шкільництво. Спочатку поляки повністю зігнорували потреби українців у відкритті нових шкіл, перекрили доступ до вищих шкіл, переслідували студентів і викладачів Українського таємного університету, що чотири роки перебував у підпіллі. Водночас польська влада збільшувала кількість польських шкіл. Згодом, у 1924 р., з ініціативи відомого україножера С.Грабського, міністра освіти прийнято закон про утраквістичні (двомовні) школи. Як результат, з 2 420 українських шкіл перед війною у 1924-1928 рр. залишилося 745, а у 1937-1938 рр. – 352 [31]. На Волині і Поліссі українські школи поступово ліквідовували, а на Холмщині й Підляшші українську мову навіть не вводили до програми навчання.

Політика Польщі щодо українського шкільництва була настільки брутальною, що “Рідна школа” при Головній управі запровадила окремий відділ, який займався юридичним аспектом шкільних справ. “Рідна школа” наполегливо боролася за дотримання законності, що було важко робити в умовах колонізаційної і полонізаційної політики. Л.Ясінчук справедливо писав, що п’ятдесятирічна історія “Рідної школи” – це історія культурних змагань українського народу, українська Голгофа, але й заповідь Воскресіння.

З приходом більшовиків українська школа перестала існувати. Радянська школа мала інші методи, принципи, ідеї, мету.

На українських землях, що дісталися німецьким окупантам, українське шкільництво ледве животіло. Про пресу годі й говорити. К.Паньківський писав: “Потреба свого учительського професійного органу була зрозуміла. Такий журнал появлявся в Галичині з давніх-давен” [32]. Навесні 1942 р. українська громада зробила спробу видавати двотижневик “Українська школа” – під такою назвою 5 квітня 1942 р. у Коломиї появилося перше число журналу за редакцією І.Герасимовича, колишнього редактора журналу “Рідна школа”. Вийшов журнал як додаток до тижневика “Воля Покуття”. Наступне число не появилося. Українські учителі в Генеральній губернії чекали його до вересня 1942 р., коли “Українська школа” вийшла за редакцією І.Теслі. “Краківські вісті” привітали появу шкільного журналу, радіючи, що така важлива ділянка українського життя, як школа, отримала нарешті свою трибуну [33]. Ця спроба також була короткотривалою.
Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації