Степан Кость історія української журналістики

Скачати
Навчальний посібник
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   25

Преса для українських інженерів. У системі української фахової преси 20-30-х років у найскладнішій ситуації перебувала преса для інженерів і для тих, хто вивчав технічні науки. Якщо порівняти з іншою фаховою пресою, то преса для інженерів була найбідніша і щодо кількості видань, і їх обсягу, рівня, і навіть складу авторів.

Таку ситуацію можна пояснити і зрозуміти, якщо простежити історію розвитку цієї соціальної групи, адже потенційними передплатниками видань могли бути тільки інженери.

У XIX ст. серед інженерів було дуже мало українців. Кожна українська родина мріяла віддати сина до гімназії, а потім до університету, щоб він вивчився і став священиком або цісарським службовцем, чиновником. Мало хто думав про технічні науки. Тому й не дивно, що українська інтелігенція складалася тільки із священиків і випускників інших факультетів університету.

Була ще одна причина відсутності українців серед технічної інтелігенції. Щоб продовжувати технічні студії, потрібно спочатку закінчити реальну школу, а не гімназію. Таких шкіл було лише чотири – у Львові, Станіславові, Кракові, Ярославі.

Крім цього, технічна освіта не залишала сподівань на високі посади державної служби. Ось чому мало українців були інженерами, а ті, хто був, при бажанні могли ввійти у Польське товариство технічне, яке провадило активну діяльність і видавало “Czasopismo techniczne”.

Проте ситуація змінилася після 1894 р. Того року у Львові відбулася Перша краєва виставка, після якої в економіку краю вкладено значні інвестиції. Почалися великі роботи – будівництво залізниці, доріг, мостів, меліорація, розбудова міст. Аж тоді в українському суспільстві виникла потреба мати своїх інженерів.

До речі, “Діло” й інші часописи почали порушувати цю проблему і закликали молодь вивчати технічні науки. Це дало свої результати. Якщо у 1894 р. у Львівській політехніці було четверо українців, то у 1897 р. – двадцять (ректором політехніки тоді був українець Б.Мариняк) [49]. До речі, студенти політехніки (українці) заснували своє товариство “Основа”.

Почали записуватися українці і до інших навчальних технічних закладів Австро-Угорщини.

Перша спроба заснувати товариство українських інженерів датується 1900 роком, коли Андрій Корнелля з нагоди прийняття його до НТШ говорив про це з О.Колессою. А.Корнеллі запропонували спочатку створити секцію техніків у НТШ. Але молоді інженери не погодилися.

Вдруге спроба повторилася у 1906 р. А.Корнелля розмовляє з архітектором В.Нагірним, який мав досвід організації багатьох товариств. Після аналізу ситуації з’ясувалося, що ще бракує сил.

Нарешті 1908 р. – ювілейний рік для “Просвіти”, адже минуло 40 років від часу заснування. У середовищі інтелігенції почалося помітне пожвавлення.

На заклик А.Корнеллі і В.Нагірного до Львова з’їхалося багато українських інженерів. У листопаді 1908 р. у залі “Руської бесіди” відбулися інформаційні збори під головуванням В.Нагірного. Виступив А.Корнелля і запропонував проект статуту Товариства, який він же і підготував. Після дискусії цей статут прийняли. Засновниками Українського технічного товариства стали: В.Нагірний, А.Корнелля, В.Манастирський, Я.Стефанович, К.Паньківський, В.Бачинський та інші. Намісництво не заперечувало і рескриптом від 28 лютого 1904 р. дозволило Товариству функціонувати.

Початки діяльності УТТ були складні. По-перше, на його появу негативно відгукнулася польська преса. По-друге, члени товариства особливої активності не виявляли, що теж давало полякам привід для єхидних зауважень на адресу новоствореного українського товариства. Взяти хоча б такий факт: у 1910 р. на перші загальні збори Товариства не приїхало достатньо його членів.

Збори відбулися через три роки. У 1913 р. святкували 15-річчя “Основи”, тоді відбулися перші загальні збори УТТ. Були присутні представники Української парламентарної і сеймової репрезентацій, делегати від просвітніх, господарських і студентських товариств.

Робота зрушила з місця. УТТ почало займатися науковою роботою, готувати доповіді на актуальні теми, пов’язані з життям Східної Галичини. Для співробітництва із сеймовою репрезентацією створено чотири комісії: дорогово-залізничну, меліоративну, промислову, рільничу. Ці комісії давали сеймовій репрезентації необхідну інформацію.

Започатковано і узгоджено із НТШ працю над українською термінологією. Запрацювала технічна порадня для надання консультацій. Про пресу, про видання УТТ згадок ще нема, однак Товариство почало активну діяльність. Р.Залозецького (першого голову Товариства протягом 1913-1916 рр.) обрали послом до галицького сейму.

Вибух війни припинив діяльність Товариства. Одних забрали до війська, інші пішли добровольцями до Легіону Українських Січових Стрільців. Коли уряд ЗУНР був у Станіславові, члени УТТ очолювали три секретаріати (М.Козакевич – громадської роботи, І.Мирон – секретаріат шляхів, М.Мартинець – секретаріат земельних справ), а 4-5 травня 1919 р. у Станіславові відбувся загальний з’їзд українських інженерів і техніків. Сюди з’їхалися інженери з усієї України. Одночасно це були і загальні збори УТТ.

Після поразки національно-визвольних змагань діяльність Товариства, хоча і з труднощами, відновлена. Одні загинули, інші емігрували, дехто потрапив до польського концтабору. 24 вересня 1919 р. відбулися загальні збори, на які зібралося 20 інженерів. Вирішили організувати технічні курси для молодих, бо поляки запровадили строгі обмеження вступу до вищої школи українській молоді.

Зі свого боку НТШ постановило організувати наукові курси університетського напряму під вивіскою Товариства імені Петра Могили.

Але згоди на організацію курсів ні УТТ, ні НТШ не отримали. Тоді УТТ організувало тримісячні курси технічних рисувальників, яких не вистачало у технічних бюро. Такі курси на початку 1920 р. почали діяти і що цікаво – їх вели за програмою першого року політехніки (це вдалося зробити на основі статуту Товариства). Вели ці курси тихцем у службових приміщеннях Собору св.Юра і за фінансової підтримки Українського горожанського комітету.

У липні 1920 р. відбулася виставка праць слухачів і святкове завершення першого року курсів. Слухачі отримали посвідчення. Технічні курси – це перша спроба створити українську політехніку.

Так поступово формувалася потенційна аудиторія цього виду преси. Товариство відчувало велику потребу у виданні технічного часопису як органу УТТ.

З нагоди 25-ліття “Основи” відбувся II з’їзд українських інженерів у травні 1923 р. Зібралося 65 інженерів. Першою серед ухвал з’їзду була ухвала видавати місячник “Технічні вісти”, який вирішили видавати літографованим способом.

У червні 1923 р. появилося перше число літографованого часопису “Вісти”. Обсяг його – 32 сторінки. У цьому числі було надруковано реферат д-ра М.Чайківського про технічну термінологію та реферат Т.Секунди (із Харкова) “Дещо про російську та українську термінологію”.

Друге число не появилося.

Протягом 1924 р. відбулося кілька нарад, на яких обговорювали питання видання часопису, і нарешті було намічено його програму і вибрано редактора – Я.Стефановича.

На той час у Празі було засновано Український технічний союз, який вирішив видавати український технічний часопис. Місячник під назвою “Технічні вісти” вийшов у січні 1925 р. і одночасно став друкованим органом УТТ.

Передбачалося, що “Технічні вісти” будуть відповідати на наукові потреби й запити українських інженерів і техніків, також друкувати їх наукові праці, повідомляти про новинки у практиці, вміщувати огляди (реферати) окремих галузей технічної науки та огляди технічних часописів, полегшувати своїм читачам знайомство із здобутками технічної науки інших держав. Ще один напрям діяльності – це робота над українською технічною термінологією.

Крім цього, передбачалося, що часопис як орган УТТ інформуватиме читачів про його роботу і захищатиме станові інтереси його членів [50].

На допомогу Я.Стефановичу було обрано редколегію. Правда, вже після двох засідань вона перестала функціонувати.

Незважаючи на всі труднощі, наприкінці січня перше число появилося. Серед авторів цього числа були А.Корнелля, проф.М.Шиманович, Є.Нагірний.

Після появи першого числа виявилося, що “Технічні вісти” мають слабку матеріальну базу. Ще більш прикрим було те, що передплатників набралося лише 20, хоча проспектів часопису розіслали кілька сотень. Тому на загальних зборах у лютому 1925 р. вирішили збільшити місячні внески, щоб урятувати “Технічні вісти”, а члени Товариства мали отримувати “Технічні вісти” безплатно.

При підготовці наступного (2-го) числа журналу підвела редколегія і члени УТТ у краю. Інженери на еміграції прислали свої матеріали і тим підтримали журнал. Це І.Кандяк, проф.А.Фещенко-Чопівський, який саме тоді почав друкувати свої праці із металографії, зокрема, першу із них “Будова металів і металічних стовпів”. М.Корначевський написав статтю про гірничу і металургійну промисловість України в 1913-1923/24 рр. До них приєдналося ще кілька авторів. Були у цьому числі і повідомлення з практики, рецензії, термінологічні замітки, інформація про діяльність УТТ [51].

У 1925 р. появилося шість чисел журналу загальним обсягом 80 сторінок. Для початку це було ніби й непогано, однак грошей для оплати друкарні постійно бракувало.

Наприкінці 1925 р. редакція часопису почала листуватися з редакцією “Наукового технічного вістника”, що виходив у Харкові. Завдяки цьому журналу (редактором був В.Баланін) “Технічні вісти” дебютували і в підросійській Україні.

Другий рік існування журналу теж був важкий. У 1926 р. появилося 4 числа обсягом 72 сторінки. Вирішили видавати в 1927 р. “Технічні вісти” як квартальник і меншим форматом (не журнальним, а книжковим).

Цього ж року за порадою В.Баланіна пішли ще на одну важливу зміну: відмовитися від обширних наукових статей, а друкувати оглядові статті, реферувати новинки зарубіжної технічної літератури, але, зрозуміло, й інформувати про стан і розвиток техніки, технічних наук на українських землях, розповідаючи про українських інженерів у світі. “Технічні вісти” ставали ніби доповненням до “Наукового технічного вістника”, який мав друкувати головним чином наукові статті. Для цього потрібні були і кадри, і кошти. А рядові члени УТТ, загал українських інженерів ставився до свого видання байдуже. Щоправда, коло співробітників збільшилося. Це проф.М.Грабина, С.Пастернак, Д.Скоропадський, Е.Вертипорох, Е.Перхорович, В.Телятинський.

У 1928 р. появилося чотири числа обсягом 132 сторінки, така ж кількість чисел появилася і в наступні два роки. А протягом 1931-1934 рр. виходить по шість чисел, 1935-1936 рр. – 3 числа, 1937 р. – 10 чисел, 1938 р. – 12 чисел, 1939 р. – 6 чисел.

Фахово оцінити науковий рівень публікацій журналу важко, адже минуло шістдесят років, наука і техніка пішла далеко вперед, хоча намагання охопити різноманітні галузі науки і техніки були. Це, скажімо, публікації із проблем гірництва і гірничої геології. Зі статтями на цю тему виступали А.Корнелля, М.К-ий (очевидно, М.Корначевський. – С.К.), їм належать поодинокі публікації. Практично цю тематику розробляв С.Пастернак, якому належать десятки публікацій.

Про металургію писали М.Корначевський, А.Шумовський. Про проблеми хімії і технології хімічної промисловості писали Е.Вертипорох, Д.Гевський, К.Кізюк, Ю.Крохмалюк. Про машинознавство – Р.Кахникевич, Я.Весоловський. Про електротехніку – Б.Пристай та ін.

Інші публікації стосуються водного будівництва і меліорації, мостобудування і залізниць, агрохімії, лісництва і архітектури. Журнал інформував своїх читачів і з багатьох інших питань, що могли їх зацікавити. Ось, скажімо, повідомлення під рубрикою “Огляд технічно-господарський” у ч. 5 за 1931 р.: “Чужоземні кваліфіковані робітники в СРСР”, “Великі замовлення СРСР”, “Кількість населення здібного до заробітку в Німеччині”, “Гірничий і залізний промисл Польщі в 1930 р.” та інші [52].

Різножанровими є матеріали про життя Українського технічного товариства. Це цінна інформація, бо вона допомагає відновити історію УТТ, простежити за його розвитком.

Майже у кожному числі журналу опубліковані матеріали від Комісії розбудови українського промислу. Є тут річний звіт про діяльність УТТ у 1932 р. Постійною була рубрика “Хроніка”. Привертає увагу і така публікація: “Що думають деякі члени про акцію стягання залеглостей” [53]. Як бачимо, проблема сплати внесків стояла гостро. Прикро, що багато хто байдуже ставився і до свого Товариства, і до його друкованого органу.

У рубриці “Організаційно-технічне життя” досить обширно подається інформація про діяльність польського технічного товариства та технічних товариств інших європейських держав, зокрема, діяльність Федерації слов’янських інженерів [54], Союзу організації інженерів українців на еміграції [55].

Інформував журнал своїх читачів про нові виставки, про життя музеїв, про ті вищі освітні заклади, що готують технічних спеціалістів. У річнику журналу за 1931 р. є замітка (рубрика “Організаційно-технічне життя”) про кількість українців, які вчаться у варшавській політехніці: у 1930-1931 рр. там вчилося дев’ять українців і серед них одна жінка! Інформацію про Природничий музей НТШ знаходимо в розділі “Огляд” під рубрикою “Науково-технічний огляд” [56].

“Технічні вісти” не обходили увагою ювілеї відомих вчених, ювілеї товариств і установ, ось хоча б – “Рідної школи” (50-річчя якої припало на 1931 р.) та “Маслосоюзу”. Відгукувався журнал і на ювілеї технічних товариств інших народів і держав. Є тут і розповіді про вчених, їх життєписи, некрологи з приводу смерті.

У кожному номері був список нової літератури, що могла зацікавити членів УТТ (тобто, це книги відповідного науково-технічного напряму та книги і журнали для широкого кола читачів, що їх отримувала редакція).

Зрідка трапляються на сторінках журналу публікації іншого характеру. Маємо на увазі статтю А.Мілянича “Перед загальними зборами...” [57]. Автор порушує проблему “психологічного наставлення” (психологічної цілеспрямованості та психологічної підготовки). На його думку, інженерам-українцям бракує психологічної підготовки до справи, до їх діяльності, бракує ініціативи – того, що мають інші: “Чужинець приходить, студіює обставини й можливости від початку і зуміє використати їх та творити цінности для себе, а ми, що маємо ніби то далеко корисніші умови, цього не можемо чи не вміємо зробити” [58]. Це справедливий закид, і автор мав цілковиту рацію, бо цей закид можна адресувати й українцям інших професій. Який вихід, на думку автора? Звичайно, це не вихід – їхати на радянську Україну, де є “ліпші” (іронізує А.Милянич) умови для роботи. Він пише: “Коли ж в нас немає цього п с и х о л о г і ч- н о г о н а с т а в л е н н я, яке є передумовою кожної творчої праці, його треба в нас виробити, виховати” [59].

До речі, деякі думки і положення статті звучать дуже актуально у сучасних кризових умовах (тоді теж була економічна криза): “Словом – до старших, щоби знали напрям дороги молодих інженерів; щоби вони, бодай не знеохочували молодих своїм песимізмом, а то й часами не шкодили...

Словом – до молодих, щоби продумували над можливостями праці і використовували кожну нагоду, яка помогла би їм станути до самостійної творчої праці, щоби не зражувалися невдачею, але вперто, послідовно і з оптимізмом прямували до наміченої ціли.

Словом – до доросту (це найважливіше слово), щоби він уже на шкільній лавці приготовляв себе не до теплих посад, але до твердого, часто гіркого, але все-таки життєрадісного і одиноко для нас доцільного творення власних варстатів праці” [60].

Інший приклад – стаття І.Кандяка “Напрямні нашої праці”, якою відкривається ч.1. за 1933 р. Він теж пише про відсутність ініціативи у багатьох українських інженерів, але головна проблема статті в іншому. І.Кандяк вважає першочерговим завданням організаційне зміцнення Товариства. Друга важлива справа – це участь членів товариства у розбудові українського господарського життя, “а головно пропагованого у ньому клича самовистарчальности, який повинен би стати напрямною у нашій господарській політиці” [61], що має відношення вже до проблеми власних сил у боротьбі за українську ідею.
Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації