Степан Кость історія української журналістики

Скачати
Навчальний посібник
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   25

Правнича преса. ...Історія української адвокатури на західних землях починалася цікаво. Десь у 30-х роках XVI ст. у Львові Олександер Ігнатович продав спадщину по батькові і за виручені гроші взявся за справу, якою перед тим не займався жоден українець, – за адвокатуру. Про цей випадок пише І.Крип’якевич у своїй праці “Львівська Русь в першій половині XVI віку” [62]. До того часу, коли адвокати справді почали відігравати визначну роль в українському національному житті, було ще далеко. К.Левицький писав із цього приводу: “Тому, коли наш нарід дійшов до волі і перших свобід громадянських під Австрією (1848 р.), то він єще довгий час не мав своїх народних адвокатів та через те як безборонна маса наражений був на величезні втрати на всіх ділянках свого життя” [63]. Так, наше селянство програло на початку 50-х років минулого століття відому справу лісів і пасовиськ. Коли почалася “весна народів”, за словами Л.Ганкевича, у всіх народів Австрії у перших лавах боротьби і на чолі політичного руху перебували адвокати. Ні в Головній Руській Раді, ні в сеймі, ні в парламенті не було українських адвокатів. Народним життям кермували священики і селяни, урядовці і вчителі, хоча були у Львові і адвокати українського походження [64]. Лише у 70-х роках виникає українська адвокатура, українці відкривають свої адвокатські канцелярії. Ще більше українців-адвокатів появилося у 80-90-х роках. “Це вже нова генерація української палєстри (адвокатури. – С.К.). Це вже “не оборонці шляхти, міщанства і промисловців”, але оборонці цілої нації. Всі вони вже національно свідомі, люди європейської культури, простолінійні і послідовні в своїм поведенні. Вони дають почин і переводять повну реорганізацію національно-політичного, економічного і культурного життя свого народу. За їх почином головно повстають нові справді демократичні, політичні партії, як національно-демократична, радикальна і соціял-демократична... За їх почином повстають фінансові і економічні установи, що стають основою відродження народу. Вони беруть живу участь в освітно-культурному і політичному житті...” [66].

Вміння української адвокатури засвідчив процес, який у 1893 р. виграв К.Левицький. Прокурор звинуватив відомих мистців К.Устияновича і Ст.Томасевича, що ті, розмальовуючи церкву, на образі, де зображено пекло, помістили у казан шляхтича, чиновника і єврея-лихваря... Мистців виправдали. Процес визначний і тим, що молодий тоді адвокат К.Левицький став на захист прав української мови.

У 90-х роках українські адвокати виграли цілу низку процесів. Ці адвокати – І.Добрянський, К.Левицький, Є.Олесницький, С.Федак, Л.Павенцький, Т.Кормош, А.Чайковський, А.Горбачевський, Л.Рожанковський, В.Зарицький та ін.

А.Чайковський (згодом відомий письменник) у 1894 р. запропонував з нагоди першої краєвої виставки у Львові скликати з’їзд правників, ...а також з’їзди медиків, купців, промисловців, студентів, письменників, ремісників, педагогів, війтів [67]. Можна лише уявити, який сильний імпульс дали б ці з’їзди для організації життя українського суспільства. Цього не сталося. Парадоксально, але навіть авангардна адвокатура українського громадсько-політичного життя нічого не зробила для заснування своєї професійної організації, хоча адвокати інших європейських народів мали на той час професійні організації. Щоправда, згадаємо про “Кружок правників” (1881 р.), який було створено при Академічному братстві [68].

Важливою подією в розвитку української адвокатури, у становленні правничої преси стала поява “Часописі правничої” (1 квітня 1889 р.) [69]. Перший український правничий орган заснували і видавали К.Левицький, Є.Олесницький і А.Горбачевський.

У передовій “Слово від видавців” читаємо: “Пускаємо в світ перший випуск нашої “Часописі правничої”, першого у нас фахового, наукового місячника. Це перша проба нашої наукової сили на полі правознавства, як також на полі розвитку нашої правничої термінольогії. Знаємо добре, що завданню висказаному в першій оповістці: видавати місячник для теорії і практики і поставити на висоті научній йому належній, – ми на разі ще не зможемо відповісти. Всякий початок тяжкий, а наші правничі сили ще не зібралися до купи, ще може не пізналися при спільній праці науковій. Мило нам вже однаково на тім місці піднести, що наша перша оповістка про видавництво “Часописі правничої” зістала радо принята в цілім краю та що щирі люде поспішили нам в поміч з передплатою...” [70].

Стаття завершується зверненням до українських правників Галичини, Буковини, Угорщини, України, Боснії і Герцеговини підтримати часопис такою заявою, що “Часопись правнича” буде берегти чистоту мови та правничої термінології: “Хочемо писати живим руським (українським. – С.К.) словом – кожному зрозумілим” [71].

У журналі друкувалися К.Левицький, А.Горбачевський, Є.Олесницький, О.Огоновський, П.Стебельський, С.Дністрянський, М.Шухевич. У 1843 р. в одному із чисел надруковано важливу працю К.Левицького “Правда Руська” – памятник законодатного права руського з XI в.”

Друкував журнал праці і вчених із Великої України. Співробітничав тут і М.Павлик.

Упродовж перших двох років журнал появлявся як місячник обсягом 16 сторінок. З 1891 р. “Часопись правнича” виходила за редакцією К.Левицького як квартальник. Від 1892 р., зважаючи на фінансові труднощі, “Часопись правничу” починає видавати Наукове Товариство ім.Т.Шевченка. Журнал виходить як річник – “Видавництво для теорії і практики. Видавництво Н.Т.Ш.”, ”Видавництво Н.Т.Ш. для теорії і практики”, на третій рік – “Розвідки правничі Секції Іст.-Фільософічної Н.Т.Ш. Редактор д-р К.Левицький”.

З нагоди появи “Часописі правничої” “Діло” у своїй передовій пише: “Нині появилося перше число першого фахового часопису наших руських юристів “Часопись Правнича”. Це не тільки перший юридичний, але взагалі перший строго науковий часопис у Русинів і тому цей факт має більше значіннє в історії наших наукових змагань. Наші юристи беруться перші за серйозний фаховий труд на рідній мові і консолідуються при тім труді коло наукової часописі, котра відтак має стати дзеркалом розвитку їх фахової науки, мірилом їх поступу в плеканню тієї науки на рідному грунті. Факт той має безперечно загальне всенародне значення” [72].

Дослідники відзначають вплив журналу на українську правничу думку і на розвиток правничої термінології.

Як згадував С.Дністрянський, “... К.Левицький щораз більше віддавався праці на політичнім полі, що не давала йому спромоги нести й тягар редакторства правничого органу. Так самі обставини поставили мене редактором правничого часопису. Відповідно до духа часу і справжньої потреби я поширив первісну редакцію і на суспільні науки та змінив назву “Часописи правничої” на “Часопись правничу і економічну” [73].

Перше число нового видання появилося в 1900 р. Спогади С.Дністрянського засвідчують ті складні умови, в яких доводилося видавати правничі журнали. Майже не було передплатників. “Ці часописи видавалися більше на склад, більше для збереження наукового престижу та для потреби самих авторів поміщувати свої наукові твори на рідній мові, ніж для потреби правничих кругів користати зі свого органу для наукової чи національної цілі” [74]. Увесь тягар роботи лежав на редакторові, бо постійних наукових співробітників журналу не було. Крім К.Левицького, П.Стебельського і М.Зобкова не було нікого, хто володів би власне науковими методами дослідження. С.Дністрянський залучав до співробітництва нові сили, молодь і практиків, щоб вони вчилися володіти науковим стилем. На допомогу прийшов І.Франко, який написав для ч.1 цінну працю “Грималівський ключ в р.1800”. У цьому числі була стаття С.Дністрянського “Берненська унія і наше відношення до неї” та інші. С.Дністрянський згадував: “Перші часи моєї організаційної праці стоять мені дуже живо перед очима. Поминувши працю д-ра Івана Франка, всі праці першого випуску мусіли перебути немов огненну пробу, всі манускрипти мусіли піддатися редакторській перерібці. Часто лучалося, що з цілого манускрипту залишалися тільки головні рамці, причім нераз і зміст прибирав цілком змінену форму. Це була поправді сизифова праця, що мала на меті привчити молоді сили до нової для них роботи...” [75]. С.Дністрянський зазначає, що публікації таких авторів, як К.Левицький, В.Старосольський, М.Зобків, В.Панейко не потребували редакторського втручання.

Бурхливий початок століття перешкоджав нормальному функціонуванню наукового видання. Йшла боротьба за український університет у Львові, її очолили студенти, – “... і так “інтер арма” (серед гармат. – С.К.) замовкла наукова праця”[76]. Після сецесії чимало студентів залишили Львів і подалися в інші європейські університети. У політичну боротьбу втягнувся С.Дністрянський. Він став послом віденської державної ради і всю увагу звернув на політичний шлях досягнення мети. Від 1904 р. участь університетської молоді у журналі щораз менша. У 1907 р. вийшов дев’ятий том, а десятий появився у 1912 р. У ньому були лише праця С.Дністрянського “Причинки до реформи приватного права в Австрії” і стаття його учня – М.Бодруга.

У роки парламентської діяльності у Відні С.Дністрянському вдалося отримати кошти на видання нового правничого органу. У 1910 р. за його редакцією вийшов “Правничий вістник”.

Ще раніше, 18 квітня 1909 р., у Львові засновано Товариство українсько-руських правників. Воно об’єднувало правників Буковини та Галичини і нараховувало перед Першою світовою війною кілька сот членів. При Товаристві діяли чотири комісії. Видавнича комісія відповідала за видання друкованого органу. “Правничий вістник” – це орган Товариства українсько-руських правників, хоча у ньому друкувалися члени правничої комісії НТШ [77].

У 1909 р. Товариство видало документи українською мовою для вжитку в судах Галичини і Буковини.

У 1910 р. вийшло три числа журналу. У редакційній статті ч.1 читаємо, що “Правничий вістник” є продовженням “Часописі правничої і економічної”. С.Дністрянський так бачив зміст нового видання: “В літературній частині друкуватимуться самостійні розвідки з обсягу правничих та суспільних наук і короткі реферати про чужі праці; практична часть подаватиме рішення судових або адміністративних властей, а станова часть буде берегти станових інтересів різних правничих станів” [78].

У 1911 р. вийшло два великі числа журналу, у 1913 р. – одне велике число, у 1912 р. вийшло останнє (десяте) число “Часописі правничої і економічної”.

Статті журналу збагачували українську правничу думку. Зважимо на те, що Товариство українських правників ставило за мету не лише розвивати правничу культуру, але й захищати станові інтереси. “Правничі круги відчули потребу мати свій науковий та становий орган – і ту обставину мусимо вважати дуже важним кроком наперед. Змагання до поглиблення правничої науки на рідній мові в широких кругах наших правників дало доказ, що вони почувають себе самостійною ідеольогічною групою нашої суспільности, свідомою своїх обов’язків супроти свого народу. З тим моментом, коли Товариство українських правників виставило свій орган, воно зрозуміло свою мету і переймило українську правну ідею, щоб її як слід зберегти. Таким чином праця попередників не залишилася змаганням декількох ідеольогів наукової праці, але ці останні передали спадщину своєї ідеольогії в руки широких правничих кругів нашої суспільности: що досі було припадкове та незорганізоване, мало стати від тієї пори висловом організованої думки” [79].

Товариство українських правників розбудило у правників почуття солідарності, організаційної спільноти, розуміння свого обов’язку. Хиб у роботі Товариства було багато. По-перше, ще не всі розуміли значення фінансово незалежної станової організації. Друга хиба – обірвався зв’язок із університетською молоддю, вона вже не так активно брала участь у науковій роботі, як за часів “Часописі правничої і економічної”. Третє – “Правничий вістник” існував завдяки урядовій фінансовій допомозі і коштам НТШ, але саме Товариство мало цікавилося долею свого друкованого органу. Брак коштів давав себе знати постійно.

У 1914 р. у Львові відбувся перший науковий конгрес Товариства українських правників. Редакція почала готувати до друку розвідки “Права нації” С.Дністрянського і про “Правду Руську” А.Чайковського, публікації судових рішень у справі “Народного дому”. Війна перешкодила випускові наступного числа “Правничого вістника”.

Діяльність Товариства українських правників завмерла протягом війни. Потім прийшов Листопадовий зрив 1918 р. 22 листопада 1918 р. українська армія залишила Львів, який окупували поляки. Почалися репресії і політичні судові процеси проти українців. Тоді ж створено Колегію українських оборонців на чолі з Максом Левицьким. Вона зайнялася долею заарештованих та інтернованих в’язнів, їх обороною перед судами [80]. Коли виявилося, що цивільне українське населення також потребує захисту, то в Колегії українських оборонців виникла думка про створення окремої організації, до якої належали б усі адвокати Галичини. У березні 1922 р. Колегія українських оборонців звернулася до Львівського воєводства з проханням затвердити статут “Союзу українських адвокатів”. Воєводство відхилило цей статут. У січні 1923 р. ініціатори звернулися з новим варіантом статуту, який було схвалено. 20 травня 1923 р. у Львові відбулися загальні збори. Головою Союзу українських адвокатів обрано С.Федака. На зборах обговорено низку важливих проблем. Уже тоді І.Боцюрків вніс пропозицію видавати правничий журнал.

У статуті СУА було визначено його провідні завдання – боронити права, інтереси і гідність адвокатського звання; підтримувати станові і товариські стосунки між українськими адвокатами тощо [81].

Загальні збори Союзу українських адвокатів відбувалися щороку. До питання про правничий часопис повернулися аж у 1927 р.

Вийшло два числа “Бюлетня Союзу українських адвокатів”: ч.1. – у червні 1927 р., ч.2. – у жовтні 1927 р. У першому числі є статистика стану членів СУА. Виявляється, що лише половина українських адвокатів була в СУА. Писав “Бюлетень СУА” і про необхідність поповнювати архів при бібліотеці НТШ, а тому всі важливі справи політичного і громадського характеру слід посилати до цього архіву. У наступному числі було названо боржників, тих, хто затримував сплату членських внесків.

Обговорювали проблему видавання правничого органу і на наступному з’їзді. Було прийнято ухвалу: “Узнаючи величезну вагу власного правничого органу, взивають Загальні Збори всіх українських адвокатів, щоби вони в якнайкоротшому часі стали основниками цього органу через зложення 5-долярових паїв” [82]. Три роки тривала підготовка до його появи. 7 квітня 1928 р. на засіданні керівництва СУА було остаточно ухвалено видавати “Життя і право” (назву запропонував М.Глушкевич), а 1 липня 1928 р. появилося ч.1 цього журналу.

У березні 1929 р. на спільному засіданні делегатів Союзу українських адвокатів і Товариства українських правників ухвалено видавати далі цей журнал як орган СУА і ТУП. У травні 1929 р. число “Життя і права” появилося під спільною фірмою.

У “Слові від видавництва” К.Левицький писав: “Піднимаємо видавання обновленого правничого часопису, бо загал нашого українського правничого світа відчуває потребу того органу, та й належиться, щоби ми Українці на цих землях і в сучасних обставинах мали свій правничий орган як знамя культури і оборони прав нації” [83]. К.Левицький не лише обгрунтовував потребу такого видання, а й його завдання і програму: “Програмою нашого видавництва є: дати спромогу українським правникам всіх станів вироблювати свої сили наукові та їх досліди правничого змісту подавати теоретикови і практичному правникови для поглиблення фахового знання”[84]. Йшлося, отже, про поєднання теорії й практики. Крім цього, редакція хотіла створити трибуну для вільного обміну думок і поглядів. Щодо змісту і основних проблем, то редакція планувала охопити усі ділянки правознавства в теорії і практиці, а також висвітлювати, як живуть інші народи – йдеться про порівняльне правознавство. Редколегія мала намір подавати правничу бібліографію, інформувати своїх читачів про діяльність правничих установ.

Журнал чесно дотримував обіцяної програми. Виходив як квартальник, зробити його місячником перешкоджав, зрозуміло, брак коштів. Достатньої підтримки з боку багатьох членів СУА і особливо ТУП теж не було. Тільки завдяки залізній енергії й невичерпній праці К.Левицького, як пише Л.Ганкевич, “Життя і право” виходило. У той час у судах та інших державних структурах українців було менше, ніж представників панівного народу – поляків у Східній Галичині й на Волині, румунів – на Буковині, мадярів і чехів – у Карпатській Україні. Ті ж українці, які перебували на державній службі, повинні були демонструвати у власних інтересах вірність урядові. Лише українські адвокати були порівняно незалежними і мали можливість захищати національні права свого народу. Не випадково на сторінках журналу досить багато публікацій про адвокатів і адвокатуру, про суспільно-моральну суть цієї професії (“Про завдання сучасного адвоката” К.Левицького, “Етичні завдання адвокатури”, “Адвокат і суспільність”, “Адвокат, громадянство і нація” М.Глушкевича, “Організація української адвокатури” Р.Домбчевського, “Чого треба вимагати від українського адвоката?” А.Чайковського тощо). Десятки інших публікацій звернені до чисто фахових проблем й аспектів адвокатури, а також до історії. Основні рубрики журналу – “Вступні статті”, “Розправи” (наукові публікації), “Критичні огляди”, “Станова організація”, “Бібліографічні записки”, “З життя наших установ”, “З адвокатського життя”, “З жалібної карти”.

З початком Другої світової війни і московською окупацією журнал “Життя і право” припинив своє існування.

“Життя і право” – це апогей західноукраїнської правничої преси. З нагоди десятиріччя журналу Р.Домбчевський писав: “Впродовж десяти літ наш часопис вповні виправдав своє завдання як органу, що репрезентує усю національну правничу еліту, теоретиків і практиків. Невеликий об’ємом цей наш доробок, але ж який він цінний, документарний, писаний іноді кров’ю серця! Не було ділянки, якій не присвячено би довших чи коротших наукових чи практичних статей чи завваг-нотаток.

“Життя і право” стануло вповні на всеукраїнському становищі, згідно із своїм завданням: служити усій нації! Було трибуною усіх тих інтересів, без різниці політичних чи яких інших переконань їх заступників, що мали право назвати себе загально-національними інтересами” [85].

Багато уваги журнал приділяв мовній справі.

Журнал зацікавив зарубіжну громадськість. І не тому, що це українське видання, а, на думку Р.Домбчевського, завдяки вартості й оригінальності думок й тому, що “Життя і право” посідало місце суто демократичне і наповнене найкращими правними думками-ідеями.

Наявність такого фахового правничого видання свідчила про зрілість нації.

Протягом 1925-1929 рр. виходив “Збірник Правничої комісії при історично-філософічній секції Наукового товариства ім.Т.Шевченка”. Редактором “Збірника” був професор Львівського університету В.Вергановський. Вийшло три випуски. У “Збірнику” опубліковано кілька цікавих праць (Р.Лащенка, Р.Ковшевича, Л.Давидовського). Через фінансові труднощі “Збірник” перестав виходити.

“Ера адвокатів”, так називали період від 90-х років минулого століття до Першої світової війни, – це блискуча сторінка історії українського політичного життя і української публіцистики. Наступний період міжвоєнного двадцятиліття, період відомих політичних процесів проти українських націоналістів засвідчив, що і до того часу українські адвокати багато робили для торжества істини, для втілення української ідеї. Відрадно, що протягом останніх років появилися перші публікації про правничу пресу [86].


  1. Шах С. Львів – місто моєї молодості. – Част.I і II. – Мюнхен, 1955. – С.177.

  2. Зоря Галицька. – 1848. – Ч.2.

  3. Ясінчук Л. 50 літ “Рідної школи”: 1881-1931. – Львів, 1931. – С.14-15.

  4. С.Т. З чого нам національно освідомляти ся? // Учитель. – 1905.– Ч.3.– С.25.

  5. Учитель. – 1907. – Ч.8. – С.178.

  6. Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури. – Львів, 1910. – С.345.

  7. Ясінчук Л. 50 літ “Рідної школи”: 1881-1931. – Львів, 1931. – С.97.

  8. Там само. – С.130.

  9. Там само. – С.134.

  10. Там само.

  11. Учитель. – 1923. – Ч.1. – С.1.

  12. Сірополко С. Шевченко як педагог // Учитель. – 1924. – Ч.5. – С.145-152.

  13. Учитель: Педагогічно-науковий збірник. – Т.1. – Львів, 1925.

  14. Домбровський А. Як прийшло на світ “Учительське слово”? // Учительське слово. – 1937. – Ч.8. – С.198.

  15. Учительське слово. – 1912. – Ч.1. – С.1.

  16. Від редакції // Учительське слово. – 1929. – Ч.9. – С.1.

  17. Шлях виховання й навчання. – 1931. – Ч.10. – С.362.

  18. Там само. – С.361.

  19. Українська школа. – 1925. – Т.I. – 3ш. 1-3. – С.2.

  20. Там само. – С.3-5.

  21. Там само. – С.10-17.

  22. Там само. – С.6-9.

  23. Там само. – С.17-32.

  24. Українська школа. – 1925. – Т.III. – Зш.10-12. – С.33-48.

  25. Там само. – 1927. – Ч.1. – С.1.

  26. Там само. – 1931. – Ч.3. – С.2-11.

  27. Там само. – 1932. – Ч.1. – С.1.

  28. Там само. – Ч.4-5. – С.51-65.

  29. Там само. – Ч.6-9. – С.106-112.

  30. Грицак Є. Українські педагогічно-шкільні й учительські часописи й журнали // Українська школа. – 1938. – Ч.7-12. – С.134-142.

  31. Семчишин М. Тисяча років української культури. – К., 1993. – С.488.

  32. Паньківський К. Роки німецької окупації: 1941-1944. – Нью-Йорк; Париж; Сидней;Торонто, 1983.– С.358.

  33. Краківські вісті. – 1942. – Ч.91.

  34. Див.: 25-ліття Українського лікарського товариства і Медичної громади. – Львів, 1935. – С.21.

  35. Діло. – 1910. – Ч.219.

  36. Здоровлє. – 1912. – Ч.1. – С.1.

  37. Див.: 25-ліття Українського лікарського товариства і Медичної громади. – Львів, 1935. – С.59-77.

  38. Лікарський вістник. – 1920. – Ч.1. – С.2.

  39. Там само. – 1927. – Ч.1-2. – С.1-13.

  40. Там само. – С.22-27.

  41. Там само. – Ч.3-4. – С.8-10.

  42. Там само. – 1931. – Ч.1. – С.1-10.

  43. Там само.

  44. Там само. – 1937. – Ч.1. – С.1-12.

  45. Там само. – С.20-26.

  46. Там само. – Ч.4. – С.119-125.

  47. Там само. – Ч.3. – С.57-61.

  48. Пундій П. Українські лікарі: Бібліографічний довідник. – Кн.I.– Львів; Чикаго, 1994.

  49. Див.: 25 літ діяльности Українського Технічного Товариства (1909-1934). – Львів,1934.– C.52.

  50. Технічні вісти. – 1925. – Ч.1. – С.3.

  51. Там само. – Ч.2.

  52. Там само. – 1931. – Ч.5. – С.145.

  53. Там само. – 1933. – Ч.1. – С.18.

  54. Там само. – Ч.5. – С.127-128.

  55. Там само. – Ч.3. – С.128; Ч.4. – С.111.

  56. Там само. – Ч.4. – С.105-106.

  57. Там само. – 1932. – Ч.1. – С.12-13.

  58. Там само. – С.13.

  59. Там само.

  60. Там само.

  61. Там само. – 1933. – Ч.1. – С.2.

  62. Крип’якевич І. Львівська Русь у першій половині XVI віку // Записки НТШ. – Т.LXXVIII. – 1907. – С.47-48.

  63. Левицький К. Про завдання сучасного адвоката // Життя і право. – 1930. – Ч.2. – С.1.

  64. Ганкевич Л. Десятиліття Союзу Українських Адвокатів // Ювилейний альманах Союзу Українських Адвокатів. – Львів, 1934. – С.40.

  65. Там само.

  66. Там само. – С.41-42.

  67. Діло. – 1894.– Ч.130.

  68. Левицький К. Первісна організація українських правників у Львові // Ювилейний альманах Союзу Українських Адвокатів. – Львів, 1934. – С.9.

  69. Квасниця І. “Часопись правнича” (У 50-ті роковини появи першого українського правничого часопису // Життя і право.– 1939.– С.5-8.

  70. Часопись правнича.– 1889.– Ч.1.– С.3.

  71. Там само.– С.4.

  72. Діло.– 1889.– Ч.67.

  73. Дністрянський С. Наші правничі часописи (З моїх редакторських споминів) // Життя і право. – 1928.– Ч.11.– С.3.

  74. Там само. – С.5.

  75. Там само. – С.7.

  76. Там само. – С.8.

  77. Ювилей двайцятьпятьліття Т-ва українсько-руських правників у Львові// Життя і право.– 1934. – Ч.4. – С.3-6; Надрага О. З життя Товариства українсько-руських правників// Життя і право.– 1928.– Ч.1.– С.59-60; Його ж. Товариство правників// Ювилейний альманах Союзу Українських Адвокатів.– Львів, 1934.– С.13-29.

  78. Правничий вістник.– 1910.– Ч.1.– С.1.

  79. Дністрянський С. Наші правничі часописи (З моїх редакторських споминів)// Життя і право. – 1928.– Ч.11.– С.9.

  80. Ганкевич Л. Десятиліття Союзу Українських Адвокатів// Ювилейний альманах Союзу Українських Адвокатів. – Львів, 1934. – С.46.

  81. Левицький К. Наша станова організація і її завдання (1925-1933)// Життя і право. – 1934. – Ч.4. – С.20.

  82. Ганкевич Л. Десятиліття Союзу Українських Адвокатів// Ювилейний альманах Союзу Українських Адвокатів. – Львів, 1934. – С.64.

  83. Левицький К. Слово від видавництва // Життя і право. – 1928. – Ч.1. – С.1.

  84. Там само. – С.2.

  85. Домбчевський Р. Перше десятиліття // Життя і право. – 1938. – Ч.1. – С.2-3.

  86. Андрусяк Т. Часопис “Життя і право” (1928-1939 рр.) і його роль у становленні та розвитку української правничої преси // Українська періодика: Історія і сучасність. – Львів, 1993. – С.70-74; Його ж. Становлення і розвиток української правничої преси на західноукраїнських землях // Українська періодика: Історія і сучасність. – Львів; Житомир, 1994. – С. 23-25; Його ж. Правнича періодика Наукового товариства ім.Шевченка // Українська періодика: Історія і сучасність. – Львів, 1995. – С.50-54.



Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації