Степан Кость історія української журналістики

Скачати
Навчальний посібник
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25
Контрольні питання

  1. Огляд літератури до теми.

  2. Зародження преси для дітей на західноукраїнських землях.

  3. Найбільш відомі автори автори, редактори, видавці, художники-ілюстратори.

  4. "Географія" видань для дітей.

  5. Сучасний аспект теми.





8. ЖІНОЧА ПРЕСА

Життя на землі не можна уявити без жінки. Щось подібне можливе хіба що у інших світах і за іншими біологічними законами. У житті як історичному процесі феміністки справді мали рацію, коли з образою твердили, що написана історія світу – це історія чоловіків (а роль в історії людства багатьох відомих жінок – це лише виняток із правила). Таке ставлення до жіноцтва зумовило їх боротьбу за власні права та за права, однакові з чоловіками. На щастя, ми, українці, належимо до тих народів, чия ментальність, духовність, культура не відзначалися приниженням чи зневажанням жінки.

І.Павликовська пише: “В історії українського народу жінка мала завжди почесне місце. Її становище в родині і суспільстві було вище і краще ніж у других народів.

Через постійні напади напади кочовиків та східніх народів на українські землі виробився в української жінки незвичайний гарт. Це не плекана жінка заходу, що жила для розривки, ані невільнича жінка сходу. Українська жінка мусіла нераз самостійно боронити домашнього вогнища і через те виробила в себе рішучість і самостійність” [1].

Н.Вараниця продовжує думку: “Навпаки, вже від зарання нашої історії жінка займала рівнорядне з чоловіком становище і тішилася однаковими з ним правами і обов’язками та пошаною... Обмеження в правах жінки-українки принесли до нас чужі займанці – Польща, Туреччина, Москва і т.д.” [2]. “Руська Правда” у свій час задокументувала рівноправність жінки з чоловіком, зокрема, жінка мала право розпоряджатися своїм майном. Це право, започатковане в княжі часи, збереглося за жінками і після занепаду Київської Русі. Також жінки мали право звертатися до суду і свідчити на суді, про що йде мова у Литовському статуті.

Власне, незалежність українки формувалася упродовж багатьох сотень років. Ця ознака нашого суспільного життя, ця риса української вдачі настільки прикметна і яскрава, що дехто із дослідників схильний перебільшувати її вплив на перебіг історичної долі України. Зокрема, І.Лесько пише: “Перевага почувань і зосередження їх навколо серця лежить в основі своєрідного матріархату – домінантного становища жінки в усіх сферах суспільного, а часто і політичного життя.

Жіноча психіка, поруч цілої низки позитивних рис, має теж чимало слабих сторін, особливо, коли йдеться про суспільно-політичне життя. Пасивність, неохота до мислення, оборонна настанова, нахил шукати підтримки і захисту в сильніших, т. зв. “мужеських натурах”, – це яскравіші з-поміж них. Деякі автори пояснюють цим, наприклад, тяготіння України до федерації з Москвою” [3]. Цікаво, що російський історик М.Погодін розрізняв народи “чоловічого” і “жіночого” роду, а до останніх зараховував і українців. Справді, наша емоційність, романтичність, довірливість, щирість, доброта чимало нам зашкодили, але, на щастя, у критичних ситуаціях українці демонстрували й інші риси свого багатого національного характеру.

Про феміністські риси національної культури, про значення жіночого начала як вихідного принципу, на якому базується цивілізаційний рух на теренах сучасної України, пише й інший сучасний автор – Л.Мазур [4].

Своєрідною була позиція Д.Донцова, який скептично ставився до твердження про жіноче начало української культури. Він, власне, пропагував протилежну думку. Д.Донцов відроджував культ сили, “козацької шаблі”, бойовий і войовничий дух наших предків. У книзі “Поетка вогненних меж Олена Теліга” Д.Донцов писав: “Не імпонував їй той тип жінок, який витворився під впливом просвітянщини або соціялістичного народництва в другій половині XIX або в початках XX в. на Наддніпрянщині, як тип “еманципантки”, “курсистки” або “партійної товаришки”, а в Галичині – “народної діячки”, філянтропки або патріотки, яка чекала відродження нації від кооперації чи від протиалькогольного товариства “Відродження”.

Чужим був їй цей тип. Далекі їй були журнали феміністичного руху у Львові, як і цілий той рух. Від них на неї – “віє не свіжий подих сучасности, а давно відшумілий вітер минулого століття: фемінізм в його давній, неактуальній тепер формі, і лібералізм з гуманністю, що вже раз назавжди здискредитовані в очах сучасного покоління, з огляду на ту гальмуючу, ганебну ролю, яку вони відіграли в нашій визвольній боротьбі. “Жінка повинна вийти з – “жіночого гетта яких би то не було жіночих організацій”. Справжнього завдання жінки навчить – “саме життя, а не тісні, сліпі вулички жіночої преси” [5].

Тут Д.Донцов висловив і свої міркування, і погляди О.Теліги, яка як поетеса та особистість значною мірою сформувалася під його впливом. Статті О.Теліги “Якими нас прагнете?” (1935 р.), [6] і “Сліпа вулиця” (1938 р.) [7] промовисто свідчать про її ставлення до жіночого руху та до жіночої преси.

Український жіночий рух, який виник у другій половині минулого століття, – це не стільки копія з аналогічних рухів у європейських державах, скільки початок відновлення історичного місця українки в суспільному житті, яке їй належало у минулому. У цьому, власне, полягає своєрідний історичний аспект дослідження. Саме завдяки врахуванню традицій щодо місця жінки в українському суспільстві різних епох можна зрозуміти суть і призначення преси для жінок. Розвиток цієї преси тісно пов’язаний і з діяльністю українського жіночого руху у тих конкретних суспільно-політичних умовах, у яких він існував. Це означає ще одне – ми не можемо вважати пресу для жінок якимось специфічним об’єктом дослідження, бо цей структурний елемент західноукраїнської преси, хоча й має особливості, але підлягає тим же законам, що й інші види й групи преси. Коли ж мова йде про український жіночий рух, то треба пам’ятати, що йому притаманні деякі власні особливості та відмінності щодо традиційного феміністського руху.

Фундаментального дослідження західноукраїнської преси для жінок ще нема, хоча є чимало публікацій, які стосуються цієї преси [8].

Щодо історії жіночого руху, то на українських землях він відбувався під впливом емансипаційного жіночого руху у світі. На західноукраїнських землях жіночий рух не копіював сліпо досвіду жіноцтва в інших європейських державах. Воно й зрозуміло. Європейські (західні, якщо брати ширше) феміністки боролися за рівні з чоловіками права у всіх сферах суспільного життя, а жіночий рух на західноукраїнських землях розвивався спільно із загальним політичним рухом усієї української громади. Українка не залишалася осторонь визвольних змагань у боротьбі за державність.

Небагато жінок на західноукраїнських землях розуміли історичну неминучість і потребу організованого жіночого руху. Це були, в основному, жінки із священичих та інших інтелігентських родин. Оскільки початки жіночого руху припадають на останню чверть минулого століття, то зауважимо, що громадська думка не відносила до особливих чеснот галичанки її освіченість та ступінь опанування науками. Навіть жінки із інтелігентних родин закінчували виділові школи і готувалися не до кар’єри, а до подружнього життя. М.Богачевська-Хомяк пише: “Ставлення галицьких українців до освіти для жінок відбилося на формуванні характеру фемінізму українських жінок у Галичині – освіта сприймалася як засіб служіння народові, а не як особисте право. Галицькі українці усвідомили, що освіта потрібна на всіх рівнях, але з огляду на неписьменність селянських мас першою потребою, яка вичерпала майже всю громадську енергію, було виховати національну інтелігенцію взагалі. Про рівень освіти й виховання молодих жінок і шляхи його підвищення говорилося мало. Жіноцтво розглядалося не з точки зору його прав, а в контексті народу, селянства й етнічної приналежності. Статті в галицькій українській пресі, які обстоювали освіту жінок, виходили з потреб національного й економічного розвитку, а не прав людини” [9].

У 70-х роках у польській пресі почалася дискусія про освіту жінки, яка зворушила галичанок. Леся Українка, побувавши у Галичині у 90-х роках, назвала галицькі звичаї щодо жінки азіатщиною [10].

Але перші видання для жінок появилися значно раніше, ніж почався жіночий рух. Майже відразу після “весни народів”, у 1853 р. С.Шехович почав видавати журнал “Лада”, а в 1868-1870 рр. – журнал “Русалка”. С.Шехович – колишній редактор газети “Зоря Галицька”, москвофіл, прихильник запровадження “латинки”. Обидва журнали виходили таким українсько-російським суржиком, що галичанки з більшим задоволенням читали польські журнали. Зміст був не дуже вибагливим. Ось одна із порад для жіноцтва із “Русалки” 1868 р.: “Правило замужества. Дуньчикъ поведає: девицы низше 20 летъ должны ити замужъ за старшего отъ себя; девицы низше 30-ти лет за рівнолетныхъ, а сороколетніи должни брати, що трафится...” [11]. Цю пораду зацитувала О.Дучимінська у статті “Від самого початку”, в якій схематично подана історія жіночої преси. На думку автора, “Русалка” С.Шеховича, що виходила для “красавиць”, збирала небагато передплатниць, бо не кожна жінка через скромність почуває себе “красавицею” ...

У Західній Україні жіночий рух започаткувала Н.Кобринська. Її однодумцями серед жіноцтва були Емілія Ничай, Уляна Кравченко, Катерина і Анна Павлик. У жовтні 1884 р. у Станіславі відбулися установчі збори Товариства руських жінок. Н.Кобринська визначила мету товариства: “Ми поклали собі метою впливати на розвій жіночого духа через літературу, бо література була все вірним образом ясних і темних сторін суспільного ладу, єго потреб і недостатків... Особливо ми, жінки, терпимо... Поступовці уважають нас за недорослих до їх понять, а непоступовці – за відбігших від їх виображень. З того виробився великий і ухибляючий жіноцтву пересуд, що начитанє лише баламутить жіночий ум” [12]. Так вона писала у статті “Про первісну ціль товариства руських жінок в Станиславові”.

Активно спричинився до виникнення товариства й І.Франко. З цієї нагоди він виступав на сторінках “Діла”.

8 грудня 1884 р. відбулися перші загальні збори, у яких взяло участь близько ста жінок з усієї Галичини. Не всі зрозуміли важливість події, сіючи серед учасників недовіру, насмішки і підозру в атеїзмі. Н.Кобринську дехто називав “жіночим рабином”. Навіть жінки – члени товариства, не завжди розуміли мету існування товариства. Про них І.Франко писав: “стали підкопуватися під програму товариства, бажаючи повернути його діяльність на улюблену стежку української інтелігенції – на притулки і постачання вбогим спідничок та панчішок, словом, бажаючи з освітнього товариства, заснованого для культурної праці, зробити товариство філантропічне” [13]. Правда, сама Н.Кобринська по-іншому бачила завдання Товариства руських жінок: пропаганда жіночого питання, просвітницько-виховна робота серед громадянства, боротьба за рівноправність, виховання жіноцтва тощо.

Насамперед вона планувала видавати журнал для жінок. Це мав бути альманах “Перший вінок”. Зібрали навіть частину грошей. Однак члени товариства не прийняли кандидатуру І.Франка на посаду редактора, знаючи його як радикала (Н.Кобринська, правда, теж мала соціалістичні погляди), тому вирішили на зібрані гроші купити чашу для станіславського єпископа Пелеша [14]. “Перший вінок” появився за матеріальною допомогою Олени Пчілки. Вийшов альманах у 1887 р. Тут були твори із Наддніпрянської України (Ганна Барвінок, Олена Пчілка, Леся Українка, Дніпрова Чайка, Людмила Старицька) і з Галичини (Н.Кобринська, У.Кравченко, сестри Рошкевич, К.Попович, О.Бажанська, А.Павлик, С.Окуневська та ін.). У вступній статті альманаху Н.Кобринська писала: “Важний ще лишаєся нам до піднесеня факт, що перший раз виступаємо разом з нашими старшими сестрами Українками в імени нашої національної єдности на ниві загальних справ і спільного всім жінкам питання” [15]. На сторінках альманаху були літературні твори (вірші, проза), етнографічні матеріали, статті Н.Кобринської про жіноче питання. Громадськість (у т.ч. галицьке жіноцтво) зустріло “Перший вінок” без особливого захоплення. Схвально відгукнувся на сторінках преси І.Франко.

Н.Кобринська власним коштом видала три випуски альманаху “Наша доля” (1893 р., 1895 р. і 1896 р.). Вона наполегливо переконувала громадськість у тому, що позитивне вирішення проблем жіноцтва значно допоможе загальній справі. У першому випуску “Нашої долі” було надруковано проект статуту дитячих садків, статтю про жіночий рух у Галичині. Намагаючись зацікавити галичанок західноєвропейською літературою, Н.Кобринська друкувала на сторінках двох наступних випусків альманаху рецензії на твори Ніцше, Гауптмана, Ібсена, Золя, Гамсуна, Стріндберга.

Н.Кобринську не розуміли, з нею полемізували. Когось відштовхували її незламність і принциповість у захисті своїх переконань, інших – її соціалістичні погляди (хоча були вони своєрідними), ще інших – дещо незвичний для галицьких українок фемінізм. М.Богачевська-Хомяк пише: “Кобринська не зробила українських жінок свідомими феміністками, не переконала їх у незвичайній важливості жіночої емансипації, бо українське жіноцтво більше відчувало національну дискримінацію, ніж жіночу. Але Кобринська заохотила жінок до громадської праці, скерувала на шлях прагматичного фемінізму. Жіночі товариства, дитячі садки, праця в громадах наблизили їх до фемінізму, який, хоч цілком не розвинувся, став наприкінці XIX ст. органічною частиною жіночої свідомості”[16].

Жіночий рух поступово набирав сили. На початку 90-х років жіночі товариства виникають у різних містах Галичини – у Львові, Тернополі, Коломиї, Долині, Бережанах тощо. У 1893 р. у Львові виник Клуб руських жінок, який очолила Герміна Шухевич. Клуб мав стати вогнищем інтелектуального життя, заохотити галичанок до громадського життя. Передбачався випуск періодичних видань, утримування бібліотеки, організація конференцій, різноманітні вечірки, забави. Практична діяльність Клубу набула ще ширшого розмаху. Так, він відгукнувся на заклик Н.Кобринської відкривати дитячі садки, запрацювали кооператив “Труд” для фахового вишколу дівчат, Товариство опіки над домашньою прислугою, Товариство “Українська захоронка” (для опіки над дітворою). Великою заслугою “Клубу русинок” було створення української дівочої школи ім. Шевченка, директором якої стала Марія Білецька, ідейна, розумна й ініціативна жінка-педагог. Власне, ця школа стала згодом основою для створення “Рідної школи”, організації Українського педагогічного товариства.

У 1904 р. було засновано Товариство Марійської дружини пань (очолила Ольга Барвінська-Бачинська), що опікувалося духовно-релігійним життям галичанок, провадило філантропічну й гуманітарну діяльність.

Жіночий рух охопив і Буковину. У Чернівцях 1906 р. було організовано “Жіночу громаду” (очолила Емілія Смаль-Стоцька), а 1908 р. виникло Товариство православних русинок.

Дуже помітну роль в історії західноукраїнського жіночого руху відіграв “Кружок українських дівчат”, бо з його існуванням пов’язане і продовження жіночої преси. Річ у тому, що Клуб русинок мав елітарний, так би мовити, характер, а молоде жіноцтво, що вчилося і виховалося у 90-х роках, уже було іншим – більш динамічним, демократичним. У 1901 р. тодішні перші студентки університету створили нову жіночу організацію. Організаторами були Дарія Шухевич (дочка Г.Шухевич), Наталка Будзиновська, Северина Данилевич, Олена Охримович. Їх підтримала Академічна громада студентів і дехто із діячів старшої генерації радикалів. “Молода Україна”, орган молоді, що почав виходити 1900 р., теж підтримав студенток і опублікував відозву Кружка українських дівчат. Ця жіноча організація висувала феміністичні гасла. У його роботі брали участь і українки із Наддніпрянської України.
Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації