Степан Кость історія української журналістики

Скачати
Навчальний посібник
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25
Контрольні питання

  1. Огляд літератури до теми.

  2. Преса для жінок і жіночий рух на західноукраїнських землях у контексті українського політичного життя.

  3. Структура жіночої преси.

  4. Творчість найбільш відомих журналістів жіночої преси.

  5. Сучасний аспект теми.



9. СПОРТИВНО-РУХАНКОВА ПРЕСА

Наша історія зберігає такий цікавий факт, коли доля битви була вирішена без зайвого кровопролиття; тмутороканський князь Мстислав і Редедя, князь касогів, зустрілися в особистому поєдинку. Мстислав переміг у боротьбі свого суперника. Перемога дісталася йому і його війську. Цей випадок відомий в Галичині фізкультурний і спортивний діяч, Е.Жарський розглядає як один із фактів розвитку історії українського спорту [1]. Звичайно, є тут раціональне зерно, адже спорт і фізична культура не можуть бути відокремлені від історії народу, від його трудової діяльності і воєнної боротьби. Т.Білостоцький, один із авторів “Спортового альманаха на 1934 р.”, справедливо зауважує, що фізична культура сягає найдавніших старовинних часів і є така ж давня, як і культура людини [2]. Численні археологічні пам’ятки свідчать, що ще у давньому Єгипті, кілька тисяч років тому, існувало фізичне виховання. Зрештою, навіть первісній людині, щоб вижити, потрібне було фізичне здоров’я. Хоча фізичні рухи та тілесні вправи вони виконували неусвідомлено і несистематизовано (тобто не як фізкультурні чи спортивні), але саме у тій боротьбі за виживання формувалися зародки багатьох сучасних видів спорту.

Антична Греція дала нам приклад зразкового ставлення до фізичної культури через гармонію фізичного і духовного. Фізичне виховання вважалося важливим і необхідним складником загального виховання. Антична теза фізичної досконалості у поєднанні з високими морально-громадськими чеснотами є класичним взірцем розуміння фізичної культури у наші дні.

Уже за часів Риму це правило поступово занепало. Тілесне виховання щораз більше набувало утилітарного характеру, тобто було поставлене на службу воєнному вихованню.

Епоха Відродження знову піднесла значення фізичної культури у вихованні особистості. Справжнє відродження фізичної культури прийшло лише у XIX ст.

Початки української фізичної культури Е.Жарський, як уже говорилося, вбачав у давніх слов’янських часах. Зрештою, кожна епоха в житті народу і держави вимагала вміння не лише ходити за плугом, але й орудувати мечем.

За княжих часів популярними були ігрища. Ці своєрідні спортивні змагання, де учасники демонстрували свої можливості у бігу, боротьбі, перегонах на конях, метанні ратищем, у вмінні користуватися луком і мечем. Не міг фізично кволий, слабовольний і безхарактерний українець бути і козаком. Е.Жарський слушно вважає козаччину новим етапом в історії тіловиховання. Стріляти (як з лука, так і з вогнепальної зброї), фехтувати, плавати і гребти, битися навкулачки і, зрозуміло, їздити верхи – усе це вимагало дуже доброї фізичної підготовки.

На західноукраїнських землях, зокрема у Львові, початки спортивного руху зумовлені аналогічним рухом у Європі. Т.Франко вважає, що український спорт у Львові почався з маївок [3]. Але рацію мають ті, що початки спортивного руху пов’язують із виникненням “Сокола-Батька”, який “... від початку свойого існування прямує до фізичного відродження української нації” [4]. Саме від заснування “Сокола” починається систематична праця над українським тіловихованням.

Молодіжні товариства “Сокіл”, “Січ”, “Пласт” (Український пластовий улад), “Луг” спричинилися до розвитку українського спортивного руху. Ці товариства не мали суто спортивного характеру, хоча їх деколи і називали руханково-спортовими товариствами. Метою сокільського руху було не лише фізичне виховання, а “всестороннє, гармонійне виховання українця під фізичним і духовним оглядом, щоб добре міг служити Українському народові” [5]. Е.Жарський пише про виховання як про “...свідоме намагання піднести якусь істоту до вищого й досконалішого стану і полягає воно на підпомаганні гармонійного розвитку всіх вроджених здійбностей і цінностей молодого покоління” [6]. Він обгрунтовує необхідність всебічного виховання і вважає, що це “... з одної сторони розвій розуму, чуття й волі – це є духа, вдачі, – з другої сторони означує розвій здоровля й фізичних сил – це є розвій людського тіла” [7]. Як бачимо, тут не говориться про заняття спортом чи про спорт як про специфічний вид людської діяльності. Першу спортивну секцію при відомому студентському товаристві “Січ” було організовано у Відні ще у 1892 р.

У Галичині батьком руханково-спортивного життя був І.Боберський. Закінчивши університет у Львові, він продовжив студії у Відні. Подорожував по Європі, прагнучи вивчити нову методику фізичного виховання. Повернувшись до Львова, І.Боберський прищеплює молоді любов до руханки і спорту. Він намагається подолати інертність української громадськості, роз’яснює значення спорту у житті нації для підвищення національної свідомості. І.Боберський виступає з лекціями по всій Галичині, пропагує новітні ідеї фізичного виховання, пише підручники, виступає в пресі. Треба сказати, що у той період, на початку століття, далеко не всі зрозуміли значення спорту у боротьбі за національні права й інтереси. Тодішня преса мало говорила про спорт. Е.Жарський писав, що прихильники спорту мусили газеті платити, щоб вона надрукувала звіт із змагань чи статтю на спортивну тему [8]! Але І.Боберський і його однодумці невтомні. Він організовує спортивний гурток при Академічній гімназії, а знаючи, що заняття руханкою і спортом вимагають досвідчених наставників, інструкторів, тренерів, організовує першу навчальну групу при учительському гуртку “Сокола-Батька” у Львові. Не було такої ділянки у спортивному житті, де І.Боберський не доклав би своїх рук. Промовистий приклад – щоб не засмічувати українську мову спортивними поняттями й термінами з інших мов, він упроваджує відповідні новотвори [9]. Прикро, що в радянських умовах ми змушені були відмовитися від них.

Саме І.Боберський запропонував академічній молоді університету створити спортовий клуб української молоді і назвати його “Україна”. “Клуб мав спонукати українську молодь придбати собі не лише інтелігенцію духа, але також інтелігенцію тіла”, – пише І.Боберський [10]. Дехто сумнівався, чи не викличе така назва опір в університеті й політехніці, але сміливість перемогла, – згадує І.Боберський.

Ця сміливість перемогла і вдруге. І.Боберського можна вважати духовним батьком Українських Січових Стрільців, що організувалися напередодні Першої світової війни. Бої Легіону УСС, в якому були лише добровольці, вчорашні гімназисти і студенти, засвідчили, що той вишкіл, який вони пройшли у “Соколі”, “Січі”, “Пласті”, домоміг їм у боротьбі з ворогом.

Незважаючи на те, що спортивно-руханкова діяльність переважала у діяльності “Сокола”, сокільська преса була спортивною у повному розумінні цього слова. До Першої світової війни із сокільської преси виходили “Вісти з Запорожа” (у 1907 р. керівництво “Сокола-Батька” вирішило видавати “Сокільські вісти”, але ця спроба на вдалася). “Вісти з Запорожа” почали виходити у 1910 р. Місячник мав різні підзаголовки: “Часопись руханкових і пожарних товариств”, “Часопись руханкових, змагових, мандрівних і пожарних товариств”, “Руханка. Змаг. Пожарництво. Мандрівництво. Пласт. Стрілецтво”.

У ч.53 за 1911 р. редакція надрукувала звернення “Українці!”. У ньому говорилося: “Ми Українці мусимо виховати в собі сильну волю, а сильна воля допоможе нам станути на рівні з іншими народами. Виховання треба зачати від молодежи. Прелюдні вправи, спільна руханка, рухові засоби і гри є важливим засобом, що розбуджує і розвиває волю молодого чоловіка, робить його витривалим і завзятим” [11].

Спортивно-руханкова тематика представлена на сторінках “Вістей з Запорожа” описами різних фізкультурних вправ, методичними порадами про метання списа чи ядра. Подибуємо на сторінках видання спортивні замітки і звіти із спортивних змагань. “Вісти з Запорожа” допомагали “Соколу-Батьку” організувати збір коштів, щоб закупити земельну ділянку по вул. Стрийській для “Українського городу” (ідея збудувати стадіон належала теж І.Боберському).

На сторінках видання виступав І.Боберський, були тут публікації обох синів І.Франка – Тараса і Петра.

Той спортивний гурток, що виник в Українській гімназії, згодом прийняв назву “У.С.К.” (тобто Український спортовий кружок). Його колишні члени, які закінчили гімназію і вступили до університету та політехніки, відчували відсутність спортивного товариства. Тоді й порадив їм І.Боберський створити таке спортивне товариство студентів вищих шкіл у Львові. Спочатку був задум заснувати спортивну секцію при товаристві “Сокіл-Батько”, але згодом вирішили створити окреме товариство. Ініціатори (С.Гайдучок, Г.Лучаківський, В.Паліїв, М.Яворський, А.Зелений, Д.Вахнянин та інші) у вересні 1911р. скликали студентські збори, на яких вирішили заснувати спортивне товариство “Україна”. “Діло” згодом писало: “На заповіджених сходинах дня 22 вересня в салі Сокола-Батька рішили приявні академіки й техніки заложити товариство “Україна”, спортове товариство студентів вищих шкіл у Львові. Були голоси проти заложення даного товариства, бо воно обмежується лише на молодь і тому може не здужає серед теперішніх обставин в нашому краю розвинутися, одначе ширша дискусія довела приявних до переконання, що дане товариство доконче потрібне, а розвій його залежить від амбіції й енергії його членів” [12]. На інших зборах (27 вересня) М.Яворський запропонував статут товариства, який схвалили і відіслали до намісництва. І 12 листопада 1911 р. відбулися перші загальні збори Спортивного товариства “Україна”. Його першим головою вибрали М.Яворського.

На перших зборах товариство поділили на секції (футбол, легка атлетика, лижний спорт, теніс тощо).

43 члени входили на початку до товариства. Незабаром воно переросло в осередок спортивного життя української молоді. Перші Запорізькі ігрища відбулися у жовтні 1911 р.

Варто сказати, що у цьому ж 1911 р. у Перемишлі почав діяти жіночий спортивний клуб “Весела громада”, а в 1913 р. у Львові при гімназії сс.Василіянок –“Дівочий спортовий кружок”.

Спортивне товариство “Україна” добилося в останні передвоєнні роки хороших успіхів. Добре працювали майже всі секції, а особливо секції футболу, легкої атлетики, стрілецтва та важкої атлетики.

Трагічний 1914 р. надовго перервав спортивне життя. Українська молодь, вишколена у “Соколі”, “Січі”, “Пласті” та передвоєнних стрілецьких гуртках, проливала кров на багатьох фронтах. Немало їх і загинуло, сподіваючись на перемогу незалежної України.

Оскільки мова йде про передвоєнний період, то мусимо згадати і про “Січові вісти”, що почали виходити у 1913 р. Підзаголовок видання – “Письмо, присвячене січовим справам, просвіті і науці”. Жодної згадки про руханку чи спорт. Бо інші завдання стояли перед “Січами”. До іншої діяльності готувалися “Січі” у той грізний час, а заняття руханкою і спортом були лише засобом зміцнення фізичних сил, загартування тіла і духу, без чого важко чекати успіху у боротьбі за українську державність. Таким чином, “Січові вісти” – це не спортивне видання, хоча з вагомою часткою руханкової і спортивної тематики. Це стосується і “Січовий вістей” повоєнного періоду – адже війна перервала їх вихід. Відновилися “Січові вісти” у 1921 р. і виходили до 1925 р., до того часу, поки існували “Січі” (тобто до їх заборони).

“Вісти з Лугу” появилися у липні 1926 р. Цей журнал був продовженням “Січових вістей”. Його підзаголовок аналогічний – “Письмо, присвячене луговим і січовим справам, просвіті і науці”. Видавцем і редактором був відомий учасник визвольних змагань Р.Дашкевич. Формат – книжковий, обсяг – 16 сторінок, місячник.

Як відомо, у 1925 р. у с.Підберізцях (біля Львова) почав свою роботу перший “Луг”, оскільки “Січ” польська влада заборонила у 1924 р. Уже через кілька місяців низові організації “Лугу” поширювалися масово. І молодь, і громадськість відчували потребу в такій патріотичній організації, тим більше, що виникали організації “Лугу” здебільшого в селах. “Енциклопедія українознавства” пише про “Луг” як про руханково-спортивне товариство [13]. Про те, що “Луг” – це руханкове товариство, читаємо і в деяких публікаціях “Вістей з Лугу”, а формально “Луг” – це руханково-пожежне товариство, бо так легше було виправдати його напіввійськовий характер (дисципліна, вміння стріляти, фізичне загартування). Доля “Лугу” не була легкою. Спочатку “Луг” (так само, як і “Січ”) був під впливом Української соціалістично-радикальної партії, але провід “Лугу”, зокрема Р.Дашкевич, заявив, що не належить до жодної партії. Після цього “Громадський голос”, орган УСРП, почав різко критикувати Р.Дашкевича та його однодумців. Провід УСРП створив “свої” організації “Лугу”, а в листопаді 1926 р. навіть почала виходити газета “Луговик” Виходила вона неперіодично і через кілька місяців припинила своє існування. Зрозуміло, що партійництво заважало б розбудові “Лугів”. Зрештою, УСРП таки створила свою молодіжну організацію – “Каменярі”. У становленні і зростанні “Лугів” брали участь “Вісти з Лугу”, що почали виходити з липня 1926 р. Був час навіть, коли редакція “Вістей з Лугу” виконувала роль проводу (після ліквідації виконавчого комітету центральної ради “Лугів” у 1927 р.). У червні того ж року відбулося у Львові Лугове свято. Восени 1930 р. кількість лугових організацій сягнула понад 800 і далі зростала. Але потім знову багато “Лугів” було ліквідовано, а в 1932 р. польська влада взяла “Луг” під державний контроль. “Луг” саме тоді за новим статутом перестав бути організацією, що займається пожежницькими акціями.

“Луг” продовжував виконувати свою роль у патріотичному вихованні молоді. У лютому 1939 р. І.Л. писав у статті “Лугова пропаганда”: “Основою, вихідною точкою лугової пропаганди може бути одне – поширювати переконання, що членство в Лузі приносить загально-національну, а тим самим і особисту користь кожному українцеві, якому на серці лежить та сама ціль, що поставив собі Луг: фізичне виховання, освіта і вільний Київ [14].

Фізичне виховання було однією із головних цілей “Вістей з Лугу”, та все ж видання не належало до спортивних. Були тут описи лугових вправ, ритмічних вправ до пісень, публікації, що стосувалися пожежної справи, але зовсім мало про фізкультуру і спорт. “Вісти з Лугу” визначали напрям і характер діяльності “Лугу”. Були публікації організаційно-методичного характеру, розповіді про життя низових організацій, історичні оповідання про минуле, спогади учасників недавніх визвольних змагань.

Останнє число “Вістей з Лугу” вийшло 1 серпня 1939 р. Стаття М.Сениці “Невинні основи грізних газів”, в якій розповідається про невинні, на перший погляд, складники бойових газів, починається словами: “Грядуча війна висить у повітрі…” [15].

Сокільську організацію було відновлено, як відомо, у 1923 р., а перше сокільське видання повоєнної доби появилося аж у 1925 р. Саме тоді за участю деяких членів”Сокола-Батька” було видано додаток до “Нового часу” під назвою “Руханка і спорт”. У ньому сказано про значення, місце фізичного виховання в сокільському русі.

Власний друкований орган українського сокільства – “Сокільські вісти” появилися у 1928 р. Руханкова і спортивна тематика була тут лише однією із багатьох. Виходив “Руханковий додаток” “Сокільських вістей”. Багато писали “Сокільські вісти” про конфлікт між “Соколом-Батьком” і Українським спортовим союзом щодо розподілу завдань. Про що ж йшлося конкретно? І.Г. писав у статті “Завдання сокільського органу”, що завданням “Сокільських вістей” є об’єднання українців через сокільську ідею. Для цього журнал буде розробляти ідеологію сокільства і застосовувати її до потреб української нації, а також обговорювати всі питання, що відносяться до фізичного виховання, руханки, спорту, пожарництва тощо [16]. Справді, вже від самого початку на сторінках журналу бачимо по кілька публікацій, що стосуються фізкультури і спорту. Так, у ч.1 – стаття Я.Б. “Вплив руханки на людину”; А.Будзиновського “Вправи а вдача”; Т.Ф. – “Про спорт”; С.К. – “Гігієна в руховні”. У ч.2 – стаття Ф.Мороза “Сокільство і спорт”, Е.Жарського – “Зимовий спорт”. “Руханковий додаток”, що виходив від 1929 р., був методичним посібником із фізкультури. З цього часу “Сокільські вісти” наполегливо і послідовно популяризують руханку і спорт. Щоправда, треба сказати, що автори таких публікацій одностойно виступали проти спорту як самоцілі. І.Боберський писав у статті “Куди йти?”: “...руханковими вправами треба внести в українське громадянство здоровля, силу, характерність і рішучість” [17]. Але разом із цим він стверджував, що ці чотири ознаки, чинники (чотири листки конюшини – так він називає їх) не можуть бути власністю однієї політичної партії. На його думку: “Руханка не веде до партійности, до роз’єднання, але – до цілости, до об’єднання” [18].

Між лідерами сокільсьва і представниками Українського спортового союзу протягом тривалого часу відбувалися дискусії з приводу того, чи спорт є засобом, чи ціллю.

С.Гайдучок у статті “Сокільство та спорт” з’ясовує це питання. Він, по-перше, критично ставиться до гасла “спорт в маси” і розглядає спорт як засіб, а не ціль. С.Гайдучок пише: “Сокільство не може і не сміє односторонньо займатися лише руханкою, але не сміє положити вагу виключно лише на спорт. Воно охоплює всі ділянки тілесного виховання, які можуть виховати духа і перетворити вдачу народу та угрунтувати моральні вартости” [19]. С.Гайдучок правильно зауважив, що не всі види спорту підходять однаково для того чи іншого сокільського гнізда, але, зрозуміло, нема підстав лише через це заперечувати саму ідею спорту. Сокільська ідея, сокільство – це значно ширше, ніж руханка і спорт. Саме тому “Сокільські вісти” не зараховуємо однозначно до спортивно-руханкових видань (навіть зважаючи на те, що, скажімо, “Сокіл-Батько” був формально руханковим товариством).

Відповідальним редактором “Сокільських вістей” був М.Левицький.

У повоєнні часи виходили і пластунські видання. Це “Молоде життя” (1921-1930 рр.), “Пластовий провід” (1928-1929 рр.), “Пластовий шлях” (1930 р.) – усі у Львові. У Станіславі виходив у 1922-1924 рр. “Український Пласт”. Видається ще кілька менш відомих пластових видань (“Пластова стежа”, “Пластова зірка”, “Пластовий вісник”, “Пластовий впоряд” тощо).

“Молоде життя” як орган Українського Пласту почало виходити на початку 1921 р. і припинило своє існування у 1930 р., коли польська влада заборонила “Пласт” на всіх українських землях.

Пласт ставив перед собою мету як суспільного, так і фізичного виховання. Оскільки генеральною метою українців залишалося здобуття державності, то це змушувало думати про сильних духом, фізично міцних і загартованих борців. Ось чому фізичне виховання повинне було посісти належне місце у Пласті. Щоправда, лунали голоси проти спорту в Пласті. Так, Т.З. у статті “Дещо про Пласт” писав, що однобоке плекання фізичної сили відволікає від досягнення сили моральної [20]. Але така позиція не була типовою. Публікація Т.З. викликала численні заперечення. Зрештою, журнал мав рубрики “Зі спорту”, “Спортивний куток”.

Перше справді спортивне видання на західноукраїнських землях – це журнал “Спорт”, який виходив у 1925–1926 рр. і мав підзаголовок “Журнал присвячений усім ділянкам спорту”. Це була перша спроба видавати спортивне видання, вийшло усього кілька чисел: два у 1925 р. (видавав і редагував В.Решетилович) і одне у 1926 р. (видавав Український спортовий союз, а І.Волинець був відповідальним редактором). Виходив “Спорт” на 8 сторінках журнального формату і збирав різноманітну інформацію про спорт. Видання було ілюстрованим, друкувало світлини.

Наступне спортивне видання – часопис “Готові”, що його видавав Український спортовий союз. Перше число двотижневика появилося 1 травня 1934 р. ВІдповідальний редактор двотижневика – Р.Рибачек.

У статті “Спорт у маси” редакція писала:

“Фізична культура стала нині нерозривною складовою частиною національної культури взагалі: у всіх культурних націй займає рівновартісне становище з культурою духовою...

Нашою ціллю є пропагувати якраз так зрозумілий спорт, який є складовою частиною фізичної культури. Нині не можемо взагалі уявити собі, щоби клич перевиховання нації, який є нині приказом життя, можна було переводити, нехтуючи фізичне виховання” [21]. Таке розуміння спорту як частини національної культури, як засобу перевиховання нації відразу перетворює спортивне видання в рупор національної ідеї. Про таке прагнення часопис повторює неодноразово у статтях: “За національний характер спорту”, “Спорт як чинник національної окремішности” тощо. У статті “За національний характер спорту” автор пише: “Спорт, який став нині невідлучною частиною моральної культури, мусить дістати в нас виразне національне місце”. І далі: “Ми спортовці мусимо трудом і боротьбою готувати майбутнє” [22].

Це дуже свідома позиція видання, що говорить про серйозне ставлення громадськості (молоді у тому числі) до ролі спорту у боротьбі за національну ідею. Відрадно, що дуже мала частка діячів розглядала спорт поза національними інтересами українців.

Структура часопису нескладна. Кожне число розпочиналося зі статті, що загалом лише іноді була передовою. Це могла бути стаття публіцистично-пропагандистського характеру, або ж про одну з актуальних проблем спорту чи звіт про спортивні змагання. У кожному числі редакція намагалася подавати публікації про життя спортивних товариств, про історію одного із видів спорту, про правила якоїсь спортивної гри. Часопис друкував публікації методичного характеру. Постійні рубрики часопису: “Урядові вісті”, “Спортова хроніка”, “Спортові новини”, “Дописи”, “Пресовий уряд”, “Листування”. Рубрика “Урядові вісті” містила розпорядження керівництва Українського спортового союзу, оголошення про змагання та їх програму, тобто офіційну хроніку. “Спортивна хроніка” подавала хроніку і результати змагань у краю, виходила постійно. Рідше знаходимо рубрику “Спортивні новини” про спортивні змагання за рубежем. “Дописи” – це невеликі за обсягом замітки читачів із провінцій про спортивне життя.

Часопис вміщував світлини. Серед відомих авторів – Е.Жарський, Б.Кабарівський, Д.Біленька. Багато публікацій підписані псевдонімами (Аркад, Гакстен) або криптонімами (Г.М., Б.С., М.В., І.К., К.О., А.Р. та ін.).

Всього вийшло 16 чисел видання. У 1935 р. часопис перестав виходити.

Наступного року, у лютому 1936 р., почав виходити журнал “Спорт” (1936-1937 рр.), орган Українського спортового союзу. Виходив двічі на місяць. Відповідальний редактор – Б.Сітницький. Обсяг журналу – вісім сторінок, хоча виходив іноді і на чотирьох.

У статті “Знову вперед!” про мету видання говорилося так: “Ціллю його буде висвітлювати та поширювати спортову ідеологію, скріплювати карність одиниць – спортовців і клюбів, а фаховим матеріялом й інструкціями причинюватися до піднесення позему українського спорту... Сподіваємось, що саме при помочі нашого часопису спортовий рух оживиться, а спортові товариства зі здвоєною енергією і запалом закріплюватимуть дотеперішні здобутки та будуватимуть нові ділянки спортового життя, пам’ятаючи про наш клич: “Спорт в маси” [23].

У цій статті говорилося і про завдання Українського спортового союзу: поширювати “... фізичне виховання (в найширшому розумінні) між тисячі української молоді,– бо визнаємо це за засіб перевиховання цілого громадянства”, а також “... запевнити сотням спортових товариств існування на принципі самостійних одиниць з українським національним характером,– бо ми признаємо лиш український спорт”.

Український спортовий союз, як сокільський та січовий рух, як Пласт, теж підкреслював зв’язок між своїми завданнями і українською національною ідеєю, між своєю діяльністю і політичними ідеалами. Не дивно, що польська влада заборонила проводити Запорізькі ігрища. Напередодні загальних зборів Українського спортового союзу на сторінках “Спорту” було опубліковано статтю “Ідея і рішення”. У ній теж досить прозоро говориться про мету і завдання українського спорту: “Ідея фізичного плекання української молоді, це плекання національної гідности, віра у власні сили, бажання перемоги, карности... Суть фізичного виховання української молоді – це вироблення її моральної та тілесної справності” [24].

Аналізуючи під цим кутом зору зміст журналу, скажемо, що видання виконувало своє призначення.

Перша сторінка журналу містила статтю, у якій автор порушував актуальну проблему (“За справну організацію праці Українського Спортового Союзу”, “За організацію мандрівництва”, “Де сила – там воля” та ін), або звіти (репортажі) із змагань (“Краєві лещетарські змагання”, “День українського спортовця”) або звіти із зборів (скажімо, XI звичайні загальні збори УСС).

“Спорт” друкував директивні матеріали керівництва УСС, але вони займали мало місця. Основну увагу журнал зосереджував на організації українського спортивного життя у Львові та провінціях.

Це розповіді про кращих українських спортсменів, досягнення українського спорту, гігієна спорту, методика підготовки спортсменів із окремих видів спорту.

Якщо порівняти “Спорт” із сокільсько-січовими виданнями, то жанрова палітра журналу різноманітніша: полемічні статті, звіти, репортажі, подорожні нотатки.

Основні рубрики – “Урядові вісті”, “З життя наших членів”, “Спортова хроніка”, “Спортове життя”, “З цілого світу” (про фізичне виховання і спортивне життя за кордоном).

Постійні автори журналу – Б.Сітницький, Д.Біленька. Є публікації, що підписані псевдонімами (Бен, Яро, Мінік) і криптонімами (Я.Х., Ер.С., Ю.З., Яр.С., О.С., З.Ф., Б.С., Д.Б. та інші).

Звіти і репортажі про спортивні змагання доповнювали світлини. Деякі числа “Спорту” виходили “сліпими”, без ілюстрацій. Редакція звертала на це увагу, про що дізнаємось зі статті Ст.Воробчика “Що світлити спортовцеві” [25].

Наприкінці грудня 1935 р. у Львові відбулися збори представників спортивних товариств і клубів – “Україна” (Львів), “Сян” (Перемишль), “Пролом” (Станіслав), “Поділля” (Тернопіль), “Скала” (Стрий), “Ватра” (Дрогобич), “Скала” (Мостиська), “Бескид” (Надвірна), “Зоря” (Калуш). Одна із ухвал зборів – про вихід періодичного видання. Ним став спортивний тижневик “Змаг”, перше число якого появилося 1 лютого 1937 р. у Перемишлі. Виходив тижневик обсягом 8 сторінок. Видавцем і відповідальним редактором був Мирослав Куник.

У редакційній статті “Наша позиція” редакція писала: “Чого ми хочемо? В ділянці виховно-ідеологічній хочемо і будемо старатися скінчити з дотеперішнім хаосом і довести до змонтовання одноцілого фронту в питаннях, що доторкають суті, ваги, завдань та місця спортового руху взагалі, а українського зокрема” [26].

Редакція “буде прагнути до того, щоб зміцнювати психологічну і матеріальну базу українського спорту, щоб спортивній ідеї як поважному чинникові та функції всякого, а в тому числі й нашого суспільного організму, запевнити належне місце в ієрархії суспільно-національних вартостей [27].

Редакція підтримує позицію про спорт як універсальну масову ідею, що повинна об’єднувати людей; не існує спорт для спорту, а є натомість сучасний спортивний рух як сильна ідея, як висока життєва школа, бо саме спорт учить жертовності в ім’я однієї і єдиної справи – перемоги. У спорті лише кінцевий результат є мірилом вартості занять спортом. Спортсменові не сміє забракнути сил ні фізичних, ні духовних, бо тоді він програє.

Такими основними методологічними засадами редакція керувалася у своїй пропагандистсько-виховній місії.

У питаннях організаційних редакція прагнула згуртувати український спортивний рух, долати групові інтереси, сприяти встановленню атмосфери взаємної поваги.

Редакція ставила собі за мету бути зв’язковим між читачем і спортивним життям у краю і за його межами. “Хочемо нашим читачам не лише заступити чужу пресу, але дати їм те, чого чужа преса їм не дає і дати не може” [28].

Кожне число тижневика відкривала стаття на важливу тему або з приводу серйозної події (“Подбаймо про будучність народу!”, “Рух і трибуна”, “Шляхи тіловиховання”, “Лицем до наймолодших”, “Шукаймо піонірів-пробоєвиків (з нагоди місяця спортової і тіловиховної преси)”, “Тяжко повірити! Чи справді стоїмо перед вивласненням площі “Сокола-Батька?”, “Смертний присуд на українські спортивні товариства на Буковині”, “Пресовий бандитизм! Під увагу всім, що купують чужу пресу і годують таким чином пресових гангстерів”, “Спорт Карпатської України на нових шляхах” і т.ін.). Це міг бути звіт про спортивну подію, в основному, про футбольні матчі.

“Змаг” мав постійні сторінки –”Останні відомості”, “Давайте понишпоримо в інших газетах”, “Дописи з місць”, сторінки, присвячені спортивному рухові в провінції і сторінка шкільного спорту, рубрики – “Чи знаєте, що?”, “Про що в тижні гуло?”, “Підсумки тижня”, “Гамірно на селах”, “Голосяться міста і села”, “Легкоатлетичний калейдоскоп”. “Змаг” давав широку панораму спортивного життя у краю і за кордоном, популяризував спорт і пропагував його масовість. “Спорт в маси” – такий клич тижневика. Пам’ятав “Змаг” і про село. Тижневик, захищаючи ідею українського спорту, виступав проти колоніальної і полонізаційної політики польської влади. На заборону Українського спортового союзу газета відгукнулася статтею “SОS! Розв’язання Українського Спортового Союзу!” [29]. На той час УСС об’єднував 130 спортивних товариств і секцій, що нараховували 7000 членів. Польська влада заборонила УСС (і його друкований орган – “Спорт”), аргументуючи цілою низкою статутно-правних хиб його діяльності і таких заходів, що мали політичний характер і суперечили завданням спортивного товариства. Газета вказувала на справжню причину заборони УСС – він стояв на сторожі ідеї окремішності і незалежності українського спорту. Цю заборону газета оцінювала як чергову спробу анексії української духовно-ідейної території.

Про ідейні основи українського спортивного руху читаємо в одній із статей: “А тим часом український спортивний рух повинен і мусить бути і стати не тільки ідейним бродом, але глибоким ідейним руслом демаркаційного і по змозі якнайважче прохідною лінією для тих ідейних сил, що з ними нам не по дорозі і не вигідно входити у ближчі ідейні зносини. Це наказує нам завести дуже строгий поділ в оцінці ідейних і практичних підходів до спортової практики. Мусимо строго відмежовувати моменти тактичні від ідейних...” [30].

“Змаг” виступав як проти надмірної політизації спорту, так і проти брудного, аморального спорту, проти його комерціалізації. Якщо спорт – це школа життя, то він не може бути без ідеї, бо без неї пропадає суть і зміст спорту. Автор статті “Щоб не зійти на манівці” вважає, що на манівці сходить сусідський спорт (маючи на увазі поляків). І додає, що ми ніколи не мали щастя до найближчих сусідів як учителів і не лише в спорті [31].

Тижневик говорив про значення спортивної преси: “Преса, пресова трибуна є невідлучною і конечною передумовою розбудови і сили всякого руху. Тому справи української спортової преси не можна розглядати поза межами і рамками розважань на тему українського спортового руху, його виховних і практичних завдань, можливостей і виглядів” [32]. Автор цієї редакційної статті вказував і на хиби: “Одним з найбільших недомагань нашої спортової пресової трибуни було те, що речники, що на ній появлялися, часто себе взаємно поборювали, перечили собі або в найкращому випадку голосили своє слово без порозуміння з іншими речниками тої самої, спільної всім ідеї. Це, ясна річ, впливало некорисно на організаційні та моральні підстави нашого спортивного руху...” [33].

Щодо “Змагу”, то це було найкраще спортивне видання на західноукраїнських землях. На початку липня 1937 р. редакція видрукувала лист апостола фізичного виховання І.Боберського, який мешкав тоді у Югославії. Він так оцінював тижневик: “Своїм змістом і способом передавання відомостей про змаг в Європі дорівнює часопис “Змаг” іншим європейським й американським часописам. Дописувачі захоплюють читача швидкістю, бистротою і веселостю думок. Не пізнати, що це пишуть люди, які мають до діла з засумованими, заплаканими, зажуреними, заспаними українцями...” [34].

Цікавий факт із історії “Змагу”: через рік після свого існування видавництво тижневика змінило організаційну форму і стало кооперативом, який очолили В.Котович, О.Левицький, Ом.Матлах. Це було зроблено для розбудови українського спортивного руху, і, щонайперше, для забезпечення і розширення видавничої діяльності як найповажнішого пропагандистського і виховного чинника.

Український спорт у міжвоєнному двадцятиріччі – це складний суспільний і морально-психологічний феномен нашого недавнього минулого. Успіхи і перемоги у спортивних змаганнях певною мірою психологічно підтримували народ, який зазнав поразки, але не здався і готується до нових боїв. Скептичне ставлення до спорту зникло саме після поразки у визвольних змаганнях. Спорт став не лише утвердженням національного “я”, гідності й честі нації. Його треба розглядати у контексті становлення нової людини – українця іншого, ніж той, що побутував раніше, типу. Д.Донцов першим заговорив про те, що треба подолати комплекс меншевартості, малоросійства. Здобути державність міг лише новий українець – “... людина нового духа”. Духа протилежного занепадницькому духові речників української інтелігенції ХХ століття з “рабським мозком” і “рабським серцем”, – як писав Д.Донцов [35]. Саме тому спорт став одним із тих засобів, за допомогою яких можна було зміцнити і загартувати тіло і дух нації, позбутися млявості, інертності, безініціативності, рабської психології.

Не випадково в ідеології, в теоретичних побудовах українського націоналізму виникла ідея сильної людини, людини того типу, який іноді ще називають донцовським типом. У програмних документах УВО-ОУН не говориться конкретно про фізичне виховання, однак ця тема (руханка, спорт, вироблення характеру) була присутня у всіх націоналістичних (особливо молодіжних) виданнях 20-30-х років. Одинадцята прикмета характеру українського націоналіста така: “Здоровий, це значить, що він хоче бути здоровим. Він хоче, щоб ціле молоде українське покоління було здорове. Україна потребує сильних і здорових духом і тілом синів. Тому він в міру можливості вправляє і поширює руханку та спорт, не нищить свого здоров’я вживанням отрут – не п’є і не курить – ні гулящим життям. В українського націоналіста Велика ідея в серці, вогонь революційного духа в грудях, міцні і гнучкі м’язи, сталеві нерви, соколиний зір і слух та твердий п’ястук” [36]. Так само 42 правило життя українського націоналіста вимагало: “Плекай фізичні сили, щоб тим видатніше працювати для своєї Нації” [37].

“12 прикмет характеру українського націоналіста” написав О.Мащак, а “44 правила життя українського націоналіста” – З.Коссак (у львівській в’язниці).

Як бачимо, ні в “12 прикметах”, ні в “44 правилах життя” проблема фізичного виховання і спорту стоїть далеко не на перших позиціях, – у “Декалозі” (десять заповідей українського націоналіста) взагалі про це нема згадки, – бо вірність українській ідеї, жертовність, сила духу і характеру цінувалися набагато вище. Але всі розуміли, що народ з тисячолітньою історією і культурою, який втратив державність і прагне її повернути, мусить змагатися і доводити свою інтелектуальну і фізичну силу у кожній сфері суспільного життя. Це розуміли й наші противники.

Польська влада у 20-30-ті роки заборонили “Січі”, потім “Український Пласт”, “Луги”, Український спортовий союз. У 1935 р. “Діло” писало: “Годі уважати фізичне виховання за самоціль. Воно має стати тільки засобом для осягнення повної національної здібності до благородної боротьби за існування. Коли ж спортивне виховання буде йти у нас разом з освітою й культурою та постулятом народного господарства, то зможемо осягнути можливо найвищий рівень національної досконалости” [38]. Так, можна погодитися, що спорт не був самоціллю, що він був засобом, але в умовах українсько-польського протистояння спортивні успіхи набували символічного значення. У зв’язку із забороною Українського спортового союзу Р.Сливка писав на сторінках “Діла”: “...маємо безліч доказів, що новітній спорт став не лише чинником національної, але й політичної пропаганди” [39].


  1. Жарський Е. Важніші дати з минулого// Спортовий альманах на 1934 р.– Львів,1933.– С.16; Його ж. Історія українського фізичного виховання// Альманах на 1934.– Львів,1933.– С.11.

  2. Білостоцький Т. Шляхами розвою фізичного виховання// Спортовий альманах на 1934 р.– Львів,1933.– С.5.

  3. Франко Т. Початки українського спорту у Львові// 25-ліття С.Т.Україна.– Львів,1936.– С.30.

  4. Жарський Е. Історія українського фізичного виховання// Спортовий альманах на 1934 р.– Львів,1933.– С.12.

  5. Жарський Е. Основа суспільства.– Львів,1937.– С.4.

  6. Там само.

  7. Там само.– С.5.

  8. Жарський Е. Українське спортове письменство// Спортовий альманах на 1934 р.– Львів,1933.– С.19.

  9. Жарський Е. Подвиг професора Івана Боберського// Спортове товариство “Україна” (Львів).– Львів,1991.– С.8.

  10. Боберський І. Рухливі українці// 25-ліття С.Т.Україна.– Львів,1936.– С.47.

  11. Вісти з Запорожа.– 1911.– Ч.53.

  12. Діло.– 1912.– Ч.24.

  13. Енциклопедія українознавства: Словникова частина/ За ред. В.Кубійовича.– Париж; Нью-Йорк,1955.– Т.4.– С.1382.

  14. І.Л.Лугова пропаганда// Вісті з Лугу.– 1939.– Ч.3.– С.34.

  15. Там само.– Ч.13.– С.201.

  16. І.Г. Завдання сокільського органу// Сокільські вісти.– 1928.– Ч.1.– С.2-3.

  17. Боберський І. Куди йти?// Сокільські вісти.– 1935.– Ч.3.– С.1.

  18. Там само.– С.2.

  19. Гайдучок С. Сокільство та спорт// Сокільські вісти.– 1935.– Ч.3.– С.1.

  20. Молоде життя.– 1921.– Ч.12.– С.6.

  21. Готові.– 1934.– Ч.1.

  22. Там само.– Ч.6.

  23. Спорт.– 1936.– Ч.1.– С.1.

  24. Там само.– 1937.– Ч.4.– С.1.

  25. Там само.– 1936.– Ч.7.– С.5.

  26. Змаг.– 1937.– Ч.1.

  27. Там само.

  28. Там само.

  29. Там само.– Ч.26.

  30. Там само.– 1938.– Ч.8.

  31. Там само.

  32. Рух і трибуна// Змаг.– 1938.– Ч.5.

  33. Там само.

  34. Там само.– 1937.– Ч.25.

  35. Донцов Д. Націоналізм.– Лондон,1966.– С.161.

  36. Мірчук П. Нарис історії ОУН: Перший том. 1920-1939.– Мюнхен, 1959.– С.128.

  37. Там само.– С.129.

  38. Вага фізичного виховання для українського громадянства// Діло.– 1935.– Ч.138.

  39. Там само.



Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації