Степан Кость історія української журналістики

Скачати
Навчальний посібник
1   ...   17   18   19   20   21   22   23   24   25
Контрольні питання

  1. Огляд літератури до теми.

  2. Спортивно-руханкова преса у структурі західноукраїнської преси.

  3. Найбільш відомі видання та їх автори.

  4. Сучасний аспект теми.





10. КРАЄЗНАВЧА ПРЕСА

Кожен народ, як правило, неповторний у тому, що він створив. Це стосується його ментальності, духовності, культури, звичаїв та обрядів. Усе це створює образ народу. Тому культура кожного народу є не тільки його образом, а й найкращим та найдосконалішим його витвором, – пише Б.Стебельський. Він вважає, що “… поруч кровних зв’язків, психічних та історичних, що в єдності народу відіграють важливу функцію, культура кристалізує національний світогляд – морально-етичні та естетичні вартості, виявлені в його релігії, філософії, науці, в мистецтві та звичаях. Вона усвідомлює “духовні вартості життя (їх ідеали), формує його стиль, який, зокрема, віддзеркалюється у вияві соціального та матеріального життя” [1].

Кожен народ, як і кожна людина – індивідуум, неповторна поява. Його творчість, його звичаї, обряди тим більш досконалі, чим більш неповторні. Правда, культурні здобутки одного народу можуть стати або й стають надбанням усіх інших народів (деколи це відбувається простіше: державному народові приписують здобутки народу недержавного, поневоленого – як це сталося у стосунках між Росією і Україною), вони можуть навіть стимулювати інші народи до творчості, але тоді це буде повторення, копія, імітація, наслідування.

Не випадково В.Бадяк говорить про потребу з’ясувати зміст поняття “край” [2]. Вчені визначають історичне краєзнавство як складне поняття, що охоплює археологічні, соціально-політичні, релігійні, етнографічні, архітектурні, мистецтвознавчі напрями, тобто стосується широкого кола національних, духовних і етнографічних проблем. І тому краєзнавство “…покликане пізнавати найменші клітини організму минувшини як могутнього засобу до виховання патріотизму, національної гордості” [3]. А поки народ може виявляти себе самобутніми творами власної культури, продовжувати традиції, з яких вона розвинулася, доти може зберігати свою особовість і свою здібність вести духовне життя.

Українське суспільство розвивалося як недержавне. Це не могло не відбитися на всіх гуманітарних дослідженнях, що стосується і краєзнавства.

Галичина в останні десятиліття ХІХ століття і на початку ХХ століття була тією невеликою частиною української території, де порівняно вільно могли розвиватися національна видавнича справа, журналістика, наука.

У Галичині вже з 90-х років продовжується збирання та дослідження фольклору на широкій науковій основі. Виходить чимало видань, зокрема під фірмою НТШ, яке здобуло собі в європейській науці статус неофіційної української академії наук і яке видало кілька десятків томів наукових праць, збірників матеріалів з історії, мови, етнографії, фольклористики.

Згадаємо таких відомих учених, як В.Гнатюк (зредагував і видав близько 60-ти томів “Етнографічного збірника” та “Матеріалів до української етнографії”) і В.Шухевич ( його праця – п’ятитомна “Гуцульщина “).

Ситуація ускладнилася після окупації Галичини польськими військами у 1919 р. і деколи ставала навіть трагічною, бо поляки приступили до ліквідації всього, що українці здобули за часів Австрії.

По суті, це була не просто колонізація – освоєння нових земель “східних кресів”, а духовний геноцид, що мав на меті позбавити українців їх історії, культури, звичаїв (політика, що її використовували в Україні у той час і московські окупанти, і румунські). Ось чому все, що було пов’язане з усебічним вивченням свого краю, мало наукове, але ще більше – політичне, виховне значення. Це було принципово – “Малопольська” (назва, яку запровадили поляки після захоплення Східної Галичини) чи Україна. Це так само принципово, як сьогодні “Новоросія” (шовіністська маячня одного із одеських професорів) чи все та ж таки Україна.

Ось чому завжди були важливими як краєзнавчі, етнографічні, етнологічні дослідження, так і існування відповідної інфраструктури цього напряму духовної діяльності українців. А йдеться не лише про відповідні наукові дослідження, а й про відповідні товариства, видавництва, музеї, пресу тощо. Так, важливе місце у цій системі належало краєзнавчо-туристському товариству “Плай”.

Це товариство створено у Львові у 1924 р., існувало до 1939 р. [4]. У статуті товариства була передбачена не лише практична, а й наукова діяльність. Брали участь у його роботі колишні члени “Кружка любителів Львова”. Завдяки їм, а особливо завдяки проф. І.Крип’якевичу, у Львові було відновлено краєзнавчу працю. Товариство від самого початку надало краєзнавству великої ваги.

Товариство організовувало екскурсії по Львову та його околицях. Члени товариства виступали з лекціями на теми археології, історії Львова та його мистецтва. Періодично “Плай” влаштовував вечори, де виголошувалися доповіді на краєзнавчу тему.

Спочатку через відсутність коштів товариство не змогло видавати свій друкований орган. Щоправда, таку спробу зробив І.Крип’якевич. У 1925 р. він видав додаток до газети “Новий час” під назвою “Туристика і краєзнавство”. У 1930 р. Є.Пеленський видав додаток “Мандрівництво” [5].

У 1937 р. Товариство почало видавати свій друкований орган – журнал “Наша Батьківщина”. Виходив він до вибуху Другої світової війни і приходу більшовиків.

Товариство займалося видавничою діяльністю. Воно видавало путівники по Карпатах (Є.Пеленського і Ю.Тарновича), вийшли друком краєзнавчі нариси М.Кордуби, А.Річинського.

Наприкінці свого існування товариство “Плай” мало три філії: у Перемишлі, Стрию і Самборі.

“Плай” координував свою роботу з іншими українськими організаціями, а особливо молодіжними. Коли поляки заборонили “Пласт”, то багато його членів організувалися у спортивній секції при “Плаю”.

Значення “Плаю” не тільки у наукових досягненнях (хоча він став центром краєзнавчої роботи і організував краєзнавців). Його діяльність сприяла національному вихованню української молоді.

Краєзнавча проблематика існувала і в часописах інших регіонів Західної України. Завжди складною для українства була ситуація в Карпатській Україні. Можна лише подивляти, що у таких умовах виросло покоління національно свідомих людей, які відважилися на мужній зрив у березні 1939 р.

Великий вплив на національне виховання мала преса. Власне, вона будила людей від національної сплячки, гартувала в них віру в українську державність.

Насамперед, це “Українське слово”, “Пробоєм” (виходив у Празі), “Підкарпатська Русь”, “Свобода”, “Наш рідний край” тощо. На сторінках цих видань краєзнавча проблематика була постійною. У цьому відношенні особливо відзначаються журнали “Підкарпатська Русь” (1923-1936) і “Наш рідний край” (1923-1938).

Історія Закарпатської України від найдавніших часів – головна тема журналу “Підкарпатська Русь”. Спочатку журнал порушував тільки історико-краєзнавчі проблеми (спочатку так і було, в усякому разі), а згодом почав більше уваги приділяти педагогічним проблемам, а докладніше – проблемі виховання національно свідомого молодого покоління. Це виховання, як писав А.Волошин у статті “Наша задача”, треба проводити так, щоб враховувалися не лише потреби народу, але й природні можливості дитини [6].

На сторінках журналу виступали відомі учені і діячі (А.Волошин, В.Бірчак, В.Гаджега,І.Панькевич, В.Гнатюк, Ю.Кріль, Ф.Тіхий, М.Лелекач), і це забезпечувало високий професійний і теоретичний рівень.

Журнал “Наш рідний край” виходив у Тячеві. Редагував його письменник і педагог Олександр Маркуш. Краєзнавча проблематика також була тут постійною. Редакція журналу організовувала конкурси на збирання усної народної творчості, друкувала поради, як писати краєзнавчі матеріали. З цього журналу починав свій шлях у журналістику і політику Степан Росоха (згодом лідер націоналістичного руху, редактор журналу “Пробоєм”).

НТШ і його музей, зокрема, теж провадили значну краєзнавчу роботу, що мало велике наукове, культурне і політичне значення. Краєзнавчі пошуки і дослідження відбувалися і раніше, але систематичну роботу започаткувало НТШ. Особливо плідною була краєзнавча робота М.Грушевського у 1894-1914 рр. Він розпочав документальну серію “Жерела до історії України-Руси”, яку видавала у Львові з 1894 р. Археологічна комісія Наукового товариства ім. Т.Шевченка. Багато уваги М.Грушевський приділяв історії, культурі та освіті Галичини. Написав цілу низку краєзнавчих праць, присвячених Галичині. Окрім того чимало зусиль докладав, щоб зберегти пам’ятки мистецтва. Краєзнавчу діяльність М.Грушевського підтримали його учні – І.Крип’якевич, С.Томашівський, І.Кревецький, М.Кордуба та ін.

Значна частина краєзнавчих досліджень з’являлася на сторінках збірника праць математично-природничо-лікарської секції. Згодом у “Записках НТШ” появляються історико-географічні, економіко-географічні та етнографічні публікації.

Плідною була праця етнографічно-історичного музею [7]. Його збірка складалася з п’яти відділів: археологічного, етнографічного, природописного, відділу церковного мистецтва і картинної галереї. Після поразки національно-визвольних змагань музей знову відкрито для відвідувачів. До 1939 р. було скаталоговано, описано понад 70000 музейних предметів і проведено понад 100 археологічних розкопок.

Музей постійно підтримував зв’язки з іншими українськими і зарубіжними музеями. Його діяльність мала як наукове, так і виховне значення.

Видавнича діяльність НТШ на цьому не закінчувалася. НТШ продовжувало давніші серійні видання і розпочало деякі нові, зробило спробу видавати українознавчий журнал “Стара Україна” (1923-1924 рр.), а перед вибухом Другої світової війни НТШ почало видавати науковий журнал “Сьогочасне і минуле” (1939).

Розвивав краєзнавство і Український Національний музей, заснований Митрополитом Андреєм у 1913 р. У музеї зібрано чимало стародавніх ікон, рукописів, стародруків та інших експонатів. І музей НТШ, і Національний музей піднімали національну свідомість українців.

У 20-30-х роках на західноукраїнських землях виникають регіональні краєзнавчі музеї. З ініціативи “Кружка Рідної Школи” у 1927 р. організовано музей “Яворівщина” (процес організації і становлення розтягнувся аж до 1933 р.) [8]. Директором музею був адвокат М.Фільц (після 1939 р. більшовики його вивезли).

Музей збирав предмети з археології, історії, природи, етнографії. Був у музеї і нумізматичний відділ, який мав римські, українські, австрійські, польські гроші, що їх подарували музеєві різні колекціонери.

Значна частина експозиції та фондів музею – це одяг Яворівщини, вишивки, вироби з глини і кераміки тощо.

Така ж ситуація склалася і в інших регіонах. У Чорткові, хоча не було музею, функціонувала ціла низка українських організацій: “Українська Бесіда”, “Голос Українок”, “Просвіта”, “Сокіл”, “Луг” тощо. “Українська бесіда”, скажімо, організовувала театральні вечори, виставки кераміки, інші заходи патріотичного звучання [9].

Активно діяли українські товариства і організації Теребовлянщини. Так, завжди багатолюдними проходили українські імпрези на Замковій Горі, вони ставали своєрідними національними маніфестаціями і свідчили про зростання сили і свідомості українців. Варто сказати, що українці придбали землю на Княжій Горі і зробили там майдан для проведення масових імпрез. До речі, під час проведення земляних робіт на Княжій було знайдено фундамент церкви св.П’ятниць. Відомий археолог Ярослав Пастернак, якого запросили до Теребовлі, встановив, що це сліди козацької церкви з 16 ст. На його думку, Теребовля за кількістю і якістю знахідок може перевершити княжий Галич. Однак Друга світова війна перешкодила задумані розкопки.

Добре працювало Товариство охорони воєнних могил. Його завданням, записаним у Статуті, було опікування могилами українських вояків на терені Теребовельського повіту. Члени цього Товариства віднайшли одну спільну могилу тринадцятьох стрільців УГА. Прізвища похованих установити не вдалося. Молодь доглядала могилу. Щороку на Зелені Свята сюди йшов церковний хресний хід. Після панахиди проголошувалася проповідь. На церковному подвір’ї було поставлено пам’ятник із написом: “Всім знаним і незнаним Героям, які впали на полі слави за волю Рідного Краю – вдячні громадяни Землі Князя Василька”. Посвятили пам’ятник у червні 1929 р., а восени 1930 р. у часи “пацифікації”, поліція підірвала цей пам’ятник [10].

Щодо Лемківщини і Перемишля. Польська влада провадила тут цілеспрямований наступ на організоване громадське, культурне і економічне життя, робила усе можливе, щоб не допустити української преси і книжок на ці терени, чинила всілякі перешкоди для таких організацій, як “Просвіта”, “Рідна школа”, “Сільський господар”, “Сокіл” та ін., протидіяла впливам української кооперації. У 1930 р. на Холмщині і Підляшші було заборонено товариство “Рідна хата” та його сільські читальні [11].

Поляки всіма силами полонізували українську молодь, намагалися відірвати її від українського грунту. На противагу їм діяли українські організації, навчали народ історії України і свого краю, виховували любов до всього рідного – побуту, обрядів, звичаїв тощо, і звичайно, до церкви та мови. Українське національно-культурне життя розвивалося тут у складніших умовах, ніж на галицьких землях. Окрім того, на Лемківщині традиційно сильним було москвофільство, підтримуване з часів царської Росії, а потім і Польщі, бо й вона розігрувала “лемківську” карту. У 30-ті роки у Польщі діяла низка товариств, завданням яких було зміцнювати польський і ослаблювати український елемент на “східних кресах”, а також посилювати племінну окремішність між окремими українськими етнографічними групами –лемками, бойками, гуцулами.

У жовтні 1933 р. поляки створили Товариство розвитку східних земель, у грудні 1933 р. – Товариство приятелів Гуцульщини, у березні почав працювати Комітет до національних справ і на одному із перших засідань обговорювали питання Лемківщини і Гуцульщини [12].

Згодом було засновано і Союз гірських земель (1938 р.). Діяльність цих товариств розвивалася на Лемківщині у трьох напрямках. Перший – допомагати старорусинським організаціям, трактуючи москвофільство як союзника у боротьбі з українцями. Другий – усувати із шкіл українських учителів, створювати лемківські читальні, а в письмі запроваджувати латинську азбуку. Третій – у сфері конфесійній підтримувати перехід лемків на православ’я [13].

Ось чому такою необхідною була культурно-виховна, краєзнавча, просвітницька діяльність українських установ і організацій на Лемківщині у міжвоєнний період. Цю діяльність провадили вже у 20-х роках, але систематичною вона стала відтоді, коли у грудні 1932 р. у Львові при Товаристві “Просвіта” запрацювала окрема Лемківська комісія [14].

“Просвіта” намагалася охопити культурно-просвітницькою роботою українське населення Лемківщини ще з початку ХХ ст. Цей регіон завжди потребував матеріальної та організаційної підтримки. Спеціальну лемківську комісію при “Просвіті” було створено в 1911 р., але поновити її роботу, як бачимо , вдалося лише в 1932 р.

Спроба налагодити цю культурно-просвітницьку роботу постійно наштовхувалася на протидію вороже настроєної польської адміністрації. Влада закривала читальні “Просвіти”, офіційно заборонила діяльність Лемківської комісії при Головному відділі “Просвіти” у Львові, заборонила створення Апостольської адміністрації Лемківщини для греко-католицької церкви. Остання заборона мала на меті відірвати Лемківщину від Львівської митрополії.

За сприянням “Просвіти” виходить газета “Наш лемко”. Тут треба відзначити заслуги І.Тиктора. Коштом філії “Просвіти” він видає газету з 1 січня 1934 р. Газета виходила у Львові. Тираж першого числа – 3500 примірників. Видання розповідало про проблеми Лемківщини і було справді краєзнавчим виданням. Газета дошкуляла польській владі. Зрозуміло, що не обійшлося без традиційної конфіскації багатьох публікацій і навіть окремих чисел. Протягом першого року існування “Нашого Лемка” із 24 чисел було конфісковано 19 [15].

Зростала популярність газети і зростав тираж. У 1934 р. тираж був 397 примірників (тираж першого числа становив, як згадувалося, 3500 примірників), у 1935 р. – 573 примірники, у 1936 р. – 987, у 1937 р. – 1279, у 1938 р. – 1560, у 1939 р. – 2262 примірники [16]. “Наш лемко” припинив своє існування у 1939 р.

У Львові існувала “Бібліотека Лемківщини”. Першою публікацією у цій серії була книжка Ю.Тарновича “Ілюстрована історія Лемківщини”, яка вийшла накладом 5000 примірників. Потім появилася чисто краєзнавча праця І.Бугери “Українське весілля на Лемківщині” та інші. Усього у цій серії нараховувалося у 30-х роках 22 праці, присвячені справам Лемківщини [17].

Звісно, що у таких традиційно сильних українських центрах, як Станіслав і Стрий культурницький процес був ще успішніший, а здобутки ще вагоміші. Тут дуже плідно функціонували українські організації (“Просвіта”, “Рідна школа”, “Союз українок”, молодіжні організації). При українській державній гімназії у Станіславі діяв шкільний музей і архів [18]. Цей музей було засновано у 1935 р. Управа музею збирала етнографічний матеріал, пов’язаний із звичаями Різдва і Великодня. Матеріал зібрали дуже багатий і Р.Смик, використавши його, написав “Весілля в селі Жовчів”, а Р.Велигорський – “Різдвяні звичаї”.

Учні допомагали збирати етнографічний матеріал і експонати для музею –вишивки, народну ношу, посуд, писанки тощо. Музей розростався і незабаром став багатою і цінною культурною установою гімназії. Музей існував до приходу більшовиків, – так само, як і архів.

Ми вже говорили про утворення в 1924 р. товариства “Плай” і про його спроби видавати спеціальний друкований орган. Але дуже довго це вдавалося робити лише на рівні додатку до газети “Новий час”.

Чекати довелося аж до 1937 р., коли товариство знайшло все-таки кошти і в Галичині появився перший суто краєзнавчий журнал “Наша Батьківщина”. Виходив він протягом трьох років. Редагував його відомий український літературознавець С.Щурат.

Із програмою журналу читачі могли ознайомитися у першому числі журналу. Редакція так визначила свою мету: “Відкрити громадянству красу й живописність рідних земель, показати йому їх багатства і можливості господарського й культурного розвитку, зв’язати сьогочасність із минулим – на те, щоб воно навчилося подивляти й цінити Батьківщину, любити її й жити для неї, спрямовуючи заінтересування громадянства в першу чергу на рідну країну, а щойно потім на чужину, звернути увагу чужинців на велич своєї власної Батьківщини, що має надзвичайно велике пропагандивне й господарське значення” [19].

Як бачимо, редакція відразу вказувала і на пропагандистське значення свого видання.

Журнал, як і інші українські видання, переживав постійні фінансові труднощі і тримався завдяки ентузіазмові співробітників і керівництва товариства “Плай”. Адже велику виховну роль журналу розуміли всі. І хоча співробітники платні не отримували, а позаштатним авторам і дописувачам гонорарів теж не виплачували, журнал виходив.

Від самого початку читачі журналу мали змогу читати серйозні статті програмового і загальнотеоретичного характеру. Так, про завдання українського краєзнавства писав М.Гавдяк, про українські історично-краєзнавчі дослідження – М.Андрусяк, про краєзнавство і музейництво – І.Свенціцький, про археологію і краєзнавство – Є.Храпливий та ін. Автори порушували цілу низку важливих питань, що стосувалися завдань, методів, форм дослідження краєзнавства як предмету. Подібного характеру публікації появлялися і згодом. Можна сказати про статтю І.Шендрика “Архіви і краєзнавство” і С.Каменогорського “Завдання українського мандрівництва”.

Безперечно, що усі ці статті мали не лише наукове значення, а й пізнавальне. Вони були написані грунтовно, професійно, але досить популярно і озброювали читача необхідним теоретичним матеріалом. Багато писав журнал про різні регіони Західної України, про мандрівки до мальовничих місць. Впадає в око жанрова різноманітність цих публікацій. Є тут наукові розвідки, і статті, і подорожні замітки.

Це публікації не лише українців, але й зарубіжних мандрівників. Майже протягом усього 1938 р. журнал друкує описи подорожі по гуцульських краях швейцарського мандрівника Ганса Цбіндена. Його записки, до речі, вийшли і окремим виданням під назвою “Східні Карпати”. Читати враження зарубіжного мандрівника навіть зараз цікаво. Ганс Цбінден писав про гуцульських опришків (зрозуміло, що і про Олексу Довбуша), переповідав гуцульські легенди, розповів про храм у Криворівні. Автор знав і широко використав твір про Гуцульщину Станіслава Вінценза.

Журнал друкував описи подорожей і подорожні замітки не лише сучасних мандрівників, але й минулого. Звичайно, що увагу читачів привернули уривки з опису поїздки до Карпат І.Нечуя-Левицького (1894 р.) [20], спогади Ф.Коковського [21], німецького географа Й.Г.Коля [22], який був в Україні сто років перед тим – у 1838 р.

Ще одна важлива тема “Нашої Батьківщини” – це питання народознавства. Один із прикладів – це стаття Володимира Огоновського “Густота населення Галичини” [23].

Ми не маємо змоги згадати усі публікації з цього приводу. Скажемо лише, що порушено у них найрізноманітніші питання – це і побутова архітектура (хатнє будівництво зокрема), це і принципи забудови та розміщення осель, це цілий комплекс питань, що стосувалися народного мистецтва (народна ноша, писанки, прикраси, посуд). Журнал багато писав про народні звичаї, – було б просто дивно, якби такої теми не було на сторінках краєзнавчого видання. Так, журнал розповідав про ритуальні обряди і звичаї (весілля, похорони), про звичаї, пов’язані із святами та певними видами робіт (наприклад, про косовицю).

Географія публікацій “Нашої Батьківщини” широка – Бойківщина, Гуцульщина, Волинь, Полісся, Поділля. Ми називаємо регіони, бо назвати окремі населені пункти просто важко, це десятки назв. Ось хоча б Галич, Крилос, Головсько – давній передвісник княжого Львова.

Окремо треба згадати про те, що журнал висвітлював питання пропаганди краєзнавства. Це питання порушує Богдан Мандюк у своїй статті “Нові способи пропаганди краєзнавства”. Він пише не лише про значення преси у краєзнавчій пропаганді, що цілком зрозуміло, але й про необхідність використовувати радіо і кіно [24].

Цікаву статтю написав К.Водяний – “На фоні пропаганди”. Автор порушує у ній деякі теоретичні і практичні проблеми пропаганди. Коли він пише про види пропаганди (політичну, господарську, культурну), то акцентує увагу на культурній пропаганді, яку повинні провадити недержавні народи [25].

Інша стаття Б.Мандюка – “За українську краєзнавчу фільму!” Автор пише: “…наше суспільство не захоплюється можливостями розвитку цього могутнього засобу пропаганди рідної культури” [26] – мова йде про краєзнавчі фільми.

На сторінках журналу появилися сотні фотоілюстрацій, карт, схем, малюнків, без чого важко уявити краєзнавче видання. Є тут заслуга редактора С.Щурата, який захоплювався світлинами. У журналі знаходимо світлини А.Річинського, Р.Крохмалюка, М.Гавдяка. Їх роботи, до речі, є і в інших періодичних виданнях того часу. Писав ще журнал про розвиток українського туризму, вміщував розповіді про регіональні музеї, заповідники. З рубрики “Звіти й комунікати” довідуємось про роботу краєзнавчих гуртків, про діяльність “Українського краєзнавчо-туристичного товариства “Плай”.

Побіжно згадаємо основні жанри, які використовував журнал. Це статті, репортажі, нариси, замітки, звіти, мемуари, рецензії. Зрештою, стаття і рецензія – це, мабуть, найбільш поширені жанри. Статті, як правило, належали перу відомих авторів (С.Щурат, В.Січинський, В.Огоновський, Я.Пастернак, Я.Рудницький, М.Кордуба та ін.). Це забезпечувало високий науковий і журналістський рівень публікацій. Такими ж змістовними були рецензії на видання краєзнавчого і культурно-мистецького характеру.

У Самборі протягом 1931-1939 рр. виходив “Літопис Бойківщини”. Видавав його Музей товариства “Бойківщина”. “Літопис” мав підзаголовок: “Записки присвячені дослідам історії, культури й побуту бойківського племени”. Це відразу вказує на основну проблематику краєзнавчого видання.

“Літопис Бойківщини” – це закономірний результат роботи товариства “Бойківщина” у Самборі. Воно активно займалося археологією Бойківщини та розкопками, тому музей товариства постійно поповнювався. До того ж , доктор В.Кобільник був великим прихильником археології. Він же, до речі, став відповідальним редактором “Літопису”.

“Літопис Бойківщини” багато писав про бойківські звичаї. Назвемо декілька характерних публікацій. М.Турянська описала бойківські звичаї з Різдвяних Свят, Нового року і Йордану [26]. М.Зинич розповів про похоронні звичаї в селі Жукотин [27], описав звичаї та вірування на Андрія (на матеріалі цього ж села) [28]. І.Близнак писав про звичаї бойків на “Зелені Свята”.

Ч.11 за 1939 р. редакція повністю присвятила звичаєвому праву бойків. У зверненні “Від Редакції” читаємо: “Випускаємо одинадцяте число “Літопису Бойківщини” дещо іншого змісту, як дотепер. Замість коротких праць різнородного змісту різних учених та дослідників Бойківщини, містимо одну довшу працю д-ра Івана Максимчука про звичаєве право Бойків [29]. Юрист І.Максимчук, справді, зібрав унікальний матеріал про різного виду позички, купно-продаж, передшлюбні умови. Є тут і словничок бойківської правничої термінології, фразеологічних висловів і приповідок [30]. Усе це говорить про розвинутість стосунків на Бойківщині.

Низка публікацій присвячена бойківському діалектові. У журналі протягом 1934-1937 рр. о.Ю.Кміт (відомий краєзнавець, друкувався у багатьох виданнях краю) друкував “Словник бойківського говору”.

Я.Рудницький писав про фонетику бойківського говору [31], йому належать й інші статті на цю тему.

Публікації на археологічні теми, як правило, належать перу В.Кобільника. Про нього скажемо більше. Він народився у Львові в 1885 р., закінчив гімназію і записався на медичний відділ університету. Був замішаний у другому студентському процесі, а тому емігрує і продовжує дальші лікарські студії у Швейцарії. Від 1915 р. він перебував в австрійській армії. У 1915 р. потрапив у полон до росіян. Жив в таборах у Сибіру, де в часи революції виконував обов’язки норвезького консула. Утік із полону і в 1918 р. повернувся до Львова. Брав участь у визвольних змаганнях як старшина УГА. Після поразки змагань почав лікарську практику у Винниках. Потім переїхав на Бойківщину, де й зацікавився бойківською історією, культурою, побутом.

У 1927 р. у Самборі заснував Музей товариства “Бойківщина”. Спочатку В.Кобільник захоплюється музейництвом як аматор, але згодом під керівництвом проф. І.Свенціцького він став музеологом.

В.Кобільник розгорнув археологічну роботу. Він відкрив кілька доісторичних могил та важливих городищ на бойківській території. З цього приводу з’явилися численні статті у “Літописі Бойківщини” – “З археологічних дослідів на Бойківщині за рік 1931 і 1932” [32], “Загальні завваги про кости людини при археологічних розкопках” [33] “З археології Бойківщини” [34], “З археології Бойківщини” [35], “Знаки на двох посудинах княжої доби зі Ступничі пов.Самбір” [36].

В.Кобільник займався й антропологією, систематично робив поміри бойків. На багатьох прикладах (264) він підтвердив один антропологічний тип на цілій бойківській території. Третє поле його студій – етнографія, якій присвячував багато часу. Вивчав В.Кобільник історичне будівництво, іконопис, історію церкви. Усе це він поєднував із виконанням обов’язків редактора “Літопису Бойківщини”.

Автори “Літопису Бойківщини” були людьми відомими у галицькій науці. Це Я.Пастернак, Я.Рудницький, о.Р.Лукань, Ф.Коковський, о.Ю.Кміт. Їх участь забезпечувала високий науковий рівень.

“Літопис Бойківщини” – це тип наукового видання (чого не скажеш, наприклад, про “Нашу Батьківщину”). Основа журналу – це наукові статті, розвідки. Також “Літопис Бойківщини” регулярно вміщував звіти з діяльності Товариства музею Бойківщини.

Крім відділу статей у журналі були рубрики: “Новинки”, “Рецензія”. У рубриці “Новинки” редакція вміщувала хроніку музейного життя, розповідала про діяльність інших обласних музеїв.

У рубриці “Рецензія” журнал друкував невеликі за обсягом рецензії на краєзнавчі видання, на праці з історії та етнографії українських і польських авторів. У ч.9 за 1937 р. є рецензія на книжку, яку уклала польська вчителька з Домни і видала своїм коштом. Автор рецензії аргументовано доводить невисокий рівень виданої книжки: ”Назагал ця праця дуже сумнівної вартості, тенденційна, баламутна. Це одна з тих “історичних” праць, яких тепер дуже багато пишеться й фабрикується “на приказ” [37]. Рецензія не позбавлена іронії. Рецензент пише, що до авторки треба поставитися вирозуміло і вибачливо, бо на друк цієї праці не вжито ні публічних, ні громадських грошей. Праця вийшла накладом і коштом авторки.

“Літопис Бойківшини” у рецензіях на видання польських авторів дуже часто полемізував з поляками-шовіністами.


  1. Стебельський Б. Ідеї і творчість: Зб. статей і есеїв. – Торонто, 1991.– С.11.

  2. Бадяк В. Концепція історичного краєзнавства та її національна суть// Історичне краєзнавство і національне виховання. – Львів, 1994. – С.5.

  3. Там само. – С.6.

  4. Енциклопедія українознавства: Словникова частина/ За ред. В.Кубійовича. – Париж; Нью-Йорк,1959. – Т.3. – С.1160.

  5. Див.: Історичне краєзнавство і національне виховання. – Львів, 1994.– С.34.

  6. Підкарпатська Русь.–1925.– Ч.1.– С.3.

  7. Див.: Семчишин М. Тисяча років української культури.– Київ, 1993. – С.493.

  8. Продаткевич М. Музей “Яворівщина”// Яворівщина і Краковеччина: Регіональний історично-мемуарний збірник.–Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1984.– С.516-518.

  9. Див.: Історично-мемуарний збірник Чортківської округи.– Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто,1968.– С.286.

  10. Див.:Теребовлянська земля: Історично-мемуарний збірник.– Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто,1968.– С.286.

  11. Див.: Перемишль – західний бастіон України.– Нью-Йорк; Филадельфия, 1961.– С.274.

  12. Лемківщина. Земля – люди – історія – культура. – Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1988.– С.195.

  13. Там само.– С.196-197.

  14. Нарис історії “Просвіти”.–Львів; Краків; Париж,1993.– С.52.

  15. Див.: Лемківщина. Земля – люди – історія – культура – Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1988. – С.199.

  16. Там само.– С.200.

  17. Там само.– С.199.

  18. Альманах Станиславівської землі: Збірник матеріалів до історії Станиславова і Станиславівщини.– Т.ІІ.– Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1985.– С.55.

  19. Наша Батьківщина.–1937.– Ч.1.– С.3.

  20. Там само.–1938.– Ч.6.

  21. Там само.– 1938.– Ч.1

  22. Там само.– Ч.3.

  23. Там само.– Ч.7.

  24. Там само.– Ч.1. – С.22.

  25. Там само.– 1937.– Ч.11.– С.243.

  26. Там же.–1938.– Ч.1.– С.166.

  27. Літопис Батьківщини.– 1934.– С.23-28.

  28. Там же.– 1935.– Ч.6.– С.9-14.

  29. Там же.– 1937.– Ч.9.– С.122-125.

  30. Там же.– 1939.– Ч.11.– С.3.

  31. Там же.– 1936.– Ч.7.– С.4-6.

  32. Там же.– 1933.– Ч.2.– С.3-4.

  33. Там же.– 1934.– Ч.4.– С.1-11.

  34. Там же.– С.11-12.

  35. Там же.– 1935.– Ч.5.– С.14.

  36. Там же.– 1936.– Ч.8.– С.1-11.

  37. Там же.– 1937.– Ч.9.– С.131.


Контрольні питання

  1. Огляд літератури до теми.

  2. Зародження краєзнавчої преси та її структура.

  3. Найбільш відомі автори, редактори і видавці краєзнавчої преси.

  4. Сучасний аспект теми.


Список рекомендованої літератури

  1. Богуславський О. Західно-Українська народна республіка: розбудова інформаційно-пресової діяльності / Нариси з історії західноукраїнської преси першої половини XX ст. (Структура. Частина пераша). – Львів, 2002.

  2. Бочковський О., Сірополко С. Українська журналістика на тлі доби (історія, демократичний досвід, нові завдання).– Мюнхен, 1993.

  3. Грушевський М. Від редакції // Літературно-науковий вістник.– 1900.–Т. ХХХІІІ.– Ч. 1; Його ж. До наших читачів в Росії // Літературно-науковий вістник.– 1907.– Ч. 1.; Його ж. Наша газета // Рада.– 1907.– Ч. 1.

  4. Добош І. Історія української журналістики Закарпаття 20-30-х рр. XX ст.– Ів.-Франківськ, 1995.

  5. Горевалов С. Військова журналістика України в національно-визволь­них змаганнях.– Львів, 1997.

  6. Животко А. Історія української преси.– Мюнхен, 1989-90.– С. 89.

  7. Кедрин І. Життя. Події. Люди: Спомини і коментарі.– Нью-Йорк, 1976; Його ж. У межах зацікавлення.– Нью-Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1986.

  8. Кость С., Тимчишин О., Федірко К. Нариси з історії української вій­сько­вої преси.– Львів, 1998.

  9. Кость С. Нариси з історії західноукраїнської преси першої половини XX ст. (Структура. Частина друга).– Львів, 2002.

  10. Кость С. Західноукраїнська преса першої половини XX ст. у всеукраїнському контексті (засади діяльності, періодизація, структура, особливості функціонування). – Львів, 2006.

  11. Крупський І. Національно-патріотична журналістика України: Друга половина ХІХ – перша чверть ХХ ст.– Львів,1995.

  12. Гутков­ський В., Крупський І., Олексин О. Українська журналістика на західно­україн­ських землях: державотворча функція: тематичні аспекти (1848-1919): Історико-політичний нарис.– Львів, 2001.

  13. Мартинюк М. Українські періодичні видання Західної України, країн Центральної та Західної Європи (1914-1939): Матеріали до бібліографії.– Львів, 1998.

  14. Михайлин І. Історія української журналістики.– Харків, 2000.– Кни­га перша: Період становлення: від журналістики в Україні до української журналістики.

  15. Місило Є. Бібліографія української преси в Польщі (1918-1939) і Західно-Українській Народній Республіці (1918-1919).– Едмонтон, 1991.

  16. Нариси з історії західноукраїнської преси першої половини XX ст. (Структу­ра. Частина перша) / За ред. С. А. Костя.– Львів, 2002.

  17. Нечиталюк М. Турботи істориків журналістики //Вісник Львів. ун-ту. Сер. Журналістика: Журналістика і перебудова.– Львів, 1990.– Вип.16.– С.68-70; Його ж. «Білі плями» у вивченні історії української журналістики: Деякі питання методології і критики наукових джерел // Українська журналістика і національне відродження: Зб. наук. праць.– К., 1991.– С. 33-38; Нечиталюк М. М. Грушевський – реформатор української журна­лістики // Вісник Львів. ун-ту. Сер. Журналістика.– 1992.– Вип. 17.– С. 68; Його ж. Методологічні проблеми історико-журна­лістських досліджень // Українська періодика: Історія і сучасність: Тези і повідомлення Всеукраїнської наук.-теорет. конф. Львів, 9-10 грудня 1993р.– Львів, 1993.– С. 17-22.

  18. Павлюк І. Українські часописи Волині, Полісся, Холмщини та Під­ляш­шя (1917-1939 рр.): Анотований покажчик.– Львів; Луцьк, 1997; Його ж. Українська легальна преса Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя 1917-1939, 1941-1944 рр.– Львів, 2001.

  19. Преса боротьби й ідей (західноукраїнська публіцистика першої поло­ви­ни ХХ ст.): Зб. текстів / Уклад. і авт. вступ. статті та коментарів С. Кость.– Львів, 1994.

  20. Романюк М. Українська преса Північної Буковини 1918-1940 рр.– Львів, 1996; Його ж. Українська преса Північної Буковини (1870-1940).– Львів, 1998; Його ж. Українська преса Північної Букови­ни як джерело вивчення суспільно-політичного життя краю (1870-1940).– Львів, 2000; Його ж. Українське пресознавство на порозі ХХІ ст.– Львів, 2000.

  21. Тернопільський Ю. Українська преса з перспективи 150-ліття.– Джерсі-Сіті, 1974.

  22. Тимчишин О. Молодіжна преса / Нариси з історії західноукраїнської преси першої половини XX ст. (Структу­ра. Частина перша) / За ред. С. А. Костя.– Львів, 2002.

  23. Франко І. Альманах чи газета //Зібр.творів: У 50 т.– Літературно-критичні праці (1890-1892).– К, 1980.– Т. 28.– С. 195-197; Його ж. Галицко-русская библиография ХІХ століття с увзглядением изданий появившихся в Угорщине и Буковине (1801-1886) //Зібр. творів: У 50 т.– К., 1980.– Т. 27.– С. 207-208; Його ж. Галицко-русская библиография за 1887 //Зібр. творів: У 50 т.– К., 1980.– Т. 27.– С. 209; Його ж. Галицко-русская библиография ХІХ століття //Зібр. творів: У 50 т.– К., 1980.– Т.27.– С. 253-256; Його ж. Дещо про нашу пресу // Літературно-науковий вістник.– 1905.–Т. 31.– Кн. 7-8.– С. 174-188; Його ж. Журнал і публіка // Літературно-науковий вістник.– 1900.– Т. 9.– Кн. 2.– С. 137; Його ж. З останніх десятиліть ХІХ ст. // Зібр. творів: У 50 т.– К., 1984.– Т. 41.– С. 471-529; Його ж. Коментар до статті М. Зубрицького «Дещо про нашу пресу» //Літературно-науковий вістник.– 1905.–Т. 31.– Кн. 7.– С. 78; Його ж. Реалісти чи кариєристи // Житє і слово.– 1896.– Ч. 5; Його ж. Українська альмо-наукова література // Зібр. творів: У 50 т.– К., 1980.– Т. 27.– С. 95-108; Його ж. Франко І. Нарис історії українсько-руської літератури до 1890 р. // Зібр. творів: У 50 т.– К., 1982.– Т. 41.– С. 194-470; Його ж. Франко І. Передмова // Доманицький В. Покажчик змісту «Літературно-наукового вістника», томів І-ХХ, 1898-1902.– Львів, 1903; Його ж. Провідні ідеї й епізоди //Молода Україна.– 1910.– Ч. 1.– С. 95-127; Його ж. Українська трибуна в Росії // Літературно-науковий вісник.– 1906.–Т. ХХХV.– С. 337-342; Його ж. Українські «народовці» і радикали // Зібр. творів: У 50 т.– К., 1980.– Т.28.– С. 196-206.

  24. Шаповал Ю. «Діло» (1880-1939 рр.): Поступ української суспільної думки.– Львів, 1999; Його ж. «Літературно-науковий вістник» (1898-1932 рр.): творення державницької ідеології українства.– Львів, 2000.

  25. Шлемкевич М. Новочасна потуга (Ідеї до філософії публіцистики) // Його ж. Верхи життя і творчості: Промови.– Нью-Йорк; Торонто, 1958.– Т. 5. – С. 109-146.




Зміст


Західноукраїнська преса першої половини

ХХ століття як відображення структури

українського національного життя

(замість передмови) …………………………………………… 3


1. Соціально-політична зумовленість формування

структури західноукраїнської преси в контексті

розвитку національної ідеї . …………………………………… 9


2. Преса Буковини ………………………………………….…. 28


3. Преса Волині …………………………………………………56


4. Преса Карпатської України …………………………….……79


5. Економічно-торгова преса ………………………………..…114


6. Професійна преса ………………………………………..…. 156


7. Дитяча преса …………………………………………….….. 195


8. Жіноча преса ……………………………………………..…. 207


9. Спортивно-руханкова преса …………………………………233


10. Краєзнавча преса ……………………………..……………. 249


Список рекомендованої літератури …………………………… 263

Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації