Тема: "Я вибрала Долю собі сама": життєвий і творчий шлях Ліни Василівни Костенко
СкачатиДокументиРеферат з української літератури Тема: "Я вибрала Долю собі сама": життєвий і творчий шлях Ліни Василівни Костенко. Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року в місті Ржищеві на Київщині. Батьки майбутньої поетеси вчителювали й з ранніх літ прищеплювали дитині високі моральні, етичні та естетичні смаки, подавали літературні, фольклорні та історичні взірці для наслідування. На все життя Ліна перед собою мала приклад батька - Василя Костенка, поліглота-самородка, педагога від Бога, який при потребі міг на найвищому рівні викладати всі предмети у школі. І.Бокий підкреслює: "Родинне виховання - воно було звичайним за житейськими мірками, але "на рівні вічних партитур": як-не-як, батько знав 12 мов, вільно почувався в усіх науках, тому чи не всі їх у школі викладав, і духовний досвід його та матері, їх стоїцизм, загартований в пеклі випробувань, донька засвоювала, переплавляла в собі змалку". На формування характеру й світогляду мали великий вплив і родинні легенди. Оскільки Ліна Костенко пізніше скаже, що її життя - у її віршах, то деякі поезії проливають світло й на все генеалогічне дерево, яке не могло дати бутафорських плодів, якщо яскравими особистостями були цілі покоління предків. Добре, якщо заздалегідь учитель запропонує окремим учням вивчити напам'ять і продекламувати поезії "Веселий привид прабаби", "Люблю легенди нашої родини", "Храми", "Мати" (не всі, тільки одну-дві - на вибір учителя). Прослуховування цих творів скрасить біографію, а живі, колоритні персонажі запам'ятаються старшокласникам на усе життя. Подаємо художні тексти.
Веселий привид прабаби
Рідна моя прабабо, а я ж не знаю, де Ваша й могила.
Хрести порубали на дрова, не гнівайтесь на людей, - війна.
А було ж, на проводи як обвішають той хрест рушниками,
то він лопотить на вітрі, біліє вночі, як мана.
Отож хрести позникали. А цвинтар заріс лободою.
Ви, кажуть, були з благородних, пудрували своє лице.
Було Вам 110 років, а Ви були молодою.
Така вже Ваша порода, та, власне, я не про це.
Коли Ви навіть осліпли, то Ви не те, щоб осліпли,
а так, - Ви просто не бачили деяких прикрих речей.
І коли Ви косу чесати сідали собі на ослінчик,
стояла на півобличчя темна вода очей.
Коси було дуже багато. Ви грали на ній, як на арфі.
Усі золоті волосинки дзвеніли у Вашій тьмі.
І Ви казали до діда - а дід човгикав по хаті -
а що ви йому казали, то Ви не чули й самі.
Той дід був простого роду. Він був мужицького роду.
Йому рушники вишивали дві Ганьки і п'ять Варвар.
Той дід був поїхав до міста - продавати городину.
Той дід був як Вас побачив, той дід був пропив товар!
Хоч він був чесного роду, таж Вас йому не давали.
То що ж йому залишалось, то він Вас узяв та й вкрав.
Та так Вас привіз до батька та й каже: "Ось моя виручка".
А батько його гарапником та й у солдати віддав.
Та так ото 25 років Ви їздили за солдатом.
Знайшлася у Вас Марієчка, морочливий індивід.
Вдягав мундир миколаївський - парубком був чубатим.
Знімав мундир миколаївський - оце тобі маєш, дід!
То ви перегодом осліпли. І лихо Вас не укоськало.
Вам був уже рік сто перший, чи Ви й не знали, котрий,
як Вас покусали собаки полковника Мацаковського.
Якби не оті собаки, то Ви б танцювали кадриль.
Як вже ж вони покусали, то Ви упали у лежу.
От тільки й добра: на лежанці не хапав за литки город.
Ви уже тільки навпомацки розрізняли Вашу одежу.
Розпалося Ваше дзеркало, і шашіль з'їла комод.
Але ви таки вставали, хоч як було через силу,
Сідали косу чесати, немов ішли до вінця.
Кивали пальцем онуці і тихо її просили:
- Подивися на мене у дзеркало. Цей гребінь мені до лиця?
Люблю легенди нашої родини,
писати можна тисячу поем.
Коли були ще баба молодими,
вони були веселі, як Хуррем.
Вони в житті не сердилися й разу.
І діти гарні, й любий чоловік.
Але як що вважали за образу, -
Тоді мовчали страшно і навік.
Що б не було там, будень чи неділя,
не вдаючись ні в який монолог,
вони ішли в мовчання, як в підпілля,
вони буквально замикались в льох.
Вони не те, щоб просто так мовчали, -
вони себе з живущих виключали,
вони робились білі, як стіна.
Вони все розуміли, вибачали,
але мовчали, тяжко так мовчали,
неначе в них вселився сатана.
Усіх трясло з того переполоху,
щезали всі, хто вельми їм допік.
Та мамочко, та вийдіть з льоху! —
В душник благали діти й чоловік.
Вони мовчали, як у бастіоні.
Вони благань не мали на меті,
непереможно безборонні
в своїй великій німоті.
Коли ж вони відходили потроху
і вже од серця зовсім одлягло,
вони капусту вносили із льоху,
і більш про це вже мови не було.