Методичні рекомендації щодо підготовки і написання науково-дослідницьких робіт з географії та геології Всеукраїнського конкурсу- захисту науково-дослідницьких робіт учнів-членів Малої академії наук України

Скачати
Методичні рекомендації
1   2   3   4   5   6
музеї. Музейні експозиції містять матеріали, що є результатом копіткої науково-дослідної діяльності багатьох учених різних поколінь. Необхідні для географічних досліджень дані можна почерпнути в геологічних, природничих, історичних, етнографічних, краєзнавчих музеях, а також на науково-технічних і господарських виставках.

Майже жодна робота з географії не може бути написана без використання та обробки статистичних даних. Найновіші статистичні дані, які є в Україні за всіма показниками її внутрішньо- та зовнішньоекономічної діяльності, демографічної ситуації, екологічної ситуації можна знайти на офіційному сайті Державного комітету статистики України (www.ukrstat.gov.ua). Більш розгорнуту інформацію по області можна знайти на офіційному сайті Головного управління статистики області Якщо потрібної для дослідження інформації на сайті не має, то можна спробувати звернутися до Управління і отримати її на платній основі. Для цього потрібно надіслати лист-запит (поштою або факсом), складений у довільній формі. У запиті треба чітко зазначити запитувану інформацію, визначити її деталізацію (за видами діяльності, районами, організаційно-правовими формами господарювання тощо), період, за який потрібно надати дані (або на яку дату), а також обов'язково вказати: прізвище, адресу, контактний телефон особи-замовника. Для проведення розрахунків управлінням готується відповідний пакет документів (договір, акт виконаних робіт, рахунок-фактура). Оплата вартості послуг з підготовки та надання інформації здійснюється за безготівковим розрахунком, або готівкою через банк. Вартість конкретної запитуваної інформації залежить від витрат часу для її підготовки.

Для написання робіт з географії надзвичайно цінними можуть бути дані сільських, міських рад, місцевих музеїв.

Важливими носіями інформації і джерелами знань про різні території виступають географічні карти, які є зменшеними зображеннями земної поверхні на площині. Вони показують розміщення, властивості і зв'язки різних природних і суспільних об'єктів та явищ, дають кількісну та якісну інформацію про них. Карти складаються за результатами польових знімань, за іншими картографічними джерелами, аеро- і космічними зйомками, статистичними і літературними даними.

Науково-дослідницька робота не є географічною, якщо в ній не має жодної карти. Карти України можна знайти у електронному атласі для 8 класу, випущеному НВП «Картографія». Деякі карти Харківської області можна взяти з «Екологічного атласу Харківської області», який в електронному вигляді є на сайті Харківської обласної адміністрації. Якщо ж потрібної карти не має, або потрібно побудувати тематичну карту за проведеним дослідженням, це можна зробити завдяки ГІС-технологіям.

Геоінформаційне картографування надає можливість оперативного укладання, редагування та виводу до користувача тематичних карт. Подальша робота передбачає доповнення існуючої бази даних показниками за останні роки, що дозволить прослідкувати динаміку та тенденції здійснення природоохоронних заходів. Зважаючи на досвід створення електронних атласів і карт у світі і Україні, доцільно застосувати геоінформаційні технології, що дозволяють прискорити процес попередньої обробки, укладання, редагування, коректури карт, та їх підготовки до видання і видання.

Для створення серії карт обрано технології від фірми Mapinfo Corporation, США – відому у світі систему настільного картографування Mapinfo Professional.

Це викликано наступними важливими обставинами:

• широка можливість експорту-імпорту графічних і атрибутивних даних;

• переваги комерційного програмного продукту (підтримка фірми розробника, достатня технічна документація, мінімальна кількість помилок у програмі);

Іншими варіантами технологій для укладання подібних серій карт можуть бути технології від фірми ESRI, зокрема Arc VIEW GIS.

Для того, щоб самостійно грамотно побудувати тематичну карту необхідно знати найпростіші картографічні прийоми. Зупинимося детальніше.

Основними особливостями тематичних карт є наступні:

  1. в порівнянні із загальногеографічними на них зображаються вузьке і дуже вузьке коло явищ;

  2. передається насамперед просторове розміщення картографованого явища;

  3. на них показують величину явища у відповідних одиницях виміру. При цьому можуть використовуватися як абсолютні, як і відносні величини. Серед перших – площа в га, м2, км2; запаси корисних копалин в т, м3; кількість населення в тис. чол.; виробництво чи споживання продукції в кг,. т чи грн. Серед відносних показників – розораність, лісистість, заболоченість, виробництво чи споживання продукції на одного жителя чи на одиницю площі, урожайність сільськогосподарських культур в ц/га;

  4. на тематичних картах є можливість відобразити якісні відмінності зображених явищ: не просто типи берегів, а ділянки берегів, що піднімаються, опускаються чи перебувають у стані відносної рівноваги; не тільки тектонічні структури, а й їхній вік, період та умови утворення, рух;

5) на тематичних картах можна передати;

а) переміщення в просторі та зміну явищ в часі;

6) напрям та інтенсивність руху явищ (вітрів, океанічних течій,
перевезення вантажів та пасажирів, міграції тварин, рух експедицій, військ);

в) зміну форми та розміру території, зайнятої певним природним чи
соціально-економічним явищем за певний час;

г) кількісні зміни явища за певний час;
ґ) зміни в структурі явища.

Способи картографічного зображення на тематичних картах

Спосіб значків.

Значки використовують для показу місцеположення об'єктів, які не виражаються в масштабі карти, або займають площу, меншу, ніж сам значок, або загалом явищ, локалізованих в точці (Рисі). Крім двох головних функцій (вказують на вид і місцеположення об'єктів), характеризують величину, значення та його зміну в часі. За формою значки розрізняють на геометричні, буквені, наочні. Геометричні значки (квадрат, коло, ромб, трикутник, трапеція, прямокутник тощо) легко будувати, вони добре запам'ятовуються, порівнюються, точно вказують місцеположення об'єкта, займають мало місця. Кількість фігур невелика, але колір і внутрішня будова урізноманітнюють їх. Буквені значки - одна чи дві букви назви зображеного явища, наприклад, Аl, Sn, Fe, Вк (вугілля кам'яне), Т (торф), Пг (природний газ). Вони забивають карту, не вказують точного місцеположення, погано співставляються (W і U, Ag і Fе; Вк, Т). Але їх часто використовуються для того, щоб підкреслити, виділити явище. Іноді поєднують буквені значки із геометричними – вписують буквені значки в геометричні. Наочні значки за своїм зовнішнім виглядом нагадають зображуване явище. Серед них виділяють символічні значки, форма яких символізує зображене явище (кубик – кристал солі) та натуралістичні значки (зображення трактора передає тракторний завод, сувій полотна – текстильний комбінат, якірець – морський порт).

Кількісні співвідношення (характеристики) передають розміром значка. При цьому можна користуватися різними шкалами: абсолютною – співрозмірність значків точно пропорційна величині зображеного явища; умовна співрозмірність значків довільна чи прогресуюча і виражає лише загальну тенденцію до зміни величини явища. Як при абсолютній, так і при умовній співрозмірності значків їхня шкала може бути неперервною (розмір значків змінюється неперервно за зміною величини явища) і ступінчастою (розмір значків, постійний в межах кожного інтервалу і визначений за середнім значення його, зростає стрибкоподібно при переході до іншого інтервалу).



Рис. 1. Спосіб значків

Для передачі сумарного чи складного явища використовуються структурні значки, а для передачі динаміки явищ - наростаючі значки.

Спосіб лінійних знаків.

Лінійні знаки застосовують для:

  1. передачі ліній в їх геометричному розумінні (трубопроводи, кордони, межі);

  2. об'єктів лінійного простягання, які не виражаються за своєю шириною в масштабі карти (дороги, річки);

  3. об'єктів площинного простягання (гірські хребти).

Кількісні та якісні особливості лінійних об'єктів передаються малюнком, кольором та шириною знаків. Дійсне положення лінійних об'єктів передає вісь лінійного знака (дороги). Часто використовують і такий прийом, коли кольорову гаму чи штрихування розміщують збоку вздовж лінійного знака, або виносять вбік (типи берегів). Динаміка, розвиток, зміна положення лінійних об'єктів легко передаються поєднанням лінійних знаків, які відносяться до різних моментів часу (фронти).

Спосіб ізоліній.

Ізолініями називають криві на карті, які з'єднують точки із однаковим значенням кількісного показника, наприклад горизонталі чи ізогіпси, ізобари, ізобати, ізотерми. Ізолінії застосовують для характеристики величини (інтенсивності) неперервних чи поступово змінних в просторі явищ (температура повітря, кількість опадів, абсолютні висоти, величина магнітного схилення), а також для передачі співвідношень (відсотків) - числа дощових і бездощових днів, днів із хмарами і безхмарних. Будують ізолінії методом інтерполяції. Інтервали між ізолініями стараються зберегти постійними. Величина інтервалу залежить від меж, в яких явище коливається, та від масштабу карти. Система ізоліній із перемінним інтервалом називається шкалою ізоліній. Оформлення ізолінії: їх підписують у розривах чи на виходах до рамки карта, а проміжки між ними фарбують в певний колір чи штрихують (Рис.2).




Рис. 2. Спосіб ізоліній

Ізолініями передають також:

  1. зміну величин неперервних явищ у часі (річна зміна магнітного схилення);

  2. переміщення явищ (підняття чи опускання суходолу; передається лініями ізокатабазами);

3) час настання явищ - дати переходу температури повітря через +5°, +10°,
+15°; дозрівання, цвітіння, колосіння тощо; такі лінії називаються ізохронами);

4) час проїзду від певного пункту;

5) повторюваність (ймовірність) явищ (повторюваність сильного вітру,
гроз, днів із опадами тощо).

Ізолінії дуже прості, наочні і не вимагають пояснень в легенді. Вони добре поєднуються із іншими способами картографічного зображення, але втрачають. читабельність при сумісному використанні на одній карті кількох систем ізоліній.

Спосіб якісного фону.

Показує поділ території на однорідні в якісному відношенні ділянки, виділені за певними природними, соціально-економічними чи політико-адміністративними ознаками (Рис.З). Він використовується для характеристики явищ, які мають суцільне (клімат), значне (грунти) чи масове поширення (населення).

Основний шлях диференціації території - її поділ за типами місцевостей (геоботанічними, ландшафтними, зоогеографічними, кліматичними тощо). В цьому випадку спочатку розробляють класифікацію зображуваного явища виділяють за нею однорідні ділянки зафарбовують (заштриховують чи індексують) їх відповідно до шкали. Карти цього виду називаються типологічними.

Інший шлях диференціації - індивідуальне районування чи проділ на території, які більше ніде не зустрічаються, наприклад, Новгород-Сіверське Полісся, мале Полісся, Бережано-Монастирське горбогір’я.



Найбільш поширеними є класифікації, що ґрунтуються на основі однієї конкретної якісної ознаки (національність – карти народів), частіше – кількох (геологічна карта: типи порід, вік для осадових порід, петрографія для магматичних порід). Ще складнішими є карти, що базуються на основі синтетичних характеристик – сільськогосподарське районування.

Якщо явище розсіяне на значній площі, застосовуються слабкі художні засоби (на карті народів проживання українців показують сильним засобом - кольором, ненців чи чукчів – слабким засобом). Для деяких класифікацій розроблені універсальні шкали кольорів (геологічна, тектонічна, політична карти). Часто спосіб якісного фону неправильно називають "способом кольорового фону". Цей термін є невдалим. Колір як засіб оформлення застосовують і в інших способах картографування – ізолініях, кількісному фоні, картограмі.

Дві кольорові системи на одній карті поєднати неможливо, тому поруч із кольором використовують, ж правило, штрихування; на карті ґрунтів кольором передається генетичний тип ґрунтів, штрихуванням – механічний склад. Спосіб якісного фону добре поєднується із іншими способами картографічного зображення – значками, локалізованими діаграмами тощо.

Спосіб кількісного фону

Застосовується для поділу території за певним кількісним показником (кількісними показниками) – модулем стоку, густотою та глибиною розчленування земної поверхні, кути нахилу, довжина схилів. Для цього карта розділяється на ділянки відповідно до встановленої шкали. Як правило, використовують два шляхи диференціації території:

  1. попередньо районують територію, наприклад, виділяють річкові басейни визначають для кожного територіального підрозділу значення кількісного показника відносять цей підрозділ до відповідного ступеня в шкалі оформлюють як якісний фон (штрихують, фарбують, індексують);

  2. визначення значень кількісного показника (крутизни схилу) на всій площі карти проведення меж ділянок відповідно до ступеня шкали оформлення.




Спосіб локалізованих діаграм (Рис.4)

Локалізовані діаграми відносять до певних пунктів, точок чи площ і використовують для характеристики сезонних та інших періодичних явищ – їхнього ходу, величини, тривалості, ймовірності, повторюваності тощо (декадний, місячний, річний хід температур повітря й ґрунту, кількість опадів по місяцях, динаміка снігового покриву, розподіл річкового стоку, напрям і сила вітру).

  1. : Діаграми будують в Декартовій та полярній системах координат, у вигляді кривої розподілу чи стовпчикової діаграми – температура повітря, відносна вологість і кількість опадів на діаграмах кліматичних карт. Широко використовують "рози" (діаграми-рози) – для характеристики повторюваності та швидкості вітрів, повторюваності вітрового хвилювання, повторюваності та швидкості морських течій.

Інколи діаграми узагальнюють спостереження на певних площах – клітинках картографічної сітки; у цьому випадку їх локалізують в центрі клітинок. Діаграми відтворюють певні характеристики, співставлення яких дає можливість судити про просторову зміну явищ суцільного поширення.

Крапковий спосіб (Рис.5)

Використовується спосіб для картографування масових розосереджених явищ (населення, посівні площі, поголів'я худоби) через точку, крапку чи іншу геометричну фігуру однакового чи різного розміру, яка позначає однакову кількість одиниць картографованого явища і розташовується на карті в місці його фактичного розміщення. На карту наноситься певна кількість точок, густота яких дає наочну картину розміщення явища, а число точок – його розміри.

Важливим моментом при побудові карт із використанням крапкового способу виступає вибір "ваги" точки – кількості одиниць, які виражаються однією точкою. При цьому вагу підбирають так, щоб точки не зливалися і показували дійсне положення явища.

Мінімально можлива "вага" точки залежить від її графічного розміру. Існують два способи розміщення точок – геометричний і географічний.

Простота і наочність способу зумовили широке його застосування на тематичних картах. Інколи вводять різнокольорові точки, чим досягається передача не тільки кількісних показників, але й якісних, чи динаміки явищ (національний склад населення, посіви сільськогосподарських культур – пшениця озима і яра). Якщо крапку (точку) замінити іншою геометричною фігуркою (трикутником, квадратом, прямокутником, рискою), суть способу не зміниться. Але точка (крапка) найбільш економна й яскрава; інший малюнок точок зустрічається рідко, як правило, у тих випадках, коли на карті зображується кілька явищ і не можна використати колір крапки. Іноді одне й те ж явище картографують, точкою різної ваги (кількість населення в містах і сільське населення, пшениця: крапка – 10 000 га, риска – менше 5 000).

Важливо також правильно вибрати топографічну основу, щоб "прив'язати" точки; перед цим виділити території, де явище відсутнє. Частину написів знімають або відводять на другий план, основу стараються зробити якомога простішою.

Спосіб ареалів (Рис. 6)

Ареалом називають область поширення якого-небудь явища. Ареал може бути неперервним, суцільним чи розсіяним. Розрізняють ареали абсолютні (за його межами явище не зустрічається) та відносні (територія, де явище володіє певними властивостями, наприклад, густота тварин достатня для промислового відстрілу).

Для передачі ареалів на тематичних картах використовують різні прийоми: обмеження ареалів суцільною чи пунктирною лінією певного рисунку; фарбування ареалу; штрихування ареалу; рівномірне розміщення в межах ареалу штрихових знаків (художніх чи символічних значків) без передачі його точних меж; написом в межах границь ареалу, окремим малюнком (художнім значком). Таке багатство прийомів оформлення ареалів дає можливість на одній карті показати навіть ті ареали, які перекриваються. На зоогеографічних та геоботанічних картах ареали використовуються як основний спосіб. Але можуть використовуватися як допоміжний спосіб (на карті четвертинних відкладів – ареали зледенінь, на карті магнітного схилення – магнітні аномалії).

Деколи ареали можна розглядати як окремий випадок способів якісного фону чи ізоліній, наприклад, виділити розселення якого-небудь народу на карті народів; виділити ареал, де не буває середніх добових температур менше 0. Ареали можна поєднувати із іншими способами картографування.

Спосіб знаків руху (Рис. 7)

Знаки руху служать для передачі різних просторових переміщень, які відносяться до природних чи соціально-економічних явищ: морські течії, перельоти птахів, маршрути експедицій, міграції населення, перевезення пасажирів та вантажів тощо. Часто використовуються для передачі планів та ходу бойових дій на історичних картах. Ішла область застосування способу – передача різних зв'язків (транспортних, економічних, торгових, фінансових, політичних, культурних тощо). Знаки руху застосовують для показу переміщення будь-якого явища: крапкового (судно, літак, потяг), лінійного (фронт), площинного (лавове поле, льодовик, конус виносу, дельта), розсіяного у просторі (міграції тварин), суцільного (переміщення повітряних мас). За допомогою знаків руху можна передати шлях, спосіб, напрям і швидкість переміщення, якість, потужність та структуру рухомого явища.

Основним графічним засобом зображення (передачі) руху і зв'язків служать вектори – направлені відрізки (стрілки), які можуть різнитися за орієнтуванням (напрямом), формою, величиною (шириною), кольором, яскравістю, внутрішньою структурою Найзручніше використовувати ширину та довжину вектора, інколи – оперення стрілок. Іншим засобом передачі руху є смужка (стрічка чи епюр), ширина якої виражає потужність потоку пасажирів чи вантажів. Співрозмірність стрічок може бути абсолютною чи умовною, неперервною чи ступінчастою. Структуру потоку перевезень передають кольором чи штрихуванням стрічки. Знаки руху можуть передавати рух точно і схематично.

Картодіаграма (Рис.8)

Картодіаграмою називають спосіб зображення розподілу якого-небудь
явища (його кількісного показника чи показників) через діаграми, розміщені на карті всередині одиниць територіального поділу (найчастіше адміністративного) і які виражають сумарну величину явища в межах кожної одиниці територіального поділу. Використовують картодіаграму для передачі виробництва чи споживання по країнах певного виду продукції, розмір лісовкритих площ, орних земель, сільськогосподарських угідь в межах районів, областей, країн тощо. Найчастіше вживають:

Діаграмні фігури можуть бути структурними, якщо кола, квадрата, кулі, куби тощо поділити на частини відповідно до складу (структури) зображеного явища (структура сільськогосподарських угідь: рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища; площа посівів: зернові, технічні, кормові тощо; національний склад населення). Для структурних діаграм використовують і зоряні діаграми, у яких довжина променя (від основи чи центра основної фігури) пропорційна складовим частинам явища (показники діяльності цукрових заводів – а) виробництво цукру, б) виробництво жому, в) виробництво патоки).

Для співставлення найкраще використати лінійні діаграми, але вони займають багато місця. Менше місця займають площинні та об'ємні діаграми, але різниця між мінімальними і максимальними значеннями явища можуть бути незначними, що важко відобразити на карті. Співставлення полегшується тоді, коли величині явища передані групами рівнозначних фігур (квадратів, кругів, прямокутників), із яких кожна позначає певне число одиниць зображеного явища. Якщо застосувати декілька фігур різного кількісного значення, то такий прийом називають "способом розмінної монети". Можна використати кубики, поділені стовпчики.

Можна суміщати ряд діаграм для показу споріднених об'єктів чи груп об'єктів (різних видів сільськогосподарських машин) застосовують двохмірні та трьохмірні діаграми, які відображають два чи три незалежні показники: а) посівна площа (га), б) середня урожайність (цнт/га); добуток а і б дає третій показник – в) валовий збір (цнт); а) посівна площа, б) середня урожайність; в) затрати (в грн.) на 1 цнт продукції, а-б – валовий збір, а-в – сумарні затрати в грн., всього 5 показників (хоча картографуються лише 3).

Відмінність картодіаграми від значків в тому, що значки показують пункти локалізації зображених об'єктів і не пов'язані із територіальним поділом. Картодіаграма немислима без територіального поділу, вона не відноситься до певних пунктів, а виражає сумарну величину явища в межах певних територіальних одиниць, не показуючи, де саме це явище розміщене.

Діаграмні фігури на ряд дат передадуть динаміку явища.

Картограма (Рис.9)

Картограма – спосіб зображення середньої інтенсивності явища в межах одиниць територіального поділу (найчастіше адміністративного). По районах, областях, країнах можна показати середню густоту населення в чол./км2, народжуваність, смертність, природний приріст, виробництво продукції на 1 мешканця, лісистість, розораність (в %), густоту транспортної сітки (км/1 000 км2), середню витрату води із одиниці площі водозбору м3/км2. У картограмі, на відміну від картодіаграми, для побудови служать абсолютні показники, використовують відносні показники, отримані в результаті ділення двох рядів абсолютних величин, обчислених для одних і тих же територіальних одиниць, або ж із підрахунку процентних відношень.

Для наочності зображення кожну територіальну одиницю зафарбовують чи заштриховують так, щоб за інтенсивністю кольору чи штрихування можна було судити про інтенсивність явища. Для цього використовують ступінчасту шкалу інтенсивності. Перевагою картограми є простота її побудови і сприйняття. Недоліки картограми: не показує відмінностей в інтенсивності явищ всередині одиниць територіального поділу; створює неправильне враження про рівномірність розподілу явища і зміну інтенсивності на його границях.

Часто картограми складають за квадратами прямокутної сітки координат, що зручно для машинної обробки.

Інтенсивність явища можна передати і стовпчиком (див. спосіб картодіаграм). Найчастіше картограму поєднують із картодіаграмою, а також крапковим способом.

Порівняльна характеристика способів картографування та їхнє сумісне застосування.

Для передачі одного і того ж явища можна застосувати залежно від обставин різні способи картографування – ізолінії, картограму, знаки руху для характеристики стоку на гідрологічних картах. На картах, які передають кілька явищ, одні й ті ж способи можна застосувати для різних явищ: значки – промислові центри, електростанції, родовища корисних копалин, порти, джерела мінеральних вод, курорти на загальноекономічній карті. Звичайно, що значки будуть різні.

Для явищ, які локалізовані в пунктах використовують:

Для явищ, локалізованих на лініях:

Для явищ, локалізованих на площах:

Для явищ, розсіяних у просторі:

- сучасний стан – крапковий спосіб, якісний фон, ареали, картограма, картодіаграма;

- переміщення – поєднання ареалів, знаки руху;

- зміну в часі – ізолінії, сукупність локалізованих діаграм.

Для явищ суцільного поширення:

Із усіх способів лише спосіб значків характеризує явище (дані) в пункті. Картодіаграма і локалізовані діаграми теж використовують значки-фігури, які локалізовані в окремих пунктах (наприклад, локалізовані діаграми – на метеостанціях) чи в границях, але вони характеризують явище загалом на окремих територіях (ділянках чи площах).

Значки та лінійні знаки не можуть характеризувати явища, які поширені на значних площах. Решта способів картографування зображають явища, поширені на значних площах. Але лише чотири із них – крапковий при географічному методі розстановки точки), ізоліній, якісного фону та ареалів – дають можливість показати на карті зайняту явищем територію, а знаки руху – лише частково. До того ж ізолінії та крапковий спосіб тяжіють до показу кількісних показників (кількість явища), якісний фон і ареали – якісних (із нанесенням чітких границь площі поширення явища).

Часто важко розрізнити способи, де застосовується такий засіб оформлення, як колір. Колір використовують в картограмі, якісному фоні, кількісному фоні, ізолініях, ареалах. Якщо зняти із карти колір, то залишаться контури (із індексами чи без них, із оцифруванням чи без нього) у якісному фоні; підписані ізолінії; чітка межа ареалу; межі територіальних одиниць в картограмі.

Явища, інтенсивність яких змінюється від місця до місця, картографують ізолініями; на картограмі - явища, відносна величина яких (інтенсивність) суттєво різниться в двох сусідніх районах.

2.3. Етап роботи над текстом науково-дослідницької роботи

Готуючись до викладення тексту науково-дослідницької роботи, доцільно ще раз уважно прочитати її назву, що містить проблему, яка повинна бути розкрита. Проаналізований та систематизований матеріал викладається відповідно до змісту у вигляді окремих розділів і підрозділів. Кожний розділ висвітлює самостійне питання, а підрозділ – окрему частину цього питання.

Тема має бути розкрита без пропуску логічних ланок, тому починаючи працювати над розділом, треба відмітити його головну ідею, а також тези кожного підрозділу. Тези необхідно підтверджувати фактами, думками різних авторів, результатами анкетування та експерименту, польових досліджень, аналізом конкретного практичного досвіду. Треба уникати безсистемного викладення фактів без достатнього їх осмислення та узагальнення.

Думки мають бути пов'язані між собою логічно, увесь текст має бути підпорядкований одній головній ідеї. Один висновок не повинен суперечити іншому, а підкріплювати його. Якщо висновки не будуть пов'язані між собою, текст втратить свою єдність.

Будь-яка науково-дослідницька робота з географії або геології повинна мати чітко визначену структуру:

Вступ доцільно писати після того, як написана основна частина роботи. У вступі обґрунтовуєшся актуальність теми, що визначається, її практична значущість; визначається об'єкт, предмет, мета і задачі дослідження; розглядаються методи, за допомогою яких воно проводилося; розкривається структура роботи, її основний зміст. Якщо учень вирішив не торкатися деяких аспектів геми, він повинен зазначити про це у вступі.

Обов'язковою частиною роботи є огляд літератури (виділяється окремим розділом) з теми дослідження, в який включають найбільш цінні, актуальні роботи (10-15 джерел). Огляд має бути систематизованим аналізом теоретичної, методичної та практичної новизни, значущості, переваг та недоліків розглядуваних робіт, які доцільно згрупувати таким чином: роботи, що висвітлюють історію розвитку проблеми, теоретичні роботи, які повністю присвячені темі, потім ті, що розкривають тему частково. В огляді не слід наводити повний бібліографічний опис публікацій, що аналізуються, достатньо назвати назву та автора, а поруч у квадратних дужках поставити порядковий номер бібліографічного запису цієї роботи у списку літератури. Закінчити огляд треба коротким висновком про ступінь висвітленості в літературі основних аспектів теми.

Основна частина роботи складається з розділів, підрозділів (пунктів, підпунктів), абзаців. Тут розглядаються та вирішуються накреслені завдання дослідження, описується його методика, аналізуються одержані результати, формулюються методичні рекомендації.

Основна частина може поділятися на теоретичну і практичну. Теоретична, як правило, містить критичний огляд наукової літератури з обраної теми, аналіз існуючих поглядів на предмет дослідження, визначення невирішених аспектів проблеми, обґрунтування свого власного підходу до матеріалу, тобто висвітлення теоретичних засад дослідження

Теоретичну частину можна назвати: „Розвиток ідеї..", „Теоретичні засади...", „Наукові основи...", „Розвиток уявлень про..." „Становлення та розвиток..." тощо.

Наприклад, якщо темою роботи є «Туристичний потенціал Рівненщини», то першим розділом основної частини повинен бути «Теоретичні засади галузі туризму», а вже далі можна описувати природні та економіко-культурні умови Рівненщини, цікаві туристичні об'єкти тощо.

У практичній частині, як правило, обґрунтовують вибір напрямку дослідження, наводять методи вирішення завдань, розробляють загальну методику проведення дослідження. Тут детально аналізується обраний матеріал, проводиться його класифікація, виявлення суттєвих ознак, узагальнення отриманих результатів, описуються експерименти.

Основна частина роботи містить, як правило, один-два розділи і декілька підрозділів Зміст розділів має відповідати темі роботи і повністю її розкривати. Виклад матеріалу в структурних частинах роботи підпорядковується меті дослідження.

Текст кожного розділу розпочинається з нової сторінки. Він може ділитись на пункти (нагадаємо, що вони позначаються подвійними індексами, як-то: 2.3. - третій пункт другого розділу), а пункти - на підпункти (2.3.1. - перший підпункт третього пункту другого розділу; 2.4.2. - другий підпункт четвертого пункту другого розділу). На початку розділу подається невеликий вступ (кілька речень), який націлює на сприйняття викладеної у ньому інформації.

Кожний розділ закінчується висновками, що містять стислий виклад наукових і практичних результатів, отриманих у цьому розділі. Окремо виділяти і називати їх не обов'язково – можна просто завершити розділ кількома реченнями узагальнюючого характеру.

Учні за можливості мають дати оцінку повноти вирішення поставлених завдань, оцінку достовірності отриманих результатів (характеристик, параметрів), їх порівняння з аналогічними результатами вітчизняних і зарубіжних робіт, обґрунтування потреби подальших досліджень, а також вказати на негативні результати, які обумовлюють необхідність припинення подальших досліджень.

Робота закінчується висновками. Вони є формою синтезу накопиченої у "Вступі" та основній частині наукової інформації. Це послідовний, логічно стрункий виклад одержаних результатів у їх співвідношенні з метою та конкретними завданнями, зафіксованими у "Вступі". Саме тут міститься так зване "вивідне" знання, яке є новим порівняно з базовим, вихідним. Це розширений, обґрунтований перелік усього того, що є предметом захисту.

Нове знання не слід підміняти механічним поєднанням висновків, які було зроблено наприкінці розділів – воно є більш узагальненим, вільним від другорядних подробиць

У перших пунктах висновків коротко оцінюють стан питання, далі – послідовно – розкривають методи вирішення поставленої в роботі проблеми, її практичний аналіз, порівняння з відомими варіантами розв'язання. Далі наголошують на якісних та кількісних показниках здобутих результатів, викладають рекомендації щодо їх використання. Завершуючи цю частину робота, бажано вказати шляхи подальшого дослідження проблеми, ті її аспекти, що залишились недослідженими або малодослідженими.

Висновки можуть будуватись як: послідовність пронумерованих тез; набір невеликих абзаців; суцільний текст, де інформація подається описово.

У висновках, як правило, не використовуються цитати з чужих робіт, а також не наводяться ілюструючі приклади. Доречними тут будуть узагальнюючі таблиці, схеми, графіки, діаграми тощо.

Список використаних джерел (Список літератури. Список використаної літератури, Бібліографія, Література) має включати лише ті роботи, які фактично були використані: на них було зроблено, посилання або вони згадувались у тексті. Не бажано включати в загальний список: вузівські підручники, методичні посібники (окрім робіт суто методичного характеру), а також енциклопедії, словники, художні твори, довідники, газети, нефахові журнали (їх можна подавати окремими списками, наприклад: Довідкова література Словники і довідники, Джерела мовного матеріалу та ін.). До основного списку входять:

• офіційні документи, які публікуються від імені державних або громадських організацій, установ і відомств і свідчать про актуальність досліджуваної теми;

Додатки. Допоміжні матеріали, необхідні для повноти сприйняття основного тексту роботи, виносяться у додатки. В них можуть розміщатись описи громіздких методик; таблиці, що підсумовують і систематизують експериментальні дані; малюнки, статистичні розрахунки; хронологічні таблиці, алгоритми; протоколи і акти випробувань, впровадження, розрахунки економічного ефекту і ін.

Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації