Донецький вісник

Скачати
Документи
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   21

УДК 81’373.4

ББК Ш12 = 411.4*31

Ганна МОНАСТИРЕЦЬКА,

здобувач кафедри української мови

Донецького національного університету


СТРУКТУРНО-СЕМАНТИЧНА СПЕЦИФІКА РЕАЛІЗАТОРІВ ОПТАТИВНОСТІ


Досліджена структурно-семантична специфіка оптативних конструкцій. Виявлена градація розглядуваних форм відповідно до міри реалізації ними значення бажання.

Ключові слова: модальність, способи дієслова, оптатив.


Як відомо, у мовознавстві розрізняють три способи дієслова: дійсний, умовний і наказовий. Але практика мовлення свідчить про наявність ще одного способу – бажального, тобто оптатива.

Дослідження оптативності та її засобів вираження є актуальним, бо у сучасному мовознавстві ще немає спеціальних праць, присвячених висвітленню цього питання.

Мета статті – проаналізувати засоби вираження оптативності в сучасній українській мові. Мета зумовлює розв'язання таких завдань: 1) аналіз оптативних конструкцій на семантичному рівні; 2) дослідження граматичних особливостей оптативних конструкцій; 3) з'ясування походження формальних реалізаторів бажального способу; 4) розгляд речень з оптативними конструкціями на суперсегментному рівні; 5) встановлення спільних та розбіжних особливостей морфологічних та лексичних засобів вираження оптативності.

Обстежені нами конструкції умовно можна поділити на три семантичні групи відповідно до міри вияву бажання. До першої групи із максимальним семантичним виявом бажання належать такі підгрупи: 1) побажання позитивне: Якби я тільки мав змогу! (О. Гончар); Далі тяглось пустирище, захаращене розбитими... тракторами... «От аби виправити дозвіл та послати одного додому замість посилки!..» – подумав мимохідь Хома... (О. Гончар); 2) побажання негативне, прокльон: ... бодай їм добра не було! (О. Довженко); ... тьху на твою землю! Хай вона тобі западеться! (М. Коцюбинський); Ну, чорт із тобою... (М. Коцюбинський);
3) іронічне побажання, побажання-натяк: – Не буде їм нашої земе! – Най їм Гітлер дасть, коли має! (О. Гончар).

Остання підгрупа включає і негативно, і позитивно забарвлені побажання. Але іронічне побажання відрізняється від двох перших підгруп наявністю певної прихованої семантики (значення заперечення чи глузування): – Скинь автомат!.. - Хай той скидає, кому він важкий (тобто: мені автомат не важкий) (О. Гончар).

До другої семантичної групи належать оптативні конструкції із імпліцитним значенням бажаності дії:

1) прохання: Хай буде між нами, Женю (О. Гончар);

2) дозвіл: Нехай погуляють мої козаки! (Т. Шевченко);

3) порада: – Я б їх не вбивав, - раптом промовив боєць... (О. Гончар);

4) докір: Коли б хоч сказала, коли б промовила, а то мовчить як нежива (М. Коцюбинський);

5) надання, переваги чомусь: Гафійка плакала. Вона краще пішла б у найми (М. Коцюбинський);

6) байдужість: Хай гниють в окопах, хай конають в шпиталях, а мені що? (О. Гончар);

7) погроза: Хай - но спробують до моєї карти підкопатись! (О. Гончар). Оптативні конструкції третьої групи найслабкіше реалізують сему «бажання». За формальним вираженням вони подібні до наказового способу, але значення наказу в них пом’якшене за допомогою певних часток (ось, от) або нівелюється, нейтралізується у контексті через зміст речень, що пояснюють ситуацію, у якій бажана дія має бути реалізована. Послаблення семи наказу за допомогою пом’якшувальної частки: Міцно мусили триматись, хай ось Шестаков скаже! (О. Гончар). У цьому реченні наказ набуває значення прохання (пор. з імпліцитним бажанням-проханням: Хай зглянеться пан капітан, на їхніх кічі... (О. Гончар) – значення бажаності дії виявлене сильніше, сема наказу взагалі відсутня). Контекстуальне пом’якшення наказу: Все замовкло. Нехай мовчить: така Божа воля (Т.Шевченко) – тобто: Нехай за волею, бажанням Божим усе мовчить.

Основними засобами вираження оптативності є граматичні. Оптативні конструкції утворюються за допомогою сполучення дієслова із спеціальною часткою (хай, би/б, коли б, аби, щоб, якби, бодай, хоч/хоча). У цьому випадку оптативність реалізується аналітично, тобто відбувається вираження відповідних граматичних значень певної категорії поза межами слова.

Лексичну функцію можуть виконувати дієслова в теперішньому, минулому чи майбутньому часі. Частки ж передають граматичне значення бажального способу – вказують на відношення певної дії до дійсності.

Серед проаналізованих найтиповішими виявилися конструкції з часткою хай / нехай (най – діал.). Ця частка вживається в обстежених реченнях не в наказовій, а в бажальній функції. Оптативні конструкції, на відміну від імперативних, можуть виражати відношення до І особи однини: Хай здорова буду (О. Гончар); Нехай я заплачу (Т. Шевченко).

Речення з досліджуваними частками за складом бувають:

1) односкладні: Нехай буде отакечки! (Т. Шевченко);

2) двоскладні: Та коли б посуха не вдарила... (О. Гончар).

За будовою виділяються прості (Щоб вам гроші приснилися (Т. Шевченко)) і складні речення, пор.:

1) складносурядні: Полетів би за тобою, та хто привітає (Т. Шевченко);

2) складнопідрядні з оптативною конструкцією в головній частині: Щоб ти зів'яв був, невігласе, як ота морковочка зів'яла від твоїх каторжних рук! (О. Довженко);

3) безсполучникові: Тепер тішся на старість, щоб йому дихати не дало... (М. Коцюбинський).

Частки поєднуються з відмінюваними дієслівними формами
(– Тріскай сам! Бодай ти не видихав (М. Коцюбинський)), з інфінітивом (Краще б, ніж тут стояти, піти гуртом на панське поле... (М. Коцюбинський)), з дієприкметниками у сполученні з допоміжним дієсловом бути (Нехай, боже, щоб я був проклятий... (Т. Шевченко)).

Бажання може стосуватися різних осіб, а саме:

1) І особи: Коли б нам було дано заступати собою інших... (О. Гончар);

2) II особи: Щоб ти кричав і не переставав! (О. Довженко);

3) III особи: Якби оце всі наші встали! (О. Гончар).

Безвідносно особи: Тут би варто школу зробити, – говорив Прокіп (М. Коцюбинський).

Конструкції із оптативними частками зустрічаються в еліптичних реченнях. В них опущено дієслово: Коли б швидше додому (прийти)... (М.Коцюбинський).

У деяких еліптичних реченнях опущено не тільки дієслово, але й саму частку. У такому випадку опущену частину можна домислити: Ну, (хай) чорт із тобою (буде)... (М.Коцюбинський). Цур же йому (щоб був)! (Т.Шевченко). Ці вислови вживаються у наш час вже як сталі сполуки, що втратили предикативність разом із дієсловом. Деякі мовознавці (3, с.395) вважали подібні конструкції не реченнями, а вигуками. З цим важко погодитися, бо вигуки виражають емоційний стан безпосередньо, а в розглянутих оптативних конструкціях ще не остаточно нейтралізувалася певна семантика (у двох наведених вище прикладах – семантика негативного побажання, прокльону).

На матеріалі етимологічних словників було простежене походження часток, що служать морфологічними показниками бажального способу.

Один з найпоширеніших реалізаторів оптатива – частка би / б. Вона розвинулася на базі давнього аориста від дієслова быти, (быхт, бы, бы і т. ін.) і давнього оптатива, що також утворювався від дієслова быти (бимь, би, би і т. ін. ) [4, с.214].

В етимологічних словниках подано такі відомості про цю частку: «БЬІ, Б – частица сослагательного наклонения, из древнерусского, старо-славянского аориста 2 и 3 лица единственного числа БЬІХЬ» [8, С. 257.]

Для з'ясування походження частки хоч / хоча звернулися до етимологічного словника Г.П.Циганенко: «С XII в. в памятниках письменности отмечается союз хотя «вопреки чему-либо», «по крайней мере» и т.п. Это слово представляет собой застьівшую форму действительного деепричастия настоящего времени глагола хотьти (аналогич. зря)» [9, с.525]

Відповідна українська частка хоч / хоча в поєднанні з б / би перетворюється на формальний реалізатор бажального способу.

Походження деяких часток простежується у словнику Б. Грінченка: « Бодай, сз.Дай Богь, о если бы, – то же, что й богдай. Бодай тебе, мій миленький, ворота прибили! … «Бодай тебе грець зламав! (Номис). Бодай, тебе, бодай вас! ...» [5, с 80].

« Най, нар. 1) = нехай = хай. Хто не уміє молитися, най іде на море учитися (Номис)...

нех, нар. = нехай. Котрі нас розлучять - нех їх Бог карає (Чубинський)». (6, с. 490, 561).

Важко точно встановити походження частки аби.
В етимологічному словнику М. Фасмера знаходимо: «або, альбо - с. ли, либо, или; хотя; что-бы, лишь бы, диал.; из а + бо (см. ибо) или а-ли-бо» [8, с.56]. У словнику В. Даля міститься таке пояснення: «Або, альбо... Абы со. Юж. Запд. Чтобы // дабы; // лишь бы; только бы. Абы не сидячаго татары взяли. Абы нога ногу миновала...» [1, с.2]. Можна також припустити, що ця частка являє собою поєднання двох службових слів – а + би (тобто поєднання сполучника з оптативною часткою).

Отже, основною і найдавнішою треба вважати частку би/б.
Від неї походять деякі частки (аби, якби), у поєднанні з нею інші частки перетворюються у формальні реалізатори оптативності (хоч / хоча + би/б; коли + би/б). Одна і та ж частка хай/нехай може по-різному звучати у діалектах української мови (най, нех). Є також частка, що походить від двох повнозначних слів – богдай = бог + дай. Про таке походження свідчить варіант цієї частки – богдай. Таким чином, колишній імператив із відтінком бажання трансформувався у службову частину мови – оптативну частку.

У сучасній україністиці ще не були досліджені просодичні особливості оптативних речень. Л.О. Кадомцева з цього приводу
[7, с.127] зазначає: «Експериментальне дослідження інтонації речень бажальної модальності, як і всіх інших модальних типів, крім частково питальних, в українській мові ще не здійснювалось».

На матеріалі досліджених текстів можна виявити деякі просодичні особливості цього типу речень. Логічний наголос у реченнях з оптатив .ними конструкціями може падати на різні слова синтагми. Найчастіше виділяються:

а) предикат: Коли б хоч СКАЗАЛА, / коли б ПРОМОВИЛА, / а то мовчить, / як нежива// (М. Коцюбинський);

б) суб'єкт дії: Нехай тебе БОГ прощає та добрії ЛЮДЕ (Т. Шевченко);

в) оптативна частка: Нехай собі бенкетують, / НЕХАЙ на здоров'я//. (Т. Шевченко); Чи так, / батьку отамане? // Чи правду співаю? // Ех, ЯКБИ ТО! (Т. Шевченко).

Логічно наголошене слово може стояти всередині чи в кінці речення. Тому інтонація оптативних речень може бути:

а) висхідною: – Тю, бодай ти щезло! ­ вигукнув раптом Гай, задкуючи до бруствера (О. Гончар);

б) висхідно-спадною: ... та коли б посуха не вдарила (О. Гончар).

За характером експресії оптативні речення бувають окличні
( – Не давайте звити їм гнізда! Аби знали, яка доля розбійників жде! (О. Гончар)) та неокличні (... добрий панок, щоб йому черви язик сточили (М. Коцюбинський)).

Існують морфологічні і лексичні реалі затори семи бажання (мал. 1). До перших належать спеціальні оптативні частки (хоч / хоча, би / б, хай / нехай, аби і т. ін.), які сполучаються з різними формами дієслова. У подібних конструкціях лексичне і граматичне значення не суперечать одне одному. В лексичних реалізаторах оптативності, на відміну від морфологі­чних, спостерігається розчеплення. У дієслівних конструкціях, що мають сему бажання чи наказу, але виявляють хитання між імперативом і оптативом, цього розчеплення не спостерігається. Дієслова дійсного способу із значенням бажальності, були виявлені в художніх текстах:

а) хотіти: А він хоче, щоб слухали, як старці співають (Т. Шевченко);

б) бажати: Бажаю тобі найближчим часом побачити Дунай (О. Гончар):

в) кортіти (у безос. реч.): Кому кортить, тому й болить (Номис).

Крім наведених прикладів, були виявлені й інші лексичні реалізатори оптативності: воліти, багнути, прагнути, заманутися
(у безос. реч.) і т. ін.

Сема бажаності дії наявна в деяких імперативних конструкціях: Оставайся здорова (Т. Шевченко); Будь здоров, Хомо! – тряс йому руку Ференц.. (О. Гончар). Імперативні конструкції можуть виражати і негативне побажання прокльон: – Ходім вип'ємо, бий його трясця... (М. Коцюбинський); Пропади ти пропадом. Одному все, другому нічого (М. Коцюбинський).

Хоча дієслова дійсного і наказового способів можуть мати сему бажання, не слід плутати їх з морфологічними реалізаторами оптативності, оскільки останні є показниками окремого граматичного способу дієслова – оптатива, тобто поєднують лексичний і граматичний плани вираження бажаності дії.

ЛІТЕРАТУРА:


1. Даль В. Толковый словарь живого великорусского языка. – Т.1. – М.: Гос. изд-во иностранных и нац. словарей, 1955. – С.2.

2. Загнітко А.П. Український синтаксис. Ч.І. – К.:ІЗМН, 1996. – 202 с.

3. Жовтобрюх М.А., Кулик Б.М. Курс сучасної української літературної мови. – К.: ВШ, 1972. – 402 с.

4. Мейе А. Общеславянский язык. – М.: Иностр. лит., 1951. – 491 с.

5. Словарь української мови / Ред. Б.Д. Грінченко, Т.І. – К.: АН УРСР, 1958. – 495 с.

6. Словарь української мови / Ред. Б.Д. Грінченко, Т.ІІ. – К.: АН УРСР, 1958. – 575 с.

7. Сучасна українська літературна мова. Синтаксис / За заг. ред. І.К. Білоіда. – К.: НД, 1969. – 516 с.

8. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка: в 4 тт. – Т.І. – М.: Прогресс, 1964. – 563 с.

9. Цыганенко Г.П. Этимологический словарь русского языка. – К.: Рад. шк., 1970. – 600 с.


УДК 81’244=81’272

ББК Ш 121 (4 Укр)

Дмитро ГОРБАЧУК,

кандидат філологічних наук, доцент кафедри

української мови, докторант Національного педагогічного університету ім. М.П. Драгоманова


Олександр ЗУБАРЄВ,

кандидат філологічних наук, асистент кафедри української мови і літератури Слов'янського державного

педагогічного університету


РУСИФІКАТОРСЬКА МОВНА ПОЛІТИКА

В УКРАЇНІ У 70-80-Х РОКАХ ХХ СТОЛІТТЯ


Стаття присвячена аналізу дій радянської влади у 70-80-рр.
ХХ ст. у сфері мовної
політики. Автори показують, що в останні десятиліття існування Радянського Союзу органи влади вживали дії з повсюдної русифікації українського народу.

Ключові слова: мовна політика, національна політика, мовна ситуація, русифікація.


Мовне планування сучасної України стає об'єктом пильної уваги як науковців, так і політиків. Характерним для сьогодення є те, що на виборах до Верховної Ради та на посаду Президента України мовне питання неодноразово порушувалось у тих чи інших передвиборчих програмах. Нерідко за допомогою остаточно нез'ясованих мовних проблем маніпулюють думкою громадян. А деякі місцеві органи влади намагаються надати офіційного статусу російській мові в регіонах.

Для того, щоб уміло провадити сучасну мовну політику, необхідно враховувати уроки історії. Саме тому історія мовного будівництва в Україні привертає увагу сучасних дослідників. Різного роду заборони, утиски, а також короткотермінові періоди відносно вільного функціонування української мови неодноразово згадуються й аналізуються в наукових, науково-популярних і публіцистичних виданнях М.Степаненка, В.Горбачука, О.Куця, Л.Нагорної, Л.Масенко та інших. Питанням мовного планування в різні періоди державного життя України присвячені також дисертаційні дослідження О.М.Данилевської, Ж.А.Шевчук, Т.В.Тумай та ін.

Незалежна Україна отримала в спадок складну мовну (як і політичну) ситуацію, яка і сьогодні остаточно не розв’язана. Найбільш вагомими, на наш погляд, для створення негативної щодо української мови ситуації є історико-політичні процеси 70-80-х років минулого століття, свідками й учасниками яких є нинішнє покоління. Тому метою пропонованої статті є аналіз заходів радянської і партійної влади на теренах мовного планування у 70-80-х роках ХХ століття.

Після т.зв. "хрущовської відлиги" 60-х років, ініційованої і здійснюваної переважно громадськими організаціями без особливої допомоги з боку радянсько-партійного керівництва, в Україні знову почалася хвиля антиукраїнського наступу. Офіційним початком цього можна вважати доповідь Л.Брєжнєва на ХХІV з’їзді КПРС (1971 р.), де він оприлюднив тезу про необхідність формування нової історичної спільноти − радянського народу. Як зазначає Я.Грицак, "проведення в життя цієї формули передбачало усунення перешкод, що стояли на шляху формування цієї нової історичної спільноти, насамперед буржуазно-націоналістичних пережитків. Одним з головних напрямків роботи стало російщення усіх народів СРСР" [1, с.288].

Реалізація рішень ХХІV з’їзду здійснювалась як у площині кадрово-адміністративних реорганізацій, так і на теренах національно-мовної політики. Так, чистка на початку 1972 року керівних кадрів КПУ вивела на ключові посади антиукраїнськи настроєних функціонерів. Першим секретарем ЦК КПУ стає В.Щербицький, секретарем ЦК КПУ з ідеологічних питань призначено В.Маланчука, усунуто з посади міністра освіти Ю.Даденкова… Ці та інші кадрові перестановки стали початком т.зв. великого погрому 1970-х років в Україні, який характеризував оголошену кампанію проти дисидентства та самвидаву, а насправді був лише першою хвилею в справі нищення всього українського: мови, культури, історії.

Діяльність радянського і партійного керівництва не могло не подбати про історично-ідеологічне підґрунтя своєї діяльності. Тому в 70-х роках велась активна робота в історично-науковій площині. Протягом 1972-1979 років, вважає Я.Грицак, було здійснено "погром української історичної науки: припинили існування періодичні наукові збірники, готові монографії не видавались. Загалом під тиском функціонерів було змінено трактування історії України. Українців фактично позбавлено своєї власної історії" [1, с.287]. Так, наприклад, у 1973 році нищівній критиці була піддана брошура відомого українського краєзнавця М.П.Киценка "Хортиця в героїці і легендах", де автор оспівував героїку українського козацтва. Зрештою, ця брошура рішенням бюро Запорізького обкому партії від 20 березня 1973 року була вилучена з книжкових магазинів і бібліотек області
[12, арк.143]. Сучасні патріотичні діячі намагаються відновити історичну справедливість і повернути Україні її справжню історію, однак реакційні сили вперто тримаються з сфальшовані тези.

Як відомо, розвиток і функціонування будь-якої національної мови значною мірою залежить від стану книговидавництва цією мовою, від діяльності національної інтелігенції, громадських організацій. Саме тому основний удар натиск у мовній політиці 70-х років був зосереджений на нищенні української інтелігенції, на зменшенні кількості друкованої продукції українською мовою.
На виконання ухвали Політбюро ЦК КПУ про початок кампанії проти дисидентства та самвидаву (1972 р.) поповнилися "чорні списки" українських діячів, котрі не могли друкуватись в Україні (наказом Головліту України у листопаді 1973 р. до такого списку увійшли письменники Іван Багряний, Аркадій Любченко, історики Олександр Оглоблін, Наталія Полонська-Василенко, Дмитро Соловей, Панас Феденко, Костянтин Штепа, мовознавці Роман Смаль-Стоцький, Василь Чапленко, громадський та політичний діяч Іван Огієнко
[12, арк. 188]), твори українських письменників укривалися пилом в редакціях, бо не мали дозволу цензора, почалися масові арешти "ненадійних", багатьох прихильників українського слова було звільнено з роботи. Навіть визнані світовою спільнотою українські митці позбавлялись можливості бути почутими на Батьківщині.
Як приклад можна назвати відхилення кандидатури Ліни Костенко на здобуття у 1981 році Шевченківської премії, чия поетична збірка "Неповторність" та роман у віршах "Маруся Чурай" стали своєрідним відкриттям для суспільства: "Цей твір настільки вражає своєю силою поетичної майстерності, проникненням в історичну минувшину, всебічним психологізмом, безмежним знанням і володінням української мови, що ставить роман "Маруся Чурай" на одне з перших місць у світовій літературі" [19, арк. 3]. Фізичне знищення Василя Стуса (1985 р.) аби він не зміг стати лауреатом Нобелівської премії у галузі літератури також є свідченням пильної уваги партійного керівництва до розвитку українського мистецтва слова.

Жорсткі рішення були прийняті вищим політичним керівництвом у 1973 році стосовно ряду республіканських видавництв. У прийнятих на їх виконання заходах Держкомвидаву УРСР перед ними ставилися завдання: "Переглянути тематичні плани випуску художньої літератури та видань мистецтва 1973-1974 рр. та плани редакційних видань 1975 р. з тим, щоб вилучити з низ твори малоактуальні, вузькотемні, ідейно нечіткі, художньо недосконалі…, доповнити проспекти серій та бібліотек новими творами, в яких художньо осмислюються героїка нашого часу, розкривається духовний світ сучасника… Необхідно передбачити висвітлення головних проблем розвинутого соціалістичного суспільства, ІХ п’ятирічки, науково-технічного прогресу, зростання ефективності суспільного виробництва, передового досвіду в промисловості і сільському господарстві, зосередити увагу на розкритті питань інтернаціонолізму, дружби народів, комуністичного виховання трудящих, критики буржуазної ідеології" [16]. "Класовий підхід", "ідейна чіткість", сповідувані органами цензури, стали дієвим засобом русифікації України. На виконання цієї постанови пішли під ніж готові до друку книжки, уже надруковані твори вилучалися з бібліотек.

Протягом 70-80-х років простежується стійка тенденція до зменшення кількості україномовних видань та їх тиражів. Якщо у
1970 році українською мовою видавалось 3112 назв книг і брошур загальним тиражем близько 93 млн. примірників, то в 1980 р. ці показники становили 2116 назв і 92 млн. прим., а у 1988 − 1779 назв тиражем менше 79 млн. прим. [5, с.376-377]. Багато видавництв перейшли на випуск виключно російськомовної продукції.
Це, зокрема, видавництва "Техніка", "Урожай", "Будівельник", "Здоров’я". Навіть видавництво "Наукова думка" також друкувало наукову літературу переважно російською мовою [10].

Український журнальний ринок практично повністю поглинався російськомовною продукцією. Ще в кінці 60-х років на російську мову перейшли всі без винятку технічні наукові збірники харківських вузів [10]. На початок 70-х років в Україні розповсюджувалося 27 журналів, присвячених питанням народної освіти, з них лише 3 − українською мовою; з 85 часописів з проблем охорони здоров’я лише 2 публікувалися українською мовою; з 12 журналів з фізкультури та спорту 11 були російськомовними; зі 140 літературно-мистецьких видань до читача українською мовою доходило лише 18. За аналізований період співвідношення україномовних та російськомовних часописів змінилося не в бік україномовної продукції [17].

Не відставало від журнальної періодики і видавництво газетної преси. У 70-80-х роках зростає випуск російськомовних газет, набирає обертів принцип двомовності ряду центральних та місцевих видань. Так, у 1970 році у республіці видавалось 2618 російських газет і 2118 українських, у 1980 р. відповідно 1737 і 1278, а в 1988 р. − 1784 і 1261. Причому, у 1988 році разовий тираж українських газет становив приблизно 16 млн. примірників, тоді як російських перевищував 24 млн. [5, с.378].

Суттєві перепони існували і для поширення української літератури іншими мовами Радянського Союзу, російською зокрема, для перекладу української літератури мовами світу і популяризації її в країнах зарубіжжя як одної з найбільш багатих і різносторонніх літератур СРСР. Українські видавництва не мали права без дозволу з Москви здійснювати переклади творів українських письменників і видавати їх на своїй поліграфічній базі. Не стимулювала розвиток української (як і інших національних) літератури постанова Ради Міністрів РСФСР №530, видана ще 7 квітня 1960 року "Про авторські гонорари за літературно-художні твори", згідно з якою авторам з національних республік виплачувався гонорар лише 60% від загальної ставки. Неодноразові звертання членів Спілки письменників України Л.Дмитренка, П.Загребельного, О.Гончара до секретаря ЦК КПРС П.М.Демичева з цього приводу на мали ніяких наслідків. Парадоксальність такої ситуації полягала ще й у тому, що "національний автор ставиться у невигідне становище не лише в порівнянні з положенням письменника, котрий пише російською мовою, але навіть з положенням перекладача, який у даному випадку отримує дві ставки по 100%, а в грошовому виразі більшу суму, ніж автор перекладеного твору" [18].

Різке скорочення видання україномовної художньої, науково-популярної літератури, періодичних видань супроводжувалося вихолощенням імен, подій, фактів, здатних, на думку політичного керівництва, підживлювати національні почуття громадян, підсилювати їхній інтерес до власної історії і культури.

З цих же причин були практично повністю перекриті канали проникнення в Україну переважної більшості зарубіжних україномовних видань, у першу чергу, періодики, яка постійно відстежувала суспільно-політичні, економічні, національно-культурні процеси в республіці. Лише у 1974 році Головлітом було попереджено розповсюдження 26 назв газет і 27 назв журналів загальним тиражем 10660 примірників [9]. Редакціям зарубіжних україномовних видань як і раніше дорікалося за різку критику національної політики в СРСР, рішучий протест проти політики русифікації України, яка охоплювала все нові й нові сфери духовного життя майже п’ятдесятимільйонного народу.

Переважно російськомовним ставало кіновиробництво. Після брутальної і невиправданої критики стрічок "Тіні забутих предків" (1965) С.Параджанова, "Джерело для спраглих" (1965), "Білий птах з чорною ознакою" (1972) Ю.Ільєнка та багатьох інших, кінематографісти з винятковою обережністю брались як за українську тематику, так і за озвучення фільмів українською мовою. Український кінематограф зникав як вид. На VIII з’їзді письменників (1981 р.) І.Драч з цього приводу зазначив: "…на кіностудії ім. О.Довженка останнім часом з 32 фільмів тільки 3 знімалися українською мовою.
Це − "Дударик", "Вивилон ХХ", "Красна фортеця". Чи ж ми можемо говорити про існування такої культурної субстанції як українське радянське кіно?" [14].

Водночас російська мова все активніше визначала республіканський і місцевий радіо- і телеефір, репертуарна політика якого формувалася в Москві. Задекларований принцип рівноправності і взаємозбагачення братніх мов і культур порушувався не лише в скороченні обсягу республіканського радіомовлення і телебачення у порівнянні з центральним (що цілком зрозуміло в тогочасних умовах: адже обмежену кількість центральних каналів легше контролювати), а й у доборі репертуару, зокрема українського: місцеві канали на виконання "методичних рекомендацій" та "інструктивних листів" все більше місця виділяли для російськомовної продукції, передачі українською мовою характеризувались значно нижчою якістю й актуальністю, класичні українські твори практично не транслювались (переважно через низький рівень матеріально-технічної бази), а центральний телерадіокомітет ігнорував пропозиції щодо використання матеріалів українського телебачення на всесоюзну мережу, бо, мовляв, радянський народ не цікавлять спектаклі і програми українською мовою. Місцеве радіомовлення і телеефір також старанно контролювались і будь-які відхилення від генеральної лінії партії в національному питанні жорстко карались. Так, у серпні 1973 року була спеціально споряджена комісія до Львова, де голова місцевого телерадіокомітету намагався підтримати українське слово в традиційно україномовному місті. Комісія дійшла висновку "про необхідність покращення репертуарної політики, усунення від роботи окремих націоналістично настроєних осіб" [13]. Цілком очевидно, що розуміли автори цієї ухвали під "покращенням репертуарної політики" і які наслідки мало те "усунення від роботи окремих націоналістично настроєних осіб".

Аналогічна ситуація складалась і в українському театрі, який поступово втрачав національний колорит. Твори українських письменників заборонялись, їхня популярність знижувалась, чому немало "сприяла" наявна мовна ситуація, а світові перли драматургії перекладались переважно російською мовою і ставились у російських драматичних театрах. Це призвело до того, що на початок 1987 року в Україні зі 113 театрів українською мовою працювало лише 38
[5, с.343]. Причому в інших республіках (крім Білорусії та Казахстану) статистика свідчить на корись національного театру. Так, в Азербайджані на кожні 14 театрів 10 працювали рідною мовою, у Вірменії − 18 з 20 театрів ставили спектаклі національною мовою, у Латвії на кожні 11 національних театрів припадав лише один російський [5, с.343].

Не мала українська мова переваг і при комплектуванні бібліотек. За даними перевірки у фондах обласних дитячих бібліотек на початку 1969 року налічувалось близько 685 тис. примірників українських книжок і понад 2 млн. російських. Кількість українських і російських книжок в обласних дитячих бібліотеках подано в таблиці 1.

У подальшому така сумна картина суттєво не покращувалась. Видавництво української літератури, як зазначалось вище, не підтримувалось, комплектація фондів бібліотек здійснювалась на основі рекомендацій союзного Міністерства культури, згідно з якими бібліотеки республіки повинні були комплектуватися літературою, виданою в різних регіонах Російської Федерації. Водночас ряд українських видань, і без того втиснутих у жорсткі рамки радянською цензурою, так і не потрапляли в переліки літератури для комплектації республіканських і обласних бібліотек УРСР. Таким чином український читач був позбавлений можливості навіть самостійно знайомитись зі зразками українського красного письменства.

Таблиця 1. Співвідношення українських і російських книжок

в обласних дитячих бібліотеках станом на

1 січня 1969 року (складено за [15])

Обласна дитяча бібліотека

Кількість книжок (примірників)

українською мовою

російською мовою

Вінницька

38 351

76 113

Волинська

42 034

73 434

Дніпропетровська

35 504

104 642

Донецька

30 000

158 500

Житомирська

25 688

70 983

Запорізька

12 944

64 567

Івано-Франківська

27 874

74 293

Київська

50 382

146 925

Кіровоградська

25 126

89 186

Кримська

6 271

76 128

Луганська

21 147

112 460

Львівська

28 597

83 838

Миколаївська

18 095

80 428

Одеська

18 890

56 740

Полтавська

29 639

74 005

Рівненська

26 780

70 238

Сумська

30 086

83 400

Тернопільська

22 449

72 528

Харківська

21 972

66 665

Херсонська

27 393

59 560

Хмельницька

25 132

76 056

Черкаська

35 213

72 104

Чернівецька

23 882

64 655

Чернігівська

37 879

86 660

м. Київ

21 643

55 785

м. Севастополь

417

82 076
Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації