Донецький вісник

Скачати
Документи
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   21
Лариса ЗАГНІТКО,

аспірант кафедри української мови

Донецького національного університету


ЗВЕРТАННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ: ФОРМАЛЬНО-ГРАМАТИЧНІ ТА СЕМАНТИЧНІ ВИЯВИ


У статті на основі теоретичних положень з’ясовано особливості формально-граматичних та семантичних виявів звертання в українській мові. Подано найтиповіші види семантико-синтаксичних ознак у різних проявах звертання. Розглянуто основні моделі звертання в різних типах речення. Аналіз проведено з урахуванням особливостей формально-граматичного та семантичного комплексів.

Ключові слова: звертання, вияв, конструкція, ознака.

З'ясовуючи особливості формально-синтаксичного виявлення комплексів апеляції в мікроконтекстах сучасної української мови та маючи на меті уникнути однобокості та вузькості формально-синтаксичного їх тлумачення, що переважає в традиційних граматиках, ми намагатимемося постійно враховувати такі особливості аналізованих одиниць:

У мовознавстві існує велика кількість теорій синтаксичного статусу елементів, що утворюють комплекс апеляції.

Варто відзначити також і той факт, що формально-синтаксичне тлумачення різних репрезентантів апеляції – маємо на увазі імператив як представник предикатної частини змісту та вокатив як представник предметної частини змісту, – мало і має в давніх та сучасних граматиках свою специфіку.

Найбільше непорозумінь виникає при визначенні синтаксичного статусу репрезентанта предметної частини змісту апеляції: неоднозначно тлумачать як його власну синтаксичну сутність, так і синтаксичні характеристики (наявність чи відсутність зв'язків з іншими членами речення і реченням в цілому, визначення типу зв'язків тощо).

Така різниця синтаксичної інтерпретації функціонально поєднаних форм імені та дієслова, очевидно, пояснюється особливостями їх появи на формально-синтаксичному рівні речення. Вокатив з'явився тут як наслідок дії доволі складних процесів синтаксичної редукції, і є складним, синкретичним з погляду семантико-синтаксичного устрою утворенням, що, на наш погляд, і породжує сумніви та суперечності при його тлумаченні. Імператив же трактують однозначніше й природніше, його легше вписати у вироблену протягом століть схему опису простих за історією витворення, а відповідно й семантикою синтаксичних компонентів.

Виходячи з цих міркувань, вважаємо за доцільне формально-синтаксичний аналіз репрезентантів апеляції розпочинати з грамем, що позначають предметну частину її змісту.

У різні періоди розвитку лінгвістики переважали, зрозуміло, різні погляди, однак практично до нашого століття, та в багатьох випадках і до останнього часу, панувала тенденція одномірного розгляду елементів апеляції, що виявлялося у прагненні обов'язково дати максимально вузьке і чітке визначення місця і функцій елементів апеляції у формально-синтаксичній структурі речення і відповідно помістити всі (досить строкаті за способом формально-синтаксичного представлення) прояви апеляції сучасної мови в одну комірку граматичної системи. Саме така однобокість призвела до появи в граматичних описах і панування й досі у навчальній літературі так званого звертання як репрезентанта субстанційної частини змісту апеляції, а у великій кількості мікроконтекстів і апеляції взагалі.

Зауважимо, однак, що практично з самого початку використання у граматичних описах поняття „звертання” з'являються й праці, автори яких, намагаючись втиснути всю різнобарвність проявів апеляції у поняття так званого звертання, яке ніяк не пов'язане з реченням, що його оточує, доходили до усвідомлення неможливості такого представлення і вдавалися до спроб особливого тлумачення окремих проявів апеляції.

Поступово у мовознавстві сформувалася думка про синтаксичну поліфункціональність проявів апеляції, про доцільність їх трактування як елементів з польовою структурою і відповідно такого ж опису [Шаповалова 1979, с.47].

Таким чином, у сучасній лінгвістиці співіснують способи репрезентації конкретних проявів апеляції як так званих „звертань”, тобто елементів, вставлених у речення, але ніяк з цим реченням не пов'язаних. Такий погляд переважав у граматичних працях XIX століття і є основним у навчальній літературі до цього часу.

Поряд з цим у XX столітті поширився погляд на більшу або меншу частину проявів комплексу апеляції як на особливий різновид речення, що значно розширювало можливості граматичного інтерпретування аналізованих компонентів, дозволяло подолати однобокість та вузькість раніше схарактеризованого погляду.

Серед усталених у мовознавстві точок зору на синтаксичний статус вокатива як репрезентанта предметної частини змісту апеляції (традиційна наука переважно користується терміном „звертання”) можна виділити той, який прийнято називати традиційним. За ним „звертання” – це елемент, що є чужим для речення, у яке просто вставляється і відповідно не пов'язаний ніякими зв'язками ні з цілим реченням, ні з його членами. Найкатегоричніше цей погляд сформулював О.М. Пєшковський, який відніс звертання до елементів „внутрішньо чужих реченню, що дало їм притулок, подібно до кулі, що потрапила у організм” [Пешковский 1956, с.404].

Надалі подібний погляд переважав в російських, а відтак і українських граматичних описах, хоча досить часто його прибічники вдавалися до певних застережень, зауважень, які свідчать про неможливість увібгати всі наявні прояви звертання в прокрустове ложе його проголошуваної асинтаксичності. Зокрема, той же О.М. Пєшковський стверджував: „речово звертання може бути тіснішим чином зв'язане з мовленням, що залишилося. Однак формально основна його роль спонукання (до речі, зовсім тотожна з спонукальними словами ей!, ну! і т.д.) не дає йому змоги вступити з яким-небудь членом речення, при якому воно стоїть, у зв'язок узгодження, керування або прилягання і воно залишається, якої б поширеності воно не досягало, сторонньою для цього речення групою” [Пешковский 1956, с.407-408]. Як бачимо, автор, визнаючи семантичну пов'язаність звертання з реченням, проте не бачить жодних його формальних зв'язків ні з окремими складниками речення, ні з реченням в цілому.

Відмовляє О.М. Пєшковський звертанню також і в можливості самому формувати речення: „Що ж стосується можливості самому утворювати речення, то для цього воно виявляється недостатньо самостійним. Спонукальний зміст не дає тут місця буттєвому змістові, який тільки міг би надати називному відмінку значення окремої думки” [Пешковский 1956, с.408].

Таке тлумачення позасинтаксичності елемента приводить врешті-решт до проголошення і його внутрішньої асинтаксичності у випадку поширеного звертання. Показовими в цьому контексті є положення, викладені П.С. Дудиком в одній з найновіших розвідок про українське звертання: „Звертання не пов'язане з членами речення ні сурядним зв'язком, ні будь-якими різновидами підрядного зв'язку – ні узгодженням (у його повному вияві), ні керуванням, ні приляганням. Своєрідні також і синтаксичні відношення між звертанням і граматично основною частиною речення, яка формується з членів речення (чи навіть з одного члена речення): ні відношення і не предикативні, і не напівпредикативні (як у реченнях з їхньою відокремленою частиною), не атрибутивні (не означальні), не об'єктні і не обставинні. Це відношення звертальні, своєрідно вкомпоновані в речення, залучені до його семантико-синтаксичної сутності, його змісту і граматичної будови” [Дудик 2000, с.40].

І далі слідує цілком слушний за умови дотримання обраного автором підходу висновок про те, що „у складі звертань не буває ні власне означень – узгоджених чи неузгоджених, ні прикладок, ні додатків, обставин або ж, тим більше, речень підрядних, бо не може бути члена речення при частині речення, яка сама не виступає членом речення; із звертанням може поєднуватись тільки слово з означальною чи прикладковою функцією і т.д., бо звертання, не будучи членом речення, позбавлене можливості мати у своїй структурі який-небудь член речення” [Дудик 2000, с.40].

Обраний підхід не дозволяє визнати реченнями окремі специфічно інтонаційно й пунктуаційно оформлені випадки використання репрезентантів предметної частини змісту апеляції: „Особливе мовленнєве явище – „звертання-речення”, або „речення-звертання” (вживається і термін „вокативні речення”, здебільшого в русистиці): це не звертальна частина речення, а окрема комунікативна одиниця, яка своєрідно вживається як речення” [Дудик 2000, с.40-41].

Як бачимо, аналізований погляд, а він до цього часу є провідним у нашій лінгвістиці, не дає змоги інтерпретувати синтаксично всі або навіть більшість проявів предметної частини змісту апеляції в текстах сучасної мови.

Неможливість формально-синтаксичної інтерпретації звертання як члена речення штовхала мовознавців до абсолютизації окремих його проявів, оформлених як речення. Вони намагалися на противагу концепції звертання проголосити універсальним для опису елементів апеляції погляд на них, як на особливий тип речення, тобто замінити одне вузьке тлумачення іншим, теж вузьким.

Трактування так званого звертання як особливого різновиду речення знаходимо у працях багатьох учених. Спільним для усіх концепцій є визначення за репрезентантами предметної частини змісту апеляції реченнєвотворчих потенцій, проте відмінними є синтаксичні тлумачення цього типу речень. Переважно дослідники співвідносять звертання, пунктуаційно оформлені як речення, з тим чи іншим типом односкладних речень, уже достатньо опрацьованих та описаних синтаксистами.

З'являються роботи, у яких категорично відкидається, заперечується „реченнєвість” звертань. Так, Л.Т. Абрамова стверджує: „як би не була поширена група звертання, вона позбавлена основних рис речення і завжди являє собою якусь частину речення, що не має самостійності, співвіднесену з основним складом речення і таку, що входить в інтонаційну тканину речення” [Абрамова 1958, с.125]. В іншій сучасній праці знаходимо таке твердження: „За своїм змістом звертання завжди пов'язані з реченням і без нього самостійно не вживаються, вони включаються в речення або перебувають при реченні для відповідної характеристики і служать одним із дієвих засобів образного ілюстрування дійсності” [Бурак 1994, с.28].

Синтаксичний статус звертань-речень учені описували по-різному, єдиною спільною рисою таких тлумачень була синтаксична ознака ядерності, яка і дозволяє виокремлювати звертання в окрему автономну синтаксичну одиницю. О.Г. Вєтрова зауважує: „Звертання являє собою одноядерне речення, поширене чи непоширене, ядерний компонент якого може бути представлений іменником, прикметником чи особовим займенником. Загальною синтаксичною ознакою цих різних за своїм морфологічним вираженням компонентів є синтаксична ознака ядерності” [Ветрова 1979, с.36].

Одним із аргументів реченнєвості звертання чи вокатива дослідники вважають те, що він буцімто був колись реченням, пop.: „Звертання початково було „незалежним одночленним реченням” [Балли 1955, с.4]; вокатив „не входив до числа відмінків, оскільки колись становив особливе ціле речення”.

Віднесення так званого звертання до того чи іншого типу речень здійснювалося переважно за його лексико-граматичними, а відповідно й формальними ознаками: „З погляду своєї форми звертання стоїть ближче всього до буттєвих та називних речень”, проте „в силу своєї специфічної функції у процесі спілкування не виражає закінченої думки і справжнього повідомлення” [Адмони 1973, с.49].

Достатньо різнобічно й повно аргументував реченнєвий характер звертання у монографічному дослідженні „Синтаксис звертання” В.П. Пронічев. Учений визначає граматичні ознаки звертання-речення, і робить висновок: „Наявність у звертання всіх необхідних ознак самостійної синтаксичної організації, тобто таких категорій, як односкладність, розчленованість, предикативність, модальність, час, особа і число, дозволяють розглядати цю синтаксичну одиницю в ряду однотипних синтаксичних одиниць, що мають подібний комплекс граматичних категорій, – у ряду іменних односкладних речень” [Проничев 1971, с.70].

Варто зауважити, що в різних варіантах репрезентації апеляційності на поверхневому рівні речення комплект семантико-синтаксичних ознак буде дещо відмінним.

В інваріантних проявах апеляції – спонукальних конструкціях сучасної української мови типу Адресате(ти), слухай наявними є семантико-синтаксичні ознаки предметності, персональності, другоособовості, пасивності, фінальності, адресатності мовлення, активності, вихідності, потенційності дії (субстанційна частина) та дієвості, другоособовості, спонукальності (до сприйняття мовлення), ірреальності (потенційності) дії (предикатна частина).

Кожна з названих семантико-синтаксичних ознак має свої специфічні засоби вираження (маркування) на формально-граматичному рівні речення.

Семантико-синтаксична ознака предметності як категоріальна ознака передусім виявляється в семантиці матеріально вираженого компонента з аргументним (предметним у широкому розумінні) значенням, у лексико-семантичному наповненні цього елемента: це абстрактна (займенник) чи конкретна (іменник) назва з загальним значенням предметності.

Семантико-синтаксична ознака персональності (особовості) виявляється передусім у семантиці компонента, що представляє предметну сферу змісту (це учасник акту мовного спілкування -людина), у лексико-семантичному його наповненні. Навіть у випадках зумовленого стилем або ситуацією звертання до неістот відбувається їх персоніфікація, а отже, в семантичному і граматичному планах вони трактуються як істоти.

Семантико-синтаксична ознака другоособовості виявляється на парадигматичному рівні в особливій семантиці компонента, що заповнює предметну частину змісту (це назва особи (2-ої), до якої звертається мовець (1 а особа), у специфічній формі кличного відмінка (форму розуміємо широко, маючи на увазі і закінчення, і особливе наголошування, і особливе інтонування), а на синтагматичному рівні у пов'язаності компонента з предметним змістом з компонентом предикатного змісту теж із граматичним значенням 2-ої особи.

Семантико-синтаксичні ознаки пасивності, фінальності, що комплектують семантичну сферу об'єкта, виявляються в загальній семантиці конструкції, що може бути добре репрезентована при її проектуванні на власне семантичний рівень (об'єктна позиція аргумента в першому елементарному реченні), і уточнюються, конкретизуються семантико-синтаксичною ознакою адресатності мовлення, яка звужує об'єктну сферу змісту до назви лише об'єкта – адресата мовлення,

Семантико-синтаксичні ознаки вихідності та активності, що комплектують семантичну сферу суб'єкта, виявляються в загальній семантиці конструкції (суб'єктна позиція аргумента в другому елементарному реченні) і уточнюються, конкретизуються семантико-синтаксичною ознакою потенційності дії, що на синтагматичному рівні виявляється в поєднанні аналізованого аргумента з предикатом наказового способу, який позначає не реальну, а ірреальну дію, яка може бути виконана суб'єктом у майбутньому.

Семантико-синтаксична ознака дієвості виявляється в загальній семантиці предиката (це назва дії- сприйняття усного мовлення) та лексико-семантичному наповненні дієслова, якщо воно наявне на поверхневому формально-граматичному рівні речення. Варто зауважити, що навіть за відсутності матеріально вираженого предиката дії він легко домислюється і чітко уявляється учасниками акту спілкування, спостерігачами тощо. Цьому, зокрема, сприяє й специфічне інтонування речення, і наявність у ньому специфічної вокативної форми іменника, що являє собою результат семантичної редукції цілого семантично складного речення, а отже, в прихованому, згорнутому вигляді містить у собі сему предикативності (дієвості).

Семантико-синтаксична ознака другоособовості виявляється парадигматично в граматичному значенні другої особи дієслова, а синтагматично – у пов'язаності цього дієслова з граматичною формою вокатива (назвою особи-адресата мовлення).

Семантико-синтаксична ознака спонукальності па поверхневому рівні виявляється у використанні в ролі предиката форм наказового способу дієслова, у специфічному інтонуванні досліджуваних речень і конструкцій. Ця ознака суттєво обмежується значенням предиката: це не будь-яке спонукання, а спонукання до сприйняття усного мовлення.

Семантико-синтаксична ознака ірреальності (потенційності) дії на поверхневому рівні речення маркується загальною семантикою форм імператива та матеріальними засобами їх вираження. Дослідники звертають увагу на необов'язковість виявлення цієї ознаки у всіх формах апеляції: „Як відомо, значення потенційного суб'єкта дії, характерне для адресатно-суб'єктної функції, відтворюється не всіма формами кличного відмінка. Реалізація цієї функції можлива при предикатах імперативної дії, яка у мовній репрезентації формально-граматичного рівня здійснюється дієсловами другої особи наказового способу. Семантико-синтаксичними ознаками є субстанціональність (апеляційність), другоособовість, активність і вихідність дії. Відмінкові форми кличного відмінка у контексті дієслів неімперативної дії реалізують функцію суб'єкта реальної дії” [Безпояско 1991, с.28].

Центральні прояви апеляції в спонукальних конструкціях, які ми вважаємо й інваріантними проявами конструкцій апеляції в українській мові взагалі, мають усі семантико-синтаксичні ознаки, які утворюють семантико-синтаксичний комплекс апеляції. Натомість в інших проявах апеляції можливі випадки послаблення вияву або й відсутності однієї, а то й кількох семантико-синтаксичних ознак, поява інших додаткових ознак.

Так, наприклад, значення другоособовості послаблюється в тих спонукальних конструкціях, у яких вжито дієслова у формі 1-ої особи множини.

Предикатна частина змісту виявляється приглушеною в конструкціях, у яких апеляція репрезентована лише вокативними грамемами.

Основною моделлю представлення апеляції в питальних конструкціях української мови є тип: адресате [слухай]. Оскільки в абсолютній більшості мікроконтекстів пропущеним на поверхневому рівні речення виявляється саме предикат (його відсутність компенсується питальною інтонацією, що містить у собі зокрема і вказівку на спонукальний характер усієї конструкції, адресат вимагає і очікує відповіді від адресанта), дещо приглушеною виявляється предикатна частина змісту конструкції апеляції. Сукупність семантико-синтаксичних ознак і в цьому випадку залишається такою ж, як в інваріантних проявів апеляційності спонукальних конструкцій, можна хіба що говорити про послаблення інтенсивності вияву окремих ознак.

Ще слабше предикатна частина змісту виявляється в проявах апеляції в розповідних реченнях української мови, основною моделлю яких є модель, де звертання знаходиться в середині речення. Ступінь інтенсивності вияву і так прихованої предикатної частини апеляції в цих конструкціях буде також зумовлюватися позицією апеляційного вставного елемента (комплексу) у реченні. Найповніше вона виявлятиметься у випадку розташування апеляційного елемента на початку речення (перед дієсловом), досить інтенсивно всередині речення (перед дієсловом) і дуже слабкий рівень виявлення, коли апеляційний елемент, вокатив, буде стояти в абсолютному кінці речення.


ЛІТЕРАТУРА:


1. Абрамова 1958 - Абрамова А.Т. К вопросу об обращении в современном русском языке // Славянский сборник. – Вып. 2. – Воронеж: Изд-во ВГУ, 1958. – С. 109-125.

2. Адмони 1973 – Адмони В.Г. Синтаксис современного немецкого языка: Система отношений и система построения. – Л.: Наука, 1973. – 366 с.

3. Балли 1955 – Балли Ш. Общая лингвистика и вопросы французского языка. – М.: Изд-во иностр. лит-ры, 1955. – 416 с.

4. Безпояско 1991 – Безпояско О.К. Іменні граматичні категорії (Функціональний аналіз).– К.: Наук. думка, 1991. – 172 с.

5. Бурак 1994 – Бурак Л.І. Зваротак у беларускіх жніуных песнях // Весн. Беларус. ун-та. Сер. 4. Філалогія, журналістыка, педагогіка, псіхалогія. –1994. – №3. – С. 28-33.

6. Ветрова 1979 – Ветрова О.Г. К проблеме обращения в современном английском языке // Лингвистические исследования – 1979: Синтаксический анализ разносистемных языков.– М.: АН СССР, 1979. – С. 30-37.

7. Дудик 2000 – Дудик П.С. Звертання, його граматичні категорії // Граматичні категорії української мови: Тези Всеукр. наук. конф. - Вінниця: ВДПУ ім. М. Коцюбинського, 2000. – С. 38-41.

8. Пешковский 1956 – Пешковский А.М. Русский синтаксис в научном освещении. – 7-е изд.– М.: Учредгиз, 1956. – 511с.

9. Проничев 1968 – Проничев В.П. Обращение и понятие // Вестник ЛГУ. – 1968. – №20.– С.120.

10. Скаб 2002 – Скаб М.С. Граматика апеляції в українській мові. – Чернівці: Місто, 2002. – 272с.

11. Шаповалова 1979 – Шаповалова Л.И. Семантическая структура стандартизованого обращения // Весн. Беларус. ун-та. - Сер.4. Філалогія, журналістыка, педагогіка, псіхалогія. – 1979. – №3. – С. 46-51.

УДК 81’373.4

ББК Ш1г (0) 6
Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації