Тут буде назва книги Тут будуть реквізити зміст

Скачати
Документи
1   ...   67   68   69   70   71   72   73   74   75

Торговельна школа Ільфа й Петрова


"Чим тільки не займаються люди! Паралельно великому світові, у якому живуть великі люди й великі речі, існує маленький світ з маленькими людьми й маленькими речами. У великому світі винайдений дизель-мотор, написані "Мертві душі", побудовані Дніпровська гідростанція й здійснено переліт навколо світу..."

А ще у великому світі написані книги Ільфа й Петрова. З атмосферою ХХ століття, заданою "Дванадцятьма стільцями" й "Золотим телям", ми стоїмо на межі тисячоліть.

Їхні книги вчать посміхатися й жити. Вони нам так добре знайомі, що, цитуючи, можна навіть не робити посилань. Ну, а нас, комерсантів, Ільф і Петров учать також продавати.

Коли-небудь хто-небудь напише дисертацію: "Спадщина Ільфа й Петрова як посібник для комерсанта". Я пишаюся тим, що в переліку літератури першою буде моя скромна праця. Це лише чорновий огляд комерційних аспектів "Дванадцяти стільців" і "Золотого теляти", але це – вперше...

Тож давайте ще раз погортаємо безсмертні сторінки!.. Нашим тренером продажів буде Великий Остап, "якого любили домашні господарки, домашні робітниці, вдови й навіть одна жінка – зубний технік" і деякі з його компаньйонів.

"У маленькому світі винайдено міхур, що кричить "піди-піди", написана пісенька "Цеглинки" й побудовані штани фасону "повпред". У великому світі людьми рухає прагнення облагодіяти людство" – прагніть облагодіяти людство!

"Маленький світ далекий від таких високих матерій. У його мешканців прагнення одне – як-небудь прожити, не відчуваючи почуття голоду" – вгамовуйте голод маленьких людей!

"Маленькі люди квапляться за великими. Вони розуміють, що повинні бути співзвучні епосі й тільки тоді їхній товар може знайти збут" – будьте співзвучні епосі!

"У радянський час, коли у великому світі створені ідеологічні твердині, у маленькому світі спостерігається пожвавлення. Під усі дрібні винаходи мурашиного світу підводиться гранітна база "комуністичної" ідеології. На міхурові "піди-піди" зображується Чемберлен, дуже схожий на того, як його малюють у "Известиях". У популярній пісеньці розумний слюсар, щоб домогтися любові комсомолки, у три рефрени виконує й навіть перевиконує промфінплан. І поки у великому світі йде люта дискусія про оформлення нового побуту, у маленькому світі вже вce готове: є краватка "Мрія ударника", толстовка-гладковка, гіпсова статуетка " колгоспниця, яка купається," й дамські коркові підпахівники "Любов бджіл трудових"" – використовуйте в продажах ідеологічні важелі!

А скільки в Ільфа й Петрова маленьких натяків для професійного комунікатора. Хоча натяки добре працюють лише з деякими: "У Берліні є дуже дивний звичай – там їдять так пізно, що не можна зрозуміти, що це: рання вечеря чи пізній обід!.."

Добре описане правило, відповідно до якого мовчання частіше ефективніше найкращих промов:

– Що ж я повинен робити? – простогнав Іполит Матвійович.

– Ви повинні мовчати. Іноді для значущості надимайте щоки".

Апелюйте до високих мотивів – це передає клієнту почуття безпеки справи:

– Громадяни! – сказав Остап, відкриваючи засідання. – Життя диктує свої закони, свої жорстокі закони. Я не буду говорити вам про мету на-ших зборів – вона вам відома. Мета свята. Звідусіль ми чуємо стогони. З усіх кінців нашої великої країни волають про допомогу. Ми повинні прос-тягти руку допомоги, й ми її простягнемо. Одні з вас служать і їдять хліб з маслом, інші займаються відхожим промислом і їдять бутерброди з ік-рою. Й ті, й інші сплять у своїх ліжках і вкриваються теплими ковдрами. Одні лише маленькі діти, безпритульні, знаходяться без нагляду. Ці квіти вулиці, або, як висловлюються пролетарі розумової праці, квіти на асфа-льті, заслуговують кращої долі. Ми, добродії присяжні засідателі, повинні їм допомогти. І ми, добродії присяжні засідателі, їм допоможемо".

Такий підхід клієнтам до вподоби: "Власник "Швидкоупаку" був надзвичайно задоволений.

"Красиво складено, – вирішив він, – під таким соусом і гроші дати можна. У випадку успіху – пошана! Не вийшло – моя справа шістнадцята. Допомагав дітям, і справа з кінцем".

У контакті дуже важливо швидко зорієнтуватися: "Остап одразу зрозумів, як поводитися в світському товаристві. Він закрив очі й зробив крок назад.

– Прекрасне хутро! – вигукнув він.

– Жартуєте! – сказала Елочка ніжно. – Це мексиканський тушкан.

– Бути цього не може. Вас обдурили. Вам дали набагато краще хутро. Це шанхайські барси. Ну так! Барси! Я впізнаю їх за відтінком. Бачите, як хутро грає на сонці!.. Смарагд! Смарагд!

Елочка сама фарбувала мексиканського тушкана зеленою аквареллю й тому похвала ранкового відвідувача була їй особливо приємною.

Не даючи господині оговтатися, великий комбінатор вивалив усе, що коли-небудь чув, про хутра. Після цього заговорили про шовк, і Остап обіцяв подарувати чарівній господині кілька сотень шовкових коконів, привезених йому головою ЦИК Узбекистану.

– Ви хлопчина що треба, – відзначила Елочка в результаті перших хвилин знайомства"...

Комбінатор узагалі завжди відрізнявся особливим чуттям. Хоча іноді програвав ще більш високим професіоналам:

"Остап відразу ж зрозумів, що монтер великий дока. Договірні сторони зазирали один одному в очі, обіймалися, ляскали один одного по спині й чемно сміялися.

– Ну! – сказав Остап. – За всю справу десятку!

– Дуся? – здивувався монтер. – Ви мене озлоблюєте. Я людина, змучена нарзаном.

– Скільки ж ви хотіли?

– Покладіть півста. Адже майно ж казенне. Я людина змучена.

– Добре! Беріть двадцять! Згодні? По очах бачу, що згодні.

– Згода є продукт при повному непротивленні сторін.

– Добре викладає, пес смердючий, – шепнув Остап на вухо Іполиту Матвійовичу. – Вчіться.

– Коли ж ви стільці принесете?

– Стільці проти грошей.

– Це можна, – сказав Остап, не думаючи.

– Гроші наперед, – заявив монтер, – вранці гроші – ввечері стільці, або ввечері гроші, а на інший день вранці – стільці.

– А можна, сьогодні стільці, а завтра гроші? – катував Остап.

– Я ж, дуся, людина змучена. Таких умов душа не приймає!

– Але ж я, – сказав Остап, – тільки завтра отримаю гроші телеграфом.

– Тоді й розмовляти будемо, – підсумував впертий монтер, – а поки, дуся, щасливо залишатися біля джерела. А я пішов. У мене з пресом роботи багато. Сімбієвич за горлянку бере. Сили не вистачає. А одним нарзаном хіба проживеш?.."

Але частіше командор вигравав:

"Остап обережно розкрив обійми, схопив старого за руку й сердечно її потрусив.

– Я вам співчуваю! – вигукнув він.

– Правда? – запитав господар будиночка, припадаючи до плеча Бендера.

– Звичайно, правда, – відповів Остап. – Мені самому часто сняться сни.

– А що вам сниться?

– Різне.

– А яке все-таки? – наполягав старий.

– Ну, різне. Суміш. Те, що в газеті називають "Звідусіль про все" або "Світовий екран". Позавчора мені, наприклад, снилися похорон мікадо, а вчора – ювілей Сущевської пожежної частини.

– Боже! – вимовив старий. – Боже! Яка ви щаслива людина! Яка щаслива! Скажіть, а вам ніколи не снився який-небудь генерал-губернатор або... навіть міністр?

Бендер не став опиратися.

– Снився, – весело сказав він. – Як же. Генерал-губернатор. Минулої п'ятниці. Всю ніч снився. І, пригадую, поруч з ним ще поліцмейстер стояв у візерунчатих шальварах.

– Ой, як добре! – сказав старий. – А чи не снився вам приїзд государя-імператора в місто Кострому?

– У Кострому? Був такий сон. Дозвольте, коли ж це?.. Ну так, третього лютого цього року. Государ-імператор, а поруч з ним, пригадую, ще граф Фредерікс стояв, такий, знаєте, міністр двору.

– Ой ти господи! – захвилювався старий. – Чого ж це ми тут стоїмо? Милості просимо до мене!"

Часто ефективний бартер: "З нею потрібно діяти на обмін", – вирішив він.

– Ви знаєте, зараз у Європі й у кращих будинках Філадельфії відновили стародавню моду – розливати чай через ситечко. Надзвичайно ефектно й дуже елегантно.

Елочка насторожилася.

– У мене саме знайомий дипломат приїхав з Відня й привіз подарунок. Потішна річ.

– Має бути, знаменито, – зацікавилася Елочка.

– Ого! Хо-хо! Давайте обміняємося. Ви мені стілець, а я вам ситечко. Хочете?

Й Остап вийняв з кишені маленьке позолочене ситечко. Сонце колисалося в ситечку, як яйце. По стелі стрибали зайчики. Зненацька осяяв темний кут кімнати. На Елочку річ справила таке ж непереборне враження, яке справляє стара банка з-під консервів на людожера Мумбо-Юмбо. У таких випадках людожер кричить повним голосом, Елочка ж тихо застогнала:

– Хо-хо!

Не даючи їй опам'ятатися, Остап поклав ситечко на стіл, узяв стілець і, довідавшись у чарівної жінки адресу чоловіка, галантно розкланявся".

Є в І&П й прямі інструкції для комунікатора: "Бендер втовкмачував компаньйонові найкоротші шляхи до відшукування скарбів. Діяти сміливо. Нікого не розпитувати. Побільше цинізму. Людям це подобається. Через третіх осіб нічого не починати. Дурнів більше немає. Ніхто для вас не стане тягати діаманти з чужої кишені. Але й без кримінальщини. Кодекс ми повинні шанувати"...

А скільки у вічних книгах чудового ілюстративного матеріалу з теми "Техніка торгу"!.. Ну ось, наприклад:

"Іполіт Матвійович, що усвідомлював усю свою нікчемність, стояв похнюпившись.

– Ось що, дорогенький, я бачу повну безцільність нашої спільної роботи. В будь-якому разі, працювати з таким малокультурним компаньйоном, як ви, за п’ят-де-сят відсотків – здається мені абсурдним. Волею-неволею, але я повинен висунути нові умови.

Іполит Матвійович задихав. Досі він намагався не дихати.

– Так, мій старий друже, ви хворі організаційним безсиллям і блідою неміччю. Відповідно до цього зменшуються ваші паї. Чесно, хочете двадцять відсотків?

Іполит Матвійович рішуче захитав головою.

– Чому ж ви не хочете? Вам мало?

– Мало.

– Але ж це ж тридцять тисяч карбованців! Скільки ж ви хочете?

– Згоден на сорок.

– Грабунок серед білого дня! – сказав Остап, наслідуючи інтонації проводиря під час історичного торгу в двірницькій. – Вам мало тридцяти тисяч? Вам потрібен ще ключ від квартири?!

– Це вам потрібен ключ від квартири, – промимрив Іполит Матвійович.

– Беріть двадцять, поки не пізно, а то я можу роздумати. Користуйтеся тим, що в мене гарний настрій.

Вороб’янинов давно вже втратив той самовдоволений вигляд, з яким колись починав пошуки діамантів. Він погодився..."

Незрівнянні образи деяких персонажів. У тому числі – й комерсантів: "Авессалом Ізнуренков знаходився в стані постійного занепокоєння. Він хитав повними ніжками, крутив виголеним подборіддячком, видавав ахи й робив волохатими руками такі жести, начебто робив гімнастику на гумо-вих кільцях. Він вів дуже заклопотане життя дрібного агента зі стра-хування від вогню, хоча агентом не був, – усюди з'являвся й щось про-понував, бігаючи вулицею, як злякана курка, швидко говорив уголос, не-мов вираховував страховку кам'яної, критої залізом будівлі. Сутність його життя й діяльності полягала в тому, що він органічно не міг займатися якою-небудь справою, предметом або думкою більше, ніж на хвилину"...

Ось як подано життєвий варіант такої мовної техніки наведення трансу, як забалакування. Адже дехто використовує цю технологію не прораховано, а просто інакше не вміє:

"– Правда, він схожий на папугу?.. Лев! Лев! Справжній лев! Скажіть, він дійсно пухнастий до неймовірності?.. А хвіст! Хвіст! Скажіть, це дійсно великий хвіст?.. О! Скажіть, а ця брошка дійсно зі скла? О! О! Який блиск!.. Ви мене засліпили, слово честі!.. А скажіть, Париж дійсно велике місто? Там дійсно Ейфелева вежа?.. О! О!.. Які руки!.. Який ніс!.. О!..

Він не обіймав дівчину. Йому було досить говорити компліменти. І він говорив їх без угаву..."

Комерсант повинен бути "завжди готовий". Навіть ось так: "У Кислярського був спеціальний допровський кошик. Зроблений за спеціальним замовленням, він був цілком універсальний. У розгорнутому вигляді він являв ліжко, у напіврозгорнутому – столик, крім того, він заміняв шафу – у ній були полички, гачки і шухляди. Дружина поклала в універсальний кошик холодну вечерю й свіжу білизну..."

Меблі – наймогутніший інструмент влади. Й бізнесмен повинен це враховувати, хоча "бар'єри дуже поширені в установах. Ними перепиняється доступ до потрібного співробітника. Відвідувач, як тигр, ходить уздовж бар'єра, намагаючись знаками звернути на себе увагу. Це вдається не завжди. А може, відвідувач приніс корисний винахід. А може, просто хоче сплатити прибутковий податок. Але бар'єр перешкодив – залишився невідомим винахід, і податок залишився несплаченим..."

Меблі можуть розповісти багато про що: “У кабінеті голови арбатівського виконкому, крім звичайного письмового столу, прижилися два пуфики, оббиті рожевим шовком, що лопнув, смугаста козетка, атласний екран з Фузі-Ямою й вишнею в кольорі й дзеркальна слов'янська шафа грубої ринкової роботи.

– А шафка-то типу "Гей, слов'яни! " – подумав відвідувач. – Тут багато не візьмеш. Ні, це не Ріо-де-Жанейро".

Крім меблів важливі й аксесуари: "Остап вийняв з автомобіля свій акушерський саквояж і поклав його на траву.

– Моя права рука, – сказав великий комбінатор, поплескуючи саквояж по товстенькому ковбасному боці. – Тут усе, що тільки може знадобитися елегантному громадянинові моїх років і мого розмаху.

Бендер присів над валізкою, як бродячий китайський фокусник над своїм чарівною торбою, і одну за іншою почав виймати різні речі. Спершу він вийняв червону нарукавну пов'язку, на якій золотом було вишите слово "Розпорядник". Потім на траву ліг міліцейський кашкет з гербом міста Києва, чотири колоди карт з однаковою сорочкою і пачка документів із круглими бузковими печатками. Весь екіпаж "Антилоп-Гну" з повагою дивився на саквояж. А відтіля з'являлися все нові предмети.

– Ви – голуби, – говорив Остап, – ви, звичайно, ніколи не зрозумієте, що чесний радянський прочанин-пілігрим, схожий мене, не може обійтися без лікарського халата.

Крім халата, у саквояжі виявився й стетоскоп".

Кого кусають собаки? Того, хто їх боїться.

Кому коряться люди? Тому, хто впевнений у собі:

"– Два місця, – сказав Остап дуже тихо, – у партері.

– Кому?

– Мені.

– А хто ви такий, щоб я вам давав місця?

– А я все-таки думаю, що ви мене знаєте.

– Не впізнаю.

Але погляд незнайомця був такий чистий, такий ясний, що рука адміністратора сама відвела Остапу два місця в одинадцятому ряду.

– Ходять усякі, – сказав адміністратор, потискуючи плічми, – хто їх знає, хто вони такі... Може, він з Наркомпросу?.. Здається, я бачив його у Наркомпросі... Де я його бачив?

І, машинально видавав пропуски щасливим кінокритикам, Яків Менелаєвич притих продовжував пригадувати, де він бачив ці чисті очі. Коли всі пропуски були видані й у фойє зменшили світло, Яків Менелаєвич згадав: ці чисті очі, цей упевнений погляд він бачив у Таганській в'язниці в 1922 році, коли й сам сидів там через дріб'язкову справу..."

Кожне шоу повинне працювати на глобальне комерційне завдання. Тому й оцінювати шоу потрібно за його комерційним ефектом:

"– Я задоволений спектаклем, – сказав Остап, – стільці цілі".

Не варто поспішати. Сьогоднішні скажені гроші можуть поставити хрест на завтрашньому бізнесі:

"У загальній товчії Іполит Матвійович пропхався до стільців і, будучи не в собі, потягнув один стілець у бік.

– Киньте стілець! – заволав Бендер. – Ви що, з глузду з’їхати? Один стілець візьмемо, а інші пропадуть для нас назавжди!"

Чи можна бути більш безсмертним? Отож зараз – найбезсмертніший фрагмент:

– Шахи! – говорив Остап. – Чи знаєте ви, що таке шахи? Вони рухають уперед не тільки культуру, але й економіку! Чи знаєте ви, що шаховий клуб чотирьох коней при правильній постановці справи зможе повністю перетворити місто Васюки?

Остап із учорашнього дня ще нічого не їв. Тому красномовство його було надзвичайним.

– Так! – кричав він. – Шахи збагачують країну! Якщо ви погодитеся на мій проект, то спускатися з міста на пристань ви будете мармуровими сходами! Васюки стануть центром десяти губерній! Що ви раніше чули про місто Земмерінге*? Нічого! А тепер це містечко багате й знаменитий тільки тому, що там був організований міжнародний турнір. Тому я кажу: у Васюках треба влаштувати міжнародний шаховий турнір!

– Як? – закричали всі.

– Цілком реальна річ, – відповів гросмейстер, – мої особисті зв'язки й ваша самодіяльність – ось і все, що необхідно й достатньо для організації міжнародного Васюківського турніру. Поміркуйте над тим, як красиво звучатиме: "Міжнародний Васюківський турнір 1927 року". Приїзд Хозе-Рауля Капабланки, Еммануїла Ласкера, Альохіна, Німцовича, Реті, Рубінштейна, Мароци, Тарраша, Відмара і доктора Григор'єва – забезпечений. Крім того, забезпечена й моя участь!

– Але гроші! – застогнали васюківці. – Їм же всім потрібно платити гроші! Багато тисяч грошей! Де ж їх узяти?

– Усе враховано могутнім ураганом! – сказав О. Бендер. – Гроші дадуть збори!

– Хто ж у нас буде платити такі скажені гроші? Васюківці...

– Які там васюківці! Васюківці грошей платити не будуть. Вони будуть їх отримувати! Це ж все надзвичайно просто. Адже на турнір за участю таких найбільших вельтмейстерів з'їдуться аматори шахів усього світу. Сотні тисяч людей, багато забезпечених людей, будуть прагнути у Васюки. По-перше, річковий транспорт такої кількості людей перевезти не зможе. Отже, НКШС побудує залізничну магістраль Москва – Васюки. Це – раз. Два – це готелі й хмарочоси для розміщення гостей. Три – це підйом сільського господарства в радіусі на тисячу кілометрів: гостям потрібно постачати овочі, фрукти, ікру, шоколадні цукерки. Палац, у якому відбудеться турнір, – чотири. П'ять – будівля гаражів для гостьового автотранспорту. Для передачі всьому світові сенсаційних результатів турніру доведеться побудувати надпотужну радіостанцію. Це – в-шостих. Тепер щодо залізничної магістралі Москва – Васюки. Безумовно, вона не матиме такої пропускної здатності, щоб перевезти у Васюки всіх бажаючих. Звідси випливає аеропорт "Великі Васюки" – регулярне відправлення поштових літаків і дирижаблів в усі кінці світу, включаючи Лос-Анджелес і Мельбурн. Сліпучі перспективи розгорнулися перед васюківськими аматорами.

Межі кімнати розширилися. Гнилі стіни конозаводського гнізда попадали, й замість них у блакитне небо пішов скляний тридцатитрьохповерховий палац шахової думки.

– Не турбуйтеся, – сказав Остап, – мій проект гарантує вашому місту нечуваний розквіт продуктивних сил. Подумайте, що буде, коли турнір закінчиться й коли виїдуть усі гості. Жителі Москви, що переживають житлову кризу, кинуться у ваше чудове місто. Столиця автоматично переходить у Васюки. Сюди переїжджає уряд. Васюки перейменовуються в Нью-Москву, а Москва – у Старі Васюки. Ленінградці й харків'яни скрегочуть зубами, але нічого не можуть зробити. Нью-Москва стає найелегантнішим центром Європи, а незабаром і усього світу.

– Всього світу!!! – застогнали приголомшені васюківці.

– Так! А згодом і всесвіту. Шахова думка, що перетворила повітове місто в столицю земної кулі, перетвориться в прикладну науку й винайде способи міжпланетного сполучення. З Васюків полетять сигнали на Марс, Юпітер і Нептун. Сполучення з Венерою стане таким ж легким, як переїзд із Рибінська в Ярославль. А там, хто зна, може, років через вісім у Васюках відбудеться перший в історії всесвіту міждпланетний шаховий турнір!

Остап витер своє шляхетне чоло. Йому так хотілося їсти, що він охоче з'їв би засмаженого шахового коня"...

Не можна забувати й такий важливий момент, як післяпродажне обслуговування:

– Піжони! – у захваті кричав Остап. – Що ж ви не б'єте вашого гросмейстера? Ви, якщо не помиляюся, хотіли мене бити?"

У практиці комерсанта красномовна мова жестів:

"– Ніколи, – почав раптом чревовіщати Іполит Матвійович, – ніколи Вороб’янинов не подасть руки...

– Так простягнете ноги, старий дурило! – закричав Остап".

Крім добре налагодженої справи важлива просто кмітливість: "Дивна справа, – міркував Остап, – як місто не здогадалося дотепер брати гривеники за вхід у Провал. Це, здається, єдине місце, куди п’ятигорці впускають туристів без грошей. Я знищу цю ганебну пляму на репутації міста, я виправлю прикрий недогляд". І Остап вчинив так, як підказували йому розум, здоровий інстинкт і ситуація, що склалася".

Хто наші покупці? Переважно – пішоходи: "Пішоходів треба любити. Пішоходи становлять велику частину людства. Мало того – кращу його частину. Пішоходи створили світ. Це вони побудували міста, звели багатоповерхові будинки, провели каналізацію й водопровід, виклали вулиці бруківкою й освітили їх електричними лампами. Це вони поширили культуру по всьому світлу, винайшли друкарство, видумали порох, перекинули мости через ріки, розшифрували єгипетські ієрогліфи, ввели у вжиток безпечну бритву, знищили торгівлю рабами й установили, що з бобів сої можна приготувати сто чотирнадцять смачних поживних блюд".

Метод порівняння часто допомагає нам виявити справжню цінність товару, послуги або отриманого на погарбування міста: "Ні, – сказав він засмучено, – це не Ріо-де-Жанейро, це набагато гірше".

До речі – коли міста краще грабувати?

"О четвертій годині зацькована "Антилопа" зупинилася над урвищем. Унизу на тарілочці лежало незнайоме місто. Воно було нарізане акуратно, як торт. Різнобарвні ранкові пари шурхали над ним. Ледве вловимий тріск і найлегше посвистування почулося спішеним антилопівцям. Мабуть, це хропіли громадяни. Зубчатий ліс підходив до міста. Дорога петлями падала в урвище.

– Райська долина, – сказав Остап, – Такі міста приємно грабувати рано вранці, коли ще не пече сонце. Менше втомлюєшся..."

Серед усього трюкацького інструментарію Остапа для комерсанта небезпечні лише ті прийоми, які не забезпечують нам добрий прийом наступного разу. І – байдуже, проти кого був спрямований поганий прийом – проти секретаря чи проти директора. Коротше, я не раджу вам заходити ось так до чужих офісів:

"Через хвилину він стукав у двері кабінету головвиконкому.

– Вам кого? – запитав його секретар, що сидів за столом поруч із дверима. – Навіщо вам до голови? З якої справи?

Очевидно, відвідувач тонко знав систему поведінки з секретарями урядових, господарських і громадських організацій. Він не почав запевняти, що прибув з терміновою казенною справою.

– З особистої, – сухо сказав він, не озираючись на секретаря й просуваючи голову в щілину дверей".

Особливу увагу варто приділяти й районуванню ринку, й захисту зони своїх інтересів:

"При поділі країни розігралися потворні сцени. Високі договірні сторони перелаялися в першу ж хвилину й уже не зверталися один до одного без додавання лайливих епітетів. Уся суперечка відбулася через поділ ділянок. Ніхто не хотів брати університетські центри. Нікому не потрібні були Москва, Ленінград і Харків..."

Звичайно, варто бути вищим від мамони:

"– Треба мислити, – суворо сказав Остап. – Мене, наприклад, годують ідеї. Я не простягаю лапу за кислим виконкомівським карбованцем. Моя планка вища. Ви, я бачу, безкорисливо любите гроші".

Важливо знайти тих, з ким тобі по дорозі:

"– Скажіть, яка сума вам подобається?

– П'ять тисяч, – швидко відповів Балаганов.

– На місяць?

– У рік.

– Тоді мені з вами не по дорозі".

У вас є переконання? У вас є ідеї, заради яких ви віддасте або відберете все? В Остапа Сулеймана Берта Марії Бендер бея вони були:

"– Знаєте, – сказав Остап, – вам не треба було підписувати так званої сухаревської конвенції. Це розумова вправа, здається, дуже вас виснажила. Ви дурнієте прямо на очах. Закарбуйте собі, Остап Бендер ніколи нікого не вбивав. Його вбивали – це було. Але сам він чистий перед законом. Я, звичайно, не херувим. У мене немає крил, але я шаную Кримінальний кодекс. Це моя слабкість.

– Як же ви думаєте відняти гроші?

– Як я думаю відняти? Віднімання або відбирання грошей варіюється в залежності від обставин. У мене особисто є чотириста порівняно чесних способів відбирання. Але не в способах справа. Річ у тім, що зараз немає багатих людей, і в цьому жах мого становища. Інший накинувся б, звичайно, на яку-небудь беззахисну держустанову, але це не в моїх правилах. Вам відома моя повага до Кримінального кодексу. Немає сенсу грабувати колектив. Дайте мені якнайбагатшого індивіда. Але його немає, цього індивідуума".

Крім переконань добре б мати ще й філософське ставлення до часу:

" – Молоко й сіно, – сказав Остап, коли "Антилопа" на світанку полишала село, – що може бути краще! Завжди думаєш: "Це я ще встигну. Ще багато буде в моєму житті молока й сіна". А насправді ніколи цього більше не буде..."

Ну як з цим не погодитися? Дійсно, "щастя нікого не чекає. Воно бродить по країні в довгому білому одязі, наспівуючи дитячу пісеньку: "Ох, Америка – це країна, там гуляють і п'ють без закуски". Але цю наївну дитинку треба ловити, їй потрібно сподобатися, за нею потрібно доглядати".

У доктора на ймення Остап часто траплялося перекручене самосприйняття.

Іноді "Великий комбінатор почував себе в становищі хірурга, який має зробити досить серйозну операцію. Все готове. В електричних каструльках паряться серветочки й бинти, сестра милосердя в білій тозі нечутно пересувається кахельною підлогою, блищать медичний фаянс і нікель, хворий лежить на скляному столі, млосно закотивши очі до стелі, у спеціально нагрітому повітрі висить запах німецької жувальної гумки. Хірург із розчепіреними руками підходить до операційного столу, приймає від асистента стерилізований фінський ніж і сухо каже хворому: "Ну-у, знімайте бурнус"..."

Але іноді Бендеру здавалося щось інше:

"– Я не хірург, – відзначив Остап. – Я невропатолог, я психіатр. Я вивчаю душі своїх пацієнтів. І мені чомусь завжди трапляються дуже дурні душі".

Вам же теж довелося починати з мінімальним стартовим капіталом?

"– У мене завжди так, – сказав Бендер, з блиском в очах, – мільйонну справу доводиться починати при суттєвій нестачі грошових знаків. Весь мій капітал, головний, оборотний і запасний, обчислюється п'ятьма карбованцями..."

Стартовий капітал – це серйозно. А ось

"– Про кишенькові гроші не треба думати, – сказав Остап, – вони валяються на дорозі, й ми будемо підбирати їх при потребі".

Не забуватимемо про свій імідж:

"– Простіше треба вдягатися, Паніковський! Ви – поважний старий. Вам потрібні чорний сюртук і касторовий капелюх. Балаганову підійдуть картата ковбойська сорочка й шкіряні краги. Й він одразу ж набуде вигляду студента, який займається фізкультурою. А зараз він схожий на звільненого за пияцтво матроса торговельного флоту".

Продаж завжди може бути обставлений зі смаком:

"Остапа відрекомендували американцям. У повітрі довго плавали чемно підняті капелюхи. Потім перейшли до справи. Американці вибрали пшеничний самогон, що зацікавив їх простотою виготовлення. Рецепт довго записували в блокноти. У вигляді безкоштовної премії Остап повідомив американським ходокам найкращу конструкцію кабінетного самогонного апарату, який легко сховати від сторонніх поглядів у тумбі письмового столу. Ходоки запевнили Остапа, що з американською технікою виготовити такий апарат не буде ніяких складнощів. Остап зі свого боку запевнив американців, що апарат його конструкції дає в день цебро чарівного ароматного перваку.

Ви вже зробили собі ім'я? А ім'я вашого товару пізнають? Ім'я – половина успіху продажів:

"– О! – закричали американці. Вони вже чули це слово в одній пова-жній родині з Чикаго. І там про "реrvаtsсh'е" були дані прекрасні референції. Глава цього сімейства був свого часу з американським окупа-ційним корпусом в Архангельську, пив там "pervatsch" і з тих пір не може забути чарівне відчуття, яке він при цьому зазнав. На вустах туристів, що умліли, брутальне слово "первак" звучало ніжно і заманливо".

Гроші – всюди. "На великій дорозі, на відстані ста тридцяти кілометрів від найближчого окружного центру, в самісінькій середині Європейської Росії прогулювалися біля свого автомобіля двоє товстеньких закордонних курчат. Це схвилювало великого комбінатора..."

Гроші – всюди. Але майстерність – більше, ніж просто гроші:

"– Бачите, – сказав Остап, коли американську машину вкрило пилом, – все відбулося так, як я вам казав. Ми їхали. На дорозі валялися гроші. Я їх підібрав. Дивіться, вони навіть не запилилися. І він затріщав пачкою кредиток. Власне кажучи, похвалитись нічим, комбінація простенька. Але охайність, чесність – ось що найдорожче. Двісті карбованців. За п'ять хвилин. І я не тільки не порушив законів, але навіть зробив приємність. Екіпаж "Антилопи" забезпечив грошовим постачанням. Старій матері повернув сина-перекладача. І, нарешті, вгамував духовну спрагу громадян країни, з якою ми, як-ніяк, маємо торговельні зв'язки".

У вас – магазин? Але чи все там гаразд? Перевірте вивіску! Й усе інше:

"Магазин "Плаття чоловічі, дамські й дитячі" розташувався під величезною вивіскою, що займала весь двоповерховий будинок. На вивісці були намальовані десятки фігур: жовтолиці чоловіки з тонкими вусиками, в шубах з відгорнутими назовні тхорячими полами, дами з муфтами в руках, коротконогі діти в матроських костюмчиках, комсомолки в червоних косинках і похмурі господарники, занурені по самісінькі стегна у фетрові чоботи.

Вся ця пишнота розбивалася об маленький папірець, приліплений до вхідних дверей магазину:

ШТАНІВ НЕМАЄ

– Фу, як грубо, – сказав Остап, входячи, – відразу видно, що провінція. Написала б, як пишуть у Москві: "Брюк немає", пристойно й шляхетно. Громадяни задоволені розходяться по домівках".

У комерційній розвідці важлива будь-яка інформація про опонента. Це допомагає змусити його зробити те, що вигідно вам:

"– Послухайте, – раптом сказав великий комбінатор, – як вас звали в дитинстві?

– А навіщо вам?

– Так так! Не знаю; як вас називати. Вороб’яниновим називати вас набридло, а Іполитом Матвійовичем занадто кисло. Як же вас кликали? Іпа?

– Киця, – відповів Іполит Матвійович, посміхаючись.

– Конгеніально! Отже, Кицю, подивися, будь ласка, що в мене на спині. Болить між лопатками".

Інформація – дорожча за гроші. Вона – гроші завтрашнього дня:

"Він повернувся додому, купив по дорозі тверду жовту папку зі шнурками, як на ботинках.

– Ну? – запитали в один голос стомлені бажанням Балаганов і Паніковський.

Остап мовчки пройшов до бамбукового столика, поклав перед собою папку й великими буквами вивів напис:

"Справа Олександра Івановича Корейко. Розпочата 25 червня 1930 року. Закінчена.... го дня 193.. р. "

Через плече Бендера на папку дивилися молочні брати.

– Що там усередині? – запитав цікавий Паніковський.

– О! – сказав Остап. – Там усередині є все: пальми, дівчата, блакитні експреси, синє море, білий пароплав, мало поношений смокінг, лакей-японець, власний більярд, платинові зуби, цілі шкарпетки, обіди на чистому тваринному маслі й, головне, мої маленькі друзі, слава й влада, що дають гроші. Й він розкрив перед здивованими антилопівцями порожню папку".

Коли про вашого підопічного вам відомо все, іноді варто дати йому це відчути:

"З деякого часу підпільний мільйонер відчув на собі чиюсь невсипущу увагу. Спочатку нічого певного не було. Зникло тільки звичне і спокійне почуття самотності. Потім почали з’являтися ознаки, які все більше лякали.

Якось, коли Корейко звичним розміреним кроком рухався на службу, біля самісінького "Геркулесу" його зупинив нахабний жебрак із золотим зубом. Наступаючи на шнурки, що тяглися за ним від кальсонів, жебрак схопив Олександра Івановича за руку й швидко замурмотав:

– Дай мільйон, дай мільйон, дай мільйон!"

"– Найголовніше, – говорив Остап, гуляючи просторим номером готелю "Карлсбад", – це внести сум'яття в табір супротивника. Ворог повинен втратити душевну рівновагу. Зробити це не так важко. Зрештою люди понад усе лякаються незрозумілого. Я сам колись був містиком-одинаком і дійшов до такого стану, що мене можна було злякати простим фінським ножем. Так, так. Побільше незрозумілого. Я переконаний, що моя остання телеграма "подумки разом" справила на нашого контрагента приголомшливе враження. Все це – суперфосфат, добриво. Нехай похвилюється. Клієнта треба привчити до думки, що йому доведеться віддати гроші. Його треба морально роззброїти, придушити в ньому реакційні власницькі інстинкти".

Не варто сунутися до клієнта не вчасно:

"Із планового відділу вийшов службовець з найблагороднішою зовнішністю. Молода кругла борода висіла на його блідому лагідному обличчі. В руці він тримав холодну котлету, яку раз по раз підносив до рота, щораз її уважно оглянувши. За цим заняттям службовцеві ледве не завадив Балаганов, який хотів довідатися, на якому поверсі знаходиться фінрозрахунковий відділ.

– Хіба ви не бачите, товариш, що я закушую? – сказав службовець, з обуренням відвернувшись від Балаганова..."

Дуже добре спрацьовують рекомендації й згадування імен впливових подавачів рекомендацій:

"– З’їздіть в Київ і запитаєте там, що робив Паніковський до революції. Обов'язково запитайте!"

Але будемо пам'ятати про те, що наші заступники теж змінюються:

"– Раніше я платив городовому на розі Хрещатика й Прорізної п'ять карбованців на місяць, і мене ніхто не чіпав. Городовий стежив навіть, щоб мене не кривдили. Гарна була людина! Прізвище його було Небаба, Семен Васильович. Я його нещодавно зустрів. Він тепер музичний критик. А зараз? Хіба можна зв'язуватися з міліцією? Не бачив гіршого народу".

Посмішка – дуже сильна зброя продавця:

"– Громадянин Корейко? – запитав Остап, осяйно всміхаючись.

– Я, – відповів Олександр Іванович, також виявляючи радість із приводу зустрічі з представником влади.

– Олександр Іванович? – довідався Остап, посміхаючись ще осяйніше.

– Так точно, – підтвердив Корейко, підігріваючи свою радість наскільки можливо.

Після цього великому комбінаторові залишалося тільки сісти на віденський стілець і зобразити на обличчі надприродну посмішку. Проробивши все це, він подивився на Олександра Івановича. Але мільйонер-конторник напружився й зобразив чорт знає що: й розчулення, й захват, і замилування, й німе обожнювання. Й все це з приводу щасливої зустрічі з представником влади..."

Чим гірше справи – тим ширша посмішка. А якщо справи йдуть добре, то головною турботою стає воля:

"– Цікава ви людина! Все у вас гаразд. Дивно, з таким щастям – і на волі..."

Зробити клієнта приязним до нас допомагають нюанси:

"Слухаючи Фунта, Паніковський зворушився. Він відвів Балаганова вбік і з повагою зашептав:

– Відразу видно людину з ранішого часу. Таких тепер уже немає й незабаром зовсім не буде. Й він люб'язно подав старому кружку солодкого чаю".

Або – ось таке "приєднання у лексиконі":

– Пуэр, соцер, веспер, генер, лібер, мізер, аспер, тенер.

Ці латинські винятки, завчені Остапом у третьому класі приватної гімназії Іліади і які дотепер ще безглуздо сиділи в його голові, магнетично подіяли на Козлевича. Душа його приєдналася до тіла, й у результаті цього об'єднання шофер несміливо рушив уперед..."

Іноді нам важливо приєднатися до клієнта у темпі:

"Остап, що почав було ходити кінофабрикою звичайним своїм кроком, незабаром помітив, що ніяк не може включитися в цей світ, що кружляє. Ніхто не відповідав на його розпитування, ніхто не зупинявся.

– Треба буде пристосуватися до особливостей супротивника, – сказав Остап.

Він тихенько побіг і відразу ж відчув полегшення. Йому вдалося навіть перекинутися двома слівцями з якоюсь ад’ютантшою. Тоді великий комбінатор побіг з можливою швидкістю й незабаром помітив, що включився в темп. Тепер він біг ніздря в ніздрю з завідувачем літературною частиною".

Наші клієнти й співробітники можуть бути "людьми, яких тільки що бачили":

"Напіввідповідальний Єгор належав до багатолюдного виду службовців, що або "тільки що тут були", або "хвилину тому вийшли". Деякі з них протягом всього службового дня не можуть навіть дійти до свого кабінету. Рівно о дев'ятій годині така людина входить до вестибулю установи й, сповнена благих намірів, піднімає ногу на першу сходинку. Його чекають великі справи. Він призначив у себе в кабінеті вісім важливих рандеву, два широких засідання й одне вузьке. На письмовому столі лежить купа паперів, які вимагають негайної відповіді. Взагалі справ різних безліч, доби не вистачає. І напіввідповідальний або відповідальний громадянин бадьоро заносить ногу на мармурову сходинку. Але опустити її не так-то легко. "Товарише Парусинов, на одну хвилину, – чути голос, що воркоче, – я саме хотів опрацювати з вами одне питаннячко". Парусинова м'яко беруть під руку й відводять у куток вестибуля. І з цього моменту відповідальний або напіввідповідальний працівник загинув для країни – він пішов по руках. Не встигне він опрацювати питаннячка, пробігти три сходинки, як його знову підхоплюють, ведуть до вікна або в темний коридор, або в який-небудь пустельний закуток, де нечупара завгосп накидав порожні шухляди, й щось йому втовкмачують, чогось домагаються, на чомусь наполягають і просять щось провернути в терміновому порядку. До третьої години дня він все-таки дістається до першої сходової площадки. До п'ятої години йому вдається прорватися навіть на площадку другого поверху. Але оскільки він живе на третьому поверсі, а службовий день уже закінчився, він швидко біжить вниз і залишає установу, щоб устигнути на термінову міжвідомчу нараду. А в цей час у кабінеті надриваються телефони, валяться призначені рандеву, листування лежить без відповіді, а члени двох широких засідань і одного вузького байдуже п'ють чай і гелгочуть про трамвайні неполадки".

Клієнти й співробітники можуть бути й "самітниками":

"Начальник відбився від категорії працівників, що "тільки-но вийшли", й приєднався до впливової групи "самітників", які зазвичай проникають у свої кабінети рано вранці, зачиняються там, виключають телефон і, відгородившись у такий спосіб від усього світу, складають найрізноманітніші доповіді".

Співробітники можуть бути й віслюками:

"– Ви знаєте, Шура, як я вас поважаю, – гарячкував Паніковський, – але ви віслюк. Це золоті гирі! Розумієте? Гирі з чистого золота!"

Але чого ми хочемо від співробітників і від клієнтів?

"– Чого ви, чорт забирай, хочете від мене домогтися?

– Того, чого хотів домогтися друг мого дитинства Коля Остен-Бакен від подруги мого ж дитинства, польської красуні Інги Зайонц. Він домігся любові. І я домагаюся любові. Я хочу, щоб ви, громадянин Корейко, мене полюбили й у знак своєї прихильності видали мені один мільйон карбованців..."

Бережіть свої нагромадження! "До речі, де ви тримаєте свою готівку? Сподіваюся, не в ощадкасі?"

До речі – навіщо нам щурячі гонки бізнесу? Чи не чекає нас ось таке розчарування:

" – Ось я й мільйонер! – вигукнув Остап з веселим подивом. – Збулися мрії ідіота!"

На що ми витратимо чесно або нечесно зароблене?

" – Я – емір-динаміт! – кричав він, погойдуючись на високому хребті. – Якщо через два дні ми не отримаємо пристойної їжі, я збунтую які-небудь племена. Слово честі! Призначу себе уповноваженим пророка й оголошу священну війну, джихад. Наприклад, Данії. Навіщо данці замучили свого принца Гамлета? За сучасної політичної обстановки навіть Ліга націй задовольниться таким приводом до війни. Їй-богу, куплю в англійців на мільйон гвинтівок, – вони люблять продавати вогнепальну зброю племенам, – і марш-марш у Данію. Німеччина пропустить – у рахунок репарацій. Уявляєте собі вторгнення племен у Копенгаген? Попереду всіх я на білому верблюді. О! Паніковського немає! Йому б данського гусака!.."

Й скільки грошей нам потрібно?

"– Скажіть, Шура, чесно, скільки вам потрібно грошей для щастя? – запитав Остап. – Тільки підрахуйте всі.

– Сто карбованців, – відповів Балаганов, з жалем відриваючись від хліба з ковбасою.

– Та ні, ви мене не зрозуміли. Не на сьогоднішній день, а взагалі. Для щастя. Ясно? Щоб вам було добре на світі.

Балаганов довго думав, несміливо посміхаючись, і нарешті оголосив, що для повного щастя йому потрібно шість тисяч чотириста карбованців і що з цією сумою йому буде на світі дуже добре..."

Коли в нас заводяться гроші, ми починаємо хвилюватися про нашу душу:

"Не дають робити капітальних вкладень! – обурювався Остап. – Не дають! Може, зажити інтелектуальним життям, як мій друг Лоханкін? Зрештою матеріальні цінності я вже нагромадив, треба накопичувати потихеньку цінності духовні. Треба негайно з'ясувати, у чому полягає сенс життя".

З грішми в кишені ставлення до життя змінюється іноді не зовсім адекватно:

"– Вчора на вулиці до мене підійшла баба й запропонувала купити вічну голку для примуса. Ви знаєте, Адам, я не купив. Мені не потрібна вічна голка, я не хочу жити вічно".

Приходять, до нас одного разу обов'язково приходять думки про вічне:

"– Мені тридцять три роки, – поспішно сказав Остап, – вік Ісуса Христа. А що я зробив дотепер? Вчення я не створив, учнів розбазарив, мертвого Паніковського не воскресив, і тільки ви..."

Можна, звичайно, плюнути на все й заявити:

"– Досить психологічних ексцесів, – радісно сказав Бендер, – досить переживань і самокопання. Настав час почати трудове буржуазне життя. У Ріо-де-Жанейро! Куплю плантацію й випишу як мавпу Балаганова. Нехай зриває для мене банани!"

Який підсумок? До речі, ви пам’ятаєте, що таке орден Золотого Руна?

"Поверх хреста на чудовій стрічці висів орден Золотого Руна – литий баранчик. Орден цей Остап вторгував у дивовижного старого, що, можливо, був навіть великим князем, а може й камердинером великого князя. Старий непомірно дорожився, вказуючи на те, що такий орден є тільки в кількох людей на світі, та й то здебільшого коронованих осіб.

– Золоте Руно, – бурмотав старий, – дається за вищу доблесть!

– А в мене саме вища, – відповідав Остап, – до того ж я купую баранчика лише тому, що це золотий брухт. Але командор кривив душею. Орден йому відразу сподобався, й він вирішив залишити його в себе назавжди як орден Золотого Теляти".

Ви готові до того, що у вас залишиться лише орден?

"Білий цигарковий туман піднімався від ріки. Розтиснувши руку, Бендер побачив на долоні плаский мідний ґудзик, завиток чийогось твердого чорного волосся й дивом збережений у битві орден Золотого Руна"...

Ви готові знову почати все з початку?

"Через десять хвилин на радянський берег вийшла дивна людина без шапки й в одному чоботі. Ні до кого не звертаючись, він голосно сказав:

– Не треба овацій! Графа Монтекрісто з мене не вийшло. Доведеться перекваліфікуватися в управдоми..."


Тут будуть вихідні

Полювання на покупця О. Деревицький
Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації