Частина перша

Скачати
Документи
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   18
ТОМ ПЕРШИЙ

Частина перша

В липні 1805 року відома фрейліна імператриці Анна Павлівна Шерер давала невеликий вечір. Першим приїхав важний і чиновний князь Василь Курагін. Він мав мету своїх відвідин: довідатись про плани імператриці щодо посади, на яку він бажав улаштувати свого сина. Розмова заходить про дітей князя, і Анна Павлівна виказує незадоволення поведінкою його молодшого сина Анатоля. Князь не заперечує їй і сам скаржиться на своїх синів: Іполіт — безтурботний дурень, а Анатоль — турботний, і його утримання коштує батькові чимало. Господиня пропонує засіб його виправлення й поліпшення майнового стану — одруження з княжною Болконською. Князь погоджується, адже дівчина багата й з хорошого роду. Анна Павлівна обіцяє цього ж вечора переговорити з Лізою, дружиною молодого князя Болконського, про сватання Анатоля до її зовиці.

Вітальня фрейліни наповнюється людьми різними за віком і характерами, але однаковими по товариству, в якому вони жили. Приїхала дочка князя Василя красуня Елен, яка завжди під час розмови поглядала на Анну Павлівну і переймала її вираз обличчя; молода маленька княгиня Болконська, яка через свою вагітність не виїжджала у великий світ, але ще їздила на невеликі вечори, всім було весело дивитися на гарненьку майбутню матір, і кожен, хто розмовляв із нею, бачив її світлу усмішечку, думав, що він сьогодні особливо любий; приїхав князь Іполіт, сип князя Василя, та багато інших. Анна Павлівна запросила і двох «цікавих людей»: віконта Мортемара, «гарного емігранта, із справжніх» і абата Моріо, «його недавно приймав государ». Ними господиня «частувала» своїх гостей. Майже всі гості спілкуються між собою французькою мовою. Незабаром після маленької графині увійшов товстий, масивний молодик в окулярах — незаконний сип відомого вельможі графа Безухова. П’єр щойно повернувся з-за кордону, де виховувався, й вперше був у вищому світі. На обличчі господині виявились неспокій і страх, коли вона побачила в дверях П’єра, що могли стосуватися розумного й боязкого, спостережливого і природного погляду, який відрізняв його від усіх у цій вітальні. Віконт розповів анекдот про Наполеона і відому артистку. Анекдот сподобався, дами здавалися схвильованими. Анна Павлівна помічає, що абат і П’єр говорять занадто жваво і природно, саме це їй не подобається. Вона втручається в розмову і для зручності спостереження приєднує їх до загального гуртка. В цей час до вітальні увійшов князь Андрій Болконський, невеликий на зріст, дуже вродливий молодик з виразними і сухими рисами обличчя. Його погляд, його поведінка доводили, що всі присутні у вітальні йому добре знайомі і добряче набридли, а більш за всіх, здавалося, наганяла йому нудьгу його вродлива і жвава дружина. Анна Павлівна запитує, чи правда, що він збирається на війну, і князь Андрій сухим і нудним голосом повідомляє, що Кутузов хоче його до себе ад’ютантом. Як тільки він побачив П’єра, погляд його став ласкавим і дружнім. Незабаром князь Василь від’їжджає з дочкою на бал до англійського посланника. У передпокої його наздоганяє літня дама — княгиня Анна Михайлівна Друбецька — і попросить князя Василя замовити слово государю, аби її сина Бориса перевели до гвардії, і слово Кутузову, аби той узяв Бориса в ад’ютанти. Князь Василь, який розпочинав свою кар’єру завдяки батьку цієї княгині, неохоче погоджується виконати перше прохання і категорично відмовляється викопати друге. У вітальні в цей час триває розмова про Наполеона. Віконт говорить, що ще рік перебування на престолі Наполеона, і «хороше французьке громадянство» буде знищене. П’єр хотів був сказати щось, але Анна Павлівна, вартуючи його, перебила і, бажаючи бути люб’язною з віконтом, висловила думку, що французька нація звільниться від узурпатора Наполеона і кинеться в обійми законного короля. Князь Андрій висловив сумнів: до минулого, на його думку, важко буде повернутися. П’єр зміг-таки вставити слово і зауважив, що дворянство перейшло на бік Наполеона. Віконт це заперечує, але князь Андрій підтримує П’єра. Необізнаний в умовностях вищого світу, П’єр починає відверто висловлювати свої думки щодо особистості Наполеона. Господиня і всі присутні шоковані самостійністю його суджень, що суперечать усталеному погляду російської аристократії на Наполеона. На допомогу своєму другу приходить князь Андрій і говорить, що Наполеона можна вважати великим, коли той не боїться подати руку хворим у чумному шпиталі, але є вчинки, які важко виправдати. З цими словами князь Андрій підвівся, щоб їхати додому. Тієї ж миті князь Іполит Курагін раптом встав і, зупиняючи всіх, почав розповідати анекдот. Говорив він російською (за його словами, інакше могла пропасти вся сіль анекдоту), з такою вимовою, як француз, що рік прожив в Росії. Анекдоту ніхто не зрозумів, як і те, чому його треба було розповідати неодмінно російською, але всі падали належне світській люб’язності князя, що приємно закінчив неприємну вихватку мсьє П’єра. В передпокої князь Іполіт стояв біля гарненької вагітної княгині і дивився на неї в лорнет. Анна Павлівна вже встигла переговорити з Лізою про сватання, яке вона затівала між Анатолем і зовицею маленької княгині. Князь Андрій сухо й з неприязню звернувся до князя Іполіта, який заважав йому пройти до карети, а потім привітно нагадав П’єру, що чекає його на вечерю. Після їхнього від’їзду віконт зауважив, що маленька княгиня дуже мила, майже, як француженка, й можна пожаліти «цього офіцерика, який корчить з себе можновладну особу». Іполіт крізь сміх вимовив, що він вміє взятися за діло.

З салону Шерер П’єр поїхав до князя Андрія. Він стає свідком сцен його подружнього життя. Княгиня Ліза боїться майбутніх пологів і не хоче їхати без чоловіка в село до його батька. її дорікання лише дратують чоловіка, він не розуміє її страхів. У відвертій розмові з другом князь Андрій зізнається, що його шлюб був помилкою, хоча його дружина прекрасна жінка, він іде на війну, бо його не влаштовує життя, яким він живе. П’єр дає слово князю Андрію більше не брати участі в гультяйських розвагах у компанії Анатоля Курагіна.

Незважаючи на те, що П’єр пообіцяв князю Андрію не їздити більше до Анатоля Курагіна, того ж вечора він знову поїхав. Йому спало на думку, що слово, дане князю Андрію, не має ніякого значення, адже раніше він дав слово Анатолю бути в нього. Коли П’єр увійшов, вечеря вже скінчилась, але гості не роз’їжджалися, він почув регіт знайомих голосів і рев ведмедя. Вся п’яна компанія з’юрбилася біля вікна, а в середині її виділялись Анатоль Курагін і Долохов. П’єр не відразу зрозумів, що тут відбувалось. Анатоль, побачивши П’єра, схопив пляшку з вином і примусив його пити склянку за склянкою, а тим часом розповів, що Долохов пішов на парі і збирається випити пляшку рому одним духом, сидячи при цьому на вікні третього поверху з опущеними назовні ногами. Долохов жив разом з Анатолем Курагіним, і, хоча був небагатий, до того ж без усяких зв’язків, зумів поставити себе так, що його поважали більше, ніж Анатоля. Він був знаменитість у світі гультяїв, бо грав у всі ігри і ніколи не програвав, а скільки б він не пив, ніколи не втрачав ясності розуму. І тепер він здавався тверезим серед п’яної компанії. Він виграв парі, хоча це здавалося майже неможливим. Сп’янілий П’єр хотів повторити те, що зробив Долохов, але Курагін закликає всіх їхати гуляти далі. П’єр запропонував узяти з собою ведмедя.

Князь Василь виконав свою обіцянку, дану княгині Друбецькій. Її сина Бориса перевели до гвардії прапорщиком, і княгиня повернулася в Москву до своїх багатих родичів Ростових. В родині Ростових іменини Наталій, матері і меншої дочки, тому з ранку приїздять з візитами та поздоровленнями, їх приймають граф і графиня та їхня старша дочка Віра, допомагає княгиня Друбецька. Приїздить Карагіна з дочкою. Мова заходить про останню міську новину — хворобу графа Безухова. Княгиня Друбецька розповідає про скандал, до якого причетні син графа П’єр, Долохов і Курагін: вони прив’язали квартального до ведмедя і пустили їх в річку. За це Долохова розжалували в солдати, сина Безухова вислано в Москву; скандал навколо імені Анатоля зам’яв князь Василь. Всі засуджують поведінку П’єра і жаліють графа Безухова, який любить свого сина і навіть звернувся до государя, щоб визнати П’єра законним спадкоємцем. Карагіна повідомляє, що у Москву, наче у службових справах, приїхав князь Василь Курагін, але всі знають, що мета його приїзду — хвороба графа Безухова, адже князь Василь по дружині прямий спадкоємець усієї маєтності графа. Під час цієї розмови у вітальню вбігла тринадцятилітня чорноока, з великим ротом, негарна, але жвава дівчинка — молодша дочка графині Наташа. Очевидно було, що вона не розрахувала бігу і опинилась у вітальні, вона підбігла до матері і, незважаючи на її суворий тон, пригорнулася до неї, сміючись, дістала з-під спіднички ляльку. За Наташею в кімнату увійшли її брати студент Микола і маленький Петруша, син княгині Друбецької Борис, тепер гвардійський офіцер, та графова небога — п’ятнадцятилітня Соня. Вони розташувались у вітальні, намагаючись стримати молоду природну жвавість і веселість. Першою не витримала Наташа, вибігла з кімнати. За нею, знайшовши зручний привід, пішов Борис, а потім Петруша, досадуючи на розлад їх веселої гри. У вітальні точаться розмови про можливу війну Росії проти Наполеона, граф повідомляє, що Микола вирішив залишити навчання і йде на військову службу. Микола, поглядаючи на Соню і гостю-панночку, говорить, що не здатен ні до якої служби, крім військової. Гостя хвалить Наташу. Графиня Ростова визнає, що виховує її не так, як старшу, Віру, з вихованням якої «мудрували».

Залишивши вітальню, Наташа ховається у квітковій, чекаючи Бориса. Борис пройшов через кімнату, зупинившись перед дзеркалом. Майже відразу за ним вийшла плачуча Соня. Наташа хотіла вийти зі своєї схованки і втішити її, але увійшов Микола. Соня ревнує й докоряє йому панночкою Карагіною. Микола запевняє її у своєму коханні і цілує. Коли вони пішли, Наташа викликає Бориса і пропонує йому поцілувати ляльку. Він відмовляється, Наташа питає, чи не хоче Борис поцілувати її, але той не наважується, тоді Наташа сама цілує його. Борис говорить, що закоханий у Наташу, але треба почекати чотири роки, тоді він проситиме її руки.

Коли гості поїхали, графиня хоче поговорити з подругою дитинства княгинею Друбецькою наодинці і дорікає Вірі, що та не здогадалася залишити їх. Віра проходить через кімнату, де розташувалися дві молоді пари, Наташа з Борисом і Микола із Сонею, побачивши, що Микола скористався її чорнилом, щоб записати вірша для Соні, вона затримується. Віру не зворушують ці прояви першого кохання, навпаки, вона з погордою ставиться до них і називає їх дурницями, поведінку молоді — безглуздою. Наташа, спалахнувши, зауважила, що вони не займають її з Бергом, Віриним залицяльником. Слова Віри псують усім настрій, але вона, здається, отримує від цього задоволення.

У вітальні графиня розпитує свою подругу, хто допоміг їй перевести Бориса у гвардію, адже син графині йде на військову службу лише юнкером, а Борис — прапорщиком. Забувши своє приниження під час розмови з князем Василем, княгиня розписує, який той був милий і привітний до неї. Вона скаржиться графині на те, що не має коштів на обмундирування свого сина, і коли хрещений батько її сина старий граф Безухов не залишить йому нічого у спадок, то всі її клопоти будуть марними. Вона називає всіх багатіїв егоїстами, навіщо, наприклад, багатство Безухову, коли життя вже втомило його, її ж Боренька тільки починає жити. Княгиня говорить, що їй байдуже, якої думки будуть про неї, але вона зараз же їде до графа просити грошей для обмундирування Бориса. Граф просить передати П’єру запрошення на іменинний обід. Дорогою до графа Безухова княгиня просить свого сина бути лагідним і люб’язним з хворим. Борис погоджується, хоча і виказує сумнів, що з цього щось вийде, крім сорому. В домі графа Безухова їх холодно приймає князь Василь. Борис посміхнувся про себе, коли побачив, якими сумними стали очі його матері, щойно мова зайшла про хворобу графа. На відміну від матері він намагався говорити спокійно і гідно,, хоча не забував додавати, звертаючись до князя, «ваше сіятельство». Княгиня наполегливо хотіла бачити хворого і впевнено називала його не інакше, як «дядечком». Князь Василь зрозумів, що відкараскатись від неї буде дуже важко і, хоча вбачав у ній суперницю за спадок, дозволив увійти до хворого графа. Борис пішов до П’єра запросити його від імені Ростових на обід.

П’єр вже кілька днів жив у домі батька, але жодного разу його не бачив: родичі побоювались, що ця зустріч вплине на заповіт, і не допускали його до графа. П’єру ж говорили, що його негідна поведінка у Петербурзі остаточно зруйнувала здоров’я графа і той не кликав свого незаконного сина. П’єр не впізнав Бориса, хоча вони часто гралися дітьми в домі Ростових. Борис передає запрошення і гордо повідомляє П’єру, що ні він, ні його мати не шукають матеріальної вигоди від свого теперішнього візиту до хворого графа і не приймуть від нього нічого, навіть коли граф згадає їх у заповіті. П’єр у захваті від Бориса і вирішує поїхати на обід до Ростових, щоб здружитися з ним. Княгиня Друбецька виходить з покоїв графа в сльозах, вона намірилася приїхати ночувати біля хворого. Борис запитує про ставлення графа до П’єра, мати відповідає, що все вирішить заповіт.

Коли княгиня Друбецька була відсутня, графиня Ростова попросила свого чоловіка дати їй п’ятсот рублів. Хоча вільних грошей у графа не вистачало, він не міг відмовити своїй дружині і велів принести для графині сімсот. Ці гроші графиня віддала княгині Друбецькій на обмундирування сипа.

В дім Ростових з’їжджаються на обід гості. Чекають Марію Дмитрівну Ахросимову, поважну даму, відому не стільки своїм багатством і знатністю, скільки сильним правдивим характером. Серед гостей — Берг, яким дражнила Наташа сестру Віру. Це самовпевнений молодик, який може говорити тільки про себе і навіть не помічає, що над ним насміхаються. Приїхав і П’єр, але почувається він ніяково, дивлячись на нього, навіть важко повірити, що він причетний до зухвалої вихватки з квартальним. Нарешті приїздить Марія Дмитрівна. Вона щиро вітає графиню і свою улюбленицю Наташу. Помітивши П’єра, вона відверто і привселюдно соромить його за гультяйське життя і поведінку. За столом П’єр багато їсть, багато п’є. Напроти нього сидить Наташа, вона закохано поглядає на Бориса, що сидить поруч з П’єром. Ці погляди, її жвавість та веселість сповнюють П’єра радістю, йому хочеться сміятися невідомо від чого. Наташа щаслива, все для неї здається можливим. Через увесь стіл, перериваючи розмову дорослих, вона звертається до матері із запитанням, яке буде морозиво. І хоча вона порушує правила етикету, всі сміються, дивуючись її хоробрості. Коли почались танці, вона запрошує П’єра і поводиться зовсім, як доросла. Але, коли її батько починає з Марією Дмитрівною танок, що танцювали в його молодості, вона забуває про свою «дорослість» і біжить через залу, закликаючи всіх милуватися її батьком.

В той час, як у Ростових танцювали, з графом Безуховим знову стався удар. Лікарі певні, що він не доживе до ранку. Проститися зі славетним графом приїздить навіть головнокомандуючий Москви. Князь Василь починає боротьбу за графів спадок: він іде в покої племінниць графа, що живуть в цьому ж домі, і довідується в старшої з них, де сховано графів заповіт: у портфелі під подушкою. Він переконує княжну, що заповіт, складений на користь П’єра, матиме законну силу, якщо государ визнає П’єра законним сином, і «П’єр буде вже не П’єр, а граф Безухов». Княжна у розпачі. Князь Василь запевняє її, що «помилку» графа стосовно заповіту можна виправити, якщо знайти портфель. В цей час приїздить П’єр, за яким послали, бо граф, виразно дивлячись на П’єрів портрет, дав зрозуміти, що хоче його бачити. Супроводжує П’єра княгиня Друбецька. П’єр помітив, що ставлення до нього змінилося, йому виказували шану люди, які раніше його не помічали. Причини цих змін він не зрозумів, але вирішив, що так напевне треба в ці трагічні хвилини; Анна Михайлівна Друбецька поводилась так впевнено, що П’єр скорився їй і робив усе так, як вона підказувала. Графа соборували, і П’єр разом; з іншими увійшов в покої графа. Він вперше бачить ці сумні приготуванн ня до смерті і спочатку навіть не дуже розуміє, до чого тут готуються. Під час служби сталася перерва, хворому давали ліки. П’єр помітив, що князь Василь і старша княжна пройшли через кімнату і підійшли не до хворого, а до ліжка, на якому той раніше лежав, потім вони вийшли з кімнати і повернулися, коли служба вже закінчувалась. Потім П’єр підійшов до безпомічного батька, який і рукою не міг поворухнути, і тільки тепер зрозумів, що смерть його близька. Після соборування хворого залишили відпочити. П’єр вийшов з кімнати батька разом з іншими. Анна Михайлівна, безперечно, помітила маневри князя Василя і старшої княжни під час соборування і здогадалась, що знаходиться у портфелі, який тримала княжна. Княгиня Друбецька розуміє: якщо спадок дістанеться князю Василю, то її сину нічого не перепаде, тому вона обстоює інтереси П’єра. Князь Василь і княжна хочуть увійти до графа, поки там нікого з чужих немає, але Анна Михайлівна, вчепившись у портфель, не дає їм пройти. В цей час середня княжна вискочила з кімнати хворого і сказала, що граф кінчається. Старша княжна впустила портфель, Анна Михайлівна його швидко підхопила і кинулася у спальню до графа. Схаменувшись, за нею пішли князь Василь і старша княжна. Через кілька хвилин княжна вийшла, обличчя її стало лютим, коли вона побачила П’єра, вона зі злістю говорить, що той тепер може радіти. Вранці Анна Михайлівна сказала П’єру, що заповіт ще не відкривали, але начебто перед смертю граф обіцяв їй подбати про долю її сина Бориса, і вона сподівається, що П’єр виконає волю свого батька.
Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації