Висновки

Скачати
Документи
  1   2



Для заказа доставки работы

воспользуйтесь поиском на сайте http://www.mydisser.com/search.html


ВИСНОВКИ



У Висновках роботи викладено підсумки здійсненного дослідження, наведено теоретичні узагальнення і нове вирішення наукової задачі щодо визначення поняття кримінально-процесуальних юридичних фактів, встановлення їх правового характеру, значення та галузевих ознак, а також сформульовано пропозиції з удосконалення чинного кримінально-процесуального законодавства України.

До найбільш вагомих теоретичних висновків цього дослідження належать:

  1. Визначення юридичних фактів у кримінальному судочинстві як передбачених нормами кримінально-процесуального права конкретних соціальних обставин, що встановлюються в межах певної кримінально-процесуальної форми, з якими пов’язується виникнення встановлених вказаними нормами правових наслідків, у тому числі виникнення, зміни, призупинення, припинення або відновлення процесуальних правовідносин, набуття учасниками кримінально-процесуальної діяльності процесуальної правосуб’єктності.

  2. Доповнення переліку ознак юридичних фактів в кримінальному процесі України такими галузевими рисами: а) визначеність нормами кримінально-процесуального права; б) подвійний характер змісту, у зв’язку з включенням до нього разом з власне процесуальними фактами й фактів матеріально-правового характеру; в) невід’ємність від встановленої кримінально-процесуальним законом кримінально-процесуальної форми; г) необхідність повного, своєчасного та достовірного встановлення юридичних фактів у передбаченій законом процедурно-процесуальній формі.

  3. Висновок, що юридичні факти не можуть розглядатися як структурні елементи кримінально-процесуальних правовідносин, тому що належать до іншого системного утворення, яке має з правовідносинами структурно-функціональні зв’язки – механізму кримінально-процесуального регулювання, а також виконують самостійні функції в межах зазначеного механізму.

  4. Виділення трьох рівнів функцій, що виконують юридичні факти в механізмі кримінально-процесуального регулювання, а відповідно, і трьох груп функцій: а) основні функції, що пов’язані із забезпеченням виникнення, зміни та припинення правовідносин, або встановленням, обмеженням чи припиненням правосуб’єктності учасника кримінально-процесуальної діяльності; б) додаткові функції, які реалізуються юридичними фактами в цілому в механізмі кримінально-процесуального регулювання; в) спеціальні функції, які виявляють взаємодію юридичних фактів у фактичних складах (правопороджуюча, правоперешкоджаюча, правоприпиняюча та правовідновлююча) або у фактичній системі, як більш якісно і кількісно організованому об’єднанні юридичних фактів.

  5. Виділення у структурі кримінально-процесуальних фактичних складів різнопорядкових елементів: причин (підстав), умов та приводів, що у сукупності спричиняють певні правові наслідки.

  6. Висновок про те, що юридичні факти у кримінальному процесі являють собою фактичну систему, генетично пов’язану з кримінально-правовою, адміністративно-процедурною (в частині оперативно-розшукової та розшукової діяльності) та кримінально-виконавчою (виконавчою) фактичними системами, та, зважаючи на особливий характер процесу, охоплюють два види фактів: матеріально-правові та процесуальні. Кримінально-процесуальну фактичну систему можна визначити як структурно організовану сукупність взаємопов’язаних юридичних фактів та фактичних складів, визначених нормами кримінально-процесуального права, які чинні на даний час.

  7. Узагальнення причин відхилення правозастосувачами від правової моделі юридичного факту (гіпотези процесуальної норми), до яких належать: а) колізійне визначення правової моделі юридичних фактів (гіпотези норми права) різними за юридичною силою або галузевою належністю джерелами права; б) відсутність санкції не лише за порушення диспозиції, але й за невстановлення юридичних фактів, що входять до гіпотези процесуальної норми; в) неналежний рівень правової культури правозастосувачів. Відхилення від правової моделі юридичного факту має як наслідок порушення правової певності як елементу принципу верховенства права та порушення права фізичних та юридичний осіб на ефективний правовий захист.

  8. Уніфікація процесуальної форми встановлення юридичних фактів, яке повинно здійснюватися в кримінальному судочинстві лише шляхом доказування та мати на меті достовірне або ймовірне знання (в залежності від приписів процесуальних норм). Для посилення достовірності встановлення вказаних фактичних обставин в кримінальному судочинстві доцільно розширити застосування відповідних технічних засобів.

Найбільш важливі пропозиції щодо внесення змін та доповнень до чинного законодавства України:

  1. Пропонується конкретизувати підстави та умови постадійного переходу провадження у кримінальній справі шляхом визначення точних строків для повідомлення особами, у провадженні яких знаходиться кримінальна справа, учасників процесу про прийняті підсумкові рішення у стадії (особливо в досудових стадіях). Перехід справи в іншу стадію має бути можливим за умови підтвердження отримання вказаного повідомлення (або копії рішення) та закінчення строку на оскарження підсумкового рішення. Крім того, обґрунтовується необхідність призначення справи до судового розгляду у випадку, коли вона надійшла з постановою слідчого про вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності, а суддя під час попереднього розгляду не знайшов підстав для закриття справи за п.п. 5–11 ст. 6 КПК України, або повернення її прокуророві, або на додаткове розслідування чи спрямування за підсудністю.

  2. Обґрунтовується незаконність висновку Пленуму Верховного Суду України про можливість допуску до участі у справі як захисників інших фахівців у галузі права лише за умови існування відповідного закону про правову допомогу.

  3. Пропонується нормативно закріпити оскарження постанов про порушення кримінальної справи щодо певної особи за таких умов: а) особа, щодо якої порушується кримінальна справа, повинна бути повідомлена про прийняття вказаного процесуального рішення з врученням їй копії постанови; б) зазначена особа з моменту винесення постанови про порушення кримінальної справи повинна набути статусу підозрюваної; в) з метою захисту прав зазначеної особи їй має бути надано можливість дати показання як підозрюваного або відмовитися від дачі показань; г) для оскарження постанови про порушення щодо певної особи кримінальної справи повинен бути встановлений певний строк; д) перевірка судом постанови повинна здійснюватися за таких підстав: існування на момент порушення справи приводів, передбачених ч. 1 ст. 94 КПК; існування на момент порушення справи достатнього обсягу фактичних даних, що вказували б на наявність ознак злочину (ч. 2 ст. 94 КПК); компетентність особи, яка прийняла рішення про порушення кримінальної справи та дотримання нею встановленого для цього порядку (ст. 98 КПК); е) повноваження суду з розгляду скарги повинно обмежуватися прийняттям рішення або про залишення скарги без задоволення, або про скасування постанови про порушення кримінальної справи та повернення скарги прокурору для проведення додаткової перевірки.

Зазначені доповнення відповідали б і проекту КПК (реєстр. № 0952 від 25.05.2006 р.), в якому підозрюваним визнається особа „за наявності однієї із таких підстав: 1) порушення стосовно неї провадження у кримінальній справі; 2) процесуальне оформлення її затримання відповідним протоколом; 3) застосування відносно неї запобіжного заходу до притягнення її як обвинуваченого” (ст. 45 проекту ).

  1. Обґрунтовується необхідність більш широкого використання в КПК Україні процесуальних норм з бланкетними елементами (гіпотезами, диспозиціями, санкціями), що дозволить запобігти колізії норм КПК і норм спеціальних законів, що регламентують відповідну діяльність. У зв’язку з цим пропонується викласти чч. 3 і 5 ст. 14-1 КПК України у такій редакції:

„Обшук, виїмка, огляд приміщення у громадян, зняття інформації з каналів зв’язку та її дослідження, накладення арешту на кореспонденцію і виїмка її в поштово-телеграфних установах можуть провадитись тільки на підставах і в порядку, встановлених цим Кодексом.

„Розкриття інформації, яка містить банківську таємницю, здійснюється відповідно до Закону України „Про банки та банківську діяльність”.

  1. Обґрунтовується необхідність виключення з КПК України норм, що стосуються умов та порядку проведення оперативно-розшукових заходів, (ч.ч. 4–5 ст. 14-1, ч. 5 ст. 97 та ін.) оскільки вони повинні встановлюватися законодавством про оперативно-розшукову діяльність. З метою виконання вимог, що ставляться Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод 1950 р. до закону в аспекті дотримання права на повагу до приватного життя (ст. 8 Конвенції), в Законі України „Про оперативно-розшукову діяльність” пропонується передбачити порядок отримання дозволу та проведення дій, що суттєво обмежують конституційні права громадян, уніфікований з процесуальною формою таких слідчих дій, як зняття інформації з каналу зв’язку та дослідження такої інформації. За результатами проведення таких оперативно-розшукових заходів повинен складатися відповідний протокол з відповідними додатками застосування технічних засобів, а відомості, що містяться в них, можуть застосуватися при провадженні у кримінальних справах як докази.

  2. Пропонується внести також такі доповнення до КПК України:

„3) особа, щодо якої винесено постанову про порушення кримінальної справи.”.

  1. Викласти у новій редакції частину другу ст. 98 КПК України такого змісту:

„Якщо на момент порушення кримінальної справи встановлено особу, яка вчинила злочин, кримінальну справу повинно бути порушено щодо цієї особи, яка з моменту винесення постанови вважається підозрюваним.”.

„Постанова про порушення кримінальної справи щодо певної особи (частина друга цієї статті) пред’являється з врученням її копії цій особі (підозрюваному) не пізніше двох днів з моменту винесення вказаної постанови і в усякому разі не пізніше дня явки підозрюваного або його приводу. Виклик, пред’явлення постанови про порушення кримінальної справи, вручення її копії та допит підозрюваного провадиться з дотриманням правил, встановлених частинами другою і третьою статті 107, а також статтями 134-140 цього Кодексу.

При пред’явлені підозрюваному постанови про порушення щодо нього кримінальної справи та вручені її копії йому роз’яснюється також право оскаржити вказану постанову в порядку і в строки, встановлені ст. 236-7 цього Кодексу.”.

„Стаття 336-7. Оскарження до суду постанови про порушення провадження в кримінальній справі та порядок розгляду скарги судом

Постанова органу дізнання, слідчого або прокурора про порушення кримінальної справи щодо певної особи оскаржується до місцевого суду за місцем знаходження вказаного органу дізнання, слідчого або прокурора.

Скарга подається підозрюваним, обвинуваченим чи його захисником протягом десяти діб із моменту одержання ними копії постанови про порушення кримінальної справи щодо вказаного підозрюваного або обвинуваченого.

Скарга на постанову про порушення провадження в кримінальній справі розглядається суддею місцевого суду одноособово.

Суддя призначає скаргу до розгляду не пізніше трьох діб із дня її надходження до суду і надсилає копію скарги прокурору, що виніс оскаржувану постанову, або прокурору, що здійснює нагляд за дотриманням законів органом дізнання або слідчим, що винесли оскаржувану постанову.

Про час розгляду скарги повідомляється прокурор та вказані у частині другій цієї статті підозрюваний, обвинувачений та їх захисник. Їх неявка не перешкоджає розгляду скарги, якщо суд належним чином повідомив кожного з них про день і час розгляду скарги.

У судовому засіданні суддя оголошує скаргу, заслуховує прокурора, пояснення особи, яка подала скаргу, вивчає надані прокурором матеріали попередньої перевірки чи кримінальної справи, які були підставою для її порушення. При цьому суддя перевіряє лише дотримання порядку порушення кримінальної справи, а також наявність приводів і підстав для винесення постанови, не вдаючись в їх оцінку і не розглядаючи та не вирішуючи заздалегідь ті питання, які повинен розглядати та вирішувати суд при розгляді кримінальної справи по суті.

За результатами розгляду суддя виносить постанову, якою задовольняє скаргу і скасовує постанову про порушення кримінальної справи або відхиляє скаргу.

Копія постанови судді не пізніше двох днів з моменту її винесення надсилається прокурору та особі, яка подала скаргу.

На постанову судді протягом семи діб може бути подана апеляція особою, стосовно якої порушено кримінальну справу, чи її захисником, прокурором.”.

Вказані доповнення відповідали б і проекту КПК (реєстр. № 0952 від 25.05.2006 р.), в якому підозрюваним визнається особа „за наявності однієї із таких підстав: 1) порушення стосовно неї провадження у кримінальній справі; 2) процесуального оформлення її затримання відповідним протоколом; 3) застосування відносно неї запобіжного заходу до притягнення її як обвинуваченого” (ст. 45 проекту).

Таке вирішення проблеми ґрунтується на таких аргументах.

Обов’язок органа дізнання, слідчого та прокурора повідомляти особу, щодо якої винесено постанову про порушення кримінальної справи випливає з пп. „а” п. 3 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 4.11.1950 р., відповідно до якого кожен обвинувачений у вчинені кримінального злочину має як мінімум в тому числі право бути негайно і детально повідомленим на зрозумілій йому мові про характер та підстави пред’явленого йому обвинувачення. У зв’язку з тим, що „обвинувачення” в практиці Європейського Суду з прав людини розуміється як автономне поняття, не детерміноване національним законодавством та практикою, це положення може бути застосоване і до рішення про порушення кримінальної справи щодо певної особи. Так на думку коментаторів вказаної Конвенції, заснованої на практиці Європейського Суду з прав людини, кримінальне обвинувачення повинно вважатися існуючим в той момент, коли положення тієї чи іншої особи стає „суттєво порушеним” діями державних органів, заснованих на підозрі проти цієї особи.

При порушені кримінальної справи щодо певної особи орган дізнання, слідчий або прокурор, формулюючи обґрунтовану підозру щодо причетності цієї особи до вчинення злочину (ч. 2 ст. 98 КПК України), отримують повноваження суттєво обмежити право цієї особи на свободу пересування шляхом застосування запобіжного обмеження щодо неї (ст. 98-1 КПК України).

Таким чином, є всі підстави вважати постанову про порушення кримінальної справи щодо певної особи актом обвинувачення у його автономному розумінні Конвенцією про захист прав людини та основних свобод 1950 р.

  1. Для усунення порушень прав осіб, щодо яких порушуються кримінальні справи, та для оптимізації кримінально-процесуальної діяльності до прийняття вказаних змін до КПК України потрібно внести відповідні доповнення до Постанови Пленуму Верховного Суду № 1 від 11 лютого 2005 року «Про деякі питання, що виникають під час розгляду судами України скарг на постанови органів дізнання, слідчого, прокурора про порушення кримінальної справи» (далі – постанови № 1).

Серед осіб, які повідомляються про час та місце розгляду скарги на постанову про порушення кримінальної справи та пояснення яких може бути заслухано в судовому засіданні потрібно вказати особу, щодо якої порушено кримінальну справу, що і противному випадку може призвести у правозастосовчій практиці до відмови суду у прийняті скарги від зазначеної особи та забезпечення її участі у судовому засіданні з розгляду такої скарги. Тому необхідно окремо вказати, що суди зобов’язані приймати скарги на постанови про порушення кримінальної справи від осіб, щодо яких вони порушені, в тому числі до отримання цими особами статусу підозрюваного або обвинуваченого. Постанову № 1 слід доповнити положеннями про те, що про час та місце повідомляється особа, щодо якої порушено кримінальну справу, під час судового засідання суд заслуговує її пояснення з приводу поданої скарги, приймає подані цією особою предмети та документи, які мають значення для правильного вирішення скарги, вказана особа має право ознайомитися з матеріалами скарги.

Крім того, відповідно до ст. 59 Конституції України слід передбачити право особи, щодо якої порушено кримінальну справу, якщо вона у справі ще не притягнута як підозрювана або обвинувачена, користуватися послугами адвоката як в судовому засіданні, так і поза його межами.

В постанові № 1 слід вирішити питання про необхідність участі у розгляді скарги про порушення кримінальної справи всіх осіб, щодо яких було порушено кримінальну справу. Відповідно до принципу диспозитивності (ст. 16-1 КПК України) кожен з суб’єктів кримінально-процесуальної діяльності вільний у виборі законних засобів захисту порушеного права, а тому якщо справа порушена щодо декількох осіб, скарга на постанову про порушення цієї справи повинна розглядатися лише з обов’язковим повідомленням особи, яка подала вказану скаргу та без притягнення до участі інших осіб, щодо яких порушено кримінальну справу та які не оскаржували вказане процесуальне рішення.

  1. При розгляді скарги на постанову про порушення кримінальної справи суд не пов’язаний доводами скарги та відповідно до ст. 124 Конституції України може перевірити оскаржувану постанову у повному обсязі.


Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації