Реферат на тему : поема Т. Г. Шевченка «Великий Льох»

Скачати
Документи
  1   2


Реферат на тему :

поема Т.Г.Шевченка «Великий Льох»





Поема-містерія Тараса Шевченка «Великий Льох»

Великий льох - один з найвизначніших творів поета історіософського змісту й націософського спрямування. В оригінальній, новаторській художній формі Шевченко втілює свою філософсько-поетичну концепцію історії України, головно зламного її етапу - злуки з Москвою та фатальних для нації політичних, соціальних, соціопсихологічних вислідів цього акту. У "Великому льосі" висловлено провіденційні уявлення поета про майбутнє Краю, віру в пробудження українського народу, його духовне відродження, здобуття незалежності та розбудову національної держави.

Первісний текст поеми не відомий, Чистовий автограф включено до рукописної збірки "Три літа".Слідом за більшою частиною тексту в автографі записано фрагмент, який зазвичай розглядався у шевченкознавстві як окремий твір, у всіх виданнях, що виходили в Україні до 1989 р., він так і надрукований під назвою, за першим рядком, "Стоїть в селі Суботові...". Останнім часом з огляду на те, що основну частину тексту не датовано (єдиний у збірці випадок), а фрагмент подано без осібного заголовка й типового, як для окремого твору у збірці "Три літа", графічного оформлення, та з огляду на їхню тематичну і сенсову близькість більшість дослідників (М.Новицький, П.Зайцев, Л.Білецький, О.БІлецький, В.Бородін, Ю.Івакін, О.Павлів та ін.) схиляється до думки, що текст "Стоїть в селі Суботові..." є епілогом "Великого льоху". У виданнях Шевченко Т. Кобзар (Вінніпег, 1952. - Т.2) та ШевченкоТ.Повне зібр. творів; У 12 т. (К, 1989. - Т.1) його вміщено як питому частину поеми (рядки 500-547). На підставі автографа у збірці "Три літа" коментатори визначають час та місце створення містерії: вважається, що позначка під фрагментом "21 октября 1845. Марьинское" стосується тексту цілої поеми, звідси висновок: "Великий льох", найімовірніше, було написано в с.Мар'янському (Мар'їнському), де Шевченко 1845 р. жив у маєтку О.Лук'яновича. Щоправда, крім автографа збірки "Три літа", існує ще недатований рукописний список [.Лазаревського кінця 50-х рр. XIX ст. Під цим списком Шевченко, переглядаючи його після повернення із заслання, підписав: "Миргород, 1845". Оскільки вказівку зроблено з пам'яті, у фахівців вона викликає сумнів, хоч треба зазначити, що того ж 1845 р. Шевченко неодноразово відвідував Миргород, тож навряд чи варто цілковито виключати, що коли не всю поему, то якусь її частину могло бути створено таки у Миргороді. З місцем написання, таким чином, немає остаточної ясності; щодо часу, з певністю можна твердити, що "Великий льох" написано не пізніше 21 жовтня 1845 р., в кожному разі, за свідченням О.Афанасьєва-Чужбинського (Русское слово.-1861.-№5. -С.8), саме наприкінці цього місяця Шевченко ознайомив його зі щойно завершеною містерією, яка тоді ще не мала назви. Переписуючи 1846 р. поему з невідомого автографа до збірки "Три літа", через певний час по тому, а також, імовірно, 1847 р., під час перебування у Седневі, в А. та І.Лизогубів, Шевченко зробив у цьому тексті низку виправлень, які надали йому остаточного вигляду. Численні виправлення внесено поетом і до списку І-Лазаревського, у якому було (і залишилося) багато спотворень і перекручень порівняно з текстом збірки "Три літа".

Невдовзі після написання поеми, ще до арешту Шевченка 5 квітня 1847 р., різні її фрагменти почали поширюватися в рукописних списках, спочатку переважно у колі членів Кирило-Мефодіївського братства: списки В.БІлозерського та М.Костомарова було відібрано під час арешту. Робилися списки й пізніше, аж до початку XX ст., з-поміж них відомі списки О.Бодянського, М.Максимовича, І.Лазаревського та ін. (докладніше про це див.:

Шевченко Тарас. Повне зібр. творів: У 12 т. - К., 1989. -Т.1. — С.494—495; Бородін В.С. Над текстами Т.Г.Шевченка. — К., 1971). Перші публікації: фрагмент "Стоїть в селі Суботові...". рядки 500-547, - у газеті "Dzennik Literacki" (1861. - № 62. - С.495-496) і в часописі "Основа" (1861. - № 7. - С.6-7); рядки 175-499 вперше оприлюднені часописом "Правда" (1869. - № 2-3). Уривок (без рядків 1—174 та 500—547) уперше введено до збірки творів у виданні: Поезії Тараса Шевченка (Львів, 18.67. — Т.2. -С.323-333). Основна частина поеми (без рядків 500-547) вперше надрукована у виданні: Кобзар: 3 додатком споминок про Шевченка, Костомарова і Микешина (Прага, 1876), повний текст — у виданні: Шевченко Т. Кобзар (Вінніпег, 1952. - Т.2. - С.153-168).

Генетичні витоки поеми виявляємо на кількох рівнях. На рівні культурно-історичному це передовсім середньовічна західноєвропейська містерія та її модифікації в українському бароко. Сформована на грунті літургійного священнодійства і присвячена, головно, доленосним подіям християнської історії - народженню, смерті й воскресінню Ісуса Христа, містерія імпліцитно несла в собі зерно типологічної схожості з так званим другим Старим Завітом, тобто з "еллінською", античною міфологією, зосібна з діонісійським міфом вмирання і відродження, а через нього, опосередковано, із глибиннішими шарами міфологічної свідомості; зрозуміла річ, цей елемент у містерії був трансформований і переосмислений у дусі християнського віровчення. Матеріальної традиції сягають такі особливості "Великого льоху", як підставовий для композиції та всієї образної системи тернарний принцип, опертя на сакральне число 3 (три частини, три душі, три ворони, три лірники), превалювання конвенційного, умовно знакового начала над конкретно чуттєвими уявленнями і — найважливіше -акцент на архетипі Воскресіння, вірою в яке позначені Шевченкові мілленарні візії та пророцтва. Зі староукраїнською вертепною та шкільною драмою різдвяного й великоднього циклу, що успадкувала і разом трансформувала на національному ґрунті риси західноєвропейської містерії, кореспондують елементи бурлеску, наявні, зокрема, у розділах "Три ворони" і "Три лірники". Друга генеалогічна складова поеми — традиція біблійних псалмоспівань і пророцтв, яка виявляє себе не тільки у мотто, взятому Шевченком із 43 псалма Давидова (вірші 14 і 15), відомого також у його власному переспіві (над циклом "Давидові псалми" поет працював, імовірно, близько за часом до "Великого льоху" — автограф у збірці "Три літа" датовано 19 грудня 1845 р.), а й у скорботних інтонаціях, гнівно-викривальних, пророчих ієреміадах на адресу ворогів України, перевертнів та нерозумних і збайдужілих синів нації. Засадничо важливе значення з погляду генези поеми має її фольклорний первень; наскрізні мотиви шукання Скарбу, і то передовсім духовного, здобуття омріяної "правди-волі", визволення скутих потенційних сил народних, концепт-метафора "Великого льоху" - опорний для ідеї твору корелят символічної могили, у якій ті сили і ту правду-волю поховано, але з якої вони мають неодмінно во­скреснути, є традиційними для української народнопо­етичної творчості. На історіософському рівні для генези "Великого льоху" важили глибоко вивчені й багато в чому критично осмислені Шевченком історичні та істо-рико-фольклорні джерела ("Історія Русів" Псевдо-Ко-ниського, відома поетові тоді ще зі списку, праці українських, польських та російських історіографів, козацькі літописи, народні історичні пісні й думи, розповіді й спогади "старих людей"), романтико-містична історіософська міфологія кирило-мефодіївців, нарешті власний життєвий — соціальний і психологічний — досвід учорашнього кріпака. Деякі шевченкознавці відносять до генетичних чинників, суттєвих для інтерпретації "Великого льоху", вплив на автора поеми поширених у європейському письменстві першої половини XIX ст. романтично-але­горичних творів, позначених незрідка містеріальними рисами (найчастіше під цим поглядом називають містерії Дж.Н.Ґ.Байрона "Каїн", В.Кюхельбекера "їжорський", "Дзяди" А.МІцкевича, "Небожественну комедію" З.Красінського, пролог до поеми Є.Гребінки "Богдан" та ін.). Безперечно, між романтичною символікою цих і подібних творів (з-поміж них варто згадати "Книгу польського народу і польського пілігримства" А.МІцкевича та написану вочевидь під її впливом кирило-мефодієвську "Книгу буття українського народу"), з одного боку, і Шевченковою містерією — з другого, існують точки дотику, певні корелятивні співвідношення;

проте видасться, що все ж коректнішим було б наразі говорити не про генетичні зв'язки, а радше про літературний контекст, риси типологічної схожості. (Останній момент, до речі, актуальний і з огляду на трохи надмірне захоплення пошуками історико-літературних паралелей між "Великим льохом" і, приміром, "Макбетом" В.Шекспіра, "Визволеним Єрусалимом" Т.Тассо або "Літописом" С.Величка, коли акцент робиться не так на типології, як на прямих впливах, мало не запозиченнях.) Щодо контексту власне Шевченкової творчості, то "Великий льох" органічно вписується в історіо- й націософську парадигму, яка проходить через усю його поезію — від ранніх "На вічну пам'ять Котляревському" та "До Основ'яненка", через "Гайдамаки", "Розриту могилу", "Чигрине, Чигрине...", "Гоголю", "Сон", "І мертвим, і живим...", "За що ми любимо Богдана?" до пізніших і пізніх — "За байраком байрак...", "Іржавець", "Заступила чорна хмара...", "Подражаніє 11 псалму", "Якби-то ти, Богдане п'яний...", "Осія. Глава XIV", "Бували войни й військовії свари...". І не просто списується: за очевидної ідейної та тематичної близькості, інваріантності мотивів і образів, "Великий льох", завдяки своєму виразно синтетичному характерові, масштабності поетового історичного й філософського мислення, граничній гостроті соціальної й політичної проблематики, посідає у цьому корпусі творів осібне місце, являючи собою вершину Шевченкового поетичного дискурсу історії України.

"Великий льох" належить до тих художніх творінь, які не надаються, чи, точніше сказати, надаються частково, в окремих аспектах, до застосування самих лише традиційних методів літературознавчого аналізу. Надзвичайна структурно-семантичяа складність, поліморфізм твору, багатозначність образів, їхня "плинність",а часом і закодованість, рухливість співвідношень поміж текстом і підтекстом, прямими характеристиками та алюзіями, розмаїття стилістичних прийомів, жанрових і віршових форм, інтонацій, мовних засобів тощо - усе це ставить дослідника перед необхідністю комплексного підходу, розгляду поеми як системного художнього об'єкта. Відтак виникає потреба застосування при аналізі тих чи тих аспектів, текстових шарів і "зрізів" різних як традиційних, так і новітніх методів і літературознавчих технологій, за неодмінної, однак, умови сполучення відносної евристичної автономності кожного з таких методів з доконечним збереженням цілісності твору. Почавши, приміром, з підходів, притаманних традиційному літературознавству, і поставивши собі за мету визначення таких параметрів поеми, як тема, сюжет, композиція, система образів і характерів, одразу стикаємося з феноменом "нетривіальності" цих категорій, якими вони постають у Шевченка. Так, чітко виявленою і, якщо кинути оком, доволі простою видасться композиційна побудова твору: текст, відповідно з тернарним засновком, що про нього вже йшлося вище, складається з трьох частин - "Три душі", "Три ворони", "Три лірники" і фрагмента, який вважається епілогом поеми. Проте, зазирнувши всередину кожної з частин, помічаємо, що лише у першій з них автор дотримується строго тернарної структури, почергово надаючи слово для розповіді й сповіді кожній з трьох душ; другий розділ побудовано як вільний обмін репліками між трьома "персонажами"-воронами, а в третьому розмову лірників обрамлено коротким авторовим вступом - характеристикою лірників і його ж заключною розповіддю про хід і завершення розкопок у Суботові. Тобто у загальних тернарних рамцях композиція виявляє ознаки варіативності. Складніша справа з фабулою і сюжетом. Якщо за фабулу поеми приймемо саму оповідь, чи радше інформацію, про факт розкопок, подану, втім, дотично, бо ті розкопки відбуваються переважно "за кадром", то сюжет — у традиційному його розумінні, як певна послідовність подій - тут, по суті, зовсім відсутній. Скориставшись запропонованими Ю.Шевельовим для означення поняття хронотопа метафорами "гри" і "співгри" часопросторових планів, звернімо увагу, що хронотоп "Великого льоху" являє собою "гру" вельми складну і примхливу. "Події", які, зауважмо, назагал не є подіями у власному, звичному сенсі цього слова, відбуваються симультанне у кількох часових площинах - в історичній минувшині, в сучасності й у мілленарному, почасти хіліастичному, часі. "Дія", а точніше, містеріальне дійство, охоплює різні топонімічні сфери (Суботів, Батурин, Канів, Париж, Петербург, Київ, Переяслав), але якщо під дією наразі розуміти рух авторової мислі, наскрізної ідеї твору, то цей рух розгортається у метафізичній простороні, сягаючи і висот космічних, трансцендентних. Разом з тим знову-таки всередині окремих частин спостерігаємо випадки традиційно сюжетного кшталту, хоча й позначені елементами умовності; такими вповні завершеними мікросюжетними одиницями є, приміром, історії кожної з "трьох душ" у першій частині. Приреченою на невдачу буде спроба інтерпретації образів "Великого льоху" з позицій хрестоматійних уявлень про типові характери у типових обставинах. Ні типових обставин, що їх ми, згідно з настановами нормативно-позитивістської естетики, звикли відшуковувати у літературному творі, ані типових характерів, поданих у конкретно-чуттєвому зображенні й психологічно вмотивованих виявах, немає у цій суто романтично-містичній Шевченковій поемі. Натомість маємо достоту ірреальні, лишень з окремими міметичними вкрапленнями, часопросторові обставини й низку сигнітивно-символічних своєю природою персонажів (душі, ворони, лірники), які надаються до аналізу в ракурсі структурно-семіологічного і міфологічного підходів.

Міфологічний вимір тексту "Великого льоху" включає в себе компоненти різних типів і різного походження. Значне місце (перший шар) посідають у творі поетично переосмислені біблійні як старо-, так і новозавітні міфологеми - Різдва (мотив народження під знаком зірки комети двох близнят), хресної путі й Голготи (доля занапащеної "сироти-України" та її "невольничих дітей") і Воскресіння ("встане Україна"); імпліцитно присутні у підтексті бінарні міфологічні опозиції Авеля і Каїна, Христа й Антихриста. Другий шар - це притаманні первісній свідомості архетипні явища, повторювані міфологічні першообрази і символи; такими є, наприклад, архетип материнства, різні постасі якого представлені у частинах першій (мати і бабуся [мати матері] Другої душі) і третій ("навісна мати" близнят), і архетип води, що з ним у більшості народів світу з правіків пов'язані численні міфічні уявлення й ритуали; такі й знакові для міфологічної свідомості "чорні птахи" - ворони, що контрастують з "білесенькими" душами-пташками (семіотика кольорів); різні варіанти вертикалей як структуротворчих елементів міфопростору ("похилений хрест" на церкві, "дубочок", на якому сіли ночувати душі-пташки, "маяк", що його обрали собі за сідало ворони, центральні у поемі знаки-символи - "льох" і "церков-домовина", які поєднують у собі вертикаль з "антивертикаллю", відтворюючи архетипну бінарну опозицію "верх - низ"); нарешті, типово міфологічним є мотив сакрального "періодичного-відродження часу" (М.Еліаде), його відворотності", за якої ті або ті явища закорінені у їхньому передбутті, "передні",тобто раніші, події зумовлюють ланцюг подій пізніших, "задніх" (скажімо, фатальні наслідки мимовільного вчинку дівчини Прісі). При.цьому, як зазвичай у Шевченка, первісні міфологічні архетипи часто-густо набувають виразного етноміфопоетичного забарвлення, несуть у собі додаткові елементи, пов'язані з фольклорною традицією, з національним міфопоетичним каноном, з особливостями українського світобачення (питання досліджувалося Т.Комаринцем, С.Мишаничем, Н.Слухай). Характерний щодо цього архетип води у розділі "Три душі" - тут денотативний мотив води як фундаментальної стихії світобудови переплетений з конотаціями, закоріненими в етноміфопоетиці ("мертва" вода, якою безталанна Пріся "Батька, матір, себе, брата, /Собак отруїла"), з національними звичаями і прикметами (вповні перейти дорогу — на щастя, коня напоїти — виявити особливу прихильність). Те саме стосується й інших архетипів — наприклад материнства, який відбиває одну з онтологічних рис української міфопоетичної системи і ширше — національного менталітету, або могили — водночас як вертикально-антивертикального" елемента міфологічної моделі світу, як традиційної складової українського степового ландшафту і, нарешті, як поширеного фольклорного образу-символу.

Наявність у художньому світі "Великого льоху" міфологічного виміру є очевидним фактом, тож інтерес до нього, спроби інтерпретації твору в цьому ракурсі (Г.Грабович, О.Забужко) як такі не можуть викликати заперечення. Справа в суті подібних інтерпретацій і кінцевих висновках. Привід (і то привід серйозний) для незгоди й дискусії (і то дискусії засадничої) виникає тоді й там, коли й де "Великий льох" вписується у контекст тотального "міфотворення", розглядається як складова такого Шевченкового "міфу України", у якому Україна нібито існує не в історичному, а виключно у міфологічному континуумі, поза межами історичної необхідності й законів полі­тичного існування; тобто "Великий льох" вилучається з історії. Таке тлумачення не адекватне текстовій реальності поеми. Відтворена Шевченком хресна путь України проходить через зламні, доленосні етапи національної історії. Перший з них - Переяславська рада, злука України з Москвою, присяга Богдана Хмельницького та його оточення московському цареві, що недвозначно оцінюється поетом як фатальна помилка гетьмана. Етап другий — поразка Івана Мазепи, братовбивство під Полтавою, де козаки проливали кров одне одного, нечувана своєю жорстокістю масакра в Батурині, розправа Петра і з народом, який, за словами М.Гоголя, "хотів пожити своїм життям" (уривок "Розмисли Мазепи"). І третій етап, катерининський, коли "матушка"-цариця Катерина II міцно "прикропила украинцев к земле" (О.Толстой), ліквідувала гетьманство, зруйнувала Запорозьку Січ, а козацьку старшину підступно задушила в своїх обіймах, замінивши брутальну дискримінацію "оксамитовою" асиміляцією. Цю сповнену трагізму історичну тріаду покладено у підґрунтя трьох підрозділів першої частини поеми, але відгомони й наслідки тих подій оприявнюються й у частині другій, де з розповіді Першої ворони вимальовується страшний ланцюг злочинів російського самодержавства проти України і в епілозі, у згадці про "байстрюків Єкатерини", які "сараною сіли" на предковічних козацьких землях. Маємо, отже, підстави говорити про єдиний "текст української історії" у "Великому льосі". Такий підхід до історичної компоненти твору дає можливість розглянути її у різних ракурсах. Так, це "текст" до деякої міри історіографічний, він бо спирається на достеменні, досліджені наукою факти історії, і разом з тим це "текст-артефакт", оскільки виник внаслідок цілеспрямованої діяльності поета, створений ним. Або: з одного боку, це "текст у тексті", який питомою часткою входить до складу загального тексту поеми і водночас "метатексту" історії України у цілій Шевченковій творчості, а з другого боку, він сам являє собою певну текстову сукупність відносно автономних одиниць — "тексту Переяслава", "тексту Батурина", "тексту Петербурга" ("цареві / Болота гатила"), "текстів" Хмельницького, Петра, Катерини та ін.; можна було б тут вжити вислів Ю.Лотмана "казан текстів", якби насправді ці "тексти" не становили собою не просто конгломерат, а систему, фундовану на цілісній історіософській концепції автора.

Що "текст української історії" у "Великому льосі" саме концептуальний, а не емпіричний, наочно підтверджуєть.ся принаймні такими двома прикладами. Переяславську раду та наступні події на порівняно невеликому - півтора століття — часовому відтинку Шевченко сприймає як по суті єдиний історичний епізод, у розгляді якого, поряд з природною діахронією, присутні також елементи синхронічного підходу; разом з тим, оскільки одним із найтрагічніших наслідків злуки з Москвою стала втрата Україною своєї, такою дорогою ціною здобутої державної незалежності, поет відчуває гостру внутрішню потребу звернутися до глибинних витоків національного державотворення, стверджуючи тим самим своєрідний "вивід прав України". Опосередковано, через монолог Першої, "української", ворони (про прихований сенс цього незвичайного прийому буде сказано далі), він полемізує з міфами офіціозної великодержавницької історіографії ("Карамзіна, / Бачиш, прочитали!") про нібито тисячолітню історію російської держави. Другий засадничо концептуальний момент — виявлена у поемі позиція Шевченка щодо Богдана Хмельницького. Якщо під цим поглядом порівняти "Великий льох" з такими творами, як "Розрита могила", "За що ми любимо Богдана?" і надто "Якби-то ти, Богдане п'яний...", попервах може скластися враження, що гостроту критики на адресу гетьмана -архітектора Переяславської угоди у поемі трохи притлумлено, Шевченкова оцінка виглядає амбівалентною. Подібно до того, як лірники співають пісні однаково "І про Жовті Води" — першу тріумфальну перемогу Богдана над коронним військом, і про "містечко Берестечко" - символ особисто гетьманової і в цілому національної поразки, поет в епілозі, гірко дорікнувши Хмельницькому за те, що той "Занапастив... вбогу / Сироту Украйну!", все ж вважає за потрібне сказати про суб'єктивно чесні вихідні наміри гетьмана, який "молився, / Щоб москаль добром і лихом / 3 козаком ділився". Справа, однак, у тому, що історія виносить свій вердикт про того чи того політичного і державного діяча, виходячи не із суб'єктивних його намірів, в з об'єктивних наслідків. В ієрархії "гріхів" різних персонажів поеми, так чи інакше причетних до Переяславської драми, гетьманів гріх - найтяжчий. Чого варті мимовільні дитячі провини Прісі та бідолашних її посестер порівняно з фатальною помилкою провідника нації, який, дарма що він, звісно, не того прагнув і не за те "молився", своїм учинком поклав початок трагедії цієї нації, зникненню ним же самим побудованої держави, Великій Руїні. Концептуальне зерно "тексту Хмельницького" у "Великому льосі" закладено, сказати б, не у власне тексті, тобто не у словах та емоційних реакціях (див. примирливе "Мир душі твоїй, Богдане!"), а в підтексті, де — хочемо ми того чи ні — постать гетьмана стоїть в одному ряду з ворожими національній історичній пам'яті зловісними постатями Петра і Катерини. Тут слід застерегти, що свою історичну оцінку Хмельницького та його діяльності ми, річ ясна, формуємо не лише під впливом поетичної, неуникно суб'єктивної Шевченкової концепції; але й поза нею, без її врахування наші уявлення про велику і трагічну постать української історії не будуть повними й адекватними.

Це стосується й історії в ширшому розумінні, зокре­ма заторкнутої вище проблеми міфології та (або?) історії, якою ця проблема постає у поемі "Великий льох" (утім, і в Шевченковій творчості в цілому). Розв'язання цієї, пев­ною мірою, треба визнати, штучної проблеми/дилеми бачиться у рішучому відкиненні розділового сполучни­ка "або", у відмові від абсолютизації одного з компо­нентів й ігнорування другого, у кожному разі не менш сутнісно важливого; перед нами не антимонія, а дихо­томія, не протиставлення, а органічне сполучення на засновках взаємозв'язку і взаємодоповнюваності. У підгрунті притчових компонентів поеми є, поза сумні­вом, міфологічний субстрат, але секрет (якщо завгодно, у певному сенсі й парадокс) у тому, що, структурно аломорфні щодо історичних компонентів, вони ізоморфні їм семантичне. Події, зосібна постпереяславські, роз­гортаються у сакральному, "відворотньому", міфологіч­ному часі, однак паралельно і взаємопроникно існує і вимір часу профанного, "невідворотнього", у площині якого абсолютно пізнавані й граничне актуалізовані ре­алії історії — події, дати, імена, топоніміка – "перетіка­ють" у сучасність, аж до поточної злоби дня (недавнє польське повстання, Радзівіл і Потоцький у Парижі, бу­дівництво Ніколаєвської залізниці, барон фон Корф, булгарінська "Северная пчела"). Зрозуміла річ, і про це вже йшлося, "Великий льох" не є працею історіографа, найбільш адекватним для означення природи історич­ної складової поеми видається поняття історіософії, В історіософії, на відміну від історіографії, суб'єктивне осяг­нення й перетворення історичного матеріалу рішуче превалює над безстороннім, пласким позитивізмом, вибірковість у доборі фактів — над їх накопиченням, нелінеарні уявлення про розвиток як стрибкоподібний, часом химерно "ламаний" процес — над уявленнями спрощено тяглими, історіософія зорієнтована не на опис фактів історії, а на її філософію, і то філософію пере­довсім особистісну, на емоційне, незрідка інтуїтивне, бо навіть містичне сприйняття й естетичне переживання трагізму історичного буття людини. При цьому Шевченків "історіософський антропоцентризм" (формула Д.Чижевського) повною мірою виявлений і втілений у "Ве­ликому льосі", поза сумнівом, корелює з міфологічною складовою, але корелює тією мірою, якою сам міф є, за О.Лосевим, "у словах даною... особистісною історією".

Стрижнем історіософської концепції "Великого льо­ху" є націонософський первень. Відтворені у поемі зламні етапи історичного розвою України за двісті років - від Переяславської ради, через кривавий "час Потрухи" і псевдопросвітницький катерининський тоталітаризм аж до сучасної поетової доби, - це ланки ескалації єдино­го процесу національного "занапащення"; Шевченко ос­мислює і подає їх саме в такому ракурсі, ставлячи націо­нальне питання як центральне і найболючіше, по суті фатальне для України. Він розуміє (і віддає своє розу­міння у символічних образах-знаках), що гостроту цьо­го питання великою мірою детерміновано зовнішніми, об'єктивними чинниками: межовим геополітичним ста­новищем України поміж різними державними утворен­нями, поміж різними культурними світами й етноментальними, конфесійними системами, ще й зазіханнями сусідів, не вельми розбірливих у засобах реалізації своїх месіанських амбіцій, — Друга, польська, і Третя, російсь­ка, ворони. Але Шевченко, і цей аспект надає його на-ціонософській концепції особливої глибини й, сказати б, "стереоскопічності", здає собі справу і в тому, як трагіч­но багато важать в історичній долі України обставини інтернаціональні, чинники людські, суб'єктивні, соціо-психолопчні—егоцентризм і марнославство еліт, політична короткозорість й елементарні прорахунки окремих провідників, міжбратні свари, постійний двобій у національній свідомості добра зі злом, вірності зі зра­дою, крові "живої козацької" зі "сукроватою". Темні, деструктивні сили всередині української нації персоніфіковані у макабрично-гротесковому образі політично­го й морального покруча — Першої ворони, яка протя­гом століть допомагала катам-чужинцям шматувати тіло України, "шинкувала", "кров проливала", братів "за­продавала". Усвідомлення Шевченком цієї гіркої прав­ди про свою націю, його безкомпромісна національна самокритика — лейтмотив таких творів, як "Розрита мо­гила", "І мертвим, і живим.,.", "Бували войни й військовії свари..", у "Великому льосі" набуває рис історіософсь­кого синтетизму, кульмінацією якого у рамках поеми є притча-пророцтво про двох братів-близнят. Народжен­ню близнят передують таємничі знамення /”над Києвом /Мітла простяглася", а "над Дніпром і Тясмином / Земля затряслася") - комета і землетрус, які з давніх-давен сприймаються колективним позасвітовим як про­вісники лиха. Немає більших антагоністів, аніж ці близ­нята, одному суджено роль національного Месії, йому належить, подібно до Гонти, "Катів катувати", розпус­тити "правду й волю / По всій Україні", другого прире­чено на те, щоб стати Антимесією, він "буде... / Катам помагати"; недаремно Перша ворона так радіє його появі на світ: "...оце вже наш!", тоді як народження першого брата викликає в неї панічну реакцію: "Все наше пропа­ло! / Усе добре ("добре" за її, воронячою, шкалою цінностей. — Ю.Б.) поплюндрує...". Шевченкознавство в УРСР, коментуючи цю опозицію, акцентувало увагу ви­ключно на соціально-класовому її аспекті (І.Айзеншток:

"два Івани - два класи", Є.Кирилюк: "соціальна дифе­ренціація", Ю.Івакін: "антагонізм між гнобителями і пригнобленими"), намагалося відшукати у притчі заклик до "народної революції". Об'єктивність вимагає визнати, що подібні твердження, дарма що в них надто відчутний вплив марксистського соціо- та ідеологізаторства, все ж не були геть безпідставними, у тексті притчі, зокрема через знакову постать Гонти, справді-таки прочитується інваріантний для Шевченкової поезії мотив ненависті до "панства", провіщення часу помсти, коли "повіє огонь новий / 3 Холодного Яру". Помилкою було не відзна­чення цього мотиву, помилкою була його абсолютиза­ція, звуження до нього цілого змісту притчі, ігнорування (втім, з причин, достоту зрозумілих) іншого, глибиннішого її семантичного шару, а у висліді — й сенсу в ціло­му. Поза увагою совєтських і, що найдивніше, навіть пост-совєтських, тобто більшою мірою налаштованих не на пропаганду, а на неупереджене, наукове дослідження, авторів, — залишався промовистий, зрештою вирішаль­ний, сенсотворний факт: обох братів, до того ж близ­нят, названо одним іменем - Іванами. Навряд чи це можна витлумачити інакше, ніж знак трагічного розщеп­лення єдиного національного організму, симптом хро­нічної хвороби "української людини" (М.Шлемкевич), усієї нації— хвороби роздвоєння, що приховує у собі величезну руйнівну силу. Тому й "регочеться" божевіль­ним сміхом "навісна мати" близнят — майбутніх ворогів, тому й "Сміється і ридає / Уся Україна", бо їх гнітить передчуття того, що очікуваний шлях до "правди й волі”, яким поведе націю Іван-Месія, шлях до національного Воскресіння, проляже через Голготу, через криваві ви­пробування й потрясіння, і то зумовлені не тільки діями зовнішніх ворожих сил, а—не меншою мірою - траге­дією внутрішньої ворожнечі поміж братами. Розбрат у поемі ще не оприявнився, не набув чітких ознак і конк­ретних форм, адже близнята щойно народилися, та зін потенційно невідворотний, фатальний, наперед визначений екзистенційною природою долі України. У цьому Шевченковому провіщенні закладено містичне зерно, і ця містика не суперечить історичній правді, бо вона є
Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації