Київ 2005 Рекомендуємо також прочитати

Скачати
Документи
  1   2   3   4





Умберто Еко


Київ 2005




Рекомендуємо також прочитати:

Умберто Еко. Роль читача. Дослідження з семіотики. Львів 2004.


У стадії перекладу:


Юрій Лотман. Післямова до роману Умберто Еко “Ім’я троянди”. 1989

lib.ru/UMBEKO/ekopolo.txt

Умберто Еко. Відкритий лист перекладачам “Острова напередодні”

Журнал “Еуропео” 12 жовтня 1994

lib.ru/UMBEKO/ostrow.txt_Contents


Від Інтернету до Гутенберга: текст і гіпертекcт.

З публічної лекції Умберто Еко на економічному факультеті

Московського державного університету 20 травня 1998

pseudology.org/webmaster/UmbertoEco.htm


та інші...


© Умберто Еко, твори.

© Валерій Лисенко. Упорядкування, переклад з російської, макет

Київ 2005


Умберто Еко видав останній роман

expres.ua/articles/2005/06/29/43


29 червня 2005. Автор "Імені троянди", інтелектуал і ерудит Умберто Еко опублікував п'яту художню книжку -- "Чарівне полум'я королеви Лоани". Це останній його твір. Італійський письменник запевняє, що більше романів не писатиме.

Головний герой твору -- міланський букініст Ямбо, який через хворобу втратив пам'ять. Він не забув ні одного рядка, прочитаного в житті, але не знає свого імені, не впізнає дружину і дочок, нічого не пам'ятає про своїх батьків. У пошуках утраченого часу Ямбо їде до будинку, де провів дитинство.

Там він вивчає вміст горища і згадує не тільки себе, але й історію свого покоління. Комікси, щоденники, газети й афіші розповідають йому й читачам про те, як це було – дорослішати за часів Муссоліні.

Головна сюжетна лінія нагадує один із лейтмотивів іншого роману Еко – історію Бельбо з "Маятника Фуко", ностальгічну і багато в чому автобіографічну повість про юність.


Стефано Бартедзагі

З ювілеєм, професоре! Феноменологія Умберто Еко

"La Repubblica", Італія, 4 січня 2002

inosmi.ru/stories/03/03/03/3288/142692.html


Починаючи з дебюту в 50-х роках, Еко став інтелектуалом-мозаїкою, в якій жодна деталь, жодна характеристика сама по собі не є визначальною.

Флейтист і словесний жонглер, практикуючий католик і світський інтелектуал, автор і видавець, письменник і перекладач, журналіст, автор телепрограм, що з'являється на телеекрані вкрай рідко, мандрівник і провінціал, палій і пожежник, структураліст і анти-структураліст, мораліст і гуморист, біла ворона й зірка, юнак і 70-літній ювіляр, – деталі мозаїки Еко обертаються протилежними сторонами.

Наприклад, у тім, що стосується Еко-романіста, невідомо, що висунути на перший план: аспект дослідника чи аспект оповідача. Його дебют з романом "Ім'я троянди" справив на публіку небачений ефект, що вже заздалегідь смакували читачі його нарисів: адже одна з рис творчості Еко – його вміння створювати захоплюючий текст.

Його можна зустріти у антикварній бібліотеці в пошуках рідкісних книг, яких ще нема в його екстравагантній колекції старожитностей. Чи на велелюдному зібранні, як-от круглий стіл літературних ігор у Мілані, де він зустрічався з французькими письменниками та американськими філософами.

Це не інтелектуальна манірність. Умберто Еко звично почуває себе як риба у воді в найрізноманітніших культурних ситуаціях. Його "стрибки" від найвитонченіших культурних досліджень до повсякденного життя увійшли до прислів'їв: від Середньовіччя до Джеймса Джойса, від інформатики до бібліофілії. І тому ювілей професора вражає, адже всі бачать у ньому невтомний розум і пристрасть, з якою він ставиться до своїх посад і обов'язків, і що така незвична для його ровесників.

Деякі деталі Еко-мозаїки превалюють над іншими. Одна з головних справ – це його семіотика: вивчення способів функціонування знаків і способів комунікації. З ряду причин наприкінці п'ятдесятих років Еко дійшов висновку, що в італійському контексті не вистачає аналітичних інструментів для оцінки соціальних і культурних результатів неминучого економічного буму. Завдяки роботі у різних галузях – як теоретик і автор телепередач, журналіст і консультант видавництва – він став розвивати те, чого в Італії раніше не було: перші паростки структуралізму та основи нової науки семіотики, аж до того, що поставив проблеми значення і комунікації в центр дискусії кінця двадцятого століття.

В його багатогранності є центральний, поєднуючий елемент. Кілька років тому, відвідавши лекції Еко щодо християнського каббалізму, Алайн Елканн відзначив: "Знаєте, ваш стиль доповідача варто запозичити". Дійсно, виступи Еко будять бажання вчитися, причому не тільки серед студентів, але й серед досвідчених письменників та інтелектуалів. Мало хто з власної охоти взяв би до рук книгу про християнський каббалізм, але мало кому не захотілося прочитати її, прослухавши коментар Еко.

У рецензії на книгу "Як писати дипломну роботу" Джіорджіо Манганеллі зізнався: "Цей твір Еко викликає бажання знову вступити до університету і скласти диплом. Раджу й вам зазнати цієї спокуси". Щоб відчути його чари, приїдьте до в Болоньї – міста, де Еко викладає з сімдесятих років і де нині він є президентом Вищої школи гуманітарних досліджень.

"Як писати дипломну роботу" – це не лише підручник для студентів, але й автобіографія у широкому сенсі, і той факт, що Еко вдалося сполучити ці дві речі, є знаковим. Еко проголошує, що, погодивши тему й план своєї роботи з науковим керівником, дипломник має відчути, що працює на все людство. Якою б вузької чи маргінальною не була тема, він мусить провести повне дослідження.

Втім, Еко меланхолійно зазначає, що на його очах сила молодих і не надто послідовних шукачів істини захищали наукові роботи, присвячені марксизму і революції, а потім йшли гнути спину в контори транснаціональних компаній.

У період написання "Маятника Фуко" Еко викладав у Дамсі, де скандалізував всю вчену спільноту. Програмою його курсу були герменевтична ментальність і модальність, але спосіб ведення лекцій перетворював цей курс у свого роду багатосерійний вестерн, з племенами алхіміків і розенкрейців, що кидаються на штурм твердинь європейської думки і її засадничих принципів. На рингу – Декарт проти Великого Змія Кундаліні!? Можливо, не настільки пародійним чином, але безумовно, Еко має власний образний погляд на драму ідей. Для нього філософ – це завжди діяльна людина.

Втім, професор лишається професором, і майже бюрократичний образ (присутність на факультеті, виконання обов'язків, краватка) чудово узгоджується зі знаменитим пьемонтським "духом служби". І це зовсім не формальне питання: методички, бланки й формуляри для професора такий самий робочий інструмент, як крейда й ганчірка. Істинна робота полягає у нагромадженні й передачі знань.

Еко – інтелектуал; на його думку, ідеї мають соціальну функцію. Окрім цього він – оповідач, відтак вважає, що ідеї становлять частину історії. А історії, які ми розповідаємо, щоб навчитися жити у світі, часом виявляються досконалішими і правдивішими за правду. Але і гумор, і бібліофілія, і гра словами, разом з усіма іншими деталями Еко-мозаїки, складаються довкола проблеми передачі знань. І має тут бути не розвага, а, радше, копітка праця.


Олена Костюкович

Від перекладача роману "Ім’я троянди"

lib.ru/UMBEKO/umbekoro.txt_Contents


До того, як Умберто Еко в 1980 році, на порозі п'ятдесятиліття, опублікував перший художній твір – роман "Ім'я троянди", – він був відомий в академічних колах Італії й усього наукового світу як авторитетний фахівець з філософії середніх віків та у області семіотики – науки про знаки. Розробляв він, зокрема, проблеми взаємин тексту з аудиторією, як на матеріалі літератури авангарду, так і на різнорідному матеріалі масової культури. Безсумнівно, і роман Умберто Еко писав, допомагаючи собі науковими спостереженнями, оснащуючи свою "постмодерністську" інтелектуальну прозу пружинами захоплюючих інтриг.

"Запуск книги" (як говориться в Італії) був уміло підготовлений рекламою у пресі. Явно привернуло місцеву публіку й те, що Еко протягом багатьох років веде в журналі "Еспрессо" рубрику, яка прилучає пересічного передплатника до актуальних гуманітарних проблем. І все-таки реальний успіх перевершив всі очікування видавців і літературознавців.

Екзотичний колорит плюс захоплююча кримінальна інтрига забезпечують інтерес до роману масової аудиторії. А значний ідейний заряд у сполученні з іронічністю, із грою літературними асоціаціями залучає інтелектуалів. Крім того, загальновідомо, наскільки популярний сам по собі жанр історичного роману і у нас, і на Заході. Еко врахував і цей фактор. Його книга – повний і точний путівник по середньовіччю. Ентоні Берджес пише у своїй рецензії: "Люди читають Артура Хейлі, щоб довідатися, як живе аеропорт. Якщо ви прочитаєте цю книгу, у вас не залишиться ні найменших неясностей щодо того, як функціонував монастир у XІV столітті".

Дев'ять років, за підсумками національних опитів, книга тримається на першому місці в "гарячій двадцятці тижня" (на останнє місце тієї ж двадцятки італійці шанобливо уміщують "Божественну комедію"). Завдяки популярності книг Еко помітно збільшується число студентів, що записуються на відділення історії середньовіччя. Не обійшов роман читачів Туреччини, Японії, Східної Європи; захоплений на досить великий період і північноамериканський книжковий ринок, що дуже рідко вдається європейському письменнику.

Один із секретів такого приголомшуючого успіху відкривається нам у теоретичній роботі самого Еко, де він міркує про необхідність розваги в літературі. Літературний авангард XX століття був, як правило, відчужений від стереотипів масової свідомості. В 70-ті роки в західній літературі, проте, визріло відчуття того, що ломка стереотипів і мовний експеримент самі по собі не забезпечують "радості тексту" у всій повноті. Стало відчуватися, що невід'ємний елемент літератури – задоволення від оповідання.

"Я хотів, щоб читач розважався. Як мінімум стільки ж, скільки розважався я. Сучасний роман спробував відмовитися від сюжетної розважальної на користь розважальної інших типів. Я ж, свято вірячи у арістотелівську поетику, все життя вважав, що роман повинен розважати і своїм сюжетом. Або навіть у першу чергу сюжетом", – пише Еко у своєму есеї про "Ім'я троянди", що увійшов до нинішнього видання.

Але "Ім'я троянди" – не тільки розвага. Еко зберігає вірність і іншому принципу Арістотеля: літературний твір повинен містити серйозний інтелектуальний зміст.

Бразильський священик, один з головних представників "теології звільнення" Леонардо Бофф пише про роман Еко: "Це не тільки готична історія з життя італійського бенедиктинського монастиря XIV століття. Безперечно автор використовує всі культурні реалії епохи (з багатством деталей і ерудиції), дотримуючись найбільшої історичної точності. Але все це – заради питань, що зберігають високу значущість сьогодні, як і вчора. Йде боротьба між двома проектами життя, особистими і соціальними: один проект наполегливо прагне збереження існуючого, збереженню всіма засобами, аж до знищення інших людей і самознищення; другий проект прагне до перманентному відкриттю нового, навіть ціною власного знищення".

Критик Чезаре Дзаккаріа вважає, що звернення письменника до жанру детектива викликане, крім всього іншого, ще і тим, що "цей жанр краще за інші зміг виразити невблаганний заряд насильства і страху, закладений у світі, в якому ми живемо". Так, поза сумнівом, багато окремих ситуацій роману і його головний конфлікт цілком "прочитуються" і як відображення іносказання ситуацій нинішнього, XX століття. Так, багато рецензентів, та й сам автор в одному з інтерв'ю, проводять паралелі між сюжетом роману і вбивством Альдо Моро.

Зіставляючи роман "Ім'я троянди" з книгою відомого письменника Леонардо Шаші "Справа Моро", критик Леонардо Латтаруло пише: "У їх основі лежать питання переважно етичні, що оголюють непереборну проблематичність етики. Йдеться про проблему зла. Це повернення до детективу, здійснюване здавалося б, в чистих інтересах літературної гри, насправді страхітливо серйозно, бо цілком натхненне безнадійною і безвихідною серйозністю етики".


Під мережею. Інтерв’ю з Лі Маршаллом

Переклад російською з англійської Ніни Циркун.

Журнал "Искусство кино" 9/1997

pseudology.org/webmaster/UmbertoEco_Wired.htm


Припустімо, ви не в курсі щодо подвигу Умберто Еко, який написав "Ім'я троянди" — постмодерністський бестселер (на сьогоднішній день продано 17 мільйонів екземплярів), дія якого відбувається в XII столітті в одному з монастирів.

Припустімо, ви не чули про те, що Еко писав свій роман, не припиняючи роботи як університетський професор, читаючи студентські курсові, складаючи лекції, виступаючи на міжнародних конференціях і ведучи колонку в італійському тижневику "Еспрессо".

Припустімо, ви не підозрювали, що бадьорий шестидесятип'ятилітній семіотик є також літературним критиком, памфлетистом і діючим політиком.

Примудрившись не знати всього вищепереліченого, ви проте напевно чули, що Еко — той самий чоловік, який ввів у побут горезвісну метафору про "Макінтош" і DOS. Ви, звичайно, не могли не чути, що в одній зі своїх колонок він першим висловився щодо "ідеологічного розколу" між користувачами "Макінтоша" і операційних систем DOS.

Мак”, стверджував Еко, — це католицька система, оскільки оснащена "розкішними іконами" і кожному обіцяє Царство Небесне (або, принаймні, його аналог — "момент, коли ваш документ вийде на світ Божий із принтера") через серію досить нескладних дій.

DOS, у свою чергу, — програма протестантська: "вона припускає вільну інтерпретацію Священного Писання, вимагає прийняття відповідальних особистих рішень... і постулює, що порятунок гарантований не кожному". В світлі цієї ж логіки Windows стає "розколом у англіканському дусі — з урочистими храмовими ритуалами і без жодної можливості таємного повернення у DOS для виконання якої-небудь необхідної модифікації".

У відповідь на прохання розшифрувати свою метафору Еко назвав Windows 95 чистісіньким і найвитонченішим католицизмом. Windows 3.1 була ще англікансько-католицькою програмою, а Windows 95 чистопородно англіканська, що включає до літургії шість "Аве, Марія" і гімни Материнської Церкви у Сієтлі.

Еко вперше прославився на початку 60-х як пародист. Подібно до всіх кращих сатириків, його постійно роздирали суперечливі відчуття — обурення на безмірність людської дурості і батьківське співчуття до цих малих. Але хай вас не вводить у оману його благодушна зовнішність доброго дідуся. Вже наприкінці 50-х, коли ще ніхто не чував про Ролана Барта, Еко, з належною серйозністю відносячись до сучасної культури, детально аналізував стриптиз і поведінку телеведучих. Йому належить думка, що будь-який текст в такій же мірі твориться читачем, в якій і автором, — теза, що стала в середині 70-х загальним місцем на кафедрах філології американських університетів і розгорнулася у дискусії про місце тексту у кібер-просторі і про те, кому ж він врешті-решт належить.

Слід пам’ятати, що дорогу всім цим міркуванням проклав Умберто Еко, обнародуючи свої тези в маніфесті 1962 року "Відкритий опус" (Opera aperta). Еко продовжує відточувати інтелект, осмислюючи інформаційну революцію, змістивши фокус свого інтересу з духовного єства програмного забезпечення до політичних коннотацій технології.

Він, зокрема, зосередився на так званій "Мультимедійній Аркаді" (Multimedia Arcade). На перший погляд цей проект може здатися чимось на зразок CD-ROMнoї гри, але задум Еко набагато амбітніший — за допомогою "Аркади" він планує змінити суспільство в якому ми живемо. В ній міститиметься публічна мультимедійна бібліотека, комп'ютерний тренувальний центр і вхід до Мережі (Internet). Все це знаходитиметься під егідою міської ради міста Болонья. Тут за символічну платню місцеві жителі зможуть отримати доступ до Мережі, надіслати повідомлення електронною поштою, ознайомитися з новою програмою чи просто "побалдіти" у кібер-кав’ярні. Відкриття комплексу призначається на кінець 1997 року. Він матиме 50 терміналів, з'єднаних у локальну мережу зі швидким обміном, обслуговувану персоналом викладачів, техніків та бібліотекарів. Передумова цієї акції проста: якщо Всесвітнє Павутиння є невід'ємним правом кожного, отже, доступ до нього повинен гарантуватися всім громадянам міста. Якщо ми не сподіваємося на свободу ринку, коли учимо своїх дітей читати, чому ж ми повинні покладатися на нього у тому, щоб привчити дітей до користування Мережею? Еко бачить Болонській експеримент як пілотний у справі всенаціонального і — чом би й ні? — всесвітнього розповсюдження публічних бібліотек високих технологій. Зверніть увагу: автор ідеї — людина, в якій жива старомодна європейська гуманістична віра в бібліотеку як модель справедливого суспільства і духовного відродження; людина, яка ніколи не проголосила, що "бібліотеки можуть зайняти вакансію Бога".


Умберто Еко:

Портфель учня
© ruh.znaimo.com.ua
При копіюванні вкажіть посилання.
звернутися до адміністрації